Донеччина наприкінці XVIII — початку XIX ст
В середині XVIII ст. посилилося заселення земель на схід від Кальміусу. 13 червня 1746 року грамотою цариці Єлизавети Петрівни ці землі і весь басейн Міусу закріплено за донським козацтвом.
У господарстві донських козаків широко застосовувалася праця селян-утікачів. Особливо багатими були хутори козацької старшини.
Через 4 роки після Кючук-Кайнарджійського миру російський уряд весною 1778 року дозволив переселення на територію південноросійських губерній християнського населення Криму (греків і вірмен). До Приазов’я прибуло 18 тис. греків, які заснували на узбережжі Азовського моря і на правому березі Кальміусу 24 слободи. їм відводилося по 30 десятин землі на ревізьку (чоловічу) душу, на 10 років їх звільняли від усіх платежів. У гирлі Кальміусу, на місці запорізької фортеці, було закладено місто Маріуполь (нині м. Жданов), яке з 1784 року стало повітовим центром.
Наприкінці XVIII ст. в межиріччі Кальміусу і Грузького Єланчика (територія сучасного Новоазовського району) заснували колонії прусські, баденські і саксонські німці, які одержували по 65 десятин землі на двір 4. Німецька колонізація цього району, яка здійснювалася кількома етапами, тривала аж до кінця XIX ст. У 1882 році тут проживало понад 6 тис. німців.
З 1817 року до Маріупольського повіту з західних губерній переселюються євреї, які заснували селища Хлібодарівку, Рівнопілля та Затишшя. їм було відведено 22 829 десятин землі.
В північній частині області у 60-х роках XVIII ст. оселилися амністовані урядом російські розкольники, які повернулися з Литви, Польщі, Молдавії.
Прискорюючи заселення півдня, царський уряд прагнув якнайшвидше використати його природні багатства й створити тут міцну класову опору в особі великих землевласників.
Після скасування в 1764 році гетьманства на Україні, і наступного року — полкового устрою на Слобожанщині Ізюмський козацький полк було перетворено на гусарський полк регулярної російської армії, а полкові землі ввійшли до Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії. 1775 року царський уряд, здійснюючи політику жорстокого придушення антифеодальних рухів, зруйнував Запорізьку Січ, що протягом століть була оплотом визвольної боротьби. Значну частину запорожців було залишено в козацькому стані, близькому за своїм становищем до державних селян. Частина козацької старшини одержала права і привілеї російського дворянства. В 1783 році територія ліквідованих Кальміуської і Самарської паланок увійшла до складу Катеринославського намісництва.
Уряд використовував землі колишньої Запорізької Січі для державної і поміщицької колонізації. Так, наприклад, у 1777 році військовими казенними слободами стали старожитні займища запорожців — Ясинувата, Зайцеве, Залізна Балка та ін. З 1774 по 1784 рік в Бахмутському і Маріупольському повітах російським і українським поміщикам, чиновникам і офіцерам було роздано 481 427 десятин землі, на яких проживало 7142 чоловіка, у Слов’янському повіті — 193 тис. десятин. Все це викликало рішучий опір трудящих мас. Під час селянської війни, очолюваної О. І. Пугачовим, місцеві власті, боячись поширення повстанського руху, завозили до Бахмута та інших фортець провіант і зброю. Навколишні селяни, що вороже ставилися до цих готувань і чекали приходу повстанців, нападали на обози.
Особливо інтенсивно освоювалися в цей час землі південно-східної частини області (територія Міуського, а з 1887 року Таганрозького округу Області Війська Донського). Заселення її тривало до початку другої половини XIX століття. Так виникли слободи Амвросіївка і Зуївка, Авдіївка, Харцизька, Макіївська, селища — Ханженкове, Кутейникове та ін. Заснували ці селища селяни-втікачі, до яких потім приєднувалися переселенці інших категорій — поміщицькі та державні селяни, а також колишні запорожці.
