Революційний рух на Донеччині на початку XX століття
Політичне безправ’я, утиски і деспотизм царизму погіршували і без того тяжке становище трудящих мас і вели до посилення класової боротьби. Керівником у цій боротьбі стає робітничий клас. На боротьбу проти капіталістичної експлуатації першими в Донбасі піднялися шахтарі Юзівки. У 1874 році вони застрайкували, вимагаючи підвищення заробітної плати. Через рік страйк повторився. У травні 1887 року шахтарі Юзівського району добилися незначного підвищення розцінок і щомісячної видачі заробітку. Одним з найбільших виступів робітників цього району були серпневі заворушення 1892 року, які мали широкий відгук не тільки в Донецькому басейні, але й по всій країні. У цих заворушеннях, які відомі в історії під назвою «холерного бунту», взяло участь 15 тис. чоловік.
З другої половини 90-х років робітничий рух посилюється. Провідне місце у страйковій боротьбі належало металістам і машинобудівникам. В ці роки під впливом петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» на заводах і шахтах створюються соціал-демократичні гуртки і групи, у яких об’єднувалися найбільш свідомі робітники, що тягнулися до наукового соціалізму. В середині 1899 року один з організаторів катеринославського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» учень В. І. Леніна І. В. Бабушкін заснував соціал-демократичні гуртки в Юзівці і Дебальцевому, що пізніше підтримували тісний зв’язок з Катеринославським комітетом РСДРП.
На рубежі XIX—XX ст. ст. соціал-демократичні групи й гуртки виникають також у Горлівці, Краматорську, Макіївці, Бахмуті, Слов’янську, Маріуполі та на багатьох заводах і шахтах басейну. На початку XX ст. під впливом ленінської «Искры» соціал-демократичний рух посилюється. В грудні 1901 року до редакції «Искры» з проханням надіслати їй газети та іншу літературу звернулася Маріупольська соціал-демократична група. В 1901—1902 рр. Г. І. Петровський і П. О. Мойсеєнко створюють робітничі гуртки на Щербинівському, Нелепівському та Микитівському рудниках. У січні 1902 року місцеві соціал-демократи утворили «Соціал-демократичний союз гірничозаводських робітників півдня Росії» (з грудня 1903 року — «Донецький союз РСДРП»), який об’єднав організації Бахмута, Маріуполя, Щербинівки, Юзівки. «Союз» будував свою роботу, керуючись ленінськими організаційними ідеями, і в квітні 1903 року заявив про визнання «Искры». Однак після II з’їзду партії керівництво «Союзу» скотилося в табір опортунізму і виступило проти рішень з’їзду. Революційна частина донецьких соціал-демократів у своїй боротьбі проти відступників спиралася на підтримку закордонного більшовицького центру і В. І. Леніна, а також на допомогу Катеринославського комітету РСДРП. Серед робітників поширювалися праці В. І. Леніна «Що робити?», «До сільської бідноти», «Завдання російських соціал-демократів» та інші.
Під керівництвом соціал-демократичних організацій ленінського напряму робітничий рух стає більш організованим. Після першотравневої політичної демонстрації 1900 року в Харкові застрайкували робітники костянтинівських скляних заводів, які висунули економічні вимоги. Під час першотравневих страйків і демонстрацій 1903 року на заводах «Російському Провідансі» і «Нікополь-Маріупольському», а також на деяких шахтах Юзівки поряд з економічними вимогами пролунали політичні лозунги: «Геть царське самодержавство!», «Хай живе політична свобода!» та ін.
В ході революції 1905—1907 рр. за розмахом робітничого і селянського руху Донеччині належало одне з перших місць на Україні. Вже у січні 1905 року робітники багатьох заводів і шахт активно відгукнулися страйками протесту на криваві події у Петербурзі. 17 січня 1905 року припинили роботу металісти Юзівського заводу, а 25 січня зупинилося багато підприємств Макіївського району. Страйкували 15 тис. робітників, які вимагали 8-годинного робочого дня, збільшення заробітної плати і т. ін. Влітку 1905 року політичні страйки відбулись у Маріуполі, Горлівці, а також на рудниках у районі Юзівки та Бахмута.
