Хрестище, Красноградський район, Харківська область
Хрестище — село, центр сільської Ради. Розташоване на північному заході Красноградського району, на автостраді Москва — Крим. Віддаль від райцентру — 20 км. Найближча залізнична станція — Берестовеньки Південної залізниці (за 12 км). Населення — 982 чоловіки. Сільській Раді також підпорядковані села Першотравневе, Тарасівка, Українка, Оленівка, Кобцівка і Квітка.
Виникло Хрестище в першій половині XVIII століття, після побудови Української оборонної лінії. Тривалий час село мало також назву Дзябурівка. Прізвище Дзябура і досі дуже поширене тут. Землі, на яких розташоване село, після побудови Української лінії були пожалувані Карлу Мініху, фаворитові російської цариці Анни Іоанівни. Наприкінці XVIII століття вони належали графу К. Г. Разумовському, а згодом стали власністю герцога Мекленбург-Стреліцького, що володів лише в Костянтиноградському повіті 60 тис. десятин землі.
У 1859 році в селі було 190 дворів з 1061 жителем. Землі навколо села належали тоді до управительства Цехмистрівки Карлівської економії герцога Мекленбург-Стреліцького та принцеси Саксен-Альтенбурзької. Тяжким було життя кріпаків. Протягом року вони працювали на пана 3 дні на тиждень, а в жнива — щодня. З селян стягували ще й різні побори. За випас корови на панському пасовищі треба було своїм тяглом обробити і зібрати у пана 1,25 десятини посіву жита чи пшениці (скосити, пов’язати у снопи, звезти на панський тік). До того ж поміщик відібрав наділи в багатьох селян, перевівши їх у розряд дворових. Жили селяни надголодь. Майже не поліпшилося їхнє економічне становище і після реформи 1861 року. За уставною грамотою, жителі Хрестища одержали від поміщика 2255 дес. землі 3, по 4 десятини на ревізьку душу. Дворові люди землі не одержали.
Наприкінці XIX століття в користуванні 278 господарств (1607 чоловік) селян-власників було 1914 дес. орної та 122 дес. присадибної землі, 12 господарств мали тільки садибу, від 3 до 6 дес. орної землі мало 121 господарство, зате 42 куркульським господарствам належало від 9 до 15 дес. землі, 4 — від 15 до 20 десятин. Своєю худобою обробляли землю тільки 66 господарств; 158 — об’єднувалися в супряги; більше 30 господарств наймали худобу для обробітку своїх наділів. Більшість селянських господарств була погано забезпечена фуражем для худоби. Хрестищенська громада зовсім не мала пасовищ та сіножатей. Щороку вона наймала за відробітки толоку в сусідній Карлівській економії. У 1888 році, наприклад, селяни Хрестища за випаси з водопоєм зібрали і перевезли хліб з 200 дес. поміщицької землі.
На початку XX століття в селах повіту, де за уставними грамотами колишні кріпаки одержували по 4 дес. землі, на двір припадало тільки від 1 до 1,3 десятини. В 1908 році по Берестовеньківській волості, до якої входило і с. Хрестище, безземельних і тих, що не мали ріллі, на 1000 було 126 господарств, а тих, що мали від 1 до 4 дес. землі і водночас купували хліб,— 236. Середній урожай за 8 років (1900— 1907) становив тут 47 пудів на 1 десятину. Селянський наділ був, по суті, засобом для забезпечення поміщика робочими руками. Біднота села потрапляла в кабалу і до куркулів. Місцеві багатії орендували в поміщиків землю по 5 крб., а здавали її селянам по 12—18 крб. за десятину К Переважала оренда землі за відробіток, яку В. І. Ленін характеризував як одну з найтяжчих у той період форм кабальної залежності. У жнива селянин збирав 6—7 дес. хазяйського хліба, лишаючи свій стиглий хліб на пні, і, тільки відробивши оренду, починав працювати на своїй ділянці.
У 1889 році 34 жителі села постійно батракували в куркульських господарствах, багато наймалося в економії поміщиків.