Після закріпачення селян на Лівобережній Україні, а також у Новоросійській губернії на донецькі землі посилився приплив переселенців, яких охоче приписували до своїх господарств поміщики та донська козацька старшина. Так, у 1782 році тільки на хуторах полковника А. Луковкіна вздовж річок Міусу, Нагольної і Кринки налічувалося 198 осіб чоловічої і 131 жіночої статі приписних селян.
На останню чверть XVIII — початок XIX ст. припадає масове заселення західної та центральної частини сучасної області. Серед великих селищ тут були засновані Гришине, Селидівка, Гродівка, Добропілля, Авдотьїне, Олександрівна, слобода Григорівна та село Семенівка.
Після російсько-турецької війни 1828—1829 рр. у Приазов’ї, на захід від Маріуполя, виникають станиці Азовського козацького війська, створеного з козаків Задунайської Січі. В 1850 році вихідці з Азовського козацького війська й донські козаки заснували станицю Новомиколаївську (нині — Новоазовськ), яка стала адміністративним центром Міуського округу.
В кінці XVIII ст. на півдні країни юридично оформилися кріпосницькі порядки. Селяни були позбавлені права переходити від одного хазяїна до іншого. Після 5-ї ревізії всі записані за козацькою старшиною селяни фактично стали кріпаками. Царським указом від 1797 року поряд із збереженням натуральних і грошових повинностей тут було запроваджено триденну панщину. Населення чинило рішучий опір посиленню кріпосного гніту. Гострі соціальні суперечності проявилися у селянських повстаннях проти гнобителів. Одне з найбільших повстань, у якому брало участь кілька тисяч чоловік, сталося 1820 року в Міуському окрузі Області Війська Донського і Бахмутському повіті Катеринославської губернії. Війська жорстоко розправилися з повсталими.
Кріпосницька політика російської дворянської монархії сприяла зростанню феодального землеволодіння. Місцеві поміщики, козацька старшина і духовенство мали значні земельні угіддя, де широко використовувалася праця залежного люду і кріпаків, яких переселяли до своїх нових маєтків поміщики з внутрішніх губерній Росії і України. В Бахмутському повіті в останній чверті XVIII ст. більшість земельних володінь становили рангові дачі (земельні ділянки від 500 до 1000 десятин, які надавалися офіцерам за їх військовими рангами) і землі, куплені в казни. Великим феодальним господарством був також Святогірський монастир, який володів 27 тис. десятин землі і 2 тис. кріпаків.
У поміщицьких і заможних селянських господарствах розводили багато великої рогатої худоби, коней, овець, кіз і свиней. Так, у 40-х роках XIX ст. у Бахмутському повіті налічувалося понад 100 тис. голів великої рогатої худоби і близько 22 тис. коней.
В процесі освоєння краю поряд з сільським господарством розвивалися різні промисли й ремесла. Так, у Торі та Бахмуті переважав соляний промисел. В 1742 році тут видобували близько 600 тис. пудів солі на рік.
Багато селян жило з чумацького промислу. До Маріупольського порту щороку прибувало до 50 тис. чумацьких возів з хлібом, вугіллям. Земські статистики писали, що «єдиним і старовинним побічним заняттям селян» Бахмутського повіту «було чумацтво та візникування».
Значне місце серед промислів посідало млинарсько-круп’яне виробництво. 1793 року в Бахмутському, Маріупольському і Слов’янському повітах Катеринославського намісництва налічувалося 249 млинів.
З дрібного, переважно селянського, промислу почала свою історію кам’яновугільна промисловість області. Про поклади вугілля в надрах землі місцеві жителі знали ще задовго до того, як у 1721 році рудознавець Г. Г. Капустін відкрив значні запаси вугілля у районі Бахмута. Однак промисловий видобуток його почав розвиватися лише наприкінці XVIII ст. Так, у Бахмутському повіті, на дачах казенного села Зайцевого, з 1800 по 1820 р. селяни видобували вугілля не тільки для своїх потреб, але й на продаж. Чимало селянських шахт, відкритих ще до 1820 року, працювало в селі Олександрівці (нині входить у межі м. Донецька). На Микито-Зайцівському родовищі Бахмутського повіту на селянських шахтах щороку видобували 250 тис. пудів вугілля.