Понінка, Полонський район, Хмельницька область
Понінка — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване за 8 км на північний захід від районного центру. До залізничної станції Полонне — 13 км. Селищній Раді підпорядковані села Липівка, Лодзянівка. Населення — 7997 чоловік.
Сучасне селище виникло шляхом поступового злиття села Понінки з робітничим селищем такої ж назви, яке виросло навколо паперового комбінату. Сільська Понінка заснована у XVIII ст. Напевне, спочатку поселення мало іншу назву. Після того, як його придбав шляхтич Понінський, він присвоїв селу своє ім’я. На початку XIX ст. сільська Понінка перейшла у власність поміщика Завадського. Селяни перебували у кріпосній залежності і відробляли 3—4 дні панщини на тиждень, виконували повинності як натуральні, так і грошові. До наших днів дійшли народні перекази про те, що поміщик примушував жінок-кріпачок носити в пеленах землю, щоб насипати гору під фундамент для палацу.
Під час проведення реформи 1861 року поміщик залишив за собою кращі землі, а кожен селянський двір викупив пересічно по 2—3 десятини гірших. 1887 року 75 селянських дворів користувалися 256 десятинами. Водночас купець Грюнфельд володів ділянкою в 424 десятини, барон Брандт — 241 десятиною землі. Через малоземелля і злидні селяни потрапляли в нову кабалу до поміщика, шукали допоміжного заробітку на промислах, а то і зовсім виїжджали з села. Дехто з селян заробляв на шматок хліба на кустарній каменедробарці, що діяла в Понінці.
Наявність дешевої робочої сили, великі лісові масиви, водна енергія річки Хомори привернули увагу промисловців до цієї місцевості. 1870 року поблизу села на кошти купців Грюнфельда і Хрякова споруджено паперову фабрику. Навколо підприємства виростало селище. Основною робочою силою були розорені жителі сільської Понінки та навколишніх сіл, які кидали свої господарства й оселялися поблизу фабричних корпусів. Селище поступово зростало: 1897 року тут проживало вже 1025 чоловік. Сім’ї робітників тулилися переважно в невеликих дерев’яних будиночках.
Фабрика дедалі розширювалася, в 90-х роках XIX ст. вона перейшла до рук акціонерного товариства. 1898 року на підприємстві працювало 4 папероробні машини.
Власники фабрики нещадно визискували робітників, звільняючи їх за найменшу провину: робочих рук вистачало,— адже підприємство знаходилося в сільській місцевості. Заробітна плата робітників за 12 годин праці не перевищувала 25 коп. на день. У цехах було брудно, а неприпустимо висока вологість повітря шкідливо впливала на здоров’я. Особливо важко доводилося робітникам, які обслуговували папероробні машини та працювали в хлорному цеху. Якщо до цього додати свавілля адміністрації, грубість цехових майстрів, стане зрозумілим, в яких умовах доводилося трудитися людям.
Передові робітники Понінки розуміли, що змінити існуюче становище можна лише активною боротьбою. Вони знайомилися з нелегальною літературою, налагодили зв’язок з соціал-демократами. 1905 року до Понінки прибули члени Житомирського комітету РСДРП, які подали допомогу у створенні на паперовій фабриці соціал-демократичної групи. Члени її розповсюджували серед пролетарів нелегальну марксистську літературу і листівки, що надходили з Житомира. Разом з професійною організацією, яка виникла на підприємстві у 1905 році, вони готували страйки, розробляли вимоги підприємцям, допомагали страйкуючим. Навесні 1905 року робітники застрайкували. Вони вимагали поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня. Адміністрація фабрики дізналася, що страйкарі зібралися у лісі на нелегальні збори і з допомогою жандармів розігнала учасників страйку. Робітників змусили вийти на роботу.
