Монастирище, Монастирищенський район, Черкаська область (продовження)
У 1928 році Монастирищенський цукровий завод, який з 1922 року знаходився на консервації, приступив до випуску першої продукції. Відновив роботу спиртовий завод. Ці підприємства були відремонтовані ще в перші роки відбудовного періоду, але пустити їх в дію довго не могли через відсутність коштів і сировини.
В 30-х роках у селі створено кілька артілей промислової кооперації: «Коваяь-стельмах», ім. 5 грудня, ім. 21 роковин Жовтня, «Колективна праця» та інші.
Коли в країні розгорнувся стахановський рух, у Монастирищі широкого розмаху набрало змагання за вміле використання техніки, підвищення продуктивності праці, виконання виробничих завдань; проводилися районні зльоти п’ятисотенниць, на яких передові ланкові ділилися досвідом вирощування високих урожаїв цукрових буряків.
Масове соціалістичне змагання активно підхопили працівники цукрового заводу, на якому в середині 30-х років працював змінним інженером М. В. Підгорний — нині голова Президії Верховної Ради СPCP. На 372 проц. виконував змінну норму ініціатор стахановського руху в цукровій промисловості робітник заводу І. І. Гнідовський, нагороджений у 1936 році орденом «Знак Пошани». Згодом трудящі Монастирища обрали його депутатом Вінницької обласної Ради. Стахановець М. О. Ляхевич, працюючи на 4 апаратах, добився високої продуктивності праці. Вміло керував заводом директор Н. Р. Щупак, удостоєний в 1937 році ордена Леніна. Завдяки введенню нової техніки та застосуванню стахановських методів праці зростала потужність цукрозаводу. Якщо до Жовтневої революції завод випускав щодоби 4 тис. цнт цукру, то в 1938 році — 8 тис. цнт. Лише в 1939 році це підприємство дало країні 616,2 тис. цнт цукру. По стахановському працювали робітники інших промислових артілей.
Широкого розмаху стахановський рух набрав серед механізаторів Монастирищенської МТС. Трактористи станції високопродуктивно використовували трактори та інші машини. Так, на 20 серпня 1939 року виробіток на 15-сильний трактор у бригаді М. Ф. Полуляха становив 415 га умовної оранки, при заощадженні 1628 кг пального. Того ж року учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки було 16 трактористів МТС, серед них Я. І. Таран, І. А. Пилявець, П. В. Перкашок. Виставком нагородив Малою срібною медаллю агронома МТС П. І. Катеринича. Багато самовідданості в боротьбі за виконання планових виробничих завдань проявили жінки. Серед учасників Всесоюзної сільськогосподарської виставки були кращі трактористки М. X. Чернова та П. Д. Хляпатура. Передові трудівниці займали керівні посади на виробництві, а також у місцевих органах Радянської влади. Лише в 1939 році на керівні посади в Монастирищенському цукрозаводі було висунуто 16 жінок.
Звитяжна праця трудівників Монастирища у роки довоєнних п’ятирічок принесла відрадні успіхи в колгоспному будівництві. З кожним роком міцніли колективні господарства. Завдяки застосуванню техніки та впровадженню досягнень агрономічної науки хлібороби збирали врожай зернових культур по 16—18 цнт з га. Заможним стало їх життя. 1940 року вони одержали на трудодень по 2,5—3 кг хліба та по 2—3 крб. грішми.
Радянська влада піклувалася про здоров’я трудящих. В 1930 році 9 лікарів лікарні та амбулаторії обслуговували жителів Монастирища. 1938 року при лікарні створено рентгенологічний, фізіотерапевтичний кабінети і окремо санітарну станцію. З 1937 року розпочав роботу дитячий садок.
Зростали освіта й культура трудящих. 1931 року всі неписьменні й малописьменні були охоплені школами, гуртками, лікнепами та вечірньою школою. До 20-х роковин Жовтня гостинно відчинилися двері середньої школи, яку за 1937—1939 рр« закінчив 121 учень. З 1935 року систематично демонструвалися звукові кінофільми. 1939 року відкрив свій перший сезон сільський театр, працювали 3 бібліотеки.
Жителі Монастирища активно реагували на всі події міжнародного життя. Особливо гнівно вони засуджували фашизм. На мітингах солідарності з іспанськими патріотами, які боролися проти фашистської диктатури, трудящі селища внесли у фонд допомоги іспанським матерям і дітям свій одноденний заробіток.
