Економічний і політичний стан Хмельницької області на початку XX століття
Незважаючи на певне зростання промисловості, економіка Хмельниччини перед першою світовою війною мала переважно аграрний характер. 92 проц. населення проживало в сільській місцевості, з 130 тис. міського населення лише 8,7 проц. працювало в промисловості. Провідне місце посідала в ній переробка сільськогосподарської сировини. На цю галузь припадало 73 проц. валового випуску продукції. Домінуюча роль належала тут цукроварінню (11,5 млн. крб., або 75 проц.). З 1910 року розгортається будівництво нових цукроварень. Будується Маківський та інші цукрові заводи.
Ставши на шлях капіталістичного розвитку, поміщики перебудовували свої господарства на його засадах і принципах. Вони застосовували новітні сільськогосподарські машини і знаряддя — сівалки, жниварки, молотарки, віялки, кінні граблі тощо. Під зернові відводилося понад 72 проц. площі, в т. ч. під пшеницю—30,7 проц., цукрові буряки — 11 проц. Частина поміщиків продавала свою землю або здавала в оренду капіталістам-куркулям. Така оренда ставала певним промислом, засобом наживи, що звичайно призводило до хижацького використання землі.
Запровадження багатопільної сівозміни і розширення посівних площ цукрових буряків, картоплі, багаторічних трав у великих господарствах сприяло дальшому поліпшенню агротехніки. Однак переважна більшість дрібних селянських господарств внаслідок малоземелля і розташування земельних ділянок у кількох різних місцях вела своє господарство за старою трипільною системой. Погано були забезпечені селяни робочою худобою і реманентом. У 1913—1914 рр. в Кам’янець-Подільському повіті 86,2 проц. селян, у володінні яких було до 2-х десятин землі, не мали робочої худоби.
Внаслідок неякісного обробітку та угноєння полів, відсутності у селян тягла і реманенту, щедра подільська земля давала низькі врожаї. У 1911 —1913 рр. середня врожайність у Кам’янець-Подільському повіті становила в поміщицьких маєтках пшениці 80 пудів з десятини, у селянських господарствах — 64 пуди; цукрових буряків відповідно 865 і 733 пуди.
За 50 післяреформених років на Поділлі сталися незначні зрушення в галузі охорони здоров’я. У 1913 році на території сучасної Хмельниччини налічувалося всього 60 лікувальних закладів і 168 лікарів, більшість яких працювала в містах. Населення в своїй масі було позбавлене медичної допомоги, що призводило до виникнення різних епідемій. Так, у грудні 1912 року в губернії було зареєстровано 5911 випадків інфекційних захворювань.
Хронічне голодування, вкрай незадовільне медичне обслуговування, як і надмірна фізична праця на поміщика та куркуля, негативно позначалися на фізичному стані сільського населення, особливо молоді. В результаті цього протягом 1874—1901 рр. під час призову було забраковано 116 753 чоловіка, що становило 17,9 проц. до загального числа допризовників; протягом 1890—1900 рр. кількість шлюбів на 1000 чоловік населення скоротилася з 11 до 10, народжених дітей — з 53 до 482.
У пореформений період деякі зміни сталися в побуті населення краю. Житла почали споруджувати переважно з глини або з каменю, стіни обмазували глиною, білили з двох боків — спереду і причілка. Хату обкладали своєрідним цоколем-призьбою, стіни розписували. Зовні їх переважно оздоблювали під стріхою, у вигляді фризу, інколи над призьбою. Та найбільша увага приділялася розпису хат всередині. Розмальовували піч, особливо комин і грубу, долівку обмазували жовтою і червоною глиною. Найтиповішими осередками подільського настінного оформлення були райони Кам’янця-Подільського та Зінькова, сс. Макова, Панівців, Цибулівки, Ходорівців.
У другій половині XIX ст. продовжувало розвиватися килимарство. Килимами прикрашували стіни над ліжком, покривали ослони, їх наявність у хаті свідчила про достаток сім’ї і становила необхідну частку приданого. За характером орнаменту подільські килими поділяються на дві групи: рослинну і геометричну. Рядна-покривала для ліжок виготовлялися переважно клітчасті, комбінувалися червоні, зелені, чорні і лілові нитки. Найбільш відомі осередки килимарства були в Ушицькому, Кам’янецькому та Летичівському повітах. Значного розвитку досягло гончарне виробництво. Багато майстрів гончарного мистецтва на основі місцевих традицій створювали нові художні форми з чіткими стильовими особливостями. Серед них виділявся Адам Бацула з с. Адамівки, графічний малюнок якого дуже витончений, композиція асиметрична. В усно-поетичній народній творчості «як і в попередні часи» були популярні думи, казки, легенди, веснянки, щедрівки тощо.
