Шахтарськ, Шахтарський район, Донецька область
Шахтарськ — розташований за 66 км від Донецька. Місто утворилося в 1953 році внаслідок злиття селищ Катика, Олексієво-Орлівки й Ольхівчика. Залізнична станція Постникове знаходиться у межах міста. Населення — 72,9 тис. чоловік.
Шахтарськ — центр району, площа якого становить 1542 кв. км. Населення — 28,6 тис. чоловік. На території району — 6 радгоспів, 4 птахофабрики, 15 колгоспів, плодорозсадник. Земельна площа цих господарств — 132 тис. га, зокрема орної — 76 тис. га. Основний виробничий напрям радгоспів і колгоспів — вирощування зернових і овочевих культур. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. У системі охорони здоров’я — 2 лікарні, 34 фельдшерсько-акушерських пункти. У районі працює 27 загальноосвітніх шкіл, 8 будинків культури, 10 клубів, 26 бібліотек.
На території, яку тепер займає Шахтарськ, люди жили з давніх-давен. Про це свідчить знайдена в селищі Ольхівчику скіфська статуя (V ст. до н. е.), що зображує знатного воїна зі зброєю. Друга статуя, виявлена в тих же місцях, є пам’яткою епохи кочівників (IX—XIII ст. н. е.). Ще в першій половині XVIII ст. землі ці були під владою турецьких завойовників. І лише в 1746 році, після визволення від чужоземного ярма, ввійшли до Землі Війська Донського, проте ще тривалий час зазнавали спустошливих нападів турецько-татарських орд і були мало заселені.
З середини XVIII ст. донські поміщики і чиновники, одержуючи від Військової канцелярії великі земельні наділи, почали заселяти їх, вивозячи селян-кріпаків із своїх маєтків у Росії. Сюди ж переселялося багато кріпаків-утікачів із різних губерній Росії і особливо України. Так утворювалися хутори, більшість яких називалася ім’ям їх власників. В ті часи на місці нинішнього Шахтарська, поблизу балки Кленової, виникла слобода Олексієво-Орлівка. Багатий поміщик, полковник О. П. Орлов, перевіз сюди з свого маєтку в Київській губернії кріпосних селян. Оселилося тут і чимало кріпаків-утікачів. Слобода Олексієво-Орлівка згадується вже в документах 1796 року. За даними 1801 року, в ній було 156 дворів і жило 950 чоловік. З 1811 року тут двічі на рік — у березні й у вересні — відбувалися ярмарки.
Ще у 1784 році поблизу річки Ольхівчика і поштового тракту військовий старшина Васильєв збудував заїжджий двір. Незабаром навколо нього почали селитися селяни-втікачі. Поселення дістало назву Ольхівське (пізніше — Ольхівчик). У 1801 році тут було вже 30 дворів з населенням 232 чоловіка. А неподалік, коло балки Стіжка, в 1854 році вихідці з Таврійської губернії заснували хутір Стіжківе (Стіжківське).
Селяни-втікачі оселилися на поміщицьких землях з умовою, що вони працюватимуть на пана 2—3 дні на тиждень. Спочатку вони мали право переходити від одного поміщика до іншого, але в 1796 році були офіціально закріплені за поміщиками. Остаточне покріпачення населення тут відбулося на початку XIX століття. 1820 року на Дону, в Сальських степах, почалося повстання селян проти поміщиків. Воно охопило також майже всі поселення по річці Міусу.
На придушення повстання царський уряд направив з Таганрога піхотний полк, який розташувався в слободі Олексієво-Орлівці. Ще 3 полки, що прибули з Сальських степів, зосередилися на березі річки Тузлова. Війська придушили повстання у 256 поселеннях Міуського округу. Багатьох його учасників покарали різками або віддали до суду. Але селянські заворушення тривали аж до реформи 1861 року.
