Віньківці, Віньковецький район, Хмельницька область
Віньківці — селище міського типу. Розташовані у верхів’ї річки Калюса (притоки Дністра), за 75 км від Хмельницького і 45 км від найближчої залізничної станції Дунаївці. Населення — 5,9 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Гриневе, Карижин та Подолянське (колишня Людвиківка). У 1957 році до Віньковець приєднані села Майдан-Віньковецький і Тополівка (колишня Татарника).
Віньківці — центр району, площа якого 0,7 тис. кв. км, населення 48,4 тис. чоловік (у т. ч. сільського 42,5 тис., міського 5,9 тис.). У районі 36 населених пунктів, підпорядкованих одній селищній і 15 сільським Радам; 19 колгоспів, 1 радгосп, 44,6 тис. га сільськогосподарських угідь, 38,5 тис. га орної землі; 7 промислових підприємств, 3 будівельні організації; 4 лікарні, 35 фельдшерсько-акушерських пунктів, 4 пологові будинки; 36 шкіл, 35 будинків культури і клубів, 34 бібліотеки.
Територія навколо селища була заселена ще в III тисячолітті до н. е. Поблизу с. Подолянського виявлено залишки поселення трипільської культури. Як свідчать земляні укріплення і окремі знахідки, в часи Київської Русі на місці нинішніх Віньковець було поселення.
Вперше Віньківці згадуються в податкових списках 1493 року. Тоді в селі, яке належало одному з польських феодалів, налічувалось 14 ланових господарств. У другій половині XVI ст. Віньківці стали уже значним містечком. Тут розвивалися промисли, торгівля. Через містечко проходив один з головних шляхів, що вів з Причорномор’я на Поділля і далі на захід. Цей шлях часто використовували татари для набігів на українські міста й села. Багато разів вони спустошували і Віньківці. Це заважало економічному розвитку містечка, уповільнювало зростання населення.
В XVI ст. у Віньківці проникають члени чернечого ордену францісканців. Тут вони заснували францісканський монастир, що насаджував католицьку релігію в південній частині західного Поділля. В першій половині XVII ст. члени ордену збудували францісканський костьол.
Жорстока експлуатація, насильства і грабежі, прагнення католицької церкви ополячити й покатоличити українців викликали невдоволення селян Віньковець і навколишніх сіл. У 1648 році, коли український народ піднявся на боротьбу проти польсько-шляхетського панування, в районі містечка розгорнувся повстанський рух. Особливо широкого розмаху він набрав після захоплення військом Максима Кривоноса укріпленої фортеці Бар (липень 1648 р.). Повстанці розгромили панські садиби у Віньківцях, Станіславівці, Дашківцях, Осламові та інших селах, прогнали католицьких ксьондзів, монахів.
Тяжким лихом для жителів Віньковець стало 27-річне панування турків, які в 1672 році загарбали Поділля. Рятуючись від знищення, віньківчани залишали містечко й тікали на Волинь та Лівобережжя. На початку XVIII ст. Віньківці знову заселяються. Шляхтич Гумецький, який дістав містечко у володіння, надавав поселенцям пільги — на 10 років звільняв їх від повинностей. Однак після закінчення цього строку селяни знов потрапляли в кріпосну залежність. Кріпаків примушували відбувати щотижня 2—3 дні панщини, сплачувати грошовий і натуральний чинш. Доведені до відчаю, селяни повставали. Вони брали участь у народному повстанні 1734 року. В районі Віньковець, Зінькова, Заміхова з’явилися численні загони повстанців, ватажками яких були Медведь, Савка і Часниченко. Повстанці палили поміщицькі будівлі, знищували документи на право володіння маєтками, вбивали своїх гнобителів.
У 1793 році настав кінець польсько-шляхетському пануванню на Правобережній Україні. Возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії сприяло зростанню продуктивних сил краю. У Віньківцях набуває поширення ремесло розвиваються селянські промисли. У 1811 році в містечку налічувалося 77 господарств, які вичинювали шкури, виробляли полотно, шили одяг, взуття. У цей час Віньківці, де було понад 700 жителів, стали одним з торговельних центрів Ушицького повіту. В 30-х роках XIX ст. місцевий поміщик Черкас засновує в містечку винокурний і пивоварний заводи. Щоб одержати якнайбільше прибутку від господарства, він розширює площу посівів зернових (пшениці, жита, ячменю), відбираючи землю в збіднілих селян.