В роки нового промислового піднесення відбувалося розширення діючих цехів фабрики, будівництво нових, наприклад, солом’яно-целюлозного. Напередодні світової імперіалістичної війни виробництво продукції досягло 450 тис. пудів на рік. Розширення підприємства зумовлювало зростання кількості робітників, які в більшості своїй прибували до Понінки з великих промислових центрів Росії. 1914 року близько 15 проц. загальної кількості 857 робітників фабрики становили росіяни Обізнані з марксистським революційним рухом, російські брати по класу істотно впливали на піднесення політичної свідомості місцевих робітників.
Певна частина населення, як і раніше, жила з сільського господарства — 184 двори села Понінки мали земельні наділи, більшість з яких не перевищувала 2-х десятин. Водночас з’являлися і великі куркульські господарства. Місцевому багатію С. Шуляку належало 74 десятини. Малоземелля змушувало бідноту йти на заробітки до поміщицького маєтку і куркулів, а в основному — на паперову фабрику. Але й там їх чекало не краще життя. Підприємці вишукували всілякі способи для пограбування трудящих — їм особливо стали в пригоді фабрична крамниця і два шинки. Часто-густо заробітна плата знедолених трударів повністю переходила в кишені спритних крамарів. Усіх фабричних працівників обслуговував один лікар. Близько 80 проц. робітників, більшість селян не знали грамоти. 1914 року в Понінці діяла початкова двокласна школа, в якій 2 вчителі навчали 48 учнів. Клуб, який призначався для фабричної адміністрації, збудовано наприкінці XIX ст. Лише під тиском трударів фабрики на зібрані ними кошти у 1892 році засновано робітничий клуб. Тут створено невеличку бібліотеку. 1907 року було організовано драматичний гурток.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в сільській Понінці створено земельний комітет, на підприємстві відновила роботу профспілка, закрита у роки реакції. Члени спілки всупереч есерам і меншовикам боролися за встановлення робітничого контролю на фабриці. Але це питання трудящі змогли вирішити лише після перемоги Жовтневого збройного повстання у Петрограді й організації ревкому в Понінці, очоленого робітником М. А. Стояном. На робітничих зборах наприкінці 1917 року обговорювалося питання про передачу управління фабрикою трудящим. Твердження підприємців, що фабрика належить акціонерному товариству, тому вона не капіталістична, не обмануло робітників. За пропозицією більшовиків, які повернулися з фронту, створено фабричний комітет, який встановив контроль над діяльністю підприємства. Ревком приступив до розподілу серед незаможних селян сільської Понінки нетрудових земель, інвентаря, худоби.
Дальшому радянському будівництву перешкодив наступ австро-німецьких військ, які окупували Понінку наприкінці лютого 1918 року. Багато жителів пішли до партизанських загонів, щоб боротися проти іноземних загарбників, Центральної ради, гетьманців і Директорії. У квітні 1919 року частини 2-ої Української радянської дивізії визволили селище від петлюрівських банд.
Та вороги намагалися втримати в своїх руках Волинь і Поділля. У серпні 1919 року селище захопили жовтоблакитники, а в грудні—польські інтервенти. Радянська влада в Понінці остаточно встановлена в другій половині листопада 1920 року. Незабаром було організовано Раду в сільській Понінці, створено комнезам.
Розорені селянські господарства, підірвані технічні можливості фабрики, зменшення кількості населення — в таких умовах трудящі приступили до відбудови господарства. Через відсутність сировини у 1920 році випускалася дуже незначна кількість паперу. Фабрика стояла місяцями. В 1921 році підприємство було націоналізоване. Йому присвоїли ім’я Комінтерну. Першим радянським директором став колишній робітник-сіткар, член партії з 1917 року Я. І. Козичкін, який прибув до Понінки з Кондровської паперової фабрики Московської губернії. На повітовій конференції фабрично-заводських комітетів у липні 1921 року, де обговорювалося питання про стан промисловості й заходи щодо її відбудови, відзначалося, що Понінківська державна фабрика ще не досягла дореволюційного рівня виробництва. Робітники з завзяттям взялися за відбудову підприємства. Свої думи і прагнення вони висловили 1922 року в телеграмі В. І. Леніну: «Ми, робітники і робітниці Понінківської паперової фабрики на Волині, в день святкування 5-річчя Жовтневої революції, шлемо свій братерський привіт Вам, вождеві всесвітньої революції, й обіцяємо проявити максимум енергії для якнайшвидшого налагодження нового господарського життя».