Згідно з положенням про реформу 1861 року для цієї місцевості було встановлено наділ — по 3,5 десятини на ревізьку душу. В результаті селяни одержали майже в 2 рази менше землі, ніж було в їх користуванні до реформи. При цьому викупна плата за землю значно перевищувала її ринкову вартість. Під селянські наділи було відведено гірші землі. Кращі землі залишилися у володінні поміщиків, які здавали їх в оренду селянам на кабальних умовах.
На той час Олексієво-Орлівка стала волосним центром Міуського, а потім Таганрозького округу Області Війська Донського. До складу волості увійшли селища Ольхівчик, Орлово-Іванівське, Орлово-Михайлівське і Булавинське (на березі річки Булавина). До 1868 року в Олексієво-Орлівці кількість дворів збільшилася до 258, а населення — до 1757 чоловік; в Ольхівчику — до 175 дворів і до 1163 чоловік. Жителі займалися землеробством. За даними перепису 1873 року, в Олексієво-Орлівці було лише 8 ремісників (швець, коваль, 2 теслярі, 3 чинбарі, бондар), а по всій волості — 167.
Наприкінці XVIII ст., водночас із заселенням земель почалося освоєння надр поблизу Олексієво-Орлівки і Ольхівчика. Про це свідчать вироблені дільниці на виходах деяких вугільних пластів. Видобуток вугілля в той час проводився кустарним способом. На своїх землях поміщики закладали вугільні шахти, на яких працювали селяни-кріпаки. В 1836 році за допомогою інженерів Луганського металургійного заводу проводилося дослідження покладів антрациту в ряді місць Міуського округу, в т. ч. у балках Кленовій, Контарній, Стіжківській (територія нинішнього Шахтарська).
Однак спочатку розробка вугілля дозволялася лише дільницями в розмірі 1500 кв. саженів на одну особу. Поступово розміри дільниць для розробки вугілля збільшили до 5 тис. кв. саженів. 8 березня 1864 року царський уряд видав особливе «Положення про гірничий промисел у землі Війська Донського». Через рік почався видобуток кам’яного вугілля в 19 місцях, в т. ч. і в маєтках поміщиків Орлова і Васильєва — поблизу Олексієво-Орлівки й Ольхівчика. Збудовані тут дві шахти дали в 1865 році по 1500 пудів вугілля. Шахти ці являли собою неглибокі колодязі, стіни яких кріпилися звичайним лозинням. Видобували вугілля при світлі скіпки або смолоскипу, а піднімали його на поверхню цебром або шкіряним мішком (халявою) за допомогою коловороту.
Після закінчення будівництва Катерининської залізниці, що з’єднала вугільні копальні Донбасу з Криворізьким залізорудним районом, на півдні почало бурхливо розвиватись металургійне виробництво, що вимагало значного збільшення видобутку вугілля. На той час збільшився приплив зубожілих селян, що йшли з різних сіл на промисли. Якщо в 1891 році на території Олексієво-Орлівської волості налічувалося 6795 чоловік корінного населення і 671 чоловік іногородніх, то в 1895 було вже відповідно 7338 і 1481 чоловік.
На початку XX ст. споруджуються вугільні шахти на околицях Олексієво-Орлівки. Першою з них — у 1900 році — стала до ладу шахта, що належала місцевому поміщику Д. Орлову. На кінець року вона давала щодоби 100 пудів палива. Видобуток вугілля проводився в осінньо-зимовий період місцевими селянами і робітниками, які прибували з інших місць. Водночас поблизу Ольхівчика будувалася шахта московського купця А. Катика, а також проводилась посилена розвідка антрациту іншими підприємцями. В 1901—1903 рр. почалося спорудження ще двох шахт Катика, який став одним з постачальників вугілля Катерининській залізниці, а також промисловим підприємствам Макіївки й Горлівки. Тоді ж закінчилося будівництво шахти С. Постникова і кількох дрібних шахт, що належали іншим підприємцям. Широко використовувалась на шахтах праця жінок і підлітків. Першу шахту Катика будували близько 270 чоловік, серед них було 57 жінок і 37 підлітків.