Під час всеросійського жовтневого політичного страйку і на початку грудня 1905 року робітники Юзівки, Маріуполя, Єнакієвого створюють Ради робітничих депутатів і формують робітничі бойові дружини. Водночас виникають профспілкові організації, які під впливом більшовиків стають на шлях революційної боротьби. Перші збройні виступи бойових дружин Донбасу проти царських військ відбулися на станціях Авдіївка та Ясинувата 13 грудня.
Центром збройного повстання робітників Донбасу проти царизму стала Горлівка. На заклик горлівських робітників сюди прибули дружинники з Авдіївки, Дебальцевого, Єнакієвого, Харцизька, Ясинуватої. 17 грудня вони почали загальний наступ проти урядових військ, але зазнали поразки. Та боротьба проти самодержавства і капіталістів тривала. У 1906 році мітинги, демонстрації і страйки, серед яких переважали політичні, широкою хвилею прокотилися по шахтах і заводах. Масові і тривалі заворушення відбулися на шахтах Рутченківського району, де в липні страйкувало близько 6 тис. вуглекопів з 15 шахт. 23 липня на станції Рутченкове сталися сутички робітників з драгунами.
Одним з найбільших виступів в період спаду революції був страйк металістів Дружківського заводу, що розпочався у січні 1907 року під керівництвом профспілки металістів. Політичні страйки і демонстрації відбулися і в зв’язку із святкуванням 1 Травня.
Робітничий рух справив вирішальний вплив на революційну боротьбу селян, яка розгорталася під лозунгами негайного переділу поміщицької землі, зменшення орендної плати, скасування виробітків та ін. Селянські бойові дружини, що створювалися в селах, часто разом з робітниками охороняли станції, рудники й робітничі селища. Так, селяни сіл Ільїнки, Василівни та Георгіївни приєднались у грудні 1905 року до дебальцівського страйкового комітету і відрядили своїх дружинників охороняти громадський порядок у Дебальцевому. Не припинялися селянські виступи влітку й восени 1906 року, а також навесні 1907 року. Червень 1906 року пройшов, як писала газета «Донецкое слово», під знаком посилення потрав посівів і заворушень сільськогосподарських робітників у Бахмутському повіті.
Активну участь у революційному русі проти царизму та капіталізму брала і передова, прогресивна інтелігенція, в т. ч. відомий український письменник С. В. Васильченко, який у 1905—1906 рр. учителював у с. Щербинівці, та М. Д. Леонтович — учитель залізничної школи в Гришиному, згодом відомий український композитор. У 1906 році пролетарські поети Донбасу опублікували свої твори в збірнику «Вперед». У їх числі був і шахтарський поет-революціонер А. Я. Коц (Даній) — автор російського тексту «Інтернаціоналу».
Революційним рухом трудящих у 1905—1907 рр. керували соціал-демократичні організації. Навесні 1906 року створюються Юзівсько-Петровський, Костянтинівсько-Горлівський і Маріупольський комітети РСДРП. В Юзівсько-Петровській організації (жовтень 1906 р.) налічувалося близько 3 тис. чоловік. Соціал-демократичні організації великих залізничних станцій (Дебальцеве, Харцизьк, Гришине) ввійшли до складу Вузлового комітету РСДРП, створеного в серпні 1906 року.
В. І. Ленін високо оцінив революційні подвиги пролетарів Донбасу. В 1906 році він писав: «Ми повинні збирати досвід московського, донецького, ростовського та інших повстань, поширювати знайомство з ними, готувати наполегливо і терпеливо нові бойові сили».