На початку 40-х років XIX ст. власнику Віньковецького маєтку належало 3242 десятини землі. Селяни Віньковець, Майдана Віньковецького, Людвиківки, Карижина й Татарники, що входили до маєтку, користувалися 1214 десятинами орної, 305 десятинами садибної землі і 344 десятинами сінокосів. З 296 селянських господарств лише 75 тяглих мали по 6,5 десятини польових угідь і по 1,6 — сінокосу, а польовий наділ кожного з 212 піших господарств становив всього 3,3 десятини орної землі і 0,7 — сінокосу. 9 городників користувались лише городами по 1 десятині, 64 бобилі були взагалі позбавлені польової і садибної землі. За ці клаптики поміщик примушував кріпаків відробляти тяжку панщину. Чоловіки тяглових і піших селянських господарств взимку та влітку відбували по 3 дні панщини на тиждень. Кріпаки також відробляли 12 згінних (літніх) і 12 шарваркових днів на рік, відбували добову сторожу й нічні караули. Городники, що не мали польових наділів, працювали в поміщицькому господарстві 52 дні на рік. Жінки вирощували і збирали з поміщицького городу картоплю, овочі, товкли просо, обробляли коноплі, пряли нитки і білили полотно. Поміщик застосовував урочну систему панщинних робіт. Селянський двір, що мав одного вола чи коня, повинен був за день виорати близько десятини поля. Урок на сівбі становив 3 десятини, на збиранні хліба серпом — 2 копи, косою — 0,5 десятини, на молотьбі озимого хліба — 1 копу, ярого — 1,5 копи. Уроки були настільки великими, що кріпакам доводилося виконувати їх за 1,5 — 2 дні. Як і в багатьох інших фільварках Поділля, в маєтку Черкаса зберігалися грошовий чинш і данина натурою — т. зв. подарщизна. Тяглові господарства сплачували на рік по 60 коп., піші — 30 коп. З господарств, що займалися ткацтвом, поміщик здирав ще по 60 коп. «верстатового». Данина натурою включала в себе птицю, яйця, бджолину десятину.
Після запровадження царським урядом інвентарних правил 1847—1848 рр. розміри присадибних ділянок і польових наділів селян Віньковець лишилися без змін, але панщину було трохи полегшено. Чоловіки тяглих і напівтяглих господарств повинні були відробляти (разом із згінними й шарварковими днями) по 156 днів на рік, а жінки — по 52 дні (замість ненормованої праці). Управляючий маєтком і прикажчики наглядали за тим щоб усі кріпаки неухильно виконували денні «уроки». Під час сівби і жнив селян відривали від роботи на своїх полях і примушували працювати у маєтку. За запізнення на роботу чи іншу незначну провину кріпаків жорстоко карали. У цих катуваннях брав участь і сам пан. Навіть повітовий земський справник у своєму донесенні на ім’я губернатора від 17 вересня 1848 року змушений був визнати, що «Людвик Черкас — найлютіший ворог селян. Сікти їх — для нього справжня насолода. Він не знає міри, коли карає… б’є нещадно, не звертаючи уваги на стать і вік». У Хмельницькому облдержархіві зберігаються судові справи про смерть селянина І. Медведя, що настала після катування його паном, і про вбивство управляючим маєтку селянки Ф. Чорнозуб. Злочини Черкаса набрали широкого розголосу. У листування з цього приводу були втягнуті повітові адміністративні й судові власті, подільський губернатор, генерал-губернатор і міністерство внутрішніх справ. Три роки тривало судове слідство, нарешті 12 грудня 1851 року Подільська палата кримінального суду прийняла постанову про оштрафування вбивці всього на 10 крб. сріблом.