Прибулі сюди з інших місць робітники наймали у навколишніх селах хліви або просто навіси на «вільному повітрі» для житла. Цей тимчасовий притулок називали «постоєм». Частина артільників будувала собі землянки неподалік від споруджуваних шахт. Такі житла не мали стелі, долівка була земляною. Вікон у більшості випадків зовсім не робили або залишали невеличкі отвори, сяк-так засклені. Влітку в таких землянках жило по 15—20, а взимку по 50—60 чоловік. На нарах, розміщених в 1—2 ряди, спали покотом дорослі й діти. До 1905 року поруч з першою шахтою Катика були зведені будинки для управителя та урядника, 3 бараки і землянки для робітників. У бараках жило по 10—12 сімей. Так виникло селище Катик.
Усі процеси вуглевидобутку здійснювалися вручну за допомогою кайла, обушка та ін. Залежно від товщини шару вибійник працював сидячи або лежачи. Видобуте вугілля відвозили із забою «санками». Відсутність будь-якої охорони праці призводила до частих нещасних випадків. За даними шахтовласника Катика, лише на одній із його шахт у 1904 році загинуло 17 гірників, а 42 дістали тяжкі каліцтва. На інших шахтах було те ж саме.
Вуглекопи працювали по 10—13 годин, одержуючи за свою працю низьку заробітну плату. Після численних штрафів, що часто становили більшу частину заробітку, шахтареві залишалися мізерні копійки. З розрахункового листа по шахті Катика за травень 1903 року видно, що вибійник Г. Піддубний одержав 5 крб. 56 коп., саночник Ф. Сіроштан — 4 крб. 40 коп., кріпильник В. Єльхін — 4 крб. 20 коп., робітниця А. Бондаренко — 3 крб. 95 коп. До того ж, зароблені гроші, як правило, на руки не видавались. Замість них виписувалися т. зв. ордери, по яких шахтарі одержували в хазяйській крамниці по завищених цінах продукти. Лише в окремих випадках управитель шахти спеціальним наказом дозволяв видачу грошей на руки.
На території Олексієво-Орлівки тривалий час більшість населення залишалася неписьменною. За даними перепису, проведеного в Області Війська Донського в 1873 році, з 1771 жителя слободи віком понад 7 років налічувалося всього 53 письменних, до того ж, 30 із них прибуло з інших губерній. Лише в 1883 році в Олексієво-Орлівці і в 1886 році в Ольхівчику відкрили церковнопарафіяльні школи. В них дячки навчали по 15—20 дітей (переважно хлопчиків) молитви й елементарної грамоти. Наприкінці XIX — на початку XX століття тут почали працювати 2 трикласні земські школи з трьома вчителями (в Олексієво-Орлівці і в Ольхівчику), які навчали по 30—50 дітей найбільш заможної частини населення.
Нестерпні умови праці і життя викликали протест робітників, спонукали їх до боротьби проти експлуататорів. У 1902—1903 рр. на шахтах Катика виникали стихійні виступи. Робітники протестували проти штрафів і тяжких умов праці.
Під впливом революційних виступів пролетаріату в інших районах країни і тут боротьба трудящих поступово набирала більш організованого характеру. В другій половині липня 1904 року вуглекопи шахти Катика поставили перед управителем вимоги: скоротити робочий день для підземних робітників з 10 до 9 годин, а для робітників на поверхні — з 12 до 10 годин, підвищити місячний заробіток вуглекопів-вибійників на 1 крб. 50 коп., викидчиків і саночників — на 1 крб. 20 коп., кріпильників — на 1 крб. Робітники зажадали, щоб тим, хто зазнавав каліцтва від нещасних випадків на шахтах, видавали грошову допомогу в розмірі не менше 50 проц. місячного заробітку до одужання. Вони протестували також проти сваволі штейгерів і наглядачів у справі накладання штрафів. На заяві гірників управитель шахтою написав: «Вуглекопи не можуть ставити умови своєму хазяїну. А баламутів виловити і прибрати, куди слід».