Керуючою і спрямовуючою силою в політичному і господарському житті селища були комуністи, які спочатку об’єднувалися у Полонському партійному осередку, а з 14 грудня 1922 року виділилися у самостійну організацію. Кількість комуністів з кожним роком зростала, незабаром осередок став найбільшим у Полонському районі. В 1924 році, під час траурних зборів, присвячених пам’яті В. І. Леніна, заяви про вступ до лав партії подав 31 робітник. Партійний осередок у справі відбудови народного господарства, в проведенні політико-виховної і культурно-масової роботи серед трудящих спирався на комсомольську і профспілкову організації. Комсомольський осередок у Понінці виник ще 1921 року, в 1925 році в ньому налічувалося 110 членів і 12 кандидатів у члени комсомолу. Велику роботу провадила профспілкова організація. В 1925 році в її рядах перебувало 700 членів із загальної кількості 977 працюючих. Успішно проходила відбудова паперової фабрики. У 1925 році виробництво паперу досягло рівня 1913 року. Фабрика виготовляла 450 тис. пудів паперу, 10 млн. зошитів, 11 млн. конвертів на рік.
Переважна більшість населення Понінки, якого налічувалося понад 2 тис. чоловік, працювала на паперовій фабриці. Підприємство потребувало кваліфікованих кадрів, тому 1921 року в селищі відкрито профтехшколу, яку через три роки реорганізували в школу фабрично-заводського учнівства, яка підготувала сотні техніків; слюсарів, рольників, сіткарів для місцевої фабрики і для інших підприємств України. Робітники потяглися до знань. Багато з них навчалося у гуртках для ліквідації неписьменності, лише 4925 року школу лікнепу при фабриці скінчило 24 чоловіка Культкомісія підприємства розглядала питання про відкриття школи для малописьменних та курсів самоосвіти.
Поступово життя селища налагоджувалося — відкрилися торговельні підприємства; про здоров’я трудящих дбали 2 лікарі, фельдшер, акушерка, медична сестра. З перших років Радянської влади у Понінці працювала єдина трудова школа, де навчалися діти трудящих. На фабриці відновив роботу драматичний гурток.
Робітники паперової фабрики провадили велику шефську роботу в навколишніх селах. Вони організовували гуртки для ліквідації неписьменності, виступали з концертами художньої самодіяльності. Та найголовніше — вони допомагали в організації артілей, шефствували над колективними господарствами сусідніх сіл. Під час весняної сівби та жнив вони створювали бригади для ремонту сільськогосподарських машин і реманенту. Партійний осередок фабрики рекомендував комуністів, обізнаних з сільським господарством, на посади голів колгоспів. Так, Старогутянський колгосп наприкінці 20-х років очолив робітник фабрики С. І. Ковалевський, Лодзянівський — Т. Д. Столярчук, артіллю села Мартинюків з дня її організації і до Великої Вітчизняної війни керував 3. В. Маковій. Колективізацію одноосібних господарств у сільській Понінці завершено 1932 року.
В роки довоєнних п’ятирічок проходила реконструкція і дальше розширення паперової фабрики. Це вимагало значного припливу робочої сили. Населення Понінки і сусідніх сіл дедалі відходило від сільського господарства. За переписом 1939 року, в селищі проживало 3815 чоловік, у т. ч. працездатних — 1718, з яких у промисловості працювало 1152, на будівництві й транспорті — 72, у торгівлі — 58, в галузі охорони здоров’я — 47, освіти — 67, в інших галузях — 128, а в лісовому і сільському господарстві — лише 194 чоловіка. В 1938 році Понінку переведено до розряду селищ міського типу.