Після підступного нападу гітлерівської Німеччини на нашу країну переважна більшість чоловіків пішла захищати Батьківщину від ворога. Героїчну боротьбу проти німецьких загарбників вели монастирищенці під час окупації, яка тривала 2 роки 7 місяців. Фашисти вдерлися в Монастирище 23 липня 1941 року. Того ж дня вони прогнали вулицями села попереду танка групу полонених червоноармійців. Тих, хто намагався звернути з дороги, розстрілювали, хто ж вибився із сил і падав — давили гусеницями танка.
Незважаючи на масові вбивства і репресії, населення всіляко чинило опір ворогові. Його боротьбу очолював Монастирищенський підпільний райком партії під керівництвом П. О. Саморухи. Райком був тісно зв’язаний з 2-ю Українською партизанською бригадою, в складі якої активно боролося багато жителів села. За дорученням місцевого підпілля в сільській поліції працював Т. К. Солод, який багато допомагав підпіллю і партизанам. Він не раз переправляв до партизанів зброю. Восени 1943 року Т. К. Солод і К. Н. Гренадер виготовили фальшиві документи для 13-річного піонера-партизана В. П. Саморухи (син керівника підпілля). Юний патріот установив зв’язок між партизанськими загонами ім. В. І. Леніна та Д. М. Медведева. Виконавши завдання, зв’язківець Володя Саморуха пройшов по окупованій території близько 500 кілометрів.
Відважно боролися проти ворогів й інші юні месники. В катівнях монастирищенської поліції фашисти замордували піонера-партизана Л. Й. Стратієвського, який потрапив до них пораненим під час бою в Сабарівському лісі. Гітлерівці вимагали від партизана відомостей про підпільників. Глумлячись над ворогом, Льоня називав прізвища зрадників.
Водночас з монастирищенським підпіллям діяв партизанський загін ім. В. І. Чапаева під командуванням відважного партизана І. І. Калашника, який перед війною проживав у Монастирищенському районі. Цей невловимий загін завдав чимало відчутних ударів німецьким гарнізонам. Гітлерівці посилено полювали на нього,, особливо на його командира І. І. Калашника, який став легендарним народним месником і прославився далеко за межами області. Сміливець часто діяв, переодягнувшись у німецьку офіцерську форму. Про нього складали пісні. І. І. Калашник загинув на початку 1943 року під час проведення бойової операції.
Монастирище визволене 10 березня 1944 року частинами 42-ї гвардійської стрілецької дивізії. Безпосередню участь у бою брав 127-й полк під командуванням полковника К. Г. Середи. Першим атакував ворога і увійшов на територію села батальйон на чолі з капітаном Рєзинкіним. Особливо шалений опір фашисти чинили на заводській території, але з допомогою артилеристів і мінометників ворог був розгромлений.
Багато жителів Монастирища проявили мужність і героїзм у боях з фашизмом на фронтах Великої Вітчизняної війни та в партизанських загонах. 251 чоловіка за бойові подвиги удостоєно урядових нагород, а Р. І. Мільнеру за форсування Дніпра присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Багатьма бойовими орденами нагороджено С. К. Блажчука, І. П. Ігнатьєва, В. Т. Капоріна, І. М. Поліщука, Д. Т. Тетерчева. В. 3. Кибальний — повний кавалер ордена Слави. Свято зберігають жителі селища пам’ять про воїнів-визволителів, які загинули в роки війни, дбайливо доглядають пам’ятник, встановлений на братській могилі.
Відступаючи під ударами Червоної Армії, фашисти зруйнували цукровий завод і залізницю, завдали великої шкоди селу, спиртозаводу та іншим підприємствам, пограбували колгоспи та МТС. Все це треба було щонайшвидше відбудовувати. Партія і Уряд надали допомогу Монастирищу. В 1944 році для району було видано довгостроковий кредит — 880,4 тис. крб., у т. ч. на відбудову МТС — 133,9 тис. крб. Понад 75 тис. крб. одержали від держави багатодітні сім’ї та одинокі матері.