В січні 1905 року після Кривавої неділі в Петербурзі по всій країні посилилися революційні виступи робітників. На шахтах Катика теж було створено комітет Ради робітників-вуглекопів, до складу якого увійшли і представники робітників з інших шахт. Головою комітету обрали Ф. Самцева, а його членами були Д. Калюжко, А. Вихристюк, М. Дима, В. Грек та ін. Комітет керував боротьбою шахтарів усього району. Під його впливом робітники шахти Орлова в 1905 році виступили з вимогою підвищити заробітну плату. Власник шахти змушений був піти на поступки і підвищив поденну оплату праці на 20 коп. Шахтарі Катика й ін. гірницьких селищ підтримували зв’язок з робітниками підприємств Єнакієвого. Частина з них брала участь у збройному повстанні в Горлівці. Робітники шахти Орлова виготовляли піки для повсталих.
Виступи робітників підтримувало й селянство. У 1902 році селяни Ольхівчика зажадали від поміщика зменшити розміри орендних платежів. Виступ був придушений, а його організатора 3. Р. Піддубного заслали до Сибіру. Влітку 1905 року жителі Олексієво-Орлівки розгромили маєток поміщика і захопили скошений з 300 десятин хліб. Серед учасників цього виступу були селяни-бідняки М. В. Олейников, Ф. П. Мірошниченко, Г. Я. Прожирко, Я. Я. Чайка, Л. І. Цукуров та ін. У 1907 році селяни слободи спалили господарське подвір’я і контору поміщика Орлова.
Після поразки революції 1905—1907 рр. масові виступи робітників і селян на деякий час припинилися. Але передові шахтарі Катика встановили зв’язки з нелегальними соціал-демократичними організаціями ін. населених пунктів. В 1908 році через Г. К. Балабу і Н. Г. Чайку вони зв’язалися з Горлівською організацією РСДРП1 і потім працювали під її керівництвом.
Наприкінці 1911 року А. Катик купив рудник і залізничну вітку, що належали С. Постникову. Через два роки він відкрив шахту «Анна», а в 1914—1915 рр.— шахту «Вікторія». Шахту поміщика Орлова з 1914 року орендував Давидов, і вона дістала назву «Давидівка-1». В 1915 році цей підприємець побудував шахти «Давидівка-8» і «Давидівка-9». Біля цих шахт виросло невелике селище Давидівка — з 5 будинків, двох казарм і кількох землянок. Те саме відбувалося й на інших шахтах. На цей час поблизу волосного центру Олексієво-Орлівки і навколишніх селищ налічувалося вже 12 шахт. Технічний рівень видобутку вугілля на них був дуже низький. Шахти ці розкривались похилими стволами. Очисні роботи провадилися на глибині 100—200 метрів. Вугілля продовжували. рубати вручну.
Із зростанням вугільних підприємств збільшувалась і кількість населення. В 1915 році в Олексієво-Орлівці було 600 дворів і 4443 жителі, а в селищі Ольхівчику 450 дворів і 3589 жителів. Катик та інші прилеглі до нього рудничні селища налічували по 150—200 чоловік населення кожне.
На всю волость не було жодного лікаря. Всі її населені пункти обслуговувала медична дільниця в с. Дмитрівці. Лише в 1916 році в Олексієво-Орлівці відкрився фельдшерський пункт, який подавав медичну допомогу населенню двох волостей. Лікування було платним.