У Карлівській економії та її упра-вительствах, куди населення Хрести-ща йшло на заробітки, дорослий чоловік заробляв узимку не більш як 19 коп. за день, а влітку, під час збирання врожаю,— 79 коп. Для жінок і підлітків розцінки були ще нижчими. Велику частину селянського бюджету поглинали численні побори та податки. Тільки в 1900 році за Хрестищенською сільською громадою було 4255 крб. недоїмок, більше половини цієї суми — 2594 крб. — припадало на викупні платежі.
Тяжке економічне становище селян погіршувалось повним політичним безправ’ям. Сільський староста, який стояв на чолі громади і обирався, як правило, з числа куркулів, стежив за сплатою селянами податків та виконанням повинностей. Порядкувати в сільській управі, влучно названій селянами «розправою», багатіям всіляко допомагав піп.
За відомостями 1889 року, читати й писати в селі вміли тільки 16 чоловік: староста, писар, шинкар та деякі заможні селяни. В земській та церковнопарафіальній школі навчалося тільки 50 учнів, хоч у селі було 300 дітей шкільного віку. Вчилися переважно хлопчики. Більше половини дітей, що починали вчитися, залишали школу через тяжкі матеріальні умови і йшли в найми. В селі, де на 1900 рік налічувалося 1789 чоловік, не було ні лікарні, ні аптеки.
Навесні 1902 року в повіті почався селянський рух, що захопив і Хрестище. Після кількох місяців недоїдання й голоду наставала пора весняної сівби, а сіяти було нічим. Розореному селянинові лишалось одне — продавати свою працю куркулям та поміщикам або йти на заробітки до міст. 12 березня 1902 року величезна Карлівська економія, в т. ч. і Цехмистрівське управительство, стали ареною масових виступів селян. Хвиля обурення весь час наростала. Селяни відкрито приїздили в економію, відмикали амбари, склади і вивозили звідти зерно, фураж, картоплю, сільськогосподарський реманент, виганяли худобу.
30 березня в Карлівку і Цехмистрівку прибув Орловський піхотний полк. Два тижні тривала жорстока розправа над селянами. У Хрестищі в ці дні були заарештовані 12 селян і відправлені до повітової в’язниці. А волосний старшина та староста Хрестищенської управи за ревну службу і допомогу карателям одержали нагороди від царського уряду.
У революційній роботі серед жителів Хрестища в ці роки брали участь робітник Костянтиноградської друкарні, палітурник П. П. Цехмистро, селяни П. С. Кокоша і Д. Ф. Таран, а також учитель хрестищенської школи М. Й. Копитчук. М. Й. Копитчук організував у селі чоловічий хор. Серед учасників хору були його довірені, які поширювали революційну літературу.
У грудні 1905 року батраки, що працювали в економії, вивезли звідти значну кількість зерна та сіна. В село було послано загін солдатів. Вони заарештували М. Й. Копитчука.
Після поразки революції бідняки та середняки села рішуче виступали проти столипінської аграрної реформи, спрямованої на зміцнення куркульства. Незважаючи на погрози місцевих властей, переважна більшість селян відмовлялася виходити на відруби. 6 березня 1914 року Костянтиноградський повітовий справник доповідав начальнику Полтавського губернського жандармського управління, що майже всі учасники сільського сходу в Хрестищі одностайно відмовилися підкорятись направленому сюди повітовою землевпорядною комісією землеміру.
Призвідниками виступу справник вважав селян І. Л. Дернового, Ф. І. Бойка, С. Н. Дзябуру та О. І. Тарана, які не тільки закликали селян не слухатись землеміра, а й вимагали вигнати його геть. На вимогу більшості жителів села С. П. Таран силою відібрав у землеміра список куркульських господарств, які хотіли виділитися з общини. Тільки після цього учасники сходу розійшлися.
В роки імперіалістичної війни до царської армії з села було мобілізовано близько 300 чол., понад 100 з них загинуло, 90 чол. повернулись додому інвалідами. На потреби війни у селян реквізували коней та худобу. Все це призвело до цілковитого занепаду економічно слабких господарств, з чого скористалося куркульство. Багатії за безцінь скуповували землю бідняків.
Куркулі та піп були фактичними господарями села і після Лютневої буржуазно-демократичної революції.