З перших днів визволення, коли ще продовжувалася війна, жителі Монастирища активно взялися за відродження зруйнованого господарства. Не вистачало техніки, тягла, робочих рук; обробляти землю доводилося коровами. З великим піднесенням пройшла перша післявоєнна посівна кампанія. За успіхи в посівній район було занесено на обласну Дошку пошани. В 1944 році відбудовано і відремонтовано школи, лікарню, більшість установ, МТС, залізничну станцію. Своєчасно приступили до занять 500 учнів Монастирищенської середньої школи. Населення села взяло участь у зборі коштів на побудову танкової колони «Колгоспник Вінниччини»
В ході посівної і збиральної кампаній 1944 року ударно працював колектив Монастирищенської MTС. Тракторна бригада № 7 (бригадир А. Л. Вовк) виконала річне завдання на 128 проц. і заощадила 946 кг пального, а бригада № 12 (бригадир І. М. Федюк) — на 118 проц., заощадивши 1804 кг пального.
Протягом 1944—1946 рр. в основному було відбудовано пошкоджені виробничі приміщення промислових артілей і спиртозаводу. Соціалістичне змагання по завершенню відбудови проходило під гаслом «На честь перемоги».
1947 року колгоспи зібрали в середньому по 8,7 цнт зернових культур і 144 цнт цукрових буряків. Відзначилися в цих успіхах Монастирищенська МТС і особливо тракторні бригади, які очолювали комуністи М. Д. Орендарчук і І. С. Яненко, виконавши річний план робіт на 156—174 проц. План підготовки кадрів механізаторів МТС перевершила в 2 рази.
У результаті самовідданої праці робітників, колгоспників, усіх трудящих господарство Монастирища на кінець четвертої п’ятирічки було відбудоване.
З січня 1954 року Монастирище ввійшло до складу новоутвореної Черкаської області.
У післявоєнний період економіка й культура села розвиваються швидше, ніж це було до війни. Цьому, зокрема, сприяло посилення впливу партійних організацій і сільської Ради на виробничу діяльність трудових колективів та на все багатогранне життя села. Комуністи відігравали авангардну роль, вони працювали на всіх вирішальних ділянках виробництва. Якщо в 1945 році у Монастирищенському районі було 9 первинних парторганізацій і 87 комуністів, то 1963 року тільки в селищі налічувалося 460 комуністів, об’єднаних у 22 партійних організаціях.
За післявоєнні роки зросла і зміцніла промисловість селища. Найбільшим підприємством є машинобудівний завод, який виріс на місці зруйнованого окупантами цукрового заводу. Завод з 1955 року випускав устаткування для цукрової промисловості та автоцистерни, з 1961—випускає парові та водогрійні котли. Особлива виріс завод за роки семирічки, збільшивши випуск продукції в грошовому обчисленні з 660 до 3710 тис. крб. у 1965 році, і за роки восьмої п’ятирічки, випустивши у 1970 році продукції на суму 8900 тис. крб. Трудовий колектив заводу налічує 694 чоловіка. 1971 року завод випустив 1160 котлів. На рахунку машинобудівників численні трудові подвиги. Так, 1960 року у відповідь на заклик грудневого Пленуму ЦК КПРС і підтримуючи почин колективу московського заводу «Динамо», вони виготовили понад план із заощаджених матеріалів 25 машин марки ІГК-30 для механічної переробки грубих кормів на фермах колгоспів області. їх ініціатива схвалена Черкаським обкомом КП України. Бригада котельників на чолі з комуністом С. О. Ковбасюком поклала початок заводського руху за комуністичну працю. Цій бригаді першій у селищі присвоєно звання комуністичної. Незабаром його одержали ще дві зміни токарів і механічна дільниця, очолювана секретарем дільничної партійної організації С. І. Гаазе. У жовтні 1965 року в урочистій обстановці відбувся перший заводський зліт ударників комуністичної праці; 230 працівників заводу одержали персональні звання ударника комуністичної праці. За успіхи у виконанні завдань восьмої п’ятирічки нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора електрозварювальника Ю. П. Утєєва, коваля П. М. Сніцара, орденом «Знак Пошани» — директора заводу М. П. Дригу, електрозварювальника А. Ф. Мельника і котельника П. П. Лукашенка.
За останнє десятиріччя докорінно реконструювався спиртозавод. 1959 року введено в експлуатацію новий апаратний цех потужністю 2000 декалітрів спирту-ректифікату на добу. За 1970 рік валова продукція заводу становила 4152 тис. крб., а добова потужність — 3500 декалітрів.
