Костянтинівка, Костянтинівський район, Донецька область
Костянтинівка — важливий промисловий центр області. Розташована на річці Кривому Торці (басейн Дону). Великий залізничний вузол: звідси йдуть лінії на Лозову, Ростов-на-Дону, Ясинувату. Відстань до Донецька — 68 км. Населення — 105 757 чоловік.
Костянтинівка — центр району, площа якого 1185 кв. км. Населення (без міста)— 25,7 тис. чоловік. У районі — 11 сільських Рад, яким підпорядковано 70 населених пунктів. Тут — 18 колгоспів, 8 радгоспів, земельний фонд яких становить 118 493 га, в т. ч. 79 164 га орної. Великі земельні площі (37 проц.) зайнято під соняшником і кормовими культурами. Вирощують також озиму пшеницю, кукурудзу, овочі; розвинуте м’ясо-молочне тваринництво, птахівництво. У районі —4 дільничних і районна лікарні, 32 фельдшерсько-акушерських пункти; працюють 27 загальноосвітніх шкіл. На території району — 28 клубів, 8 будинків культури, 28 бібліотек.
Виникнення міста пов’язано із швидким розвитком промисловості на півдні країни після реформи 1861 року. Ще на початку XIX ст. територія, на якій тепер розташована Костянтинівка, належала поміщикові Номикосову. У 1812 році він заснував село Сантуринівку, оселивши тут 20 сімей кріпосних селян, куплених у Корочанському повіті Курської губернії. 1859 року в селі вже було 54 двори і 280 жителів. У середині XIX ст. на ділянці, виділеній одному з синів Номикосова, виникло село Костянтинівка (назване за ім’ям власника), де в 1859 році мешкало 29 чоловік. За реформою 1861 року жителі Сантуринівки одержали по 4 дес. землі на ревізьку душу. Поміщик виділив селянам гірші землі і позбавив угідь. Податки, оброки, викупні платежі змушували їх іти на заробітки. Не кращим було становище жителів Костянтинівни. В 1869 році, з будівництвом Курсько—Харківсько—Азовської залізниці, поблизу неї виникла однойменна станція, яка незабаром перетворилася на великий залізничний вузол. У 1872 році було збудовано лінію Костянтинівна—Ясинувата—Оленівка, яку через 10 років продовжили до Маріуполя. А 1875 року розпочалося будівництво Костянтинівської залізниці, приєднаної в 1880 році до Курсько—Харківсько—Севастопольської залізниці. Залізниці зв’язали Костянтинівну з районами видобутку вугілля, залізної руди, вогнетривких матеріалів, дали вихід до морського порту. Це створило передумови для спорудження тут промислових підприємств. Селище, що виникло поруч із залізничною станцією, почало розвиватися досить швидко. У 1895 році бельгійське акціонерне товариство донецьких скляних і хімічних заводів у Сантуринівці розпочало будівництво скляного, пляшкового й хімічного заводів. Через два роки підприємства стали до ладу. В 1900 році пляшковий завод виготовив на 200 тис. крб. пляшок і аптечного посуду, у цей час на ньому працювало 260 робітників. Скляний завод, на якому було 700 робітників, щороку виготовляв на 600 тис. крб. віконного скла. Щорічна продукція хімічного заводу — мінеральні кислоти і сульфати — обчислювалася в 268 тис. крб. Т. зв. анонімне товариство дзеркальних заводів на півдні Росії, засноване на бельгійські капітали, спорудило дзеркальний завод, який почав працювати з 1899 року. Спочатку він випускав полірованого скла, дзеркал і марбліту на 250 тис. крб. на рік. У 1897 році Торецьке товариство вогнетривких виробів збудувало керамічний завод, який в 1900 році виготовив продукції на 100 тис. крб..
У 1897 році бельгійським акціонерним товариством залізопрокатних заводів в Костянтинівці споруджено великий металургійний завод. В 1900 році він випустив заліза на 4327 тис. крб. У 1901—1903 рр. товариство заводів на основний капітал (1500 тис. крб.) одержувало в середньому 70 тис. крб. прибутку на рік. Кількість робітників на заводі з 1900 до 1905 року збільшилося з 700 до 1090 чоловік. Це були в основному зубожілі селяни. До середини 80-х рр. понад 12 проц. селянських господарств Бахмутського повіту позбулися землі, більше чверті — не мали робочої худоби. Вони й поповнювали кадри робітничого класу. До Костянтинівки прибували й селяни з інших районів України, а також з Курської, Калузької, Орловської губерній Росії.