Широко розгорнулося на підприємстві соціалістичне змагання за підвищення продуктивності праці. В 1935 році 18 проц. загальної кількості робітників заслужили звання стахановців, у 1939 році — вже 58 проц. Систематично перевиконували виробничі норми стахановки Г. О. Каленюк, С. В. Андрієвська та інші. В 1940 році
фабрика дала продукції на 6,5 млн. крб. Напередодні війни в Понінці діяла промислова артіль ім. Першого травня, яка виготовляла продукції на 2 млн. крб. щороку.
Зростав матеріальний і культурний рівень життя робітників і колгоспників. Працювало 3 промтоварні, 2 продуктові магазини, пекарня, 2 їдальні. Розширилася житлова площа селища. Виросла нова вулиця з чепурними двоповерховими будинками, яку назвали Робітничою. Велику роботу щодо благоустрою селища і піднесення культурно-побутового рівня населення здійснювала селищна Рада.
Поліпшилося медичне обслуговування трудящих. У місцевій лікарні на 25 ліжок та медичній амбулаторії працювало 5 лікарів і 12 чоловік з середньою медичною освітою. Діяла аптека. Розпочалося будівництво нової лікарні. Були два дошкільні дитячі заклади, дитяча молочна кухня.
До кінця 30-х років в основному завершилася ліквідація неписьменності серед жителів селища. В 1937 році на базі семирічної відкрито середню школу, а наступного року школярі перейшли у новозбудований двоповерховий будинок. Напередодні війни в середній школі працювало 28 вчителів, навчалося 864 дітей. Діяла також початкова школа. В новому приміщенні працювало професійно-технічне училище. На фабриці та в колгоспі функціонували клуби і бібліотеки.
Та почалася Велика Вітчизняна війна. На Радянську землю напав лютий ворог— фашистська Німеччина. В той день — 22 червня — в Понінці відбулися мітинги трудящих на підприємствах і установах. Виступи робітників і колгоспників були пройняті почуттям безмежної любові до Радянської Батьківщини, прагненням дати нищівну відсіч ворогові. Жителі Понінки поповнили лави Червоної Армії. Ті, що залишалися в селищі, будували оборонні споруди, готували устаткування фабрики і майно колгоспу до евакуації на схід. Гітлерівці захопили Понінку 5 липня 1941 року. Окупанти позбавили населення елементарних прав. Дорослі й підлітки мусили щоденно виходити на примусові роботи, невихід розцінювався як саботаж, а за це — розстріл. Спізнився — покарання нагайкою. Виїжджати з селища не дозволялося. Всі розпорядження німецьких властей закінчувалися незмінним: «За невиконання — розстріл».
В перші дні окупації фашисти розстріляли комуністів — робітника О. К. Тома-шевського та голову колгоспу 3. В. Маковія. Восени 1941 року гітлерівці вигнали в ліс і знищили 485 радянських громадян, у т. ч. понад 160 жінок і дітей. Як вічна згадка про це височить у Понінці пам’ятник тим, хто загинув від рук фашистів. Протягом двох з половиною років окупанти намагалися відновити роботу паперової фабрики, але марно. Жителі Понінки включилися в активну боротьбу проти загарбників. Ця боротьба знаходила свій вияв у зв’язках з партизанами і підтримці їх дій, в саботажі заходів німецько-фашистських властей. У селищі виникла підпільна група, члени якої влаштовували диверсії на фабриці, саботували розпорядження німецької комендатури. На початку 1942 року вони вчинили диверсію на фабриці, вивівши з ладу картонний і льонокудряшевий цехи.