Тільки з перемогою соціалістичної революції сільська бідноту Хрестища одержала землю. З радістю зустріла вона ленінські декрети про мир та землю. У січні 1918 року в селі було встановлено Радянську владу. До складу першого виконкому ввійшли Я. Пономар, Т. М. Могилка, що повернулися з фронту, та Й. П. Кривоніс. Під керівництвом членів виконкому селяни брали участь у конфіскації та розподілі земель Цехмистрівського управительства. Вони ділили між собою також реманент, хліб та худобу поміщиків.
Коли село навесні 1918 року було загарбане німецько-австрійськими окупантами, селян примусили повернути в економію все майно. Каральний загін наклав величезну контрибуцію на селян. Вони повинні були внести понад 20 тис. крб. грошима і багато продовольства за зруйнування поміщицької економії. У селян забирали все: хліб, масло, сало, яйця, гроші. Всіх жителів села зігнали до управи і 80 чоловік прилюдно висікли шомполами.
На початку 1919 року, після вигнання окупаційних військ та петлюрівців, активісти села негайно приступили до відновлення органів Радянської влади. У січні було створено волосний революційний комітет на чолі з Я. Пономарем, у березні ревком передав свої повноваження виконавчому комітету, який очолив В. М. Явтух. До виконкому входили також Й. С. Кириченко, Ф. В. Цехмистро, К. К. Ракосій. Різні питання вирішував волвиконком. Тут і боротьба з куркульським саботажем заходів Радянської влади, і наділення селян землею, і питання господарські, як, наприклад, постачання палива. Активну допомогу виконавчому комітету подавали члени комбіду, створеного в березні.
Волосний виконком залишався нелегальним органом Радянської влади і під час окупації села денікінцями в червні 1919 року. Білогвардійці чинили криваву розправу над активістами. Від їх рук загинули Д’ М. Кугно, П. К. Вільженко, О. Л. Лісняк, Д. Г. Бойко.
Наприкінці грудня 1919 року частини Червоної Армії очистили село від дені-кінських головорізів. Створений у селі ревком почав налагоджувати господарське життя. Велику допомогу подавали в ці дні членам ревкому костянтиноградські комуністи. З їх участю в селі було організовано партійний осередок, до складу якого входили селяни-бідняки К. І. Дзябура, І. О. Шевченко та інші.
На початку 1920 року було проведено вибори до Ради селянських депутатів х.
Улітку 1920 року був створений комітет незаможних селян, до якого спочатку входили Ф. Г. Більовський, Г. Ф. Якименко, І. Г. Зубко, Кокоша, Пелих, Купка, Свириденко. Члени КНС нещадно боролися проти куркульства, яке намагалося зірвати радянське будівництво, брали активну участь у здійсненні закону Всеукрревкому про землю, в розподілі поміщицької та надлишків куркульських земель.
Волосний виконавчий комітет та комітет незаможних селян проводили велику роботу і в інших селах волості. З ініціативи комнезаму бідноті були виділені землі в колишній панській економії. Так виникли Нове Хрестище (тепер Першотравневе), Тарасівка. В ці, а також і в інші, села Красноградського району у зв’язку з перерозподілом землі переселилося багато жителів Хрестища.
В умовах запеклої боротьби проти куркульства здійснювали трудівники села перехід до мирного будівництва. Гостро відчувалася нестача тягла, посівного матеріалу. Давалися взнаки продовольчі труднощі. На кінець 1920 року в Хрестищенській волості, куди входили 3 населених пункти, було 1268 господарств, 59 з них зовсім не мали худоби, 27 не могли засіяти свої земельні ділянки. У 224 господарствах не було корів. А чого вартий був сільськогосподарський реманент того часу? На всю волость було 683 однолемішних плуги, 15 — дволемішних, 4 букери, 4 залізні борони, 1108 борін з дерев’яною рамою і залізними зубцями і 363 дерев’яні борони, 18 ручних і 55 кінних молотарок. Майже все це було власністю куркулів. У волості на цей час налічувалося 48 куркульських господарств, в яких застосовувалася наймана праця.