Значно зросли й інші промислові підприємства. На місці колишньої промартілі «Коваль—стельмах» виріс обозобудівний завод, на околиці селища розкинувся великий комплекс виробничих цехів міжколгоспної будівельної організації, будівельно-монтажного управління та харчокомбінату. За останні роки докорінно оновилися підприємства побутового обслуговування, об’єднання «Сільгосптехніки» та автотранспортне господарство, де працює 181 вантажна автомашина і 33 автобуси. В 1970 році на 8 підприємствах, які дали народному господарству річної продукції на суму 15,8 млн. крб., працювало 1283 робітники. У загальному обсязі валової продукції промисловості селища, яка зросла за восьму п’ятирічку на 84,7 проц., машинобудівна і металообробна становить 62,4, а харчова — 34,1 проц. У 1971 році на станції Монастирище введено в дію новозбудований залізничний вокзал. На підприємствах шириться соціалістичне змагання. Понад 300 робітникам присвоєно звання ударників, а 3 цехам і 7 бригадам колективів комуністичної праці. Виробничий план першого року дев’ятої п’ятирічки промисловість селища виконала достроково.
Невпізнанно змінився за останні роки зовнішній вигляд Монастирища. До 50-річчя Радянської влади і 100-річчя від дня народження В. І. Леніна тут виросли нові споруди: двоповерховий універмаг і продмаг, кілька житлових багатоповерхових будинків, серед яких — три п’ятиповерхові; гуртожиток на 600 місць, школа на 960 учнів, адміністративний будинок, готель, чайна, дитячий садок, цегельний завод; заасфальтовано частину вулиць . Нині селище в риштуванні новобудов.
Досягнуто успіхів в охороні здоров’я трудящих. У поліклініці і лікарні — спеціалізовані кабінети, обладнані сучасною лікувальною апаратурою, 150 ліжок, працює 39 лікарів та 129 чоловік середнього медичного персоналу. В двох дитячих садках виховується понад 300 дітей.
У Монастирищі — 2 середні школи: денна загальноосвітня і вечірня для працюючої молоді. 1963 року розмістилася в двоповерхових корпусах восьмирічна школа-інтернат. Працює музична школа. Діти мають свій будинок піонерів. Педагогічний колектив навчальних закладів об’єднує 87 викладачів, які навчають і виховують 1156 учнів.
Трудівники Монастирища вміють не тільки творчо працювати, але й культурно відпочивати. В селищі є стаціонарний і літній кінозали; в бібліотеках для дорослих і дітей налічується 54 тис. книг. Крім того, промислові підприємства, школи і кабінет політичної освіти РК КП України мають свої бібліотеки.
Значне місце в культурному житті селища належить будинку культури з залом на 450 місць. Тут — просторе фойє, приміщення для двох бібліотек і гуртків художньої самодіяльності; працюють народний університет, кінотеатр, театр народної творчості. На сцені театру трудівники селища часто дивляться виступи артистів з Києва, Черкас та інших міст. Молодь охоче відвідує молодіжні вечори. Тепло зустрічає вона свій улюблений естрадний оркестр і вокальний ансамбль, який нагороджено дипломом 2-го ступеня Міністерства культури УРСР. Концертні бригади будинку культури виступають на сценах сільських клубів, на польових станах, в тракторних ‘бригадах,. тваринницьких фермах свого району, а також і за його межами. Серед чудових мелодій лунає музика їх летичівського земляка — відомого українського радянського композитора і громадського діяча, критика-музикознавця, автора ряду камерних творів, пісень, романсів, опер П. О. Козицького.
В побут населення увійшли нові обряди і звичаї, зокрема урочисті реєстрації шлюбів, відзначення дня народження дитини, колективні проводи до Радянської Армії. Улюбленим місцем відпочинку трудящих є старовинний лісопарк навколо ставу. Влітку тут розміщується міжшкільний піонерський табір.
Всі ці величні успіхи досягнуті завдяки самовідданій праці трудівників селища,. 334 з яких відзначені орденами й медалями, а 476 — ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна». За трудові успіхи у восьмій п’ятирічці 29 чоловік нагороджено орденами й медалями Союзу РСР, у т. ч; орденом Жовтневої Революції начальника постачання «Міжколгоспбуду» І. П. Ігнатьєва.
Питання розвитку економіки й культурного будівництва, поліпшення побутового обслуговування населення вирішують 50 депутатів селищної Ради, її виконавчий комітет, 8 постійно діючих комісій та 41 самодіяльна громадська організація. Серед обранців народу — 25 членів КПРС і 3 комсомольці. Організаторами політичного, господарського й культурного будівництва є комуністи. 21 партійна організація, що об’єднує у своїх рядах 540 селищних комуністів, цементує колективи та мобілізовує їх на виконання завдань дев’ятої п’ятирічки.
Л. М. ВАСИЛЬКОВ