2 травня 1942 року окупанти заарештували 12 членів підпільної групи, у т. ч. робітників фабрики А. М. Лінника, В. І. Пилипенка, І. В. Казмирківського, С. К. Дрегала, Й. Й. Скрупського, М. П. Гончаренка. Після допитів і катувань їх розстріляли. Така ж страшна доля спіткала й інших трьох підпільників — Й. Й. Будника, А. І. Квятковського та П. І. Квятковського, яких гітлерівці схопили влітку 1942 року. Незважаючи на фашистський терор, підпілля у Понінці продовжувало діяти. 23 вересня 1943 року члени групи у взаємодії з партизанами загону ім. 25-річчя Жовтня раптово напали на охорону фабрики, проникли в приміщення і підірвали діючий електрогенератор.
Понінку визволили від окупантів 7 січня 1944 року бійці 15-го стрілецького корпусу 1-го Українського фронту. Важко підрахувати збитки, завдані селищу фашистами. За період окупації гітлерівці закатували 512 жителів селища, понад 150 юнаків і дівчат відправили в рабство до Німеччини. Вони зруйнували корпуси паперової фабрики і вивели з ладу найголовніші машини, демонтували і вивезли третю папероробну машину, устаткування конвертного цеху, засоби транспорту, розорили і пограбували фабрику так, що здавалося неможливим відновити її роботу.
Фашисти знищили промартіль ім. Першого травня, господарство колгоспу, зруйнували велику кількість житлових будинків.
Відбудова господарства Понінки розпочалася в умовах воєнного часу. В травні 1944 року відновила роботу первинна партійна організація селища, до її складу спочатку входило 3 комуністи, а до кінця року — вже 12 чоловік. Відродження паперової фабрики, колгоспу, торговельних підприємств, медичних і навчальних закладів, налагодження роботи профспілкової і комсомольської організацій, селищної Ради — ось основні питання, які в ті роки вирішували комуністи Понінки.
Перші центнери паперу Понінківська фабрика видала до кінця 1944 року.
На той час на підприємстві працювало 684 робітники. Вони самовіддано трудилися, щоб якнайшвидше пустити першу чергу фабрики. Через рік після визволення запрацювала одна з папероробних машин. Широко розгорнулося змагання за дострокове введення в дію всіх потужностей підприємства. Робітники уклали договір на соціалістичне змагання з Малинською паперовою фабрикою Житомирської області.
Протягом 1944 року в Понінці створено відділ робітничого постачання, відкрито 2 магазини, їдальню, хлібопекарню, побутові майстерні. Жителі селища відбудували і налагодили роботу клубу, бібліотеки, радіовузла. Учасники, драматичного гуртка фабрики завоювали перше місце на обласній олімпіаді. В жовтні почало працювати профтехучилище. Повним ходом йшли відбудова і ремонт житла. Ще помітніших успіхів у господарському і культурному будівництві досягли трудящі після закінчення Великої Вітчизняної війни. На рідне підприємство повернулися воїни-переможці. Серед них відзначений багатьма урядовими нагородами офіцер М. К. Топольник,, який очолював фабрику протягом 1946—1964 рр., льотчик, Герой Радянського Союзу старший лейтенант М. В. Півнюк та інші.
Героїчна праця трудящих увінчалася успіхами. Менш ніж за два роки паперову фабрику було відбудовано. Потужність її становила 3220 тонн паперу і картону на рік. На підприємстві працювало 98 бригад. Понад 80 проц. робітників змагалися за випуск продукції високої якості.
Широко здійснювалася реконструкція підприємства, яке 1954 року перетворено на целюлозно-паперовий комбінат. У 50-х роках відбулася повна заміна дизельного устаткування електродвигунами, встановлено п’яту папероробну, а також картоноробну машини. 1964 року збудовано новий цех, розрахований на випуск 1 млрд. зошитів на рік.