У післяреформений період певні кроки було зроблено в народній освіті. У 1914/15 навчальному році працювало 1196 шкіл, у т. ч. 14 середніх. Більшість шкіл підпорядковувалась церковному відомству і земству, лише незначна кількість їх — міністерству народної освіти. Середні школи (гімназії) зосереджувались переважно в губернському і повітових центрах. В усіх школах навчалось 79,1 тис. учнів, тобто лише третина дітей шкільного віку. З 1978 вчителів більше половини не мало педагогічної освіти. За даними 1912 року, тільки 13,4 проц. загального числа учнів становили діти «сільського стану»; не мали можливості вчитись насамперед діти бідноти. На початку XX ст. понад 80 проц. населення лишалось неписьменним.
З ініціативи передової частини інтелігенції в Кам’янці-Подільському 1866 року відкрилася перша на Поділлі публічна бібліотека, 1913 року в межах сучасної області було 6 бібліотек.
Помітний слід у культурному житті краю залишило чимало відомих митців. Серед визначних уродженців Поділля — видатна російська артистка М. Г. Савіна (народилася в Кам’янці-Подільському); з с. Михалківців Ярмолинецького району походить український композитор і піаніст М. А. Завадський, автор понад 500 творів, більшість яких пройнята народно-пісенними мотивами. Творчість українського композитора В. І. Заремби (народився в м. Дунаївцях), автора 30 творів на слова Т. Г. Шевченка, різних романсів і пісень («Дивлюсь я на небо», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Стоїть гора високая», «В кінці греблі шумлять верби», «Така її доля», «Ой місяцю-місяченьку, не світи нікому»), знають не лише на Україні, але й далеко за її межами.
На Поділлі деякий час працювали і внесли чималий вклад у розвиток української культури і науки: П. Г. Житецький — відомий український філолог-славіст, член-кореспондент Російської Академії наук, автор численних праць з українського мовознавства, літератури й фольклору (був викладачем Кам’янець-Подільської гімназії у 1864—1867 рр.); Д- К. Заболотний — згодом видатний український мікробіолог, президент АН УРСР, засновник Міжнародного товариства мікробіологів, автор цінних наукових досліджень і відкриттів (у 1894—1895 рр. працював лікарем у Кам’янці-Подільському). Протягом 1893—1899 рр. у Кам’янець-Подільській семінарії навчався М. К. Леонтович — славетний український композитор, творець жанру витонченої хорової мініатюри, збагаченої новими формами («Козака несуть», «Зашуміла ліщинонька», «Ой з-за гори кам’яної», «Дударик», «Пряля» й ін.).
У 1890—1894 рр. у м. Проскурові і Волочиську служив в армії О. І. Купрін — згодом російський письменник-реаліст. Викладачем Кам’янець-Подільського міського училища у 1896—1897 роках працював С. М. Сергєєв-Ценський — пізніше російський радянський письменник, автор оповідань, повістей і романів.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. у Кам’янці-Подільському з’являється ряд газет. У 1881—1882 рр.— «Подольский листок», який вигідно відрізнявся від багатьох провінційних видань того часу правдивістю інформації та критикою недоліків у громадському, політичному житті та в економічних справах Росії (видавець і редактор Б. М. Сторожевський). З 1906-го по 1920 рік друкувалася «Подолия» — політична, громадська і літературна газета. Видавалася земством (1913—1916 рр.) «Экономическая жизнь Подолии». Виходили «Подольские известия»— газета ліберального напрямку (1911—1915 рр.), «Экономический листок» і «Кооперативный листок» (1911 —1916 рр.), «Земская мысль» (Проскурів, 1914—1915 рр.) та інші видання.