Становище трудящих ще більше погіршало, коли почалася перша світова війна. На селі не вистачало робочої сили, що призводило до зменшення посівних площ, погіршення обробітку землі і зниження врожайності. Частина селянських господарств в Олексієво-Орлівці і Ольхівчику не могли засіяти свої наділи. Продовольства не вистачало. Ціни на продукти швидко зростали; зростали водночас і податки. Зниження життєвого рівня шахтарів супроводжувалося погіршенням умов праці, збільшенням штрафів. Незадоволених забирали з шахт і відправляли на фронт.
В лютому 1917 року хвиля народного гніву змела царське самодержавство. З фронту почали повертатися революційно настроєні солдати. Біднота, згуртовуючись навколо фронтовиків, прагнула негайно відібрати землю у поміщиків. Наприкінці травня 1917 року селянська сходка в Ольхівчику прийняла рішення поділити поміщицькі сіножаті між найбіднішими селянами. Рішення це було зараз же виконане, хоча місцеві есери і меншовики закликали селян не допускати самоуправства, чекати, поки питання про землю вирішать Установчі збори. В селах Олексієво-Орлівці і Ольхівчику часто відбувалися збори селян, в яких брали участь і шахтарі. На цих зборах точилися гострі дискусії з есерами й меншовиками в питанні про землю.
Гірники і селяни волості з радістю зустріли звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді і створення Радянського уряду на чолі з В. І. Леніним. 11(24) листопада 1917 року Рада робітничих і солдатських депутатів Чистяківського гірничого району (до його складу входили й шахти, розташовані на території Олексієво-Орлівської волості), схвалила всі декрети, прийняті II Всеросійським з’їздом Рад, заявила про всіляку їх підтримку і закликала трудівників до їх негайного виконання. Під керівництвом Ради розгорнулася боротьба за встановлення і зміцнення Радянської влади на території Олексієво-Орлівської волості. Активну участь у цій боротьбі брали робітники шахт і солдати, які повернулися з фронту в Ольхівчик і в навколишні селища: Д. М. Бердянський, І. Я. Ковчуга, П. І. Колесников, І. М. Лебеденко, В. Г. Бережний, М. П. Власенко. Вони організували спільні мітинги робітників шахт «Давидівка-1», Катика та ін. з робітниками Єнакієвого й Зуївки. Було встановлено зв’язок з чистяківськими робітниками. Колишній фронтовик, шахтар М. П. Власенко 23 грудня 1917 року на загальних зборах жителів Ольхівчика від імені робітників і селян-бідняків проголосив про встановлення в селі Радянської влади. Було обрано Ради в Олексієво-Орлівці та Ольхівчику. З 15 членів Ольхівчицької Ради 14 були робітниками.
У боротьбі за встановлення і зміцнення Радянської влади доводилося долати запеклий опір контрреволюційних сил. У першій половині грудня каледінці не раз вчиняли напади на Олексієво-Орлівку й Ольхівчик, а наприкінці місяця захопили їх. 9 січня 1918 року революційні війська під командуванням Р. Ф. Сіверса, поповнені місцевими робітниками, вступили в бій з каледінцями на лінії Чистякове—Іловайськ. 10—12 січня вони визволили кілька населених пунктів, серед них і Олексієво-Орлівку та Ольхівчик.
Відновили свою діяльність Ради. В Олексієво-Орлівці і Ольхівчику були створені партійні осередки. В складі Ольхівчицького партосередку було 10 чоловік; Першими комуністами Олексієво-Орлівки стали О. Криваченко, Ф. М. Тараканов та ін. Під керівництвом комуністів селяни приступили до розподілу поміщицького майна і зерна між сім’ями фронтовиків і бідноти.
Партійні осередки і сільські Ради встановили на шахтах робітничий контроль, запровадили явочним порядком 8-годинний робочий день, вели боротьбу з саботажем шахтовласників, що намагалися скоротити або припинити роботу на шахтах. Виконуючи рішення IV обласного з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну, тут приступили до націоналізації шахт. Вживалися заходи щодо повернення робітників на виробництво, а наприкінці лютого в Олексієво-Орлівці й Ольхівчику почався запис добровольців до Червоної Армії.