Здійснюючи керівництво революційною боротьбою трудящих, більшовики Донбасу викривали тактику ліберальної буржуазії, агітували за бойкот булигінської думи. Під впливом агітації більшовиків багато робітників відмовилися брати участь у виборах до І Державної думи (в березні—квітні 1905 року), що проходили в умовах поліцейської сваволі і репресій. Так, у Горлівці, як повідомляв «Горнозаводской листок», з 322 виборців, які брали участь у виборах, робітників було лише 122. Під час виборів уповноважених і виборщиків до II Державної думи, що відбувалися в 1907 році, від усіх заводів і шахт Юзівського району обрано 50 уповноважених, з яких більшість була членами РСДРП. У звіті Юзівсько-Петровського комітету на конференції, що відбулася 25 лютого 1907 року, відзначалося, що за кандидатів РСДРП голосувало 90 проц. робітників.
В умовах розгулу реакції чимало організацій РСДРП, в т. ч. Юзівську, було розгромлено. Тільки за участь у Горлівському повстанні віддали до суду 131 чоловіка, з яких 32 засудили до страти. Страчено було 8 чоловік, решті смертну кару замінили довічною каторгою.
Незважаючи на жорстокі переслідування, Юзівсько-Петровський комітет напередодні 1 травня 1908 року видрукував і розповсюдив листівку під назвою «Що ж робити?». Під її впливом вже у Першотравневі дні цього року робітники знову висувають не тільки економічні, але й політичні вимоги. На шахтах, розташованих навколо Юзівки, страйкувало понад 50 тис. робітників.
Селяни вели боротьбу проти столипінської аграрної реформи. Вони виступали проти переселення на хутори і передачі кращих ділянок землі куркулям. Багато селян, діставши у власність землю, тут же її продавали, поповнюючи лави робітничого класу.
Під час промислового піднесення, що розпочалося в 1910 році, збільшилося виробництво у найважливіших галузях індустрії — паливній, металургійній і частково машинобудівній. Так, у Юзівському районі за 1910 рік було видобуто 200 777 тис. пудів вугілля. Це набагато більше, ніж у 1909 році. Розширилася діяльність монополістичних об’єднань — синдикатів «Продамету» і «Продвугілля». У 1914 році 70 найбільших кам’яновугільних шахт видавали нагора 89 проц. усього видобутого вугілля в басейні.
Помітний вплив на розвиток промислового виробництва справляли банки. Напередодні першої світової війни Юзівка, Бахмут і Маріуполь стають значними банківськими центрами, через які здійснювали свою фінансову діяльність місцеві та іноземні капіталісти. В 1912 році тільки в Юзівці діяло 5 відділень різних банків. У донецьку промисловість дедалі більше проникав іноземний капітал, який тільки в синдикаті «Продвугілля» становив у передвоєнні роки 87 проц. За 1912—1914 рр. металургійні товариства Півдня Росії, куди вкладали капітали іноземці, одержали 34 проц. чистого прибутку.
На заводах і шахтах концентрувалися численні загони робітників. На Петровському металургійному заводі в Єнакієвому в 1914 році працювало 8400 чоловік, а на руднику «Уніон» у Макіївці — 87006.
Промислове піднесення супроводжувалося пожвавленням робітничого руху, ознаки якого з’явилися вже у середині 1910 року. Навесні 1912 року тисячі донецьких робітників брали участь у русі солідарності з страйкуючими вуглекопами Англії. Великого розмаху набрала страйкова боротьба у першій половині 1912 року, викликана кривавим розстрілом робітників на Ленських золотих копальнях. Особливо значним був страйк на костянтинівських заводах — пляшковому й залізопрокатному,— який тривав з 21 травня по 12 червня 1912 року.
Велику роль у політичній освіті трудящих, насамперед робітників, восени 1912 року відіграла діяльність більшовиків під час передвиборної кампанії до IV Державної думи. Від соціал-демократичної організації Маріуполя уповноваженим і виборщиком до Думи було обрано Г. І. Петровського — тоді робітника заводу «Російський Провідане». На губернських зборах виборщиків його обрали депутатом Думи.