У ці роки село Костянтинівка та селище, що біля станції, злилися в один населений пункт. Так в донецьких степах народжувався новий промисловий центр. У праці «Розвиток капіталізму в Росії» В. І. Ленін писав: «… Близько ст. Костянтинівки, де збудовано цілий ряд заводів, утворюється новий населений пункт…». За переписом 1897 року, в Костянтинівці мешкало 3100 чоловік. До 1917 року вона входила до Сантуринівської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Селище, як зазначалось в залізничному довіднику за 1902 рік, за одноманітністю зовнішнього вигляду будинків, що відрізнялися один від одного лише номерами, за своєю монотонністю нагадувало колишні військові поселення.
Для розселення робітників бельгійські капіталісти-акціонери будували т. зв. заводські колонії, які розміщувалися майже впритул до заводів, їх безперервно обгортали кіпоть, гар і дим.
На початку XX ст. на підприємствах Костянтинівки працювало близько 2500 чоловік. Техніка виробництва була відсталою, умови праці нестерпні. Навіть офіційна комісія губернського в гірничозаводських справах присутствія, після огляду в 1897 році залізопрокатного заводу, в своєму звіті відзначала, що «прагнення до найшвидшого повернення витраченого капіталу виявляється у допущенні до дії незакінчених частин будівлі, машин без огородження».
На скляному заводі біля ванн, де набиралася гаряча маса для видобування скла, температура досягала 120°. Звичайно, робітники працювали напівголими, безперервно обливаючи себе холодною водою. Багато робітників, попрацювавши 3—4 роки в таких умовах, хворіли на сухоти і ставали інвалідами. У цехах шкіряного заводу повітря було насичене аміаком, тому 60 проц. робітників страждали нашкірними хворобами. Робочий день тривав 11—12 годин.
Посади майстрів і кваліфікованих робітників на заводах займали іноземці, яким платили вищу зарплату, ніж місцевим робітникам. На скляному заводі, наприклад, робітник-бельгієць одержував 60—80 крб. на місяць, а місцевий — 18—20 крб., до того ж близько третини заробітку поглинали штрафи. Окружний фабричний інспектор у своєму звіті відзначав, що «майстри-бельгійці — народ дуже брутальний щодо російських робітників, тримають себе зарозуміло і поводяться з ними вельми грубо».
Медичне обслуговування населення здійснювала земська лікарня на 20 ліжок, збудована 1885 року. Тільки в 1905 році було споруджено лікарню для робітників скляного й хімічного заводів. У 1913 році в цих двох лікарнях працювало 5 лікарів і 8 фельдшерів. У школах навчалося 130 дітей. Школи ледве животіли через нестачу коштів. Так, адміністрація залізопрокатного заводу відпускала на утримання початкової школи 1800 крб. на рік, а на потреби поліції — суму, у 8 разів більшу.
В 1910 році земство відкрило в селищі училище, а з 1915 року почала функціонувати приватна гімназія. За навчання в ній треба було платити 125 крб. на рік.
Наприкінці 90-х років XIX ст. на костянтинівських заводах відбулися перші робітничі виступи. 14 липня 1899 року застрайкували робітники залізопрокатного заводу. Страйк спричинило зниження розцінок до 70 і 50 коп. Близько 100 робітників відмовилися стати до роботи й вимагали збереження заробітної плати, яку передбачали умови найму. Заводоуправління змушене було піти на поступки. Всіх незадоволених новими розцінками перевели на іншу роботу з оплатою від 75 коп. до 1 крб. 50 копійок.