Всі ці заходи проводилися в життя в умовах боротьби проти бандитизму і загрози окупації з боку австро-німецьких військ і білокозаків отамана Краснова, що діяли спільно з ними. В середині квітня загарбники наблизилися до Олексієво-Орлівки й Ольхівчика. Пішов на фронт шахтарський загін, ядро якого становили місцеві комуністи. Наприкінці квітня австро-німецькі війська і красновці захопили Олексієво-Орлівку, Ольхівчик і Катик4. Вже навесні 1918 року олексієво-орлівці створили загін, який 25 травня спільно з шахтарями інших селищ і єнакіївськими робітниками здійснив напад на маєток Маньківського, розігнавши його охорону, що складалася з 40 білогвардійців. Поміщику вдалося втекти, але через 2 дні він повернувся з козаками і вчинив жорстоку розправу над учасниками виступу. Понад 40 чоловік було заарештовано і побито шомполами та батогами. Двох забили до смерті, двох застрелив Маньківський, інших відправили у таганрозьку тюрму. На початку вересня білокозаки схопили першого голову Олексієво-Орлівської сільської Ради Я. М. Чайку і після жорстоких катувань відправили в тюрму, де він скоро помер. В середині грудня 1918 року частини Червоної Армії визволили цей район від окупантів і білокозаків. Проте мирна передишка була короткочасною. В січні 1919 року в Донбасі вже хазяйнували денікінці. Повернулися власники шахт і поміщики, які відновлювали старі порядки.
В середині травня 1919 року частини Червоної Армії під командуванням А. І. Геккера вели запеклі бої проти денікінців у районі залізничних станцій Розсипна, Сердита, сіл Олексієво-Орлівки й Ольхівчика. В жовтні Червона Армія перейшла в рішучий наступ і в кінці грудня частини Першої Кінної армії під командуванням С. М. Будьонного визволили Олексієво-Орлівку й Ольхівчик. В рядах бійців 33-го полку 6-ї дивізії Першої Кінної були й місцеві жителі В. І. Шевченко, І. Т. Михайленко, Я. К. Бондаренко, Т. І. Руденко, М. Ф. Подорожний, І. П. Стариков, В. Ю. Івашкевич та інші.
Відбулися вибори до Олексієво-Орлівської й Ольхівчицької Рад, відновлювалися партійні осередки. Влітку 1920 року утворилися комнезами. Виникли комсомольські організації. Радам було підпорядковано 7 рудників, розташованих в околицях Олексієво-Орлівки, і 6 — поблизу Ольхівчика. Вони входили до складу Чистяківського рудоуправління, а з 1922 року виділилися в Давидівське кущове рудоуправління, підпорядковане Чистяківському.
З 1922 року в зв’язку з реорганізацією управління вугільною промисловістю Олексієво-Орлівка стає центром Олексієво-Орлівського району Юзівського округу. За даними суцільного подвірного перепису, в січні — лютому 1923 року в ній було 783 двори з населенням 3752 чоловіка, в Ольхівчику — 574 двори і 2597 чоловік. В жовтні 1924 року Олексієво-Орлівський район було скасовано, а села Олексієво-Орлівка і Ольхівчик на правах центрів сільрад увійшли до складу Чистяківського району Юзівського округу.
Партійні осередки і Ради багато уваги приділяли відбудові вугільних підприємств, проводили масово-політичну роботу серед гірників, дбаючи про поліпшення умов їх праці, зміцнення трудової дисципліни. В цій роботі вони спиралися на профспілкові організації, які виникли на всіх шахтах та підприємствах і швидко зростали. У зв’язку з нестачею робочої сили профспілки звернулися до сільського населення, закликаючи допомогти промисловим підприємствам. В результаті на шахти прийшло багато селян. У 1923 році прибулі з села становили 90,5 проц. усіх робітників на шахтах.