Робітники охоче вносили до «залізного фонду» більшовицької газети «Правды» свої трудові копійки. Лише за 6 місяців 1912 року в Юзівці (3 рази) і Маріуполі (2 рази) проведено 5 групових зборів на газету. У 1913 році з ініціативи В. І. Леніна і за активною підтримкою шахтарів Вознесенського (нині Петровський район м. Донецька) та інших рудників редакція «Правды» організувала випуск спеціального «Шахтерского листка».
У грудні 1913 року в Юзівському районі страйкувало 3,5 тис. гірників, які протестували проти зниження заробітної плати і вимагали ліквідації штрафів, звільнення найбільш ненависних представників адміністрації рудників. З 12 квітня по 12 травня 1914 року відбувався великий страйк 12 тис. робітників Петровського металургійного заводу в Єнакієвому, підготовлений місцевими більшовиками за допомогою відрядженого туди ЦК партії професіонального революціонера О. Масленникова (С. Лук’янова). Це був один з найбільших страйків у першій половині 1914 року.
Тяжким випробуванням для робітників і селян Донеччини, як і всієї країни, стала перша світова війна. Вона різко погіршила матеріальне становище трудящих. Реальна заробітна плата робітників зменшилася в 3—4 рази, зростала дорожнеча. Так, у 1916 році ціни на продовольчі товари зросли на 200—300 проц., а заробітна плата шахтарів збільшилася тільки на 5—20 проц. проти довоєнного рівня. Мобілізації відривали від виробництва тисячі робочих рук. Крім того, війна потребувала багато продовольства, коней. Почастішали реквізиції у селах.
Вже в перші дні війни (у липні 1914 року) відбулися великі антивоєнні виступи робітників у Горлівці, Микитівці, Макіївці та інших місцях. Антивоєнний мітинг мобілізованих у Макіївці закінчився розстрілом.
Навесні 1915 року прокотилася хвиля страйків шахтарів Горлівського, Марийського та інших районів. Страйки охопили 16 тис. робітників 25 підприємств.
З новою силою страйковий рух розгорнувся навесні 1916 року. У квітні під керівництвом більшовиків розпочався страйк шахтарів Горлівсько-Щербинівського району — один з найбільш масових у роки світової війни, що тривав близько місяця. У ньому взяло участь до 50 тис. робітників. Наприкінці серпня 1916 року страйкували металісти Єнакієвого, які вимагали запровадити 8-годинний робочий день, забезпечити свободу зборів тощо.
Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції вже у перших числах березня в багатьох містах і селах було ліквідовано апарат царського самодержавства, створювалися Ради. 2 березня питання про форми організації влади і роззброєння поліції обговорили більшовики Юзівки, а зранку 4 березня тут на всіх підприємствах почалися вибори депутатів до Юзівської Ради. 4 березня у Макіївці відбувся мітинг, а після нього — демонстрація під лозунгами: «Хай живе демократична республіка!», «Геть імперіалістичну війну!», «Восьмигодинний робочий день!», «Конфіскація поміщицьких, монастирських і церковних земель!». У демонстрації взяли участь робітники навколишніх рудників. І одразу ж у місті і на рудниках відбулися вибори до Рад. На мітинг у Бахмуті 5 березня прибуло близько 2000 чоловік — робітників, солдатів, селян. Вони ухвалили провести вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів. Такі ж мітинги відбувалися в Краматорську, Горлівці, Слов’янську, Єнакієвому, Маріуполі, Костянтинівці та інших містах. У першій половині березня Ради робітничих депутатів обрали майже в усіх гірничозаводських районах. А 15—17 березня у Бахмуті була скликана перша на Україні конференція Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького басейну. На неї прибули делегати від 48 Рад. Конференція закликала вжити найенергійніших заходів для негайного усунення від посад усіх представників старої влади і висловилась за демократичну федеративну республіку, підкресливши, що «всі зусилля робітничого класу мають бути спрямовані на пропаганду інтернаціональних ідей». Однак, у зв’язку з тим, що на конференції переважали меншовики та есери, багато її рішень не відповідали інтересам пролетаріату і біднішого селянства. Своєю резолюцією, яка підтримала «громадські комітети» — органи буржуазії, конференція фактично закріпила двовладдя на місцях.
