Торез, Донецька область (продовження)
Комсомольці організували культурно-масову і спортивну роботу, керували гуртками «безбожників» та лікнепу.
Наприкінці відбудовного періоду на шахтах і в селищі працювали кінотеатр і 4 клуби. Перший гурток художньої самодіяльності організували на шахті «Червона зірка». В 1920 році одну з казарм обладнали під клуб. Тут аматори музики створили музичний гурток, а згодом і духовий оркестр. Самодіяльний колектив виступав на підприємствах, виїжджав до сусідніх районів.
У роки індустріалізації країни широко розгорнулася реконструкція шахт. Значною мірою цьому сприяло введення в дію Штерівської ДРЕС. Парові двигуни замінили на електричні. В 1928 році на електричній енергії працювали 39 врубових машин, 4 конвейєри, 26 скреперних лебідок, 2 електровози, 3 породонавантажувальні машини. Механізована зарубка вугілля досягла 26,7 проц. Наприкінці 1928 року було електрифіковано 90 проц. шахт району. Видобуток вугілля за період з 1926 по 1928 рік збільшився в 3,3 раза5. Зростанню продуктивності праці сприяв новий метод організації праці у вугільних лавах, запропонований в січні 1931 року інженером К. К. Карташовим (Кадіївський район). Цей метод полягав у тому, що підривання і провітрювання вугільного вибою провадилося поміж змінами, завдяки чому продуктивність врубових машин збільшилася в 1,5—2 рази. Водночас на шахтах почали проходити штреки «широким ходом» з допомогою врубової машини, залишаючи породу у виробленому просторі. Цей метод, запропонований інженером Чистяківського рудоуправління К. Ф. Єпіфанцевим, широко запроваджували скрізь у Донбасі. Чистяківці стали також ініціаторами боротьби за підвищення якості вугілля шляхом зниження зольності і збільшення видобутку його кращих сортів. Передовики соціалістичного змагання, машиністи врубових машин комуністи С. Гореславський (шахта ім. Лутугіна), А. Караташ (шахта «Червона зірка») і Є. П. Бородкін (шахта № 7) щомісячно виконували норму виробітку на 150—170 проц. Наприкінці 1929 року кількість учасників змагання на підприємствах становила понад 4 тис. чоловік.
23 бригади на 14 шахтах змагалися за звання ударних. Було створено 43 комсомольсько-молодіжні лави, що працювали на госпрозрахунку. В завершальному році п’ятирічки у соціалістичному змаганні брало участь 72 проц. робітників Чистяківського рудоуправління. Багато шахтарських колективів досягли високих показників. Шахти № 6 і № 7 виконали свої виробничі плани достроково, а шахта № 19 — за три з половиною роки.
Протягом 1929—1932 рр. видобуток кам’яного вугілля збільшився в 2,3 раза і становив 4921 тис. тонн. У першій п’ятирічці стали до ладу три нові потужні шахти: ім. Лутугіна, № 3-біс, ім. Кисельова. В 1932 році в Чистяковому налічувалося 7 тис. комуністів. В цехах, лавах, на дільницях працювало 482 партійні групи. Партгрупа 14-ї східної лави шахти № 7 очолила соцзмагання колективу. Продуктивність праці тут підвищилася на 160 проц., економія на кожній видобутій тонні вугілля становила 32 коп. В 1932 році шахтарі лави виконали план вуглевидобутку на 148 проц. В активну боротьбу за виконання п’ятирічки включилася Чистяківська комсомольська організація, що в 1932 році налічувала близько 7 тис. чоловік. Велику допомогу шахтним парторганізаціям подавала преса. З 1 липня 1929 року почала виходити районна газета «Горняк»; у 1930—31 рр.— багатотиражні газети «Ударник» (шахта «Червона зірка»), «Гігант» (шахта ім. Лутугіна), «За уголь» (шахта ім. Кисельова), «Шахтар» (шахта № 8) та інші.
Особливо велику роль у підвищенні продуктивності праці відіграв стахановський рух. У 1937 році цей рух охопив 87 проц. робітників тресту «Чистяківантрацит». Продуктивність врубових машин стахановці збільшили в 2—3 рази. На шахтах працювало 1755 майстрів вугілля, в т. ч. понад 200 комуністів.