Водночас з відбудовою шахт Давидівського рудоуправління проводилася і їх докорінна реконструкція. Споруджувалися механічні підйомні й вентиляційні установки, розширялися розрізи головних відкаточних магістралей. Були реконструйовані шахти № 1, «Анна», «Вікторія». До 1926 року на місці дрібних примітивних шахт виникли великі № 12, 14, 15. Загальний річний видобуток вугілля на відновлених і реконструйованих шахтах на 50 проц. перевищив дореволюційний рівень. Праця гірників була належно оцінена партією і урядом. Урядовими нагородами відзначили прохідника Д. Ф. Бєдака, машиніста підйому А. Я. Чайку, наваловідбійників А. Б. Юсупова, І. К. Ковальова, А. І. Романенка, Я. К. Тищенка та багато інших.
Глибокі зміни відбулися й на селі. З встановленням Радянської влади селяни Олексієво-Орлівки, Ольхівчика і хутора Стіжківського одержали 13 184 десятини землі. 690 десятин колишньої поміщицької землі було виділено поблизу Олексієво-Орлівки для радгоспу Леніна № 3, створеного на початку 20-х років. Господарство мало паровий і водяний млини, просорушку, олійницю й кузню. Наприкінці 1921 року в Олексієво-Орлівці й Ольхівчику організувалися ще 2 колективних господарства, які мали по 70 десятин землі і об’єднували по 12—15 селянських дворів. Господарства ці поступово оснащувалися новою технікою. Так, Ольхівчицька сільгоспартіль «Зірка» в 1925 році вже мала трактор «Фордзон», молотарку та ін. сільськогосподарські знаряддя. Її земельна площа на той час досягла вже 1071 гектара.
Докорінно змінювалося й життя сіл. В 1928 році в Олексієво-Орлівці виникли два колгоспи, а наступного року їх стало вже чотири. В 1930 році всі вони об’єдналися. В Ольхівчику в 1929 році утворився колгосп «Ленінський шлях», до якого ввійшла й сільськогосподарська артіль «Зірка». Ініціаторами колгоспного руху були селяни-бідняки А. С. Чайка, С. І. Любченко, А. Є. Рубан, Л. І. Цукуров, О. П. Цукуров та ін. Активну участь у проведенні колективізації брали комсомольці. В Ольхівчику в 1929—1930 рр. вони створили групи по догляду за худобою, по землеробству, організували цілодобове чергування для охорони колгоспного майна, проводили політінформації. Вони допомогли виявити і знешкодити групу куркулів, які знищували колгоспних коней. На початок 1933 року колгоспи обох сіл об’єднували понад 80 проц. селянських господарств. У 1937—1938 рр. на базі двох колгоспів створено чотири — ім. Чапаева і XVIII партз’їзду в Олексієво-Орлівці, «Ленінський шлях» і «Сталінський шлях» — в Ольхівчику.
Водночас з відбудовою і реконструкцією підприємств поліпшувалися житлово-побутові умови, підвищувався культурно-освітній рівень трудящих. У Катику та ін. робітничих селищах збудували 42 житлових будинки. В 1922 році в селищі почала працювати медична амбулаторія, а в листопаді 1923 року — перша лікарня на 13 ліжок. На початок 1923 року в Олексієво-Орлівці було відкрито школу, бібліотеку, клуб, а в Ольхівчику — 2 школи. Проводилася робота по ліквідації тяжкої спадщини минулого — неписьменності. Лише в рудничних селищах діяли 3 школи лікнепу. З багатьма неписьменними проводилися також заняття за місцем проживання. В результаті проведеної роботи на початок 1923 року в Олексієво-Орлівці й Ольхівчику кількість письменних серед населення віком від 8 років і більше досягла 40 проц., у рудничних селищах — від 56 до 70 процентів.
В роки індустріалізації і перших п’ятирічок у Катику й інших навколишніх шахтарських селищах широко розгорнулося будівництво нових підприємств.