Перша світова війна згубно вплинула на стан економіки й господарства краю. Майже всі промислові підприємства було пристосовано до потреб війни, на багатьох заводах і фабриках проведено скорочення виробництва. Окремі з них припинили роботу у зв’язку з евакуацією промислового устаткування. У важкому становищі опинилось також і сільське господарство. На 1 вересня 1917 року з сільської місцевості було мобілізовано до армії 50 проц. працездатних чоловіків. Якщо за час війни кожне селянське господарство країни в середньому сплатило різних податків у три рази більше своєї фактичної вартості, то на Поділлі через відбування різних військових повинностей ці податки були значно більшими. Нескінченні повинності (наряди на військові перевезення, окопні роботи тощо) спричинювали антивоєнні виступи селян. У листопаді 1915 року селяни с. Солобковець Ушицького і с. Божи-ковець Летичівського повітів вигнали представників місцевих властей, які вимагали виконання нових повинностей. Такі виступи відбувались у Полонській волості та багатьох селах Кам’янець-Подільського повіту. У 1914—1916 рр. Поділля за числом антивоєнних виступів посідало перше місце серед губерній України.
З початком війни активізувала діяльність Кам’янець-Подільська більшовицька група, яка оформилася після Празької конференції. Більшовики станції Гречани, незважаючи на протидію соціал-шовіністів і націоналістів, розгорнули революційну роботу в масах, спрямовану на перетворення імперіалістичної війни у війну громадянську. Активну роботу серед солдатів і населення міста провадила більшовицька група, створена в кінці 1916 року в Ізяславському гарнізоні.
Після повалення самодержавства в лютому 1917 року в містах і селах краю відбулися демонстрації і мітинги. Під гаслами встановлення демократичної республіки, запровадження восьмигодинного робочого дня, припинення війни відбулися демонстрації трудящих — 11 березня в Проскурові, 17 березня в Старокостянтинові.
Створювались Ради, профспілки, фабрично-заводські комітети та інші масові організації. Перша Рада робітничих і солдатських депутатів виникла в Проскурові 10 березня, в Кам’янці-Подільському — 12 березня, до кінця місяця — в Дунаївцях, Летичеві, Новій Ушиці, Ізяславі, Старокостянтинові, Шепетівці, а згодом в усіх повітових містах і багатьох волосних центрах. У селах почали обирати Ради селянських депутатів. Але Радина Поділлі, як і по всій країні, в перші місяці після перемоги Лютневої революції перебували під впливом меншовиків та есерів. Таке становище пояснювалося змінами у складі робітничого класу в роки війни, наявністю значних верств дрібнобуржуазного населення, існуванням об’єднаних соціал-демократичних організацій та деякими іншими об’єктивними і суб’єктивними факторами. Одночасно з Радами виникли установи буржуазно-поміщицької влади.
Озброєні Квітневими тезами В. І. Леніна і рішеннями VII (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП (б), більшовики Поділля розгорнули боротьбу за переростання буржуазно-демократичної революції в революцію соціалістичну. Більшовицька фракція Кам’янець-Подільської Ради робітничих і солдатських депутатів, незважаючи на опір меншовиків та есерів, добилася видання листівки, в якій викривалася імперіалістична політика буржуазії і закликалося солдатів боротися спільно з робітниками проти контрреволюції. У гострій боротьбі з угодовцями більшовицькі депутати Проскурівської Ради відстояли рішення про підвищення заробітної плати робітникам, про скорочення робочого дня, введення нормованого споживання продовольчих товарів для всіх верств населення.
Більшовики очолили боротьбу проти корніловщини. У Кам’янці-Подільському, Проскурові, на станції Гречани та в інших містах створювались комітети охорони революції, що складалися переважно з солдатів. Висловлюючи волю останніх, виконавчий комітет Ради солдатських депутатів Шепетівського гарнізону за пропозицією більшовицької фракції заявив про свою готовність всіма силами боротися проти ворогів революції. Він вимагав страти Корнілова і всіх членів династії Романових, розпуску Державної думи та негайного укладення миру.
У вересні на Поділлі почались масові революційні виступи селян, які вимагали землі і миру. В аграрному русі активну участь брали солдати 2-го гвардійського корпусу VII армії, який рухався з фронту в район Бара — Жмеринки, гвардійського кавалерійського корпусу, розквартированого в Ізяславському повіті, 264-го запасного полку, що перебував у Славуті, 34-го українізованого корпусу, дислокованого в Летичівському повіті, та багатьох інших частин. З 25 по 30 вересня у Війтовецькій і Сусловецькій волостях Летичівського повіту селяни за участю солдатів захопили 10 маєтків. У жовтні селяни повсюду захоплювали поміщицькі ліси, особливо в Ізяславському, Старокостянтинівському та Ушицькому повітах.