Найголовнішим у роботі партійної організації була підготовка селянства до переходу на соціалістичні рейки господарювання. На кінець відбудовного періоду господарство селян залишалось переважно дрібним, одноосібним. Перші зародки нових, соціалістичних форм господарювання почали виникати спочатку в нових поселеннях, на колишніх поміщицьких землях. Об’єднавшись по 15—20 сімей, селяни спільно придбали реманент, допомагаючи один одному в сільськогосподарських роботах. У самому ж Хрестищі перші колективні господарства виникли в 1929 році. Зачинателями колгоспного руху були А. І. Калюжний, Ф. Ф. Таран, Н. П. Якуба, Г. Ю. Салій. Уже на 15 лютого 1931 року колгоспи об’єднали 85,5 проц. бідняцько-середняцьких сімей. Це були невеликі за розмірами земельної площі господарства. Так, у колгоспі- ім. Чубаря об’єдналися 96 дворів, в артілі «Червоний колос» — 81, у колгоспі «Нове життя» — 673. Вже восени 1931 року в артілі «Червона перемога» з’явились перші ударники соціалістичного змагання — К. О. Іванченко, О. С. Гонтар, Д. Ф. Таран та інші. Активну боротьбу за організаційно-господарське зміцнення колгоспів вели комуністи села. У 1931 році, напередодні XIV роковин Великого Жовтня, колгоспи Хрестищенської сільської Ради повністю виконали план хлібоздачі.
14—15 серпня 1932 року колгоспи села відвідав голова ВУЦВКу Г. І. Петровський, який познайомився з роботою партійних та радянських органів і дав їм цінні поради щодо організації роботи в колгоспах.
Піднесення громадського господарства значною мірою залежало від невпинно зростаючої творчої активності трудівників села, які під керівництвом комуністів дедалі ширше розгортали соціалістичне змагання. Наприкінці 1935 року за вирощення високих урожаїв орденом Леніна було нагороджено бригадира колгоспу ім. 1 Травня П. Ф. Литовченка, орденом «Знак Пошани» — бригадира колгоспу «Нове життя» А. І. Калюжного, орденом Трудового Червоного Прапора — свинарку колгоспу ім. 1 Травня Т. Ф. Литовченко. П. Ф. Литовченко і його сестра Т. Ф. Литовченко — діти батрака. У зв’язку з нагородженням їх орденами П. Ф. Литовченко — їхня мати — звернулася до партії та уряду з листом, в якому писала: «Мені 66 років. З раннього дитинства і до 20 років гнула я спину по куркульських господарствах. 20-ти років мене віддали заміж за вдівця, в якого було 5 дітей. Думала, що всі загинуть у наймах. Павло першим пішов батракувати до графа Мекленбург-Стреліцького. В 1914 році виїздили до Саратовської губернії шукати землі, але дістали її вже після революції…
Мої діти — кращі стахановці. Павло та Тетяна тепер орденоносці. В колгоспах справжнє життя почалося. Працю тепер цінують над усе. Щаслива, радісна в мене старість, усюди привіт та поважання…».
А колгоспник-стахановець Д. Д. Середа розповідав про своє життя так: «Своєї матері я не пам’ятаю зовсім. Померла, коли мені було всього 6 місяців. На тяжкій роботі підірвалась мати, хворіла все і померла.
Батька пам’ятаю, наче уві сні. Пригадую, як ми з братом і сестрою уже восени в повітці лежали. Батько з роботи повернувся, а ми аж задубіли з холоду. їсти просимо. Глянув він на нас, защеміло, мабуть, йому під серцем, застогнав і впав на підлогу. Помер від розриву серця.
Сиротами розлізлися ми поміж людьми. Я поводирем був — старців водив. А потім — по куркулях та економіях. Клаптя землі не мав. Навіть свого притулку — хати — не було. Не те зараз. Колгосп мені хату дав, телиця є, поросята, дві кози, кури, хліба вдосталь. Та мені й не снилося життя таке. От якби батько або мати діждалися! Все в мене є тепер».
В листі до голови Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР М. І. Калініна колгоспники артілі «Червона перемога» писали: «Спасибі нашій партії за те, що ми тепер живемо в достатку і на панів не платимо, як це було за старих часів. Адже ця земля, де ми зараз працюємо, колись належала панові Мекленбург-Стреліцькому, і ми на нього працювали. А зараз вона наша і хліб наш, і ми працюємо на себе…».