Новий значний виступ костянтинівських металургів відбувся в липні 1900 року після того, як майстри-бельгійці побили двох робітників. Ненависть до іноземних майстрів, які жорстоко поводилися з робітниками, вилилася тоді у форму стихійного бунту. В будинках майстрів-бельгійців почали бити вікна, але робітників розігнала поліція. Наступного дня до металургів приєдналися склярі. Протягом двох днів у колоніях скляного і залізопрокатного заводів було розгромлено 1ІЗ квартир. У цих заворушеннях взяли участь до 1000 робітників. Виступ придушили козаки. Власті жорстоко розправилися з учасниками заворушень — за 3 дні в Костянтинівці було заарештовано 260 чоловік, з них 115 передали в розпорядження слідчих органів, а решту — 145 чоловік — звільнили з роботи й в адміністративному порядку виселили на місце колишньої прописки. І все ж адміністрація заводу змушена була обмежити штрафи і замінити деяких високооплачуваних майстрів-бельгійців та старших робітників на місцевих.
Поступово від стихійних виступів робітники Костянтинівки переходять до організованої боротьби. Цьому значною мірою сприяла діяльність революційних організацій і груп. На початку XX ст. соціал-демократичну пропаганду й агітацію на костянтинівських заводах проводили представники Катеринославської організації РСДРП. Під її впливом зростала політична свідомість пролетарів. У 1904 році робітники пляшкового заводу добилися створення каси взаємодопомоги. На початку 1905 року на цьому ж заводі сформувалася соціал-демократична організація. Згодом групи соціал-демократів оформилися на хімічному, скляному і залізопрокатному заводах. На знак солідарності з петербурзькими пролетарями, які піднялися на боротьбу проти царського самодержавства, 11 лютого 190 5 року припинили роботу 2 тис. робітників залізопрокатного і скляного заводів. Вони вимагали 8-го-динного робочого дня, збільшення заробітної плати на 50 проц., скасування штрафів. 14 лютого до страйкуючих приєдналися робітники хімічного і дзеркального заводів. Розмах страйку змусив адміністрацію задовольнити деякі вимоги страйкарів. 19 лютого робітники відновили роботу. У цей час на пляшковому заводі створюється легальна профспілка робітників і службовців скляної промисловості. До правління спілки обрали П. Майду, Ф. Ігнатова, С. Тимошкова та ін. Вже у 1905 році до спілки вступило 1450 пляшкарів і склярів. Під керівництвом соціал-демократичної організації та профспілки 9 травня 1905 року близько 1,5 тис. робітників пляшкового заводу організовано припинили всі роботи й висунули адміністрації 17 вимог, у яких пропонували встановити 8-го динний робочий день, підвищити заробітну плату, звільнити чотирьох службовців, що сортували продукцію, тощо.
Страйк тривав 7 тижнів. Робітники наполегливо добивалися задоволення своїх вимог. Щоб не дати можливості заводчикам вивозити готову продукцію, вони лягали на рейки перед паровозом. Дирекція заводу, не зламавши організованого опору робітників, 14 червня погодилася задовольнити майже всі їхні вимоги. Під керівництвом соціал-демократів робітники готувалися до загального страйку та збройного повстання.
У 1906 році до Костянтинівни приїздить представник Катеринославської організації РСДРП Г. Т. Петровський, який працював тоді у Краматорську. Під його впливом місцева соціал-демократична організація посилила революційну роботу в масах. У донесенні жандармського управління від 30 травня 1906 року повідомлялося, що в районах станцій Дружківка, Микитівна та Костянтинівка майже щодня відбуваються масові мітинги, робітники збираються на квартирах, за містом, а в Костянтинівні навіть у заводському клубі виголошуються промови з закликом до збройного повстання, до повалення самодержавства.
Революційна робота серед робітників костянтинівських заводів значно активізувалася після створення в лютому 1906 року Костянтино-Горлівського соціал-демократичного комітету, діяльність якого поширювалася на Дружківку, Костянтинівку, Слов’янськ, Краматорськ, Горлівку. Комітет одержував з Катеринослава й Луганська нелегальну літературу, розподіляв її, закуповував зброю. На засіданні комітету 17 червня 1907 року було вирішено послати представників на конференцію Юзівсько-Петровського району, по всіх виробничих організаціях зробити доповіді про V (Лондонський) з’їзд РСДРП, організувати друкарню й видати листівки про Державну думу. Намічалося також зібрати кошти по всіх групах організації. Але здійснити ці рішення не вдалося, тому що весь склад комітету в червні 1907 року був заарештований. Тоді було ув’язнено Є. Білоусова, П. Білоусова, К. Кривоноженка, К. Петровського та інших.