Значна кількість Рад з початку їх організації перебувала під впливом більшовиків. У виконкомі Краматорської Ради з 17 місць 11 належало більшовикам. У Раді робітничих депутатів Берестово-Богодухівського рудника, очолюваного більшовиком Р. Я. Тереховим, з 20 депутатів 18 були більшовиками. У Берестово-Кальміуській районній Раді все керівництво було більшовицьким. Ради запроваджували контроль над виробництвом, добивалися восьмигодинного робочого дня і підвищення заробітної плати. В Маріуполі, Юзівці, Краматорську, Макіївці та інших містах Донбасу пролетаріат почав формувати свої озброєні загони — робітничу міліцію, яка була зародком Червоної гвардії.
Але ослаблені репресіями царизму, більшовицькі організації деяких міст Донбасу не змогли відразу охопити маси своїм впливом. Скориставшися з цього, меншовики та есери захопили більшість місць в Радах. Так було в Юзівці, Бахмуті, Єнакієвому, Маріуполі. Вони не перешкоджали буржуазії створити свої органи влади — «громадські» комітети.
Незабаром партійні організації, що вийшли з підпілля, поповнилися за рахунок більшовиків, які повернулися з тюрем та заслання, зміцніли організаційно. В перших числах березня найчисленнішими були Макіївська (200 чоловік), Берестово-Богодухівська (понад 100 чоловік), Горлівська (70 чоловік) та інші організації. Проте в деяких містах, як, наприклад, у Юзівці, Бахмуті, Дружківці, Гришиному, Слов’янську та інших, були об’єднані соціал-демократичні організації, до складу яких входили більшовики і меншовики. Небезпечна хвороба «об’єднанства» охопила головним чином ті міста і селища, де більшовиків було мало. Напередодні VII (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП(б) партійні організації Донбасу налічували 5423 члени партії.
Озброївшись ленінськими Квітневими тезами, більшовики посилювали політичний вплив на трудящих, вели боротьбу за більшовизацію Рад, викривали угодовську політику меншовиків та есерів. З ініціативи більшовицьких організацій Макіївки, Горлівки, Щербинівки та інших міст при місцевих Радах створюються спеціальні відділи по роботі серед селян. Більшовики допомагали організовувати Ради в багатьох селах, де оформлялися й більшовицькі організації.
До червня 1917 року більшовицькі організації зросли кількісно й зміцніли організаційно. В Макіївці вони налічували 3100 комуністів, Горлівці — 1200, Щербинівці — майже 1100, на Нелепівському руднику — 450, у Маріуполі — 100 комуністів. На початку червня 1917 року створюється Юзівсько-Макіївсько-Петровський комітет РСДРП(б), один з найбільших партійних центрів Донбасу. Важливу роль у підготовці пролетаріату Донбасу до нових класових боїв, до революції, відіграла Донецько-Криворізька обласна організація РСДРП(б). Уже на першій її конференції, що відбулась у Катеринославі 13—16 липня 1917 року, розглядалися питання про економічне становище та партійне будівництво у Донецькому басейні. До створеного на конференції обласного комітету увійшли Ф. А. Сергеев (Артем), М. В. Копилов, В. О. Бистрянський (Ватін), А. 3. Каменський, Я. В. Залмаєв, Е. І. Квірінг, М. І. Острогорський. Друкованим органом обкому РСДРП(б) була газета «Донецкий пролетарий».