Кращі люди Хрестища — такі, як П. Ф. Литовченко та А. І. Калюжний, що одержували по 150—200 пудів пшениці з га, брали участь в районних і обласних зльотах колгоспників-стахановців, де ділилися досвідом своєї роботи.
За забезпечення поставок державі високоякісного зерна Хрестищенська сільська Рада була премійована духовим оркестром, колгосп «Червона перемога» — обладнанням хати-лабораторії, голова колгоспу С. С. Таран — автомашиною, яку він передав колгоспові, снопов’язальниця С. Л. Пелих — піаніно, бригадир І. О. Гонтар — велосипедом. За високі показники в розвитку сільського господарства артіль ім. 1 Травня було відзначено орденом Трудового Червоного Прапора. В 1939 році цей колгосп брав участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці, де йому було вручено Диплом 1-го ступеня та автомашину.
На червень 1941 року п’ять артілей Хрестищенської сільради (ім. Кірова, «Нове життя», ім. Шевченка, «Червона перемога», ім. 1 Травня) мали 4396 га землі, 5 вантажних автомашин, 565 коней, 475 голів великої рогатої худоби, 407 овець, 909 свиней, 5264 штуки домашньої птиці, 229 бджолосімей, 5 рибних ставів.
У селі було споруджено клуб з залом на 300 місць, створено 5 червоних кутків, дитячі ясла, лазню, перукарню, піонерський клуб, готель, будувався Палац культури.
У новому сквері до XVIII річниці Жовтня трудящі села спорудили пам’ятник В. І. Леніну.
Величезні зміни сталися в культурному житті села. Вже в перші роки після завершення громадянської війни, спрямовуючи свою діяльність на відродження сільського господарства, партійна організація села велику увагу приділяла піднесенню освітнього та культурного рівня населення. Її вірним помічником був комсомольський осередок. Комсомольці розгорнули роботу по ліквідації неписьменності; за один тільки 1924 рік в селі було створено близько 20 гуртків лікнепу. Активно включилися в цю роботу вчителі села. У 1927 році в Хрестищі було відкрито семирічну школу, де здобували освіту діти трудящих. Напередодні Великої Вітчизняної війни в селі працювали середня школа, де навчалося 450 дітей колгоспників, колгоспний університет, 5 шкіл для малописьменних, одна партійна школа, 2 комсомольські і одна сількорівська школи. Трудівники села передплачували 320 примірників газет і журналів, в бібліотеці налічувалось понад 2 тисячі книг. Уже в жовтні 1936 року в селі була організована перша радіоаудиторія. Лише за 16 років Радянської влади село дало країні 3 інженерів, 6 агрономів, 20 учителів, кілька десятків механізаторів та інших спеціалістів.
Величні соціалістичні перетворення, здійснені під керівництвом Комуністичної партії, докорінно змінили вигляд села Хрестища, як і десятків тисяч інших сіл України.
Успіхи в економічному та культурному розвитку села стали можливими завдяки повсякденній партійно-масовій роботі, яку вела серед колгоспників партійна організація. Це вона виховала таких людей, як А. І. Калюжний, П. Ф. Литовченко, С. С. Таран, І. Н. Дзябура. 30 чоловік з села очолили партійні, радянські та господарські органи в Красноградському районі. Колишній бригадир колгоспу «Нове життя» А. І. Калюжний, набувши знань у Красноградській агрошколі, згодом очолив колгосп «Вільна праця». У 1938 році його обрали депутатом Верховної Ради Української РСР.
Голова колгоспу «Червона перемога» В. І. Дзябура багато років був директором Красноградської МТС. Один із зачинателів колгоспного руху на селі І. Н. Дзябура очолював колгосп «Нове життя», а пізніше працював інструктором Красноградського РК КП(б)У. Багато років головою колгоспу «Червона перемога» працював С. С. Таран. П. А. Більовський, який очолював комсомольську організацію Красноградського району, нині підполковник Радянської Армії. В. Г. Пелих багато років був головою сільради, а потім заступником голови і головою Красноградського райвиконкому Ради депутатів трудящих.