Жорстоко розправились капіталісти і уряд з робітниками після спаду революції. 1908 року за умов промислової депресії на пляшковому заводі виробництво скоротилося майже наполовину, близько 200 робітників опинилися на вулиці.
У важкі роки столипінської реакції на костянтинівських заводах не було значних виступів робітників. Але вже в 1910 році робітничий рух знову пожвавлюється. Того року департамент поліції, з’ясовуючи причини страйків робітників, зазначав, що ціни на продукти в цьому районі надмірно високі, та й взагалі відмічається там у всьому дорожнеча. В 1912 році до Костянтинівни знову приїздив Г. І. Петровський, на той час вже більшовицький депутат IV Державної думи. Його приїзд сприяв пожвавленню соціал-демократичної роботи в селищі. У квітні соціал-демократи організували демонстрацію з приводу вбивства поліцією робітника пляшкового заводу, революціонера Т. С. Бобилєва. Під час похорону не працював весь завод.
1—2 травня робітники цього заводу під керівництвом соціал-демократичної групи та профспілки склярів розпочали страйк. 90 підлітків банкового відділення вимагали підвищити їм заробітну плату на 20 коп. за зміну й полегшити умови праці (в першу чергу вони просили встановити вентиляцію у гарячих цехах). Адміністрація відхилила цю просьбу. Тоді 30 квітня підлітки не вийшли на роботу, їх підтримали інші робітники, а 1 травня страйкували всі 1350 робітників заводу. Незабаром до них приєдналися 300 робітників дзеркального заводу. Ввечері страйкуючі організували політичну демонстрацію. На телеграфному стовпі демонстранти прикріпили червоний прапор з написом: «Хай живе пролетаріат!». Промовці закликали робітників до згуртування і одностайної боротьби проти самодержавства. Демонстрацію розігнала поліція. Але 2 травня до страйкуючих приєдналися залізопрокатники, які протестували проти скасування на заводі порядку, згідно з яким роботи в передсвяткові та передвихідні дні припинялися на 2 години раніше, і висунули ряд інших вимог щодо поліпшення умов праці та підвищення заробітку. Адміністрація заводів негайно викликала війська. 60 найактивніших учасників страйку було заарештовано. З травня роботи на заводах відновилися частково, а 4 травня страйк припинився.
Та 21 травня знову застрайкували костянтинівські пляшкарі. Вони вимагали повернути на завод усіх звільнених після першотравневого страйку, запровадити інститут старост, без відома якого не звільняти і не приймати на роботу, збільшити розцінки на виготовлення посуду від 5 до 10 коп. за сотню тощо. Адміністрація погодилася тільки частково задовольнити ці вимоги. Тоді 2053 чоловіка припинили роботу. 24 травня до пляшкарів приєдналися всі металурги. Керувала страйком профспілка робітників скляної промисловості. Страйкарів матеріально підтримали робітники Брянського заводу в Катеринославі. У селище терміново направили стражників, а 30 травня сюди прибув катеринославський віце-губернатор. Почалися арешти. Проте робітники пляшкового заводу продовжували нерівну боротьбу проти поліції до 11 червня. На залізопрокатному заводі страйк тривав до 7 червня. Невдовзі після придушення страйку власті заборонили костянтинівське професіональне товариство робітників скляної промисловості.
Під впливом соціал-демократичної пропаганди політичні вимоги костянтинівських пролетарів ставали все чіткішими й цілеспрямованішими. 9 січня 1914 року металурги залізопрокатного заводу вивісили червоний прапор і лозунги: «Хай живе демократична республіка!», «Геть монархію Романових!».
Під час імперіалістичної війни підприємства Костянтинівки обслуговували потреби фронту. Хімічний завод повністю переключився на воєнне виробництво. На дзеркальному заводі обладнали механічну майстерню для виготовлення вибухових речовин і розпочали виробництво скла для воєнних потреб (для прожекторів, перископів тощо).