1940 року трест «Чистяківантрацит» видобув вугілля приблизно в 9 разів більше, ніж в 1916 році. Продуктивність праці за цей період підвищилася в три рази. Середньомісячна зарплата підземних робітників збільшилася з 189 крб. у 1932 році до 413 крб. у 1938 році. За підсумками роботи в 1940 році кращих успіхів домігся гірничий колектив шахти № 7-біс (завідуючий шахтою А. П. Бутенко), який виконав річний план вуглевидобутку 10 жовтня 1940 року.
У лютому 1931 року до Чистяківського району було приєднано Сніжнянський район. З березня 1932 року райцентр Чистякове перетворено на місто обласного підпорядкування. До міської зони увійшли селища шахт «Червона зірка», № 7, № 2 ім. Кисельова, ім. Лутугіна, № 27, № 9-10, ст. Чистякове, ст. Дронове і ст. Воскресенська. Трест «Чистяківвугілля», створений у грудні 1933 р. (з 1936 року—«Чистяківантрацит»), об’єднав усі шахти міста. Чистякове дедалі більше зростало. Замість землянок і казарм піднялися нові будинки тресту «Чистяківвугілля», міськради, кінотеатру і трьох середніх шкіл. У центрі міста розбили великий парк і сквери.
В 1941 році працювали 3 поліклініки, 6 лікарень, кістково-туберкульозний санаторій та інші медичні заклади. Медичну допомогу населенню подавало 43 лікарі і 279 чоловік середнього медперсоналу, 10 тисяч дітей навчалося в 18 школах. Молодь здобувала знання на робітфаку, в медичній школі, педучилищі і гірничопромисловому училищі. Понад 2 тис. чоловік брали участь в роботі 138 гуртків художньої самодіяльності. Кращим самодіяльним колективом був ансамбль пісні і танцю Палацу культури шахти «Червона зірка».
З середовища гірників Чистякового вийшли чудові керівні кадри вугільної промисловості. Вибійник шахти № З Г. Д. Крепких у 1920—1921 рр. очолював Чистяківське рудоуправління. Саночником розпочав свою трудову діяльність до революції Я. Ф. Бойко. В 20-х роках він був начальником лави і дільниці, потім начальником шахти, а в 1943—44 рр.— керуючим трестом «Чистяківантрацит». І. Я. Костенко — потомствений шахтар, комуніст з 1917 року, працював секретарем кущового партійного комітету. Вибійник шахти «Надія», учасник громадянської війни Д. І. Антонов у відбудовний період працював секретарем парторганізації шахти, а в 1941 році — секретарем Челябінського обкому партії. На XVIII конференції ВКП(б) (1941 р.) його обрали кандидатом у члени ЦК ВКП(б). Мотористка шахти «Червона зірка» М. Ільюшина в 30-х роках обиралася членом ЦВК СРСР2. У 1929—1932 рр. тут працював старшим геологом геологорозвідувального управління «Донвугілля» відомий геолог, член-кореспондент АН УРСР О. 3. Широков.
Виховані Комуністичною партією, трудівники міста героїчно боролися проти гітлерівської навали у роки Великої Вітчизняної війни. Вже протягом перших трьох місяців війни чистяківські гірники видобули додатково до плану, в фонд оборони, 30 тис. тонн вугілля. Багато шахтарів працювали за себе і за товариша, що пішов на фронт, систематично перевиконуючи виробничі завдання. На шахті «Червона зірка» домогосподарки Козирєва і Озерова створили жіночу бригаду, яка працювала на допоміжних дільницях, а зароблені гроші відраховувала у фонд оборони. Після роботи, незважаючи на втому, трудівниці готували промислові підприємства і залізничні станції до протиповітряної оборони. Жінки організували збирання посилок з подарунками на фронт. Тільки з селища шахти «Червона зірка» протягом тижня було надіслано бійцям-фронтовикам 160 таких посилок. У фонд оборони країни від трудящих Чистякового в липні—серпні надійшло близько 6 млн. крб. грішми і облігаціями державних позик.
На будівництво оборонних споруд в серпні—жовтні 1941 року 2,5 тис. чистяківців працювало в районі станції Гайчур Запорізької області і села Панютиного на Харківщині і ще близько 2 тис. чоловік — в районі станції Волноваха.
Для боротьби з ворожими десантами на кожній шахті створювалися винищувальні батальйони. Значна кількість бійців цих формувань після військового навчання влилася в 383-ю стрілецьку дивізію, що згодом дістала назву «Шахтарської».