Коли почалась Велика Вітчизняна війна, сотні жителів села із зброєю в руках стали на захист здобутків Великого Жовтня. 104 чоловіки віддали своє життя за незалежність Батьківщини. Близько 80 хрестищан за мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з ворогом, нагороджені бойовими орденами і медалями, серед них Й. Д. Лобач, В. П. Дем’яник, О. Т. Бушанов, А. І. Гонтар, І. М. Гонтар, В. Г. Телевний, Н. С. Єрмілова, М. Я. Одринський та інші. Ті ж, хто залишився вдома, самовіддано працювали, щоб забезпечити Червону Армію всім необхідним. У вересні 1941 року частину майна колгоспів та худобу було евакуйовано. На схід, у Красноярський .район Саратовської області, виїхало і чимало колгоспників.
З 28 вересня 1941 року по 17 вересня 1943 року село було окуповане німецько-фашистськими окупантами. Чимало жителів Хрестища в ці роки допомагали партизанам. У 1942 році окупанти схопили і розстріляли А. М. Колісника, члена Комуністичної партії, який до війни працював головою колгоспу ім. Кірова. Від рук гітлерівців загинули і активісти села Г. І. Кривоніс та Г. М. Нищета.
Незважаючи на терор окупантів, колгоспники А. А. Дем’яник та Т. Е. Сальник зберегли пам’ятник В. І. Леніну, споруджений перед війною. Тепер цей пам’ятник встановлено на центральній площі Краснограда. А. Г. Пелих допомагав партизанам.
17 вересня 1943 року ‘підрозділи механізованої бригади 1-го механізованого корпусу, що входив до складу 69-ї армії, визволили село від фашистських загарбників. У бою особливо відзначились командир танкового взводу молодший лейтенант І. М. Шишкін та командир стрілецької роти лейтенант А. М. Губін. За участь у цьому бою І. М. Шишкін та А. М. Губін були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.
Після визволення села від гітлерівців почалась відбудова зруйнованого господарства. Збитки, завдані колгоспам сільради, обчислювалися в 19 млн. крб., більш як на 30 млн. крб. було пограбовано і знищено особистого майна колгоспників. Незважаючи на великі господарські труднощі, жителі села за досить короткі строки відновили колгоспи. Вже в 1944 році вони здали державі 9549 цнт хліба, перевиконавши план на 1281 цнт, а також 408 цнт соняшнику, 1425 цнт цукрових буряків. Разом з тим трудящі Хрестищенської сільської Ради внесли у фонд перемоги на 220 тис. крб. облігацій державної позики.
Вже в роки першої післявоєнної п’ятирічки колгоспи Хрестища за врожайністю зернових культур досягли довоєнного рівня, а бригада колгоспу «Червона перемога», якою керував С. Ю. Кузнець, виростила в 1947 році по 30,6 цнт озимої пшениці з га на площі 30 гектарів.
За високі врожаї зернових культур перехідний Червоний прапор райкому КП України та райвиконкому в 1952 році завоював колгосп ім. Кірова. В 1952 і 1953 роках колгосп був учасником обласної сільськогосподарської виставки.
У 1956 та 1957 рр. на полях колгоспу ім. Кірова вирощували по 33 цнт озимої пшениці з гектара. За високі показники колгосп двічі був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Значних успіхів досяг цей колгосп і в галузі тваринництва. В 1958 році тут було вироблено по 28 цнт м’яса на 100 гектарів. Грошові прибутки колгоспу зросли до 5 млн. карбованців проти 3 млн. карбованців у 1957 році. Добре відбилось на зміцненні громадського господарства об’єднання колгоспів села в укрупненому колгоспі ім. Кірова. Колгосп в достатній мірі оснащений сільськогосподарською технікою. Він має 3411 га орної землі, 517 га сіножатей та пасовищ. На 100 га сільськогосподарських угідь в колгоспі 17 корів, 89 свиней, 32 вівці.