Спеціальні марки сталі для воєнної промисловості випускав металургійний завод, на якому ввели в дію мартенівську, доменну і коксобензольну печі. 1915 року на заводі виплавлено 4,1 млн. пудів сталі.
За роки війни значно збільшилася кількість робітників у селищі. На металургійному заводі 1914 року працювало 1755 чоловік, а в жовтні 1917 року — 2436. Зростали ціни на продукти першої потреби. Хоч середня заробітна плата робітника на металургійному заводі з 1914 до 1916 року збільшилася на 50 проц., та ціни на основні продукти споживання за цей час підвищилися на 100—175 проц. Боротьбою робітників проти капіталістичної експлуатації й імперіалістичної війни керувала соціал-демократична група, яка зміцніла, коли повернулися до селища передові робітники, вислані за участь у страйках 1912 року. Діяв Костянтино-Горлівський соціал-демократичний комітет. Соціал-демократи вели революційну пропаганду, читали робітникам ленінські статті про характер війни, роз’яснювали значення більшовицького лозунга про перетворення імперіалістичної війни на громадянську, розповсюджували більшовицькі листівки та газети. Вони зірвали «патріотичну демонстрацію», організовану місцевими шовіністами.
Звістка про повалення самодержавства, одержана в Костянтинівці 2 березня 1917 року, викликала велику політичну активність трудящих. Відбувся загальноміський мітинг. На підприємствах створювалися заводські комітети. 17—18 березня було проведено вибори до Ради робітничих депутатів. Кожний цех обирав від 100 чоловік одного депутата. На першому засіданні Ради 18 березня обрано виконавчий комітет, створено продовольчу та адміністративну комісії. Від більшовиків до складу виконавчого комітету увійшов Ф. А. Ігнатов. Але у першій Раді переважали меншовики. До цього спричинилося насамперед те, що за роки війни на зміну кадровим працівникам, яких відправили на фронт, прийшло поповнення з села. Ця категорія робітників перебувала під впливом меншовиків, у руках яких було керівництво об’єднаною організацією РСДРП. Становище ускладнювалося також тим, що в селищі діяли й групи дрібнобуржуазних українських націоналістичних партій: УСДРП та УПСР, які намагалися отруїти свідомість робітників націоналістичною пропагандою.
Меншовики та есери, захопивши керівництво Радою, перешкоджали перетворенню її на орган справжнього народовладдя. У той час представники буржуазії створили т. зв. громадський комітет, який став місцевим органом Тимчасового уряду. І все ж під тиском робітничих мас і під впливом більшовицьких депутатів Рада провела ряд революційних заходів. Були встановлені тверді ціни на предмети торгівлі. Робітнича міліція роззброїла поліцію. Рада поступово встановлювала свій контроль на підприємствах. Для розв’язання спірних питань між робітниками та адміністрацією створювалися конфліктні комісії.
Під керівництвом більшовиків з березня 1917 року почали відроджуватися профспілки. В квітні вони вже діяли на пляшковому, хімічному та залізопрокатному заводах, на початку травня — на скляному та дзеркальному заводах. 11 травня створюється Центральне бюро, яке об’єднало всі робітничі профспілки Костянтинівського району.
В червні 1917 року більшовики Костянтинівки порвали організаційно з меншовиками і виділилися в самостійну організацію. До складу партійного комітету ввійшли І. Є. Прищепа, Ф. А. Ігнатов, А. П. Якусевич, Я. Г. Коваленко та інші. Розмежування з меншовиками зміцнило становище більшовиків і сприяло посиленню їх впливу на маси. Наприкінці червня більшовики організували демонстрацію протесту проти антинародної політики Тимчасового уряду. У боротьбі з меншовиками та іншими непролетарськими партіями і групами міцніли й зростали ряди більшовицьких осередків селища. Після липневих подій у столиці місцеві меншовики почали відкрите цькування більшовиків. У другій половині липня вони провели мітинг в саду пляшкового заводу, намагаючись використати його для пропаганди своїх лозунгів і наклепів на В. І. Леніна. Та робітники цього заводу — більшовики І. Є. Прищепа, Ф. А. Ігнатов, Я. Г. Коваленко — рішуче відмели наклепи. Після мітингу чимало його учасників виявили бажання вступити в ряди більшовицької партії. Незабаром більшовицька організація заводу налічувала 250 чоловік.