За 1927—1928 рр. було збудовано Сердитянську збагачувальну фабрику й канатну підвісну дорогу, що з’єднувала фабрику з шахтою «Давидівка-1». У 30-х рр. стали до ладу шахти №№ 30—31, 20, 2—2-біс, 1-біс ім. 1 Травня і Центральна збагачувальна фабрика з підвісними канатними дорогами до шахт. У 1930—1935 рр. за 15 км на північ від селища Катика проводилась геологічна розвідка надр. У 1935 році тут почалося будівництво шахт і селища Контарного. До 1939 року було введено в дію шахти «Контарна-1» і «Контарна-2», здано в експлуатацію 12 житлових будинків, їдальню, лазню і кілька адміністративних споруд.
Вугільні підприємства дедалі більше оснащувалися новою технікою. Широко почали використовуватися відбійні молотки, ручні й колонкові електросвердла, все більше впроваджувалися у виробництво врубові машини, конвейєрні приводи. З 1938 року на шахтах почали застосовувати електровозну відкатку. Вже в 1939 році виймання і доставку вугілля було механізовано більш як на 90 проц., відбивання — на 70 з лишком проц., відкатка електровозами становила понад 50 процентів.
В ході індустріалізації і технічної реконструкції виросли кадри висококваліфікованих робітників, які оволоділи новою технікою, підвищувалася продуктивність праці. Широко розгорнулося соціалістичне змагання. Масового розвитку набув стахановський рух. Першими включилися в цей рух майстер-бутчик шахти № 30—31 І. Ф. Сухоруков, який систематично виконував норму на 300—350 проц.; робітник шахти № 16 Д. О. Хрюкін, який кілька років завойовував звання майстра вугілля; шахтарі Д. Ф. Бєдак, А. Б. Юсупов, В. В. Сухоруков, О. Л. Дорофієнко, В. Л. Руденко, М. С. Черкапшн, Н. 3. Цукуров та інші. Шахта № 30—31 за виробничими показниками була однією з кращих. Тут у 1937 році понад 60 стахановців виробляли по 2—4 норми і більше за зміну. Багато з них були нагороджені значком «Відмінник соціалістичного змагання важкої промисловості». Щороку перевиконував план вуглевидобутку колектив шахти «Давидівка-1», де в 1939 році понад 100 стахановців виконували виробниче завдання на 200 проц. і більше. Так само успішно працювали й гірницькі колективи шахт № 12, 15, 1-біс ім. 1 Травня та інші.
В авангарді стахановського руху йшли комуністи. В 1939 році на шахті № 20 працювало 33 комуністи, на шахті «Давидівка-1» — 32, на шахті 1-біс ім. 1 Травня — 41, на шахті № 2—2-біс — 21 комуніст. Вони показували приклад високої продуктивності праці і вели за собою усіх шахтарів. За роки довоєнних п’ятирічок вуглевидобуток зріс у 4 рази.
З розвитком вугільної промисловості і соціалістичних перетворень у сільському господарстві поліпшувався і добробут трудящих. Набагато зросла заробітна плата шахтарів. Збільшувалися і доходи колгоспників. У 1938—1940 рр. вони одержували но 2,2—3,4 кг зерна і по 1,5—2 крб. на трудодень.
На місці старого шахтарського селища виріс Катик соціалістичний — селище міського типу. Площа житлового фонду селища в 1940 році становила вже 38 700 кв. метрів, а чисельність населення — 9769 чоловік. Перед війною в селищі працювало 4 клуби, 4 кіноустановки, 4 бібліотеки, 9 шкіл, поліклініка. Було 4 дитячих садки, кілька дитячих ясел. Діяли кілька магазинів і їдалень. В зв’язку із зростанням вуглевидобутку в 1940 році в Катику було створено трест «Зуївантрацит», який виділився з тресту «Чистяківантрацит» і об’єднував 16 шахт і шахтоуправлінь.