Рік у рік працьовита колгоспна сім’я поповнюється новими передовиками. Багато років працює на колгоспній фермі М. П. Мацегорова, яка стала ініціатором впровадження турових опоросів на фермах району. Від кожної свиноматки вона одержувала по 25—26 поросят. У 1961 році М. П. Мацегорова перейшла у відстаючу ферму колгоспу. Багато праці довелося докласти, щоб добитися високих показників і тут. У 1964 році на фермі одержано від закріплених свиноматок 1454 поросят при плані 1168, у 1965 році від 98 свиноматок одержано 2268 поросят при плані 1435 (по 24 поросят на одну свиноматку).
Сумлінна праця М. П. Мацегорової відзначена високими урядовими нагородами: у 1958 році — орденом Леніна, а в 1966 році їй присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Колгоспниця-комуністка бере активну участь у громадському житті країни. Вона була делегатом XXI та XXII з’їздів КП України, а 12 червня 1966 року її обрали депутатом Верховної Ради СРСР 7-го скликання. М. П. Мацегорова охоче ділиться досвідом роботи з свинарями свого та інших колгоспів району, часто виступає з порадами та пропозиціями на сторінках районної газети «Комуністичним шляхом». У неї багато послідовників, серед них ударниця комуністичної праці Р. Г. Колісник, яка вже у 1961 році одержала по 33 поросят від кожної свиноматки, Г. М. Видюк — депутат обласної Ради депутатів трудящих, нагороджена орденом Леніна, Н. П. Волошина та Т. Є. Одринська, працю яких теж відзначено урядовими нагородами. Успішно працюють на своїх ділянках ланкові Н. І. Заєць, О. І. Жоріна, В. В. Сонька, Н. С. Ричик, К. А. Сухотська.
Наполегливо борються за піднесення господарства колгоспу механізатори. Самовіддано працює тракторист П. К. Гонтар. Разом з механізаторами В. С. Тараном, В. О. Ричиком, М. І. Старокольцевим, П. П. Сумцем він обробляє 80 га цукрових буряків та 300 га кукурудзи без затрат ручної праці. Відомі своїми трудовими успіхами і токарі Г. С. Дебелий, В. Т. Таран — люди з золотими руками. Справжнє творче натхнення вкладають в колгоспне виробництво спеціалісти сільського господарства зоотехніки та агрономи Й. Д. Лобач, Я. Г. Улько та В. Ф. Дерновий.
Всі передовики колгоспу — люди з відкритою душею, охоче діляться своїм досвідом, щоб спільно, з більшим успіхом боротися за втілення в життя величних накреслень Комуністичної партії.
Успіхи у виробництві не могли не відбитись на добробуті трудящих села. Колгоспники мають чудові затишні будинки. Вони й споруджуються тепер по-новому. Будинок ставиться на цегляному фундаменті, дах покривається залізом або шифером. В кожному дворі є господарський сарай, льох з цегли, колодязі з цементними кругами.
Колгоспники мають радіоприймачі, телевізори, понад 300 велосипедів, 30 мотоциклів, 6 легкових автомашин. Радіовузол на 300 радіоточок колгосп одержав як премію від Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В багатьох сім’ях є пральні машини, холодильники тощо.
До послуг трудівників села лікарня на 25 ліжок, де працюють 13 чоловік медичного персоналу з вищою та середньою медичною освітою.
З кожним днем зростає потяг населення до знань. У 3 клубних і 3 шкільних бібліотеках, що обслуговують понад 2500 читачів, налічується близько 20 000 книг. Жителі села щороку передплачують близько 1100 примірників газет, 600 примірників журналів. Майже кожна сім’я має власну бібліотеку.
Діти колгоспників навчаються у 8-річній загальноосвітній трудовій політехнічній школі. Справжнім вогнищем культури на селі став клуб, де систематично читаються лекції, демонструються кінофільми, працюють гуртки художньої самодіяльності.
Успіхи в колгоспному виробництві, зростання культури на селі — результат великої роботи, що її проводять серед трудящих комуністи. Всюди відчувається керівництво партійної організації колгоспу. Велику роботу серед населення провадять і 30 депутатів сільської Ради. З кожним роком кращає село. Про це невтомно дбає сільська Рада, яку понад 20 років очолює комуніст І. М. Гонтар, колишній тракторист. Рада одержала кілька почесних грамот Харківської обласної Ради депутатів трудящих.
В. Т. ШУМАРОВ