Селяни Віньковець і навколишніх сіл рішуче виступали проти тяжкого гніту і панської сваволі. Черкас не раз доносив повітовим і губернським властям, що його кріпаки відмовляються відробляти згінні і шарваркові дні. Скаржився на селян і місцевий священик, називаючи їх «бунтівниками», «розбійниками». Одне із заворушень віньковецьких селян відбулося у січні 1849 року, коли в селі стало відомо про спробу пана відправити у рекрути «за непокору» 8 юнаків. Обурені жителі напали на стражників, що супроводжували рекрутів, і визволили їх. Тоді поміщик викликав військовий підрозділ та поліцію, які вчинили жорстоку розправу над учасниками виступу й рекрутами.
Заворушення тривали і після обнародування царського маніфесту про скасування кріпосного права. Кріпаки сподівалися на збільшення розмірів польових наділів і передачу їх селянам безплатно. Але цього не сталося. Навпаки, поміщиця Косельська (її батько купив маєток у Черкаса) під час складання уставної грамоти і викупної угоди включила у своє володіння значну частину садибної і польової землі, якою раніше користувалися кріпаки. Це викликало протест селян. Тільки з допомогою військової сили поміщиці вдалося примусити віньківчан підписати викупну угоду. Урізаними клаптиками землі селяни володіли чотири роки. Лише в 1866 році, за законом 1863 року, з’їзд мирових посередників ухвалив повернути селянам Віньковецького маєтку 30 десятин садибної, 274 десятини польової землі і 231 десятину сінокосів. За новим викупним договором, 13 тяглих господарств одержали по 10,4 десятини орної землі і сінокосу, 254 напівтяглих — по 5,2 десятини, 45 городників — по 0,83 десятини садибної землі. 88 дворовим так і не дали ні польових наділів, ні городів. Селяни Віньковець повинні були викуповувати землю, яку вони зрошували своїм потом багато десятиліть. Навіть після зниження платежів на 20 проц. (відповідно до закону 1863 р.) віньківчани мусили протягом 47 років сплачувати по 3058 крб. (в середньому по 10 крб. від двору).
Злиденним було життя селян. На початку XX ст. 3,2 тис. десятин кращих орних земель і 489 десятин лісу належали поміщику, а в 775 селянських дворів Віньковець, Майдану Віньковецького, Карижина, Людвиківки й Татарники було лише 1639 десятин землі. 68 проц. селянських дворів мали польові наділи у 2 десятини, 8 проц. господарств — від 0,5 до 1 десятини. У 6 проц. дворів були лише присадибні ділянки.
Тяжко працювали селяни на своїх маленьких смужках, але земля родила скупо. Та й не дивно. Адже близько 65 проц. селянських господарств не мали робочої худоби і сільськогосподарського реманенту заводського виробництва. Бідняки не могли вчасно засіяти своє поле і зібрати врожай. Виростить, бувало, селянин на десятині 42—45 пудів хліба, а в засік потрапляє 30—35 пудів. Не кращим було становище і 27 робітників винокурного заводу (пивоварний закрито у 80-х роках XIX ст.). Тут панувала нещадна експлуатація. Робітники працювали по 14—16 годин, а одержували за день роботи 30—50 копійок.
Трудящі Віньковець мужньо боролися проти експлуататорів. Коли до містечка долинула звістка про криваву неділю і революційний виступ петербурзького пролетаріату, сільська біднота сприйняла її як сигнал до боротьби. У квітні 1905 року за прикладом селян с. Солобковець застрайкували наймити, що працювали у Віньковецькому маєтку. Страйкували вони і під час жнив. Ще ширшого розмаху набрав селянський рух улітку 1906 року. Під час збирання хлібів у маєтку Косельського селяни Віньковець зажадали від поміщика скоротити робочий день і підвищити розцінки до 50—70 коп. Однак пан відмовився задовольнити ці вимоги і викликав загін стражників. Карателі заарештували Ю. О. Пустового, М. О. Кузя, І. Ф. Довзія та інших активних учасників заворушення. Кілька діб їх тримали в «холодній», а потім’ відправили до новоушицької в’язниці.
Минуло кілька днів, і на боротьбу проти поміщика піднялася біднота сусіднього села Карижина. 8 липня 1906 року понад 200 селян під керівництвом С. І. Гарбуза, В. П. Рудого і П. Я. Котика рушили до фільварку і напали на карателів. Беззбройні карижинці вступили в рукопашний бій з ворогом, який мав рушниці й шаблі. Внаслідок сутички 5 селян було вбито і 8 поранено.
Напередодні першої світової війни Віньківці були невеликим містечком. У ньому налічувалося 286 дворів, близько 1,5 тис. жителів. Значна їх частина займалася сільським господарством. У селян було 489 десятин надільної і 123 десятини купленої землі, 364 коней, 298 голів великої рогатої худоби. Через малоземелля 100 чоловіків і 30 жінок щороку йшли на сезонні роботи до Бессарабії.
Не витримуючи конкуренції з товарами фабрично-заводського виробництва, розорялися місцеві ремісники. Особливо занепали кустарні промисли в роки війни. 1915 року у Віньківцях лише 57 родин жили з ремісництва: шили взуття, виготовляли бочки, столярні й залізні вироби тощо.
Значна частина єврейського населення займалася дрібного торгівлею. «Що вражає у Віньківцях та інших містечках Поділля,— писала газета «Подольские известия»,— це численність крамничок і їх бідність товарами. У Віньківцях, наприклад, є 115 крамничок і в більшості їх — товарів на кілька карбованців, і дивуєшся, чим живуть ці крамарі?».
Непривабливий вигляд мали Віньківці. За свідченням тієї ж газети, в центрі і на околицях одна біля одної тулилися напівзруйновані, брудні, чорні глинобитні халупи. Двори були захаращені різними покидьками, сміттям. Навесні і восени вулиці потопали в непролазній багнюці. Місцеві власті не дбали про благоустрій містечка, про охорону здоров’я його жителів. До Жовтневої революції тут не було жодного медичного закладу. До найближчої дільничної лікарні, яка знаходилася в повітовому центрі — Новій Ушиці, було 25 верст. Ця лікарня обслуговувала три волості з населенням 51 тис. чоловік.
Першу школу у Віньківцях відкрито в 1883 році. Вона була початковою з трирічним курсом навчання. У 1908 році її відвідували 81 хлопчик і 6 дівчаток (13,4 проц. загальної кількості дітей шкільного віку), навчав їх один учитель. У першу зміну він вів уроки у двох перших групах, після обіду — в третій, а увечері — у вечірньому класі, в якому навчалося 30—40 дорослих. За цю виснажливу працю вчитель одержував всього 320 крб. на рік. Земство виділяло на освіту жителів всього 226 крб. на рік, тому містечкова управа щороку організовувала спеціальний збір грошей серед населення для утримання школи.
Становище робітників і селян Віньковець ще більше погіршало в роки першої світової війни. У той час, як поміщик наживався на поставках діючій армії спирту, зерна, картоплі, фуражу, вони терпіли велику нужду. Коли на початку березня 1917 року до містечка дійшла звістка про повалення царського самодержавства, біднота з допомогою революційних солдатів вигнала урядника, стражників, старосту. Було обрано Раду робітничих і солдатських депутатів. Одночасно з нею продовжувала діяти місцева управа.
Влітку 1917 року селяни містечка і сусідніх сіл активно боролися проти експлуататорів. Вони явочним порядком косили й жали хліб у поміщицькому маєтку. Селянський рух особливо посилився у вересні, коли через територію Новоушицького повіту відводилися з фронту частини 2 гвардійського корпусу, солдати якого відмовилися проливати кров за інтереси російської буржуазії. Революційно настроєні солдати разом з селянами нападали на поміщицькі маєтки, реквізували поміщицький хліб і худобу.
З великим піднесенням зустріли віньківчани звістку про повалення Тимчасового уряду і створення Раднаркому на чолі з В. І. Леніним. Розпочалася боротьба за встановлення Радянської влади в селах Ушицького повіту. Наприкінці грудня 1917 року з допомогою солдатів 2-ї Фінляндської дивізії з району Віньковець було вигнано частини, що підтримували буржуазно-націоналістичну Центральну раду. Влада перейшла до Віньковецької Ради робітничих і солдатських