На VI з’їзд РСДРП(б) партійна організація Донецько-Криворізького басейну послала Ф. А. Сергеева (Артема), С. Г. Головіна (від Щербинівсько-Микитівської організації), С. І. Лапіна (від Горлівської організації), Я. В. Залмаєва (від Макіївсько-Юзівсько-Петровської організації), Т. І. Кириленка (від Макіївської організації). Схваливши рішення VI з’їзду РСДРП(б) про підготовку до збройного повстання, більшовики Донбасу взялися до їх здійснення. У місцевих об’єднаних організаціях завершувався процес розмежування з меншовиками.
Після розстрілу липневої демонстрації в Петрограді і встановлення одновладдя Тимчасового уряду підприємці посилювали наступ на робітничий клас Донбасу. Було закрито 154 кам’яновугільних підприємства. Скоротили виробництво Юзівський, Костянтинівський, Петровський (Єнакієвський) металургійні та Дружківський металообробний заводи. На третину зменшилося вивезення вугілля. 10 тис. робітників опинилися на вулиці без будь-яких засобів до існування. За 20 днів серпня в Донбас було завезено замість 939 вагонів хліба всього 254 вагони. Робітникам загрожував голод. Становище ускладнювалося тим, що в Області Війська Донського розміщувалися козачі частини генерала Каледіна, які нападали на міста й села Донбасу, тероризували населення.
На заклик більшовиків трудовий Донбас піднявся на боротьбу проти ворогів революції. 21 серпня 5-тисячний мітинг робітників на Юзівському металургійному заводі вимагав передати владу Радам і запровадити робітничий контроль над виробництвом. Через два дні відбулися багатолюдні мітинги гірників Макіївки. А наприкінці серпня Горлівсько-Щербинівська та Макіївська Ради оголосили про те, що вони беруть владу у свої руки.
Під час боротьби проти змови Корнілова в ряді донецьких міст та на рудниках робітники обирали ревкоми і формували червоногвардійські загони. Відбувалися страйки протесту проти дій контрреволюції. У Макіївському районі, наприклад, в середині вересня страйкували робітники майже половини підприємств. Червона гвардія взяла під охорону фабрики й заводи, арештувала офіцерів місцевих гарнізонів, представників великої буржуазії. В процесі боротьби проти корніловщини здійснювалася більшовизація Рад. Більшовицькі Ради Горлівки, Щербинівки, Микитівни, Краматорська, Рутченкового одностайно відстоювали лозунг «Вся влада Радам!». Зростав вплив комуністів і в масових робітничих організаціях — спілках гірничих робітників, металістів, друкарів, кравців та ін., що створилися після Лютневої революції. На кінець 1917 року Юзівська рада профспілок об’єднувала 38 тис. чоловік. Макіївська — 25 тис.. Більшість профспілок шахт і заводів на початок жовтня підтримувала більшовиків. За ними йшли і перші соціалістичні організації робітничої молоді, створені з ініціативи комуністів Юзівки, Маріуполя, Костянтинівни, Горлівки.
Восени 1917 року, коли в країні швидко наростала економічна криза, гірничопромисловці Донбасу закрили близько 200 шахт, загрожуючи робітникам локаутом. Припинився підвіз продовольства. У відповідь на це робітники ряду міст запровадили свій контроль на підприємствах. Зросли ряди Червоної гвардії. Особливо численними були червоногвардійські загони в Макіївці, Маріуполі, Юзівці. Озброєння для них частково виготовляли самі робітники, частково привозили з Катеринослава, Харкова, Москви, Петрограда.
Посилився селянський рух. Наприкінці вересня і на початку жовтня селяни села Луганського, хутора Михайлівського Бахмутського повіту поділили поміщицькі землі. У поміщика с. Курахівки того ж повіту було відібрано 108 десятин землі. Великий землевласник Бантиш у телеграмі губернському комісарові просив терміново вжити заходів проти захоплення землі селянами в Дружківці. У жовтні Галицинівський волосний комітет конфіскував 33 десятини церковної землі, мотивуючи це тим, що земля «святими отцями» не обробляється і не є для них єдиним джерелом існування.