Ще в липні 1967 року комбінат перейшов на нову систему планування і економічного стимулювання, що сприяло значному зростанню виробництва продукції. В 1969 році на комбінаті виготовлено 29,9 тис. тонн паперу (це у 4 рази більше, ніж у 1913 році), 7,7 тис. тонн картону, 802 млн. штук учнівських зошитів, на 3 млн. крб. блокнотів і конвертів. Колектив комбінату успішно справився з завданнями восьмого п’ятирічного плану, завершивши виконання його у листопаді 1970 року. За п’ятирічку виробництво паперу зросло в 1,2 раза, картону — в 1,5 раза, товарів широкого вжитку — в 2 рази. Робітники взяли підвищені зобов’язання на честь XXIV з’їзду КПРС,— виконати завдання першого кварталу до 29 березня 1971 року, виробити понад план 90 тонн паперу, півмільйона учнівських зошитів, на 25 тис. крб. товарів широкого вжитку. Свого слова вони дотримали.
В роки дев’ятої п’ятирічки буде закінчено спорудження нового виробничого корпусу та монтаж ще однієї папероробної машини. Цей велетенський агрегат відливатиме з целюлози й інших компонентів пергамент і натуральну кальку. Планова потужність його — 10 тис. тонн продукції щорічно.
Продукція комбінату відома далеко за межами нашої країни. В далеку Ефіопію 1969 року відправлено 5 млн. зошитів. Наступного року підприємство виконало замовлення на зошити для Демократичної Республіки В’єтнам, Німецької Демократичної Республіки, Непалу, Танзанії і Республіки Чад.
На честь 50-ї річниці Великого Жовтня колектив підприємства 1967 року нагороджений Пам’ятним прапором обкому партії, облвиконкому і облпрофради. За дострокове виконання восьмого п’ятирічного плану 1970 року комбінат відзначений другою премією Міністерства лісової і паперової промисловості УРСР. На підприємстві трудиться 1871 робітник, 212 службовців та інженерно-технічних працівників.
Все більшого розмаху набуває трудове змагання. Звання колективів комуністичної праці присвоєно електровідділу, 10 змінам, 85 бригадам. Звання ударника здобули 1346 робітників. І. К. Паламарчуку, ф. Д. Лисенку, Л. Е. Олійник, С. Я. Мокрицькій, А. К. Гончаренку, С. Я. Сологуб за систематичне перевиконання виробничих норм і відмінну якість роботи присвоєно звання «майстер золоті руки». Секретар партійної організації електроцеху Б. А. Квятковський був делегатом XXIV з’їзду КПРС.
В авангарді всіх нових починань на підприємстві йдуть комуністи, яких налічується 268. Понад 200 з них працюють у цехах. Комсомольська організація комбінату об’єднує 389 молодих робітників та інженерно-технічних працівників. Трудівники наполегливо борються за технічний прогрес. Лише у паперовому цеху трудиться 48 активних раціоналізаторів. Близько 25 років працює на комбінаті токар І. К. Паламарчук, депутат Верховної Ради УРСР, заслужений раціоналізатор України. 207 раціоналізаторських пропозицій, запропонованих робітником, впроваджено у виробництво. Економічний ефект творчих задумів місцевих умільців за роки восьмої п’ятирічки обчислюється приблизно в 900 тис. карбованців.
Партійна організація та дирекція комбінату приділяють багато уваги роботі з кадрами, їх навчанню. Трудівники навчаються в економічній школі, на 6-місячних курсах підвищення фахової кваліфікації, у вузах і технікумах, вечірній школі. Здійснення нової економічної реформи сприяло зростанню заробітної плати робітників. За роки восьмої п’ятирічки їх середній заробіток зріс на 23,2 процента.
За післявоєнні роки помітні успіхи має колгосп Понінки. Довоєнного рівня господарство досягло 1950 року. З 1947 року виробничі приміщення і будинки колгоспників електрифіковано. В 1951 році артіль об’єдналася з господарством сусіднього села Майдану-Волянська; незабаром цей колгосп перетворено на радгосп м’ясо-молочного напряму. Поряд з тваринництвом тут добре розвинене й рибництво — 1969 року на 30-гектарній ставковій площі вирощено 243 цнт зеркального коропа на суму 18 тис. карбованців.