На початку жовтня 1941 року почалася евакуація населення і найбільш цінного обладнання на схід. На новому місці, в Кузбасі, чистяківські гірники А. І. Басов, А. Н. Скляров, М. Д. Болдирєв виявляли зразки трудової доблесті. Багато спеціалістів працювали на керівних посадах. С. М. Серьогін — керуючим шахтою «Комсомолець», Я. Ф. Бойко — керуючим шахтою «Журинка», А. П. Бутенко та І. Т. Коновалов очолили дільниці, Я. В. Диколенко керував експериментальною лабораторією, механіком дільниці призначили І. Г. Семенченка. Частина шахтарів, що виїхала на Урал, видобувала вугілля в Кизеловському вугільному басейні. На шахті № 32-біс тресту «Коспашвугілля», яким керував чистяківець К. В. Шалімов, також відзначилися його земляки Л. А. Єрмоленко, Ф. П. Кривошея, Є. П. Жданов, А. Г. Баранов і О. Ф. Жаворонков.
30 жовтня 1941 року в Чистякове вдерлися німецько-фашистські війська. Вже з перших днів окупації гітлерівські загарбники вчинили криваву розправу над населенням. Вони розстріляли комуністів Д. Т. Болдирєва, Ф. В. Диколенка, Є. А. Зацепіліна, І. І. Шаригіна, Г. Н. Борисенка, М. К. Михайличенко, Г. С. Кулагіна та ін. В цей же час страчено чимало цивільного населення єврейської національності, серед яких було багато дітей. Розстріляних кидали у ствол старої шахти. На території міста гітлерівці створили кілька таборів військовополонених (на шахтах «Червона зірка» № 7-біс, № 27 та ін.). Від тортур і голоду тут загинуло близько 5 тис. чоловік.
Організатором підпільної організації в Чистяковому стала П. П. Губіна, яка до війни працювала директором медичної школи. 13 грудня 1941 року в підпіллі відбулися перші партійні збори, на яких, крім П. П. Губіної, були присутні Т.А. Левченко і Є. Т. Горохова. В схваленій резолюції говорилося: «Нас виховала партія Леніна. Цій партії ми будемо віддані до кінця, до останку свого життя будемо боротися за її справедливу справу». Невдовзі до участі в роботі підпілля залучили члена партії А. М. Бахтіозіна, безпартійних Н. І. Шестакову і Я. Н. Русіна, А. П. Бородкіну, Н. П. Бахтіозіну, І. І. Журавльова, Г. G. Косинського, М. М. Пашкову, О. І. Чернявську, комсомолку Т. А. Бирлєву та інших.
Діяльність підпільників активізувалася. Вони збирали скинуті радянськими літаками листівки і розповсюджували серед населення, проводили антифашистську пропаганду. Та незабаром жандармерія заарештувала П. П. Губіну, Є. Т. Горохову і Т. А. Левченко. Є. Т. Горохова і Т. А. Левченко загинули в гестапівських катівнях, а П. П. Губіній пощастило вийти на волю — її врятували документи на прізвище чоловіка (Карпелянська).
Повернувшись додому, тяжко хвора П. П. Губіна продовжувала роботу в підпіллі. Її зв’язковою стала семирічна дочка Лариса. Кількість підпільників зросла до 40 чоловік. Вони з ініціативи комсомолки Т. Бирлєвої організували втечу 50 військовополонених, які перейшли лінію фронту.
Почувши по радіо повідомлення про передплату в Радянській країні державної позики, підпільники зібрали 27 тис. крб. Гроші та відомості про розташування ворожих військ принесла радянському командуванню Т. Бирлєва. 12 червня 1942 року вона знову дістала завдання перейти лінію фронту, та була затримана фашистським патрулем біля села Дмитрівни. В Сніжнянській військово-польовій комендатурі патріотка зазнала страшних катувань. Невдовзі гестапівці натрапили на слід підпільної організації і заарештували мало не всіх їх учасників. Серед них були П. П. Губіна, Г. С. Косинський, І. І. Журавльов, Н. І. Шестакова, А. М. Бахтіозін, А. П. Бородкіна, М. М. Пашкова та інші. Після двотижневих катувань, 25 червня 1942 року, 12 чистяківських підпільників вороги розстріляли в м. Сніжному.
Під час окупації в місті діяли також патріотичні групи Т. І. Панасенка, Д. Н. Нищерякова і Ю. І. Кочетова. Група Панасенка об’єднувала кількох колишніх працівників радгоспу «Гірник». Спочатку вони займалися пропагандистською роботою, а весною 1942 року влилися в підпільну організацію П. П. Губіної. Група Д. Н. Нищерякова виникла в червні 1942 року як частина партизанського загону «За Батьківщину» (командир І. П. Дунаев). Партизани збирали відомості розвідувального характеру і передавали їх командуванню Червоної Армії, проводили антифашистську агітацію. До цієї групи входили С. П. Афанасьев, Д. Т. Береговий, А. А. Мокроусов, І. А. Какурін, І. Г. Клименко, В. І. Пашенцева, П. І. Лебединець та інші.
Крім цього, у Чистяковому за завданням командування Червоної Армії діяли комуністи М. К. Лемба і Н. Г. Журавльов, безпартійні В. Г. Листопад, П. М. Чепель і В. Г. Овсієнко. Віру Листопад розстріляли фашисти, а П. М. Чепелю і В. Г. Овсієнку пощастило втекти з тюрми. Багато жителів міста, в т. ч. Є. І. Масальова, Ф. І. Головко, Ф. С. Панченко, Є. С. Нищерякова та інші, переховували військовополонених, утікачів таборів. Багатьох радянських бійців, що втікали з фашистського полону, патріоти забезпечували одягом і продуктами харчування. За допомогу військовополоненим В. Власенко загинула в гестапівській катівні.
За 22 місяці окупації фашисти розстріляли 726 мирних жителів, понад 13 тис. чоловік вивезли на каторгу в Німеччину, близько 10 тис. чоловік загинуло від голоду і хвороб. Частина населення залишила місто і розійшлась по селах. Напередодні війни в Чистяковому мешкало 59 997 чоловік, а після визволення залишилося близько 3 тис. чоловік.
2 вересня 1943 року 127-а стрілецька дивізія під командуванням гвардії полковника М. Г. Кримова визволила Чистякове від гітлерівських загарбників. Серед солдатів і офіцерів, що визволяли місто, були й жителі Чистякового. Батареєю протитанкових гармат 649-го полку командував чистяківець — старший лейтенант H. Г. Тубальцев. Парторгом одного з полків дивізії служив А. К. Зажирей. У прориві оборони противника на річці Міусі брали участь чистяківці — комуністи Я. Г. Мишинкевич, К. Л. Плаха, В. С. Прокопенко та багато інших. 4850 чистяківців боролися з німецько-фашистськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни. Більшість з них відзначені урядовими нагородами, а льотчики І. А. Скляров і Т. С. Лядський удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Підполковник I. А. Скляров зробив на бомбардувальнику 415 бойових рейсів і скинув на військові об’єкти ворога близько 1000 тонн бомб. Він брав участь у боях під Москвою, Орлом, на землях рідного Донбасу. Підполковник Т. С. Лядський на Калінінському фронті вилітав на бойові завдання разом з заступником командира ескадрильї Г. Т. Береговим, нині двічі Героєм Радянського Союзу, льотчиком-космонавтом.
Кавалер ордена Слави всіх трьох ступенів гвардії старшина І. М. Іванов пішов на фронт підлітком. Почав бойовий шлях рядовим розвідником. Уперше нагороджений за форсування Дніпра, вдруге — за визволення Чехословаччини і втретє — за форсування Одера. Учасниця штурму рейхстагу снайпер А. С. Виноградова нагороджена орденами Вітчизняної війни 2-го ступеня, Слави 2-го і 3-го ступенів та кількома медалями. В партизанському загоні, що діяв на території Чехословаччини, воював уродженець міста Є. М. Воробйов4. ^
Німецько-фашистські вандали завдали величезної шкоди економіці міста. Внаслідок їх «господарювання» на шахтах було підірвано 16 копрів, 15 стволів, зруйновано 20 підйомних машин, 140 тис. куб. метрів гірничих виробок, 85 тис. кв. метрів житла, 12 їдалень, магазини, школи, клуби. Частину приміщень клубів і шкіл фашисти перетворили на стайні, ремонтні майстерні. Збитки, заподіяні місту, становили 333 582 тис. карбованців.
Керував відбудовою народного господарства Чистяківський міськком КП (б) України, який поновив свою роботу 7 вересня 1943 року. Очолював його Г. Є. Коренєв. У цей час міська парторганізація налічувала близько 50 комуністів, у жовтні їх стало вдвоє більше. Партійні організації було створено в тресті «Чистяківантрацит», на шахтах «Червона зірка», ім. Кисельова, ім. Лутугіна, № 20, № 3-біс, на станції Чистякове та інших підприємствах. На початок 1945 року в місті налічувалося 45 первинних парторганізацій, що об’єднали 440 комуністів. 13 вересня 1943 року відновлено міськвиконком, три районні Ради — «Червона зірка», «Південна група», ст. Чистякове і Пелагеївська селищна Рада. Водночас відновили свою роботу міські профспілкова і комсомольська організації.
Відбудовні роботи на шахтах почалися з ремонту копрів, стволів, відкачування води у гірничих виробках, відбудови залізничних під’їзних колій до шахт. Насамперед було відбудовано менш зруйновані шахти № 43-біс, №64, № 42, № 8-біс, № 19 (шурф «Захід») і споруджено дрібні шахти № 79, 80, 81 та ін. Наприкінці 1943 року видобуток вугілля становив тільки 7 проц. рівня 1940 року. Через вісім місяців після визволення міста від гітлерівських загарбників стала до ладу половина копрів і шахтних стволів, четверта частина підйомних машин, 20 тис. куб. метрів гірничих виробок. У 1945 році середньодобовий видобуток вугілля по тресту «Чистяківантрацит» досяг уже 3720 тонн, або близько 25 проц. рівня 1940 року.
Активну участь у відбудові шахт і організації видобутку вугілля взяли старі гірники Д. І. Маруда і С. С. Томашевський (шахта ім. Лутугіна), Г. В. Саприкін, П. Ф. Жданов, 3. 1. Росляков, Я. М. Пасько (шахта «Червона зірка»), В. Г. Лебедев, Г. С. Косюк, Є. К. Ігнатенко, А. П. Бочаров, А. Т. Лимонченко (шахта ім. Кисельова), інженери С. Я. Дубров, П. К. Леонов, В. Г. Семенченко, А. П. Буденко та інші.
Партійні та радянські органи приділяли велику увагу відродженню медичних і культосвітніх закладів. Вже у 1944 році почали працювати 12 шкіл, 13 клубів, всі лікарні й поліклініки.
29 вересня 1943 року бюро міськкому партії прийняло постанову про створення шкіл ФЗН на шахтах «Червона зірка», ім. Кисельова і при тресті «Зуєвантрацит»3. 1 вересня 1944 року 260 чоловік розпочали навчання в гірничому технікумі4.
У перші післявоєнні роки на шахти прийшло працювати багато жінок. Вони опанували професії наваловідбійників, підривників, машиністів електровозів та врубових машин, слюсарів. У 1947 році на шахтах тресту працювало 6445 жінок, в т. ч. майже половина — на підземних дільницях. Звання почесного шахтаря в 1949 році було присвоєно В. Д. Дощечкіній (шахта 9—10-біс)6.
Включившись у всесоюзне змагання за дострокове виконання плану четвертої п’ятирічки, високих виробничих успіхів добилися колективи ряду шахт, у т. ч. «Червона зірка», № 19. У 1947 році бригада А. Я. Матова, що працювала на відбудові шахти ім. Кисельова, щомісяця виконувала план проходки гірничих виробок на 230—400 проц., а по продуктивності праці — на 130—180 проц. За підсумками змагання цій бригаді присуджено першу премію і перехідний Червоний прапор ВЦРПС. Бурильник шахти № 3-біс комуніст П. І. Малиновський — ініціатор змагання за швидкісне буріння — виконував норму на 1400—1700 проц., а наваловідбійник цієї шахти І. В. Голубничий — на 800 процентів.
Більшість шахт міста в четвертій п’ятирічці досягли довоєнного рівня видобутку вугілля, шахти № 8-біс і 17-біс навіть перевищили його. Трест «Чистяківантрацит» досяг цього рівня на п’ять місяців раніше запланованого строку. П’ятирічку гірники тресту виконали до 25 вересня 1950 року і видали додатково понад 1 млн. тонн антрациту.
Підсумки соціалістичного змагання показали, що на 1 грудня 1950 року 1874 гірники завершили виконання п’ятирічки, в т. ч. 736 чоловік виконали 6—10 річних норм за п’ятирічку. За досягнуті успіхи 1208 чоловік нагороджені орденами і медалями, в т. ч. 103 — орденом Леніна, 220 — орденом Трудового Червоного Прапора. Кадровому гірникові шахти ім. Лутугіна Д. І. Маруді присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Водночас із відбудовою старих промислових підприємств зводилися нові. У 1948 році закінчилося спорудження заводу залізобетонних шахтних кріплень, а наступного ролу — електротехнічного заводу. На шахтах впроваджувалася нова гірнича техніка. Торез називають батьківщиною комбайнового вугледобування. У 1948—1949 рр. під час перших випробувань комбайна «Донбас» механізатори шахти № 3-біс внесли 62 раціоналізаторські пропозиції. За успіхи в цій справі п’ять машиністів вугільного комбайна удостоєні Державної премії. Це — В. П. Кучер, К. І. Редькін, М. М. Єрмаков, М. Т. Недвига (шахта № 3-біс), В. М. Саушкін (шахта № 17-біс) і головний інженер тресту «Чистяківантрацит» І. В. Петров. Нині на головній площі міста закладено монумент на честь гірників, які на шахті № 3-біс першими в країні пустили вугільний комбайн «Донбас».
У 1950 році на шахтах тресту працювало 32 вугільні комбайни, що дали 36,6 проц. вуглевидобутку. За почином машиніста вугільного комбайна шахти № 3-біс В. П. Кучера, серед донецьких шахтарів почався рух за роботу комбайнів «Донбас» на підвищених швидкостях і за організацію циклічної роботи в кожній комбайновій лаві. Цей почин підтримали на шахті № 17-біс. Комсомолець В. М. Саушкін, послідовник В. П. Кучера, став щозміни давати один цикл у 160-метровій лаві. Раніше один цикл припадав на дві зміни.
Незабаром по-новому почали працювати й інші шахтарські колективи. Шахти ім. Лутугіна, № 3-біс, 10-біс, 17-біс, 27, 7, і 8-біс стали підприємствами суцільної циклічності. Продуктивність комбайна в середньому по тресту становила 7673 тонни при плані 7120 тонн вугілля на місяць. Досвід В. П. Кугера і В. М. Саушкіна вивчався механізаторами всіх шахт Донбасу.
Міська партійна організація всіляко підтримувала і поширювала нові форми соціалістичного змагання. В грудні 1952 року комуністи шахти № 17-біс запропонували підвищити проектну потужність шахти без значних капітальних вкладень і збільшення кількості робітників. Вишукуючи невикористані резерви, гірники внесли багато пропозицій; їх здійснення дало змогу підвищити проектну потужність на третину. В жовтні 1955 року на міській науково-технічній конференції було підбито підсумки цього змагання. З 11 шахт тресту 10 — значно перевищили свої проектні потужності. Наприкінці п’ятої п’ятирічки на шахтах Чистякового було досягнуто найвищої середньої продуктивності вугільного комбайна «Донбас» — 10 600 тонн на місяць. Комбайнери шахти № 17-біс В. М. Саушкінта І. В. Глинський видобули 18,5 тис. тонн вугілля на місяць. В березні 1956 року машиністи вугільного комбайна «Донбас» Г. Д. Гура, Г. Н. Рожко, А. П. Плотников на шахті ім. Кисельова видали 20 035 тонн вугілля. Це був всесоюзний рекорд.
За досягнуті успіхи в роботі Президія Верховної Ради СРСР у 1957 році нагородила понад тисячу гірників, інженерно-технічних і партійних працівників міста орденами і медалями, а чотирьом з них — машиністові врубової машини шахти ім. Лутугіна С. С. Томашевському, начальникові шахти № 3-біс С. М. Серьогіну, керуючому трестом «Чистяківантрацит» В. І. Дегтярьову і першому секретареві Чистяківського міськкому КП України П. І. Власенку присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Міська партійна організація, дбаючи про зростання вуглевидобутку, перевела на підземні роботи близько 450 комуністів. Наприкінці 1958 року на шахтах було 111 дільничних і цехових парторганізацій, а також 27 партійних груп. Комуністи очолювали трудову і політичну активність шахтарів. Під час обговорення контрольних цифр розвитку народного господарства на 1959—1965 рр. у виробничих колективах наполегливо вишукувалися резерви підвищення продуктивності праці. Так, колектив бригади О. А. Кольчика з шахти ім. Лутугіна вирішив щозміни видавати на кожного гірника додатково до норми по 3 тонни вугілля і, до того ж, знизити собівартість кожної видобутої тонни палива на 2 крб. У 1959 році О. А. Кольчику присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Цей почин був схвалений ЦК КЙ України, Донецьким обкомом КП України і мав багатьох послідовників у Донбасі. Вже наприкінці 1958 року за методом О. Кольчика працювало 800 бригад, які об’єднували 15 тис. чистяківських робітників. Тільки в Донецькій області у цьому русі брало участь 15 вугільних трестів, 107 шахт і 337 дільниць. Шахту ім. Лутугіна за короткий період відвідало близько 400 делегацій з різних міст країни. Гості вивчали роботу передового колективу.
В Чистяковому першими включилися в рух за комуністичну працю бригади О. Кольчика (шахта ім. Лутугіна), Г. Мйроненка (шахта «Червона зірка») і В. Стеблянка (шахта № 3-біс), а до кінця семирічки в ньому брали участь 75 підприємств, 337 дільниць і цехів, 709 бригад і 11 тисяч робітників. На шахтах провадилися технічні конференції, наради механізаторів, винахідників і раціоналізаторів, створювалися комісії і бригади сприяння технічному прогресові. В цей період бригада шахти № 3-біс, якою керував комуніст В. Г. Стеблянко, стала ініціатором змагання за підвищення продуктивності праці шляхом кращого використання гірничої техніки, ліквідації простоїв і ущільнення робочого дня.
За семирічку гірники тресту «Торезантрацит», що об’єднує 10 шахт і шахтоуправлінь, видали понад план більше 800 тис. тонн вугілля. Продуктивність праці зросла на 17 проц. Робітники Торезького електротехнічного заводу, на який припадало 10,5 проц. всієї промислової продукції міста, збільшили її виробництво більш ніж у два рази. Тут виготовлялися автомати фідерні, вимикачі реверсивні та. інші вироби, добре відомі в багатьох промислових центрах СРСР та в 22 зарубіжних країнах.
Тепер у місті працює 225 підприємств, організацій і установ. В 1964 році відзначався 50-річний ювілей шахт «Червона зірка» і № 3-біс. За півстоліття обидві шахти перетворилися на зразкові підприємства. Добовий вуглевидобуток тут зріс з 90—100 тонн (1915—1916 рр.) до 2500—3000 тонн (1964 р.). Шахта № 3-біс стала своєрідним полігоном для випробовування нової техніки—комбайнів «Донбас», МБК-1, БК-52, вугільного струга та інших агрегатів. Немало славних сторінок і у трудовому літопису шахти № 17-біс, але одна з найдорожчих — вручення колективові, переможцеві соціалістичного змагання на честь 50-річчя Жовтня пам’ятного Червоного прапора ЦК КП України, Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Української республіканської Ради профспілок. На прикладі цих шахт видно, яких висот досягли вугільники Тореза. Порівняно з дореволюційним часом видобуток вугілля тут збільшився приблизно в 20 разів. За високі показники у соціалістичному змаганні на честь 100-річчя від дня народження В. І. Леніна ЦК КПРС, Президія Верховної Ради СРСР, Рада Міністрів СРСР і ВЦРПС нагородили колектив шахти ім. Лутугіна комбінату «Торезантрацит» Ленінською ювілейною почесною грамотою.
До 15 жовтня 1970 року колектив комбінату «Торезантрацит» виконав завдання п’ятирічки по видобутку вугілля. Тільки протягом 1970 року тут видобуто близько 300 тис. тонн надпланового антрациту. Завдяки технічному і переозброєнню шахти комбінату перетворилися на справжні підземні заводи. Кожні дев’ять тонн палива з десяти видобуваються тут у комбайнових лавах. 29 бригад механізаторів беруть участь у змаганні за підвищення продуктивності комбайнів у півтора-два рази. У своїй роботі вони спираються на багатий досвід ударників перших п’ятирічок. 30 жовтня 1970 року відбулися збори партійно-господарського активу комбінату «Торезантрацит». З великою доповіддю виступив тут член Політбюро ЦК КПРС; перший секретар ЦК КП України П. Ю. Шелест. Він поздоровив гірників тресту з досягнутими успіхами і за дорученням Президії Верховної Ради СРСР вручив орден Леніна, золоту медаль «Серп і Молот» і Грамоту про присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці помічникові головного інженера шахтоуправління № 2—43 комбінату «Торезантрацит» О. Г. Стаханову за великі заслуги в розвитку масового соціалістичного змагання, досягнення високої продуктивності праці та багаторічну діяльність щодо впровадження передових методів роботи у вугільній промисловості.
Рік у рік розширюються межі міста. Воно забудовується кварталами багатоповерхових будинків. Тільки за семирічку житлова площа збільшилася майже на чверть мільйона кв. метрів. Збудовано 76 магазинів, 33 їдальні і кафе, 7 майстерень служби побуту. Троянди, гладіолуси, жоржини, червоні цинії прикрасили вулиці і площі. Традиційними стали свята квітів, де демонструють свої неабиякі досягнення селекціонери, в т. ч. робітник шахтоуправління № 2—43 В. Негробов, який виростив у розсаднику близько 300 видів лілей. На ВДНГ у Москві майстер-квітникар виступав з доповіддю «Лілеї Донбасу» і представив багату колекцію своїх квітів. У тому, що місто зараз нагадує справжній сад, велика заслуга міськради, Північної, Південної і Західної Рад мікрорайонів і численних депутатських груп, які працюють на громадських засадах.
Постійну увагу в Торезі приділяють охороні праці, санітарії, дбають про здоров’я людей. Населення обслуговують 230 лікарів і понад 1000 середніх медичних спеціалістів, які працюють у 10 лікарнях, 8 поліклініках, водолікарні та медичних пунктах на підприємствах. Завідуючий відділенням медсанчастини шахти «Червона зірка» М. І. Ланда нагороджений орденом Леніна і золотою медаллю ВДНГ СРСР; він — почесний громадянин міста.
Якщо до революції в Чистяковому було тільки три початкові школи, то в 1968 році діти навчалися в 37 загальноосвітніх школах. Серед працівників народної освіти — п’ять заслужених учителів школи УРСР, в т. ч. Д. О. Рибалко, В. Г. Повещенко, В. О. Жлуктенко. Сотні юнаків і дівчат оволодівають знаннями на загальнотехнічному факультеті Донецького політехнічного інституту, в гірничому технікумі, медичній школі, у профтехучилищах.
Багатогранним духовним життям живуть трудящі міста. Понад 40 років на шахті № 3-біс працює драмгурток, яким керує П. В. Беляков. Народна танцювальна група з Палацу культури шахти «Червона зірка» з успіхом виступала в Англії та Шотландії. В місті є Палац культури ім. Маяковського, 12 палаців і клубів на шахтах, театр народної творчості, народний університет культури. У 1954 році на республіканському огляді самодіяльного мистецтва УРСР ансамбль пісні і танцю Палацу культури шахти «Червона зірка» (художній керівник, композитор Г. Пономаренко) посів друге місце. В інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР зберігається збірник робітничого фольклору, записаного переважно на шахтах м. Тореза.
Тепер з багатьох міст і далеких країн пролягли дороги в Торез — великий промисловий і культурний центр Донбасу. Вивчати передовий виробничий досвід приїжджають сюди делегації шахтарів Кузбасу, Караганди, Підмосковного басейну. Протягом останніх трьох років місто відвідали 20 зарубіжних делегацій — угорська, польська, чехословацька, румунська, НДР. 13 серпня 1964 року секретар ЦК Комуністичної партії Франції Ролан Леруа, виступаючи на мітингу в Торезі, говорив: «Присвоєння ім’я Моріса Тореза вашому місту — це новий прояв братерської солідарності до трудящих і шахтарів Франції». Сердечно зустрічали донецькі шахтарі дружицу і друга Моріса Тореза — Жаннету Вермерш з сином.. Перший секретар Торезького міськкому партії В. С. Попов у складі делегації КПРС брав участь у роботі XVIII з’їзду, а секретар міськкому партії Л. А. Гупало — XIX з’їзду Комуністичної партії Франції. Протягом двох років у місті прочитано понад 500 лекцій і бесід про життя і діяльність Моріса Тореза та його соратників, революційні традиції французького народу, прогресивну літературу і мистецтво Франції. В центрі міста відкрито музей Моріса Тореза, створено кімнати-музеї та кутки Тореза в 20 школах і палаці піонерів. У Торезі працює відділення товариства «СРСР — Франція».
Успіхи, досягнуті у розвитку економіки та культури міста, стали можливими завдяки високій творчій активності та самовідданій праці його трудівників — активних будівників нового суспільства.
О. П. ЄРМАКОВ