Особливо посилився вплив більшовиків на трудящих в період боротьби з корніловщиною. Велику роботу по мобілізації сил на боротьбу проти контрреволюції проводив створений наприкінці серпня виконавчий комітет Костянтинівської підрайонної Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, а також комітет охорони революції, куди вступило багато робітників.
У жовтні 1917 року майже на всіх заводах селища діяли досить численні більшовицькі осередки, які підтримували тісний зв’язок з навколишніми селами. За більшовиками йшли профспілки та інші робітничі організації.
Дізнавшись про перемогу Жовтневого збройного повстання в столиці, костянтинівські більшовики організували масові демонстрації солідарності з пітерськими робітниками. Багатотисячні мітинги відбувалися на заводах. На вулицях панувало незвичайне пожвавлення. Всюди майоріли червоні прапори.
Але меншовики та націоналістичні елементи, що мали перевагу в Раді робітничих депутатів, відмовилися визнавати рішення II Всеросійського з’їзду Рад і виступили за створення уряду «соціалістичних партій». Тоді більшовики сформували ревком на чолі з А. П. Якусевичем. У листопаді за допомогою дружківських комуністів О. В. Єсави та А. Реутова в Костянтинівці створюється загін Червоної гвардії.
Робітники брали в свої руки управління виробництвом. Ще до перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді об’єднане засідання завкомів дзеркального, пляшкового та скляного заводів ухвалило створити на кожному з цих підприємств контрольні комісії, які мали стежити за діяльністю адміністрації. На початку листопада, коли підприємці оголосили про закриття металургійного заводу, робітники встановили свій контроль і тут. Згідно з рішенням загальних зборів, що відбулися 22 і 23 листопада, на підприємстві створюється контрольна комісія. А в грудні 1917 року робітничий контроль запроваджується й на хімічному заводі.
На початок січня 1918 року більшовицька організація Костянтинівки налічувала вже 800 чоловік. Було обрано районний комітет партії, який 13 січня звернувся до ЦК РСДРП(б) з проханням підтримувати з ним зв’язки.
Наприкінці січня місцеві червоногвардійці, спираючись на допомогу загонів Червоної гвардії, які прибули з Дружківки і Краматорська, розгромили контрреволюційні сили в селищі. Трудящі обрали нову, більшовицьку Раду. Комуністи здійснювали керівництво і в підрайонній Раді робітничих, солдатських та селянських депутатів.
Велика робота проводилася по мобілізації населення на відсіч ворогам Радянської влади. У березні 1918 року, коли німецько-австрійські війська почали окупацію України і Донбасу загрожувала небезпека, в Костянтинівці створюється військово-революційний штаб Червоної Армії під керівництвом А. П. Якусевича. Штаб підготував 2 стрілецькі роти, сформував 1-й Дмитріївський батальйон та залізничний загін Червоної Армії. Крім цих формувань, більшовики Костянтинівки створили ще 2 загони, один з них очолив А. Реутов, другий — П. Є. Іванов. Зброю для них — 250 гвинтівок і 25 тис. патронів — одержали з Харкова. Костянтинівка стала одним з опорних пунктів Юзівського укріпленого району. Від німецько-австрійських окупантів її захищали, крім червоногвардійських загонів, війська 1-ї та 2-ї Українських радянських армій.
Після захоплення селища ворогом у квітні більшовики, що залишилися в підпіллі, готували трудящих до боротьби за відновлення влади Рад. Влітку 1918 року створюється підпільна група на чолі з І. Є. Прищепою. Вона встановила зв’язки з горлівськими, дружківськими та краматорськими підпільниками. За літературою виїздили до Катеринослава.
Наприкінці листопада в результаті повстання, організованого більшовиками, у Костянтинівці відновилася влада Рад. Та в грудні селище знову захопили красновці. Офіцерський загін 31 грудня вчинив жорстоку розправу над робітниками пляшкового заводу. 250 чоловік денної зміни були вишикувані в шеренгу. Офіцер вимагав від них виказати більшовиків і партизанів. Всі мовчали. Тоді білогвардійці почали розстрілювати кожного десятого. Це стало новим поштовхом для масового вступу робітників і селян у партизанські загони. Близько 300 чоловік налічував загін під керівництвом робітника П. Є. Іванова.