Поступово селище розширюється, впорядковується, його магістралі одягаються в асфальт. Виникли нові квартали, вулиці — Леніна, Комсомольська, Ватутіна. Розгорнулося житлове будівництво. За роки восьмої п’ятирічки понад 160 родин справили новосілля. Відбулося злиття робітничої та сільської Понінок, офіційно оформлене 1959 року. З цього часу існує єдиний населений пункт — селище міського типу Понінка. 1971 року до неї влилися села Майдан-Волянськ, Скидовисько, Стара Гута.
В селищі діють філіал Полонського комбінату побутового обслуговування, 12 промтоварних і 14 продовольчих магазинів та павільйонів, 4 їдальні, 7 буфетів, хлібопекарня. Більшість торговельних підприємств працює в збудованих за останні роки приміщеннях. Лише в 1970 році споруджено торговий комплекс, у якому розміщено гастроном, універмаг і кафе. Протягом 1966—1970 рр. товарооборот у селищі зріс майже в півтора раза.
В 1954 році споруджено світлу, простору лікарню на 75 ліжок з рентгенологічним кабінетом і лабораторіями. Відкрито амбулаторію, фельдшерсько-акушерський пункт, аптеку. В усіх цих медичних закладах трудиться 15 лікарів і 64 працівники з середньою медичною освітою. У Понінці працюють два дошкільні дитячі заклади на 180 місць. Щоліта у піонерському таборі комбінату відпочиває 120—140 дітей робітників та службовців. 1970 року на підприємстві вступив у дію профілакторій на 50 місць.
Закон про загальнообов’язкове семирічне навчання у селищі виконано 1947 року. Ще в рік закінчення війни відновилися заняття у середній школі. Тепер у ній навчається 1260 учнів. Середня школа робітничої молоді охоплює 188 чоловік; є в селищі й філіал Шепетівської середньої заочної та Полонської музичної шкіл. Працює професійно-технічне училище.
До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна у селищі побудовано чотири 16-квартирні житлові будинки, зведено будинок культури із залом на 650 місць.
В ньому провадиться значна культурно-масова робота — є дитячий сектор, демонструються кінофільми, працюють гуртки художньої самодіяльності. На обласній театральній декаді Хмельниччини, присвяченій 50-річчю Жовтня, драматичний гурток Понінки одержав диплом першого ступеня. Бібліотека будинку культури —одна з найбільших у районі, в ній налічується понад 2 тис. читачів, книжковий фонд перевищив 19 тис. томів. 1969 року в селищі відкрито дитячу бібліотеку.
Великого розмаху набуло в Понінці всенародне змагання на честь Ленінського ювілею. Робітники комбінату пам’ятають про клятву, дану у 1922 році вождеві,— докласти всіх зусиль для відновлення і дальшого технічного розвитку підприємства. До ювілею трудящі селища успішно виконали взяті підвищені зобов’язання. 258 трудівників одержали пам’ятні ювілейні Ленінські медалі. Комбінату вручили Ленінську ювілейну почесну грамоту ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради. В авангарді боротьби за трудові успіхи, у політико-виховній і організаторській роботі йдуть 300 комуністів Понінки, об’єднаних у 3 первинні партійні організації.
Дедалі зростає роль селищної Ради в господарському і культурному будівництві. 88 народних обранців сумлінно виконують свої громадські обов’язки. Спираючись на депутатів і постійні комісії, виконком Ради скеровує господарську діяльність трудівників селища, здійснює керівництво роботою шкіл, культосвітніх закладів, торговельним обслуговуванням населення.
… На чудовій волинській землі виросли дуби-велетні, що прикрашають одну з вулиць Понінки. Знавці природи визначають вік цих німих свідків історії селища в 300—350 років. Так, це справді свідки вікопомних подій — боротьби народу за своє соціальне і національне визволення, за нове, світле, щасливе і радісне життя.
В. М. ГОЛЄВ, І. Л. НЕВІДОМСЬКИЙ