Зугрес, Донецька область
Зугрес — місто районного підпорядкування, адміністративно підпорядковане Харцизькій міськраді. Розташоване на річці Кринці (притоці Міусу), за 12 км від залізничної станції Харцизьк. Його перерізає автострада Донецьк — Ворошиловград, Населення — 17 тис. чоловік.
Виникнення Зугреса зв’язане з історією будівництва Зуївської державної районної електростанції. На початку 20-х рр. на тому місці, де тепер височать багатоповерхові будівлі електростанції і міста, розлягався степ.
Розвиток вугільної, металургійної та інших галузей промисловості в роки першої п’ятирічки настійно вимагав потужної енергетичної бази. У червні 1929 року Радянський уряд прийняв рішення про спорудження в Донбасі електростанції потужністю 44 тис. квт. Визначили найбільш придатне місце для будівельного майданчика — поблизу с. Зуївки, вниз за течією річки Кринки.
В листопаді 1929 року сотні юнаків і дівчат прибули в степ, до берегів тихої річечки. Це були будівельники Зуївської електростанції — однієї з найважливіших будов першої п’ятирічки. Вони приїжджали з міст і сіл України, з РРФСР, Білорусії та інших братніх республік. То були сини й дочки шахтарів, металургів, хліборобів.
Серед тих, хто клав перші цеглини у споруди електростанції та будинки робітничого селища, були жителі с. Зуївки Г. Я. Калмиков, Є. О. Квасков, Д. К. Попков, A. І. Кисельов. З Чернігівщини на новобудову приїхав муляр Ф. Л. Шульман, з Харцизька — кочегар паровоза В. О. Полянський, з Старобільська — тесляр B. А. Лисенко, з Ростова — слюсар-інструментальник Г. О. Маковський, з Одеси — досвідчений робітник-котельник С. І. Вельцис, із Штерівки — монтажник Ю. Т. Ярошенко. З Краснодарського краю прибули брати-хлібороби О. Я. та Л. Я. Гладуни. З Донецька та Макіївки послали на будову ініціативних організаторів — С. К. Кузиненка та Л. Р. Меда. Всі ці люди не тільки будували електростанцію, але й після введення її в дію залишились тут працювати.
Станція і нове місто споруджувалися на скелі, яку доводилося метр за метром підривати амоналом. На будівництві не вистачало техніки. Всі роботи виконувалися вручну — лопатами, грабарками.
Під керівництвом досвідчених будівельників з сусідньої Штерівської електростанції почалося зведення стін головного корпусу та бетонної частини греблі. Від залізничних станцій Харцизьк та Орлова Слобода на будівельний майданчик потяглися сотні возів з цементом, вапном, цеглою. Перевозили їх селяни-грабарі, що прибули на будову з своїми возами й кіньми.
Потреба Донбасу в електричній енергії була такою великою, що в грудні 1929 року партія і уряд прийняли рішення про збільшення потужності Зуївської ДРЕС і встановлення на ній трьох турбогенераторів по 50 тис. квт. Разом з тим були скорочені строки будівництва. Радянський уряд поставив завдання здати в експлуатацію першу чергу станції не пізніше 1 березня 1932 року. Рішенням Ради Праці і Оборони GPCP будова була оголошена надударною.
Будівельники мали за короткий строк виконати величезний обсяг робіт, розв’язати багато складних завдань. Силою, яка згуртувала робітників і мобілізувала їх на ударні темпи, була партійна організація. У квітні 1930 року вона складалася лише з 4 комуністів. Але тісно зв’язана з масами парторганізація швидко поповнювалася кращими виробничниками і на кінець 1931 року вже налічувала у своїх рядах 164 чоловіка.
Комуністи виступили ініціаторами багатьох цінних починань, що сприяли розвиткові трудової активності робітників-будівельників. Липень і серпень 1931 року, коли провадився монтаж першої турбіни, було оголошено місяцями ударної роботи. На заклик партійної організації сотні робітників відмовилися від вихідних днів. На допомогу будівельникам прийшли інженерно-технічні працівники, лікарі, вчителі, домогосподарки. У вересні 1931 року не вистачало робочої сили для спорудження вугільного складу, водопідвідного та відвідного каналів. Це могло загальмувати темпи всього будівництва. І партійна організація мобілізувала всі сили на ліквідацію вузьких місць. Дійовим починанням була також «загальна комуністична штурмова ніч будови», в якій узяли участь робітники всіх дільниць. Все це дало можливість подолати відставання окремих об’єктів будівництва і своєчасно здати їх в експлуатацію.
На спорудженні ДРЕС і робітничого селища багатьма трудовими ділами прославилася комсомольська організація. В січні 1930 року до неї входило 7 молодих будівельників, а в травні 1931 року в комсомольській організації «Зудресбуду» налічувалося вже 113 юнаків і дівчат. Комсомольці мобілізували молодь на дострокове завершення робіт по спорудженню греблі, розчищенню майданчиків для майбутніх будинків і бараків робітничого селища, доставки будівельних матеріалів. Вони збудували пекарню, їдальню, лазню. Комсомольці поширювали газети, випускали бойові листки, популяризували досвід передовиків будівництва. Душею,
організатором трудових справ молоді був її енергійний і ініціативний вожак, секретар комсомольської організації М. Ф. Простотін, який одним з перших прибув на новобудову.
Героїчна праця тритисячного колективу зудресбудівців увінчалася перемогою. 31 жовтня 1931 року, о 4-й годині дня, перша турбіна Зуївської ДРЕС дала електричний струм промисловим підприємствам. Трудящі навколишніх шахт і заводів відзначили цей день як велике свято. На електростанції відбувся урочистий мітинг, присвячений пуску ДРЕС. ЦК КП(б)У і нарком важкої промисловості Г. К. Орджонікідзе у привітальних телеграмах палко поздоровили колектив з досягнутими успіхами і закликали розгорнути соціалістичне змагання за завершення будівництва ДРЕС у встановлені урядом строки.
Виконуючи вказівки партійних і радянських органів про прискорення темпів будівельних робіт, окружний комітет КП(б)У в січні 1932 року подав допомогу парт-організації «Зудресбуду», направивши сюди на постійну роботу 37 комуністів і 83 комсомольці. «Головенерго» СРСР відрядило на будову 7 інженерів і техніків.
На всіх дільницях створювалися партійні та комсомольські осередки, які розгорнули масово-політичну роботу серед трудящих, мобілізуючи їх на дострокове завершення основних робіт, зв’язаних з пуском першої черги електростанції на повну проектну потужність. На будівельних майданчиках було організовано 23 ударні бригади, в яких працювало 583 кваліфіковані робітники.
В березні 1932 року всі 3 турбіни потужністю 150 тис. квт почали давати електроенергію промисловому Донбасу. «На монтажі Зуївської електростанції встановлено рекорди, яких не знає жодна країна світу»,— писали у своєму звіті представники англійської фірми «Метрополітен-Віккерс», які брали участь у монтажі обладнання.
Недалеко від станції будувалося робітниче селище, що стало згодом містом енергетиків. Будівельники «Зудресбуду» вже в перші два роки звели 15 кам’яних двоповерхових будинків, 35 утеплених бараків, початкову школу, клуб, три їдальні, фельдшерсько-акушерський пункт на 35 ліжок. В 1932 році на околиці майбутнього міста водночас із спорудженням електростанції почалося будівництво щебеневого заводу. На кінець 1934 року він був зданий в експлуатацію. Протягом 1935—1940 рр. завод збільшив випуск продукції у 2 з лишком рази.
В 1933 році ЗуДРЕС виробила 970 млн. квт-год. електроенергії, що становило 45 проц. усієї енергії, яка надходила на промислові підприємства Донбасу. Вона стала провідною електростанцією вугільного басейну. Але комуністи не заспокоювалися на досягнутому. 31 серпня 1934 року партійний комітет обговорив питання про перехід станції на новий режим роботи і поставив перед колективом робітників та інженерно-технічних працівників завдання досягти ще вищих показників.
Широко запроваджували енергетики ЗуДРЕСу стахановські методи праці. У 1935 році ремонтна бригада майстра турбінного цеху В. Ф. Судейка в рекордно-короткий строк — за 5 з половиною днів (замість планових 24) — зробила ревізію турбогенератора потужністю в 50 тис. квт. На інших станціях турбіни такої потужності ревізували звичайно протягом 30—35 днів і в цій роботі брала участь значно більша кількість людей. Вдосконалення технології ревізії турбіни методом застосування обмивки лопатей водою під тиском провадилось під керівництвом досвідченого інженера, члена Комуністичної партії з 1925 року Г. О. Мараліна.
Почин бригади В. Ф. Судейка дістав гарячу підтримку в усіх цехах станції. Колектив робітників та інженерно-технічних працівників котельного цеху розгорнув боротьбу за збільшення строків роботи котлів і скорочення часу їх ремонту. В результаті виконання взятих зобов’язань тривалість ремонту котлів скоротилася з 25—30 до 12 днів, а строк роботи без ремонту збільшився до 5,5 тис. годин. Парторг вахти, кочегар П. К. Барабаш першим на станції почав обслуговувати два котли замість одного за нормою. Його приклад наслідували інші.
У результаті масового трудового ентузіазму за чотири роки роботи (з 1931 по 1935 рр.) Зуївська електростанція за техніко-економічними показниками вийшла на друге місце в СРСР.
2 лютого 1935 року заводський партійний комітет обговорив заходи по будівництву другої черги електростанції — двох турбогенераторів потужністю в 100 тис. кіловат, а 21 березня 1935 року питання про виконання постанови РНК СРСР щодо будівництва другої черги Зуївської ДРЕС було обговорено на бюро обкому КП(б)У. За його рішенням трест «Доненерго» і Управління будівництвом були зобов’язані укомплектувати «Зудресбуд» кадрами і створити для них необхідні житлово-побутові умови, а також забезпечити будову обладнанням та матеріалами.
Колектив будівельників узяв зобов’язання до 19-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції ввести до ладу діючих четверту турбіну потужністю 50 тис. квт і виконав його. Турбіна була змонтована за 50 днів. На той час це був всесоюзний рекорд.
Проте з введенням в дію четвертої та монтажем п’ятої турбін усе ще не розв’язувалося питання забезпечення промисловості Донбасу електроенергією. 29 грудня 1936 року було прийнято рішення розпочати будівництво третьої черги станції. Зважаючи на важливість і терміновість виконуваних робіт, було вирішено тимчасово законсервувати спорудження Курахівської ДРЕС, а робітників і матеріально-технічні засоби «Курахівбуду» перевести на «Зудресбуд».
Колективу робітників «Зудресбуду» треба було водночас провадити монтаж п’ятої турбіни і підготовчі роботи по установці першої в Радянському Союзі турбіни потужністю 100 тис. квт. Партійні організації мобілізували колектив будівельників на виконання поставлених завдань. У гуртожитках і на робочих місцях, у клубі і червоних кутках проводилися бесіди, в яких популяризувався досвід передових. На курсах майстрів, у стахановських школах понад 500 робітників підвищували професійно-технічні знання.
Завдання по будівництву другої черги ДРЕС було виконано у встановлені строки. 7 березня 1937 року п’яту турбіну було включено в електромережу і навантажено на повну потужність — 50 тис. кіловат. Після завершення робіт по спорудженню другої черги станції бойовим завданням комуністів, господарників, інженерів, техніків, стахановців, усіх трудівників «Зудресбуду» було оголошено монтаж і пуск турбіни потужністю 100 тис. квт. Краматорський міський комітет партії і парторганізації машинобудівних заводів узяли під контроль виготовлення замовлень для турбіни. З метою прискорення темпів будівництва обком партії запропонував районному комітету КП України об’єднати партійні організації ЗуДРЕСу і «Зудресбуду», мобілізувати всіх комуністів і комсомольців на своєчасне виконання будівельних робіт, розгорнути соціалістичне змагання між бригадами, дільницями, окремими робітниками.
25—26 серпня 1937 року на об’єднаних партійних зборах було створено єдину парторганізацію. Збори закликали комуністів розгорнути масово-політичну роботу на будові, добиватися поліпшення техніко-економічних показників. Переглянувши розстановку комуністів, партійна організація зміцнила всі 9 комплексних бригад, залучила до соціалістичного змагання значну частину робітників. Було підвищено відповідальність інженерно-технічних працівників за виконання виробничих завдань. Будком та будівельне управління ухвалили відзначити переможців у змаганні за дострокове введення в дію шостої турбіни перехідним Червоним прапором. Колектив робітників першої будівельної дільниці виступив ініціатором змагання і закликав усіх будівельників узяти в ньому участь. У змагання включилося 700 робітників.
Багато з них домоглося високих показників. Стахановець «Зудресбуду» М. У. Ткаченко виконував норму на 200—225 проц. 17 березня 1938 року він встановив небачений рекорд: заклав 18,3 кубометра каменю у фундамент під турбіну, що становило 332,7 проц. норми.
В липні—серпні 1939 року було завершено роботу по введенню в дію першої в Радянському Союзі і єдиної в Європі турбіни потужністю 100 тис. квт, виготовленої Харківським турбогенераторним заводом. Зуївська ДРЕС стала надійною енергетичною базою соціалістичного Донбасу. За самовіддану працю і успіхи, досягнуті колективом у справі безперебійного постачання електроенергії промисловості Донбасу, Зуївську електростанцію було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Орденів і медалей Союзу РСР удостоєні машиніст котлів М. Т. Івашов, машиністи турбіни С. І. Вельцис, М. О. Добродумов, старший черговий головного щита П. Г. Мічурін, майстер електроцеху М. Ф. Простотін та багато інших робітників ДРЕС.
Разом із зростанням електростанції виросло нове місто з багатоповерховими будинками. Будівельники ДРЕС переходили із землянок і бараків у просторі, світлі квартири. В 1938 році Зугрес — так за назвою електростанції було названо й місто — віднесено до категорії міст районного підпорядкування. В 1940 році в ньому проживало вже близько 8 тис. чоловік. У місті було збудовано 33 двоповерхових і 12 чотириквартирних будинків з усіма комунальними вигодами. Міський житловий фонд становив понад 39 тис. кв. метрів. В центрі Зугреса — т. зв. кам’яному містечку — з’явилися нові вулиці: Леніна, Калініна, Чапаева, Радянська, Комсомольська, Станційна. До початку Великої Вітчизняної війни всі вони були заасфальтовані.
Під керівництвом парторганізацій і міськради, обраної влітку 1938 року, трудящі провели велику роботу по благоустрою міста. Було прокладено 11 км теплофікаційних ліній, 8570 метрів каналізації, 9119 метрів водопроводу, 37 км ліній електроосвітлення. Міський санітарний лікар, один з перших жителів Зугреса, С. П. Кучеренко розробив схему хлоратора для водопроводу. В 1939 році Зугрес був повністю радіофікований.
Енергетики й будівельники подбали про те, щоб у їхньому місті було чисто й красиво. З любов’ю та повагою згадують сьогодні садівника П. І. Скибу, який разом з молоддю на кам’янистому грунті садив і вирощував дерева й чагарники. У Скелевій балці було створено чудовий міський парк.
Неоціненну допомогу громадським організаціям у благоустрої міста подавала жіноча рада, створена на ДРЕСі у 1938 році. Вона стежила за додержанням чистоти у цехах, житлових кварталах, мобілізувала населення на прибирання міста.
Партійні та профспілкові організації «Зудресбуду» піклувалися про будівництво і обладнання лікарняних і дитячих закладів. У 1938 році, крім амбулаторії і фельдшерсько-акушерського пункту, які вже функціонували, побудували поліклініку і аптеку, а в наступному році — міську лікарню на 75 ліжок, а поруч з нею — водолікарню, яку назвали Зугресівським курортом. Для маленьких громадян відкрили дитячий садок і ясла на 120 місць.
Чимало було зроблено в новому соціалістичному місті для підвищення загальноосвітнього й культурного рівня населення. У 1939 році спорудили школу-десяти-річку на 600 учнів з актовим і спортивним залами, навчальними кабінетами і їдальнею. Перший випуск відбувся в 1940 році, а в 1941 році атестати про середню освіту тут одержали 76 юнаків і дівчат. Колишні будівельники й монтажники навчалися на курсах техмінімуму, оволодіваючи новою спеціальністю — енергетика. В 1940 році при електростанції було відкрито фабрично-заводське училище та філіал Пітерівського енергетичного технікуму.
Своє дозвілля трудящі проводили в міському клубі, де були кінозал на 313 місць
і бібліотека. При клубі працювали гуртки художньої самодіяльності. В 1940 році музично-хоровий гурток Зуївської ДРЕС на конкурсі самодіяльних колективів електростанцій країни зайняв друге місце.
Рік у рік кращало місто Зугрес. Зростав культурний рівень його жителів. Учорашні грабарі стали кваліфікованими робітниками, керівниками виробництва. В 1930 році на будову прибув М. Ф. Простотін. Свій трудовий шлях він почав чорноробом, потім працював теслярем, закінчив курси електриків, а в 1938 році був уже майстром цеху.
До роботи на виробництві залучалося багато жінок. У 1939 році на Зуївську електростанцію прийшли працювати понад 100 жінок, з них 59 домогосподарок.
Під час будівництва електростанції і пізніше, коли вона вже була здана в експлуатацію, зростали і набували досвіду її керівні кадри. Так, в 1934 році на ЗуДРЕС приїхав член Комуністичної партії з 1925 року, інженер-електрик С. В. Агафонов. У наступні роки він виріс від чергового інженера до директора станції. Багато років обирали його членом заводського партійного комітету, депутатом Харцизької районної Ради депутатів трудящих, членом бюро райкому КП(б)У.
Коли почалась Велика Вітчизняна війна, в ряди Червоної Армії пішли 157 енергетиків із Зугреса. Майстри зв’язку В. 3. Савченко та К. Г. Науменко брали участь в обороні Донбасу і Москви, били гітлерівців на Кавказі й у Східній Пруссії. Героїчно боролися з фашистами слюсар турбінного цеху А. А. Павленко, електрослюсарі Ф. Т. Лебедев, О. Ф. Савін, П. Д. Добров, інспектор відділу кадрів Є. І. Михеев і багато інших.
Високі патріотичні почуття проявила молодь міста. Випускники середньої школи І. Артеменко, В. Даниленко, О. Страхов, Г. Паламарчук, Г. Лебідь, І. Маркелов, О. Ярошевський, М. Прожирко, О. Прихода, М. Горбатов, Ф. Коноваленко разом з директором школи М. І. Ремигою, вчителями І. А. Антосевичем, Н. М. Вайсбергом та М. Н. Корнєвим добровільно пішли на фронт. Всі вони воювали під Ленінградом. Разом з моряками-балтійцями відбивав ворожі атаки Г. Лебідь. Танкіст І. Артеменко довів свою грізну машину від берегів Неви до Берліна. Льотчик І. Маркелов вів бої з фашистськими асами. Багато вихованців Зугресівської школи загинуло на фронті. Пам’ять про їх героїчні подвиги свято зберігають жителі Зугреса. В середній школі Зугреса вчився Герой Радянського Союзу, льотчик Є. А. Алехнович, який загинув у квітні 1944 року в боях за визволення Польщі від німецько-фашистських загарбників. У місті енергетиків споруджено пам’ятник герою.
Жителі Зугреса кували перемогу над ворогом і на трудовому фронті. Незважаючи на безперервні бомбардування, трудівники ДРЕС без перебоїв постачали електроенергію шахтам і заводам Донбасу. Коли ж під натиском ворога нашим військам довелося відходити з Донбасу, колектив станції доклав усіх зусиль, щоб демонтувати і вивезти в тил основне устаткування. Для організації робіт по евакуації у Донбас прибув заступник наркома електростанцій Д. Г. Жимерин. Робітники, інженери й техніки вдень і вночі демонтували агрегати, вантажили цінне обладнання в ешелони. Було вивезено 121 вагон з майном станції. Трудящі міста допомагали Червоній Армії зводити оборонні споруди, злітно-посадочні майданчики для літаків, посилили протиповітряну оборону електростанції. В серпні—вересні 1941 року на будівництво укріплень щодня виходило близько тисячі робітників, жінок, підлітків. Велике піклування виявляли зугресівці про поранених воїнів. Кращі приміщення відводилися під госпіталі.
Після залишення нашими військами м. Сталіно, головний удар танкової групи гітлерівців був спрямований вздовж шосе Макіївка—Чистякове. 18-а армія під командуванням генерал-майора В. Я. Колпакчі дістала завдання будь-що утримати Зугрес хоча б дві щоби, щоб дати військам можливість лерегрупуватися. Оборону Зугреса було покладено на кавалерійську дивізію під командуванням генерал-майора Н. Я. Кириченко. Три дні радянські воїни відбивали натиск німецько-фашистських загарбників на підступах до міста. Наказ командування було виконано. Особливо героїчно боролася з ворогом артилерійська батарея 152-х міліметрових гармат старшого лейтенанта А. Колосова. Всі ці дні радянським воїнам всім, чим могли, допомагали жителі, які ще залишалися в місті. Тільки після того, як підійшло підкріплення ворожим військам, радянські частини за наказом командування залишили Зугрес.
Коли колона гітлерівців входила в місто, по ній несподівано було зроблено кілька гарматних пострілів. Це комсомольці-старшокласники зугресівської і сусідніх шкіл М. Осипов, Григорій і Петро Ракитови, М. Забродченко та К. Корнієнко, які знайшли 45-міліметрову гармату і снаряди до неї, приготували окупантам «гарячу» зустріч. Гітлерівці знайшли сміливців, схопили і всіх розстріляли.
Встановлюючи т. зв. новий порядок у місті, фашисти почали масові арешти і розстріли його жителів. Поранених радянських воїнів вони перевели з міської лікарні в барак. А через кілька днів гітлерівці заявили, що серед них є хворі на тиф, і під цим приводом облили барак бензином і підпалили. Тих, хто, намагаючись врятуватись, вистрибував у вікна, розстрілювали з автоматів. Тільки одному з поранених вдалося вціліти. Його переховували до приходу радянських військ сім’ї Ф. X. Федорусь та О. М. Черних. Два будинки по вулиці Калініна (№ 8 і № 10) окупанти огородили колючим дротом і перетворили на тюрму. У дворі розстрілювали заарештованих. Закатованих у гестапо людей вивозили в кар’єри щебеневого заводу.
На території міста фашисти влаштували табір для військовополонених. В ньому перебувало понад 8 тис. чоловік. З них близько 5 тис. загинуло. В серпні 1943 року, під час відступу, гітлерівці вивели військовополонених з бараків і погнали на Макіївку. 68 чоловік розстріляли по дорозі. Хворих окупанти замкнули у бараках і спалили. Так загинуло, близько тисячі; солдатів і командирів Червоної Армі.
За час окупації від катуваць, голоду й холоду загинуло 1230 мирних жителів міста. За непокору фашистським властям були розстріляні комуністи А. Т. Дідковський, А. Ю. Страшной, A. Т Ясиненко, П. І. Савін, Г. Б. Алещенко, безпартійний В. П. Артамонов, комсомольці В. К. Єремін, Р. Ю. Хауля з матір’ю та багато інших. Сім я Вишневецьких з п’яти чоловік була знищена повністю. Фашисти вбивалим малих дітей.
У важкі роки гітлерівсьцрї окупації патріоти Зугреса не припиняли боротьби. З перших днів у місті діяла група підпільників, яка пізніше об’єдналася з партизанським загоном «За Батьківщину». Командиром був М. К. Шелудько (згодом, уже після визволення Донбасу, він загинув на фронті). У групі налічувалось 14 чоловік. Підпільники й партизани поширювали серед населення листівки, повідомлення Радінформбюро (їх приймали за допомогою саморобного радіоприймача), перерізали телефонні проводи, знищували машини з боєприпасами, мінували шляхи, підривали залізничне полотно. Одного разу вони демонстрували в кінотеатрі фільм «Яків Свердлов». Поки гітлерівці з’ясовували, чому зібралося так багато глядачів, партизан-кіномеханік вже зник з міста.
Активно боровся проти ворога підпільно-диверсійний загін «За Батьківщину», яким командував І. П. Дунаев. У Зугресі, Харцизьку і Чистяковому партизани підірвали 4 мости, 3 склади, вивели з ладу 50 паровозів і 30 вагонів, систематично переривали залізничне сполучення і телеграфний зв’язок. Організуючи через свої підривні групи диверсії і масовий саботаж, командування загоном паралізувало всі спроби окупантів відновити роботу Зуївської електростанції та інших підприємств. Партизани і жителі міста подали неоціненну допомогу частинам Червоної Армії, які визволяли Зугрес. Вони встановили зв’язок з наступаючими радянськими військами, розвідали лінію оборони ворога, шляхи його відходу, місця найбільшого зосередження фашистських гармат, танків, розташування штабів, складів, і всі ці дані передали командуванню Червоної Армії. Загін, який налічував уже 80 бійців, з 30 серпня по 1 вересня 1943 року разом з частинами Червоної Армії брав участь у боях за визволення рідного міста.
Гітлерівці чинили впертий опір. Але коли одній з наступаючих радянських частин вдалося прорватися в селище Зуївку і тим самим створити загрозу флангового удару по фашистах, які оборонялися в Зугресі, вони змушені були спішно відходити. З вересня м. Зугрес було визволено від окупантів. Першим у місто ввійшов 148-й гвардійський стрілецький полк 50-ї гвардійської дивізії під командуванням підполковника Г. М. Кухалейшвілі.
При відступі гітлерівці підпалили головний корпус електростанції, а під димососами й вентиляторами заклали 20 тонн вибухівки. Ризикуючи життям, жителі міста два дні під кулеметним і артилерійським вогнем боролися з пожежою. Сапери успішно розмінували електростанцію. Але фашистські загарбники все ж зруйнували будівлі котельного, турбінного і паливно-транспортного цехів. Було виведено з ладу підстанцію, розподільчий пристрій, кабельну сітку. Збитки, завдані гітлерівцями Зуївській ДРЕС, становили 135 млн. карбованців.
Великих руйнувань зазнало й місто. Гітлерівці спалили школу-десятирічку, лікарню, водолікарню, знищили 41 900 кв. метрів промислових і 64 579 кв. метрів комунальних будівель. Зугресівцям довелося заново відбудовувати промислові підприємства, житлові будинки, комунальне господарство, культурно-освітні заклади.
Відбудова Зуївської ДРЕС була трудовим подвигом робітничого класу всього Донбасу. Під час фашистської окупації німецька фірма «АЕГ» протягом майже двох років намагалася відбудувати електростанцію. Фашистське командування прислало сюди на роботу 8 тис. військовополонених. Але окупантам не вдалося навіть звести фундамент турбогенератора на рівень землі. Вони так і не змогли одержати хоча б одну квт-год. електроенергії. Зугресівці самовіддано працювали, прагнучи відбудувати електростанцію в найстисліші строки. Вже наступного дня після визволення міста 197 робітників, інженерів і техніків, які повернулися з евакуації, разом із старими кадровими робітниками, домогосподарками, юнаками й дівчатами приступили до роботи. Харцизький райком КП(б)У мобілізував їм на допомогу колгоспників сусідніх сіл. На 20 вересня 1943 року у відбудові брало участь 2 тис. чоловік, у т. ч. учні ремісничих училищ Москви, Іваново, Іжевська і робітники та колгоспники Харцизька, Кутейникового, Амвросіївки. В них було лише 3 автомашини, З трактори, 19 коней і 60 вагонів устаткування, яке гітлерівці не встигли вивезти до Німеччини.
Колективу Зуївської ДРЕС поставили завдання до кінця 1943 року ввести в дію одну турбіну потужністю в 50 тис. квт. Управління системи «Донбасенерго» перевело в Зугрес кілька сот робітників з Курахівської ДРЕС. Зуївська ДРЕС швидко піднімалася з руїн. Робітники працювали по-фронтовому, вдень і вночі. Відновила роботу ремонтна майстерня при котельному цеху. За короткий строк було змонтовано трансформатор на 7500 квт. Для забезпечення станції та міста будівельними матеріалами створили цех по виготовленню залізобетонних виробів і шлакоблоків. З Курахівської ДРЕС перевезли 100-тонний кран. Котельники, монтажники, слюсарі працювали по 2 зміни. Досвідчені майстри цілодобово залишалися на робочих місцях, навчаючи нове поповнення. В результаті наполегливої праці 20 листопада 1943 року було завершено відбудову першого котла. Незважаючи на величезні труднощі, нестачу потрібних матеріалів, відсутність підсобних цехів і підприємств, робітники, інженери й техніки відбудовували електростанцію небаченими темпами. Особливо швидко здійснювався монтаж турбін. Якщо до війни на ці роботи витрачалося два— два з половиною місяці, а в 1942 році в Челябінську турбіну потужністю в 50 тис. квт змонтували за 45 днів, то на відбудові Зуївської ДРЕС першу турбіну такої потужності монтували 34 дні, а наступну — всього 11 днів. Робітники станції не тільки монтували агрегати. Під керівництвом головного інженера І. Б. Капеляна вони самі виготовляли складні й трудомісткі частини, що вимагали високої точності. Майстер М. А. Єфремов сконструював спеціальний верстат для обточування барабана. Застосування цього верстата, який робітники назвали «єфремовським», сприяло прискоренню ремонту котельного господарства.
Добре працювали будівельники. Бригада Т. П. Михайлової щодня виконувала по 2 норми, штукатури бригади П. Е. Малика — по 4—5 норм. Теслярі бригади П. Г. Івашина навіть не ходили до їдальні, їм приносили їжу на місце роботи.
Широко розгорнулося соціалістичне змагання за дострокове завершення відбудовних робіт. За ініціативою комуністів і комсомольців створювались комсомольсько-молодіжні бригади. У переджовтневому соціалістичному змаганні взяли участь 102 молодіжні бригади Зугреса. Саме вони й виконували основні будівельні й монтажні роботи. Неоціненну допомогу у відбудові Зуївської ДРЕС подали робітники й інженери Шатурської електростанції ім. В. І. Леніна, Свердловського заводу «Электроаппарат», які направили ешелон з устаткуванням. Робітники «Уралмашу» виготовили ряд деталей для монтажу турбін.
Через 4 місяці після визволення Донбасу — 9 січня 1944 року — перша турбіна Зуївської ДРЕС потужністю 50 тис. квт стала до ладу. Шахти одержали звідси електроенергію для відкачування води із затоплених штреків. Почали працювати металургійні і машинобудівні заводи, що виготовляли цінну продукцію для потреб фронту.
Відбудовуючи електростанцію, трудівники водночас подавали допомогу Червоній Армії. В січні 1944 року вони внесли у фонд оборони 175 тис. крб., за що дістали подяку Державного Комітету Оборони.
29 лютого 1944 року відбулися збори партійно-господарського активу міста, на яких було підбито підсумки відбудови першої черги ДРЕС і визначено завдання на 1944 рік: належало ввести в дію 9 котлів, 2 турбіни по 50 тис. квт кожна. Трудящі з ентузіазмом взялися за здійснення цих завдань: з 3 тис. робітників майже 2,5 тис. перевиконували норми виробітку, стали стахановцями.
13 травня 1944 року монтажники здали в експлуатацію другу турбіну. Потужність електростанції зросла до 100 тис. квт. За успішну роботу по відродженню станції колектив енергетиків Зудресу було занесено до Книги трудової слави Донбасу.
В 1945 році дали промисловий струм ще 2 турбіни по 50 тис. квт кожна; були відбудовані головний корпус станції; зведено тимчасовий і постійний будинки для основного щита управління.
Виключно велику роботу провели зудресівці під час відбудови і монтажу турбіни потужністю 100 тис. квт. Не вистачало обладнання, досвідчених кадрів. На допомогу енергетикам Зуївської ДРЕС прийшли машинобудівники Донбасу і Харкова, Ленінграда й Уралу. Робітники Харківського турбогенераторного і Новокраматорського машинобудівного заводів, «Уралмашу» і Ленінградського заводу «Электросила» в неробочий час виготовили основні частини турбіни.
Партійні органи взяли під контроль відбудовні роботи на Зуївській ДРЕС. У серпні 1945 року редакція газети «Социалистический Донбасс» надрукувала листівку із закликом до робітників ХТГЗ швидше завершити роботи і відвантажити деталі для Зуївської ДРЕС.
До початку 1946 року основне обладнання для потужної турбіни надійшло на будівельний майданчик. Почалися монтажні роботи. Партійна організація, яка налічувала у своїх рядах 176 комуністів, виступила ініціатором змагання за найскоріше введення турбіни в дію.
Зміцніла на цей час і комсомольська організація Зуївської ДРЕС, яка об’єднала у 20 цехових осередках 453 юнаків і дівчат.
У своїй діяльності партійна організація електростанції спиралася на старих кадрових робітників, колишніх фронтовиків. У 1946 році повернувся в Зугрес і очолив бригаду монтажників демобілізований з Радянської Армії Г. П. Скуратов, який виявив організаторські здібності, зумів згуртувати бригаду. Незабаром він вступив у ряди КПРС. Згодом комуністи обрали його секретарем партійної організації.
Активну участь у відродженні ДРЕС брали колишні фронтовики Д. К. Радченко, М. Ф. Простотін, С. П. Микульчик та інші.
18 червня 1946 року одна з найпотужніших на той час у країні турбіна Зуївської ДРЕС — на 100 тис. квт — була введена в дію і почала працювати на повну силу.
Під керівництвом партійної організації енергетики Зуївської ДРЕС нарощували темпи відбудовних робіт, наполегливо боролися за підвищення техніко-економічних показників. 10 березня 1947 року останню турбіну потужністю 50 тис. квт було включено в мережу «Донбасенерго». Отже, за 3 роки будівельники і монтажники ввели в дію всі 6 турбін і 13 котлів Зуївської ДРЕС. Відбудова найбільшої на той час в СРСР і Європі теплової електростанції успішно завершилася.
Якщо електростанція будувалася з участю 20 іноземних фірм, то в період її відродження все обладнання було виготовлене на заводах Москви, Ленінграда, Харкова, Донбасу, Уралу, Таганрога. У грудні 1947 року станція досягла довоєнної потужності.
Будівельникам і монтажникам Зуївської ДРЕС 11 разів присуджували перехідний Червоний прапор Державного Комітету Оборони, а в 1947 році він був переданий колективу станції на вічне зберігання.
Водночас із відбудовою електростанції піднімалося з руїн і місто. Щодня на його відбудові працювало близько 1300 чоловік. У грудні 1943 року відбудували водопровід, каналізацію, 2 гуртожитки, їдальню, пекарню, лазню. 1 вересня 1944 року школярі розпочали новий навчальний рік у відбудованому приміщенні семирічної школи.
Поліпшувалися житлові умови трудящих. Швидкими темпами відроджувалися культурно-побутові заклади. Енергетики й будівельники одержали в 1947 році додатково 1800 кв. метрів житлової площі. 1 вересня 1947 року відкрились двері відбудованої школи-десятирічки, в якій було 19 класних кімнат, фізичний кабінет, фізкультурний зал, піонерська кімната. Заново спорудили клуб і водну станцію.
У післявоєнні роки в Зугресі, поряд з відбудовою станції, почалося спорудження ливарно-механічного заводу. В листопаді 1946 року підприємство дало першу продукцію: мостові балки, обладнання для електростанцій. У 1950 році перші поковки випустив ковальський цех. До 33-х роковин Великого Жовтня було здано в експлуатацію ливарний цех. Потім стали до ладу компресорна й киснева станції, зварювально-складальний цех. У 1961 році завод вже працював на повну проектну потужність.
Ще в 1947 році завод почав виготовляти роторно-навантажувальні машини. В наступні роки збільшувався обсяг виробництва, розширювався асортимент продукції заводу. Якщо в 50-х рр. підприємство випускало головним чином телескопічні вишки, автомобільні крани і невеликі роторні екскаватори, то в 1960 році машинобудівники почали випускати великі землерийні машини — роторні екскаватори — продуктивністю 500 кубометрів на годину. В 1959 році завод брав участь у поставках обладнання для металургійного комбінату в Бхілаї (Індія), а в 1961—1964 рр.— експортував телескопічні вишки, баштові крани, металеві ферми. Продукція заводу надходить на Кубу, в Індію, Угорщину, Румунію, Болгарію, ДРВ, Польщу, Монголію, Чехословаччину, ОАР, НДР. Спеціалісти-машинобудівники Зугреса брали участь у будівництві Асуанської греблі, виїжджали за кордон для монтажу радянського обладнання.
Істотні зміни відбулися і на щебеневому заводі. В 1953 році підприємство досягло довоєнної потужності. Протягом 1959—1960 рр. було проведено докорінну реконструкцію дробильного цеху. Це дало змогу збільшити продуктивність агрегатів на 25 проц. У 1964 році на заводі виробили понад 500 тис. кубометрів щебеню.
Одним із наймолодших підприємств Зугреса є ковбасна фабрика, створена в 1951 році. На той час там працювало 25 робітників, і вона виготовляла всього 25 тонн ковбасних виробів на місяць. У 1960 році фабрику реконструювали. Багато виробничих дільниць механізували. До 1964 року кількість робітників зросла до 88 чоловік, виробіток продукції досяг 2400 тонн на рік. Тепер на підприємстві виготовляється близько 100 видів ковбасних виробів.
В авангарді всіх патріотичних починань у Зугресі йдуть 868 комуністів, об’єднаних у 14 первинних партійних організаціях. Під час підготовки до XXI з’їзду КПРС комуністи міста виступили ініціаторами руху за здобуття звання колективів і ударників комуністичної праці. Першим включився у змагання машиніст турбіни Зуївської ДРЕС комуніст М. С. Подколзін. Його приклад наслідувала бригада комуніста М. Т. Шевченка і бригада високовольтних випробувань електричного цеху на чолі з інженером В. Ю. Тимощенком. Наприкінці 1959 року цим колективам за безаварійну роботу, економію палива і зразковий порядок на робочих місцях було присвоєно звання бригад комуністичної праці.
До дня 43-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції почесне звання підприємства комуністичної праці було присвоєно колективу щебеневого заводу. Мобілізувавши трудівників на ударні темпи роботи, партійна організація домоглася підвищення продуктивності праці на 13 проц.; за рахунок впровадження раціоналізаторських пропозицій зекономлено 103 тис. карбованців. Трудящі заводу благоустроїли робітниче селище, заасфальтували всі вулиці і тротуари. В 1967 році колектив заводу занесено до Книги почесних будівників комунізму Харцизьким міськкомом КП України.
Велику роботу щодо поширення руху за комуністичну працю проводила партійна організація Зуївського ливарно-механічного заводу. Цехи, дільниці, бригади змагалися за випуск продукції відмінної якості. В 1964 році 118 трудівників завоювали почесне звання ударників комуністичної праці, зокрема — слюсарі Б. І. Паталаха, М. І. Шишкін, С. П. Огнєв; токар О. М. Шалаев; інженери-конструктори А. В. Чернига, О. С. Романенко. Кращу шліфувальницю заводу Г. М. Редько комуністи Донецької області обрали делегатом XXIII з їзду КПРС. За виконання соціалістичних зобов’язань у змаганні за гідну зустріч 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції колектив ливарно-механічного заводу нагороджено пам’ятним Червоним прапором Донецького обласного комітету профспілок. З року в рік завод підвищував свої виробничі показники. Тут склався дружний колектив кваліфікованих працівників. Від робітника-електрозварника до директора заводу — такий трудовий шлях пройшов О. М. Поярко; заступником директора по капітальному будівництву став бригадир електромонтерів Е. С. Куликівський, начальником механоскладального цеху — колишній електрослюсар О. В. Бахал, начальником зварювально-складального цеху — колишній учень зуборізальника В. С. Згода. З часу закладки заводу тут працює сім’я комуніста М. І. Петровського.
Сам він слюсар, дружина — технолог, син — зуборізальний.
Повернувшись із фронту, прийшов працювати на завод А. А. Павленко з дружиною. За їх прикладом почала працювати на заводі й дочка, яка водночас навчається в інституті.
За виробничими показниками 1969 року Зуївський ливарно-механічний завод визнано одним з кращих підприємств Міністерства енергетики і електрифікації СPСP.
На честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна трудящі ливарно-механічного заводу прийняли підвищені соціалістичні зобов’язання. До початку 1970 року третина робітників завоювала почесне звання ударника комуністичної праці.
600 робітників достроково завершили п’ятирічку і працюють в рахунок 1971—1973 рр. Серед них токарі В. Г. Левкін, Ю. Ф. Бурков, формувальники G. А. Амелін і А. Ф. Стенюшин, електрозварювальний В. Н. Бабич і весь колектив бригади комуністичної праці слюсарів-складальників І. І. Крохмальова.
Підвищується заробітна плата робітників і службовців. Так, середньомісячний заробіток енергетиків Зуївської ДРЕС у 1967 році становив 103 крб. проти 90 крб. у 1958 році, а робітники ливарно-механічного заводу заробляли в середньому по 127 крб. Зросла купівельна спроможність населення. В 1968 році жителі Зугреса мали 89 власних легкових автомашин, 165 мотоциклів і моторолерів, 2110 телевізорів і радіоприймачів, 590 холодильників, 870 пральних машин. Сума вкладів у ощадні каси міста становила 1 млн. 500 карбованців.
За післявоєнні роки значно поліпшилися житлові умови трудящих міста. Героїчними трудовими зусиллями будівельників, енергетиків, машинобудівників, громадськості Зугреса місто було не тільки відбудовано, а й розширено. Житловий фонд набагато збільшився і в 1970 році становив понад 223 тис. кв. метрів, у З з лишком рази перевищив довоєнний рівень. На кожного жителя припадало в середньому 8,6 кв. метрів житлової площі проти 4,8 кв. метрів в 1940 році. В місті з’явилися нові вулиці: Карла Маркса, Пушкіна, Маяковського, Ленінградська. Виникли робітничі селища поблизу підприємств: Перемога, Південне, Нове Містечко. Територія міста становить тепер 14,7 кв. кілометра.
Великі багатоповерхові будинки виросли на околицях міста. Широкі прямі вулиці ведуть до площі, де споруджено монумент на ознаменування Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Збудовано великий готель, стадіон. За стадіоном — парк, який є улюбленим місцем відпочинку жителів Зугреса. В ньому відкрито літній кінотеатр. Біля парку є водоймище. На його березі впорядковано пляж, створено водну станцію. До послуг трудящих — моторні катери, човни, водні велосипеди.
Благоустрою Зугреса багато уваги приділяє міська Рада депутатів трудящих. Відчутну допомогу в цій справі подає громадськість—квартальні та будинкові комітети, в роботі яких активну участь беруть близько 800 чоловік. Вони виступають організаторами змагання за впорядкування вулиць, дворів, за високу культуру й здоровий побут. Успішно працюють квартальні комітети. Лише за останні 3 роки підприємства за допомогою громадськості побудували і відремонтували понад 8 тис. метрів шляхів і тротуарів. Насаджено 16 тис. декоративних і фруктових дерев. Щорічні асигнування на благоустрій міста становлять 120 тис. карбованців.
У Зугресі добре налагоджено роботу підприємств торгівлі і громадського харчування. Тут є 38 магазинів, 6 їдалень, ресторан, хлібозавод. Населення обслуговують З побутових майстерні.
Партійні, радянські і профспілкові органи постійно дбають про поліпшення медичного обслуговування. Місто має 3 лікарні на 325 ліжок, поліклініку, 2 аптеки. На підприємствах — 5 медичних пунктів. З 435 працівників охорони здоров’я 240 завоювали звання ударника комуністичної праці. Лікарі Г. С. Дмитрієв, В. В. Смєльський, Л. М. Азаренко, О. П. Горова, Н. І. Ярошевська мають заслужений авторитет у населення. В 1968 році на потреби охорони здоров’я трудящих Зугреса держава асигнувала 640 тис. крб.— у півтора рази більше, ніж у 1959 році. При електростанції і ливарно-механічному заводі побудовано 2 нічних профілакторії, де щороку відпочивають і лікуються понад 1000 чоловік. 500 трудящих одержують путівки в будинки відпочинку й санаторії. Для маленьких громадян міста створено 4 дитячих садки, 2 дитячих комбінати, двоє ясел.
В Зугресі тепер працюють 5 шкіл: 2 середні, в яких навчається 2400 учнів, 1 початкова, школа-інтернат на 500 учнів і вечірня школа робітничої молоді. За післявоєнні роки тут здобули середню освіту 1070 юнаків і дівчат. Багато школярів відпочивають улітку в піонерських таборах на мальовничих берегах Сіверського Дінця і Кринки. В учбових закладах працюють кваліфіковані педагоги, які віддають багато сил і енергії навчанню й вихованню молоді. Поважають жителі міста вчителів Г. А. Петренко і 3. Я. Лебідь, нагороджених орденом «Знак Пошани». За час своєї багаторічної педагогічної діяльності вони виховали чимало гідних будівників комунізму.
У зугресівців велике прагнення до знань. Кожний третій молодий робітник ДРЕС вчиться в інституті, технікумі або вечірній школі. Багато жителів міста набувають знання в енергетичному технікумі, створеному в 1944 році. На стаціонарному, вечірньому й заочному відділеннях навчається 1582 чоловіка. Технікум має 13 добре обладнаних лабораторій, 11 навчально-методичних кабінетів, 2 спортивні зали, велику бібліотеку. Студенти живуть у впорядкованих гуртожитках. За 1957—1967 рр. в технікумі підготовлено близько 3 тис. спеціалістів. Його вихованці працюють на багатьох електростанціях і енергетичних системах країни.
З 1940 року функціонує професійно-технічне училище, в якому навчаються майбутні електромонтери, електрозварники, слюсарі-монтажники і слюсарі-сантехніки. До 1968 року училище підготувало близько 5 тис. кваліфікованих робітників.
Зуївська ДРЕС стала кузнею кадрів для енергетичних підприємств країни. У колективі зуївських енергетиків виросла чудова плеяда командирів виробництва: міністр енергетики й електрифікації УРСР К. М. Побігайло, директор Зуївської ДРЕС О. І. Шевердін, директор Старобешівської ДРЕС Ю. Т. Гусєв, заступник міністра енергетики й електрифікації СРСР А. І. Максимов, директор Миронівської ДРЕС П. Р. Сизін, керуючий «Львівенерго» В. Г. Цимбал, директор Лисичанської ТЕЦ — М. Ф. Простотін.
Жителів міста обслуговує широка мережа культурно-освітніх закладів: 2 палаци культури, 3 кінотеатри, дитяча музична школа. З 1958 року в місті працює палац культури енергетиків — один з найкрасивіших у Донбасі. В ньому є кімнати для дошкільнят, для піонерів, читальний і спортивний зали, 2 зали для глядачів. Тут виступають з концертами артисти Москви, Ленінграда, Києва, Донецька та інших міст. У палаці культури організовано гуртки художньої самодіяльності — драматичний, вокально-музичний, а також балетна студія. В їх роботі беруть участь близько 300 чоловік. За успіхи у розвитку художньої самодіяльності палац культури не раз нагороджували почесними грамотами республіканського і обласного комітетів профспілки енергетиків.
Бібліотека палацу культури налічує 85 тис. томів художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури. У 1965 році облпрофрада присвоїла їй звання бібліотеки відмінної роботи. Кожний третій житель міста — читач бібліотеки. Населення Зугреса передплачує близько 50 тис. прим, газет і 9 тис. прим, журналів.
Зугрес — місто молодих. Двотисячна комсомольська організація живе вируючим трудовим життям. Молодь виховується на революційних традиціях радянського народу. Комсомольці шефствують над школами, проводять атеїстичну пропаганду серед населення, беруть участь у роботах по благоустрою міста, дбають про додержання громадського порядку. Після XXIII з їзду КПРС 153 кращим виробничникам-комсомольцям були присвоєні звання ударників комуністичної праці. Близько 300 юнаків і дівчат — члени добровільної народної дружини.
Вільний від роботи час молодь міста проводить у палаці спорту, спортивних залах палацу культури енергетиків, на стадіонах і спортмайданчиках. У місті близько 1300 спортсменів, серед них сотні розрядників. Понад 50 кубків, здобутих на обласних і міських змаганнях, прикрашають стенди учбових закладів і промислових підприємств.
Місто Зугрес і тепер будується. До ладу діючих підприємств незабаром ввійде завод металоконструкцій. Житлова площа збільшиться на 18 300 кв. метрів. Збудовано нову школу на 1000 учнів, торговельний комплекс, лікарню на 240 ліжок, нічний профілакторій на ливарно-механічному заводі, пологове відділення при медико-санітарній частині Зуївської ДРЕС. Місто прикрасить будинок громадських організацій. Автодорожний міст з’єднає місто з селищем Заріччя.
Рік у рік дедалі красивішим стає нове соціалістичне місто Зугрес, жителі якого успішно перетворюють в життя велику програму будівництва комунізму, накреслену Комуністичною партією.
І. М. МАРКЕЛОВ, П. О. СИДОРЕНКО