18 січня 1919 року, після запеклого бою регулярних частин Червоної Армії з красновцями, Костянтинівка була визволена від ворога. Особливу мужність у цьому бою виявили бійці бронепоїзда. Коли загинули машиніст і кочегар, паровоз повів молодий помічник машиніста. Ось уже кулі влучили в кулеметника, трьох бійців і командира полка ІО. В. Сабліна, та сміливці вели безперервний вогонь по ворогу. Однак наприкінці січня Костянтинівку знову захопили білогвардійці. Тільки 19 лютого внаслідок жорстокого бою, в ході якого станція кілька разів переходила з рук у руки, вона була очищена від ворога.
Відновлювалися органи Радянської влади. Було створено ревком. 15 квітня на районному з’їзді Рад обирається виконком Ради. У березні створюється комсомольська організація — одна з перших комсомольських організацій у Донбасі. Водночас комуністи і комсомольці розгортали велику роботу по мобілізації населення на відсіч денікінцям, які, діставши підкріплення, почали новий наступ на центральні райони Донбасу. Під тиском переважаючих сил ворога радянські війська наприкінці травня залишили Костянтинівку. В чорні дні денікінського режиму трудящі селища під керівництвом підпільної партійної організації вели мужню боротьбу за відновлення Радянської влади.
Повстанський загін, що діяв в районі Костянтинівни, встановив зв’язок з штабом Лозово-Синельниківського району. Повстанці завдали відчутних ударів білогвардійцям. В одному з донесень в Зафронтбюро повідомлялося: «Нами підірвано ешелон з снарядами поблизу станції Костянтинівна.
Спираючись на підтримку партизан, частини Червоної Армії Південного фронту наприкінці грудня 1919 року відновили Радянську владу в селищі. Швидко зростали ряди партійної організації. В лютому 1920 року в селищі було 174 комуністи. Разом з ревкомом партійна організація готувала вибори постійних органів Радянської влади. 19 березня 1920 року створюється комісія по виборах до Ради. Наприкінці березня відбулися вибори до Костянтиново-Дружківської районної Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Костянгиново-Дружківський район створено в січні 1920 року). Серед депутатів Ради було 47 комуністів. Список, що його виставили меншовики, робітники забалотували. На початку січня в селищі проводився «комсомольський тиждень», під час якого до комсомолу вступили понад 100 юнаків і дівчат. До складу комітету комсомолу увійшли А. Є. Тарасов, С. 3. Лейкін, І. А. Ростовський та інші.
Не пройшло і трьох тижнів після визволення Костянтинівни, як уже діяла лікарня. Її працівники вживали енергійних заходів, щоб ліквідувати епідемію тифу. За три місяці був відбудований міст через річку Торець на залізничній лінії Костянтинівка — Ясинувата, що відіграв велику роль у забезпеченні заводів селища донецьким вугіллям. 28 березня 1920 року райком партії організовує перший суботник, а з 1-го по 18 травня проводиться «тиждень трудового фронту», в якому брало участь 5 тис. чоловік.
Комуністи і комсомольці були на вирішальних ділянках відбудови народного господарства після закінчення громадянської війни. На скляному заводі, де до революції технічне керівництво здійснювали іноземні спеціалісти, робітники самостійно за
короткий час відбудували ванну № 3 продуктивністю в 3 тис. ящиків скла на місяць. У жовтні 1921 року завод став до ладу. А 5-у річницю Жовтня колектив заводу відзначив пуском великої ванни продуктивністю в 5500 ящиків скла на місяць. У 1924 році запрацював пляшковий завод. В червні того ж року на дзеркальному заводі були відбудовані полірувальні та фацетні відділення. Уже в 1926 році костянтинівська група склохімічних заводів давала в загальносоюзному виробництві 25 проц. скла для вікон, 20 проц. пляшок і 100 проц. дзеркального скла.
У жовтні 1925 року почалася відбудова і металургійного заводу: спершу пустили доменну та мартенівську печі, потім — листовий стан, а в 1926 році — прокатні стани. В 1925/26 рр. завод виробив 21,9 тис. тонн чавуну і 29,5 тис. тонн сталі. В ці ж роки в селищі побудували новий шкіряний завод.
На підприємствах зросли кадри робітників. Так, у 1926 році на хімічному і скляному заводах працювало по 1 тис. чоловік, на дзеркальному — більше 900, на пляшковому — понад 1,5 тисячі. За самовіддану працю на відбудові підприємств багато костянтинівців були відзначені урядовими нагородами. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено тоді Ф. О. Капу стіна — робітника склозаводу, І. В. Листвина (пляшковий завод), Я. І. Шпанова (дзеркальний завод).
Багато робітників стали керівниками підприємств, виявили себе вмілими організаторами виробництва. Так, колишній тесляр П. А. Адамович з 1925 року працював директором дзеркального заводу; слюсар І. С. Добровольський став заступником керуючого Костянтинівською групою заводів; робітник О. Д. Костильов з 1924 року керував хімічним заводом, а П. К. Васюшкін був директором пляшкового заводу.
Передові робітники поповнювали ряди партійної організації. На хімічному заводі, наприклад, тільки протягом перших двох місяців 1923 року до партії вступили 30 чоловік. «Ми усвідомлюємо,— писали вони в колективній заяві,— що тільки партія комуністів-більшовиків може захистити наші інтереси». В дні, коли всю країну облетіла сумна звістка про тяжку хворобу В. І. Леніна, костянтинівські залізничники в листі вождю з тривогою писали: «Шановний товаришу і вождь, твоє здоров’я — це наше життя і прямування до світлого майбутнього, яке ти відкрив для нас. Тому, дорогий товаришу, бережи своє здоров’я, воно дороге для нас і всього світового пролетаріату». Свою вірність ленінізму робітники продемонстрували масовим вступом у партію в дні ленінського призову. Тільки протягом 1924 року до партії вступив 471 житель Костянтинівки.
Зростала й комсомольська організація селища. В червні 1920 року вона об’єднувала 170 молодих робітників заводів та залізниці, а на 1924 рік — понад 500 комсомольців. Із запалом взялися вони до громадсько-політичної роботи, з ентузіазмом працювали під час комуністичних суботників, проводили культурно-освітню роботу серед населення.
Культурні перетворення в селищі почалися з перших днів Радянської влади. Вже 1918 року в школах навчалося 2440 дітей, а в 1922/23 рр.— близько 4 тисяч. З 1921 року на підприємствах створюються школи лікнепу для дорослого населення. Справжніми ентузіастами цієї справи стали вчителі Л. І. Богуславська, 3. Н. Лист-вина, В. Г. Смєлий. Комсомольська молодь у ті роки створила в селищі живу газету «Синя блуза», виступи якої мали великий успіх у трудящих.
Про відбудову заводів, соціалістичні перетворення в селищі, духовне зростання його жителів розповідали перші нариси, оповідання та вірші молодих робкорів — Ф. Ковалевського, Ляднова, П. Черненка, О. Морозова, П. Дьоміна, які гуртувалися навколо журналу «Забой». Допомогу у вдосконаленні письменницької майстерності подавав їм літпрацівник газети «Всероссийская кочегарка», пізніше відомий радянський письменник Борис Горбатов.
Після XIV з’їзду партії, що схвалив курс на соціалістичну індустріалізацію країни, розгорнулися великі роботи по технічній реконструкції промислових підприємств Костянтинівни. 28 червня 1926 року пленум Костянтинівського райкому партії розробив заходи щодо розширення заводів і механізації виробничих процесів. Він зобов’язав партійні організації підприємств забезпечити підвищення рівня роботи у раціоналізації виробництва, зміцненні трудової дисципліни. Значна увага приділялася діяльності виробничих нарад. У роботі цих нарад особливо яскраво проявилася трудова активність робітників. У травні 1929 року профспілкова організація проводила огляд виробничих нарад на хімічному заводі, під час якого робітники внесли 1145 пропозицій щодо раціоналізації виробництва і зниження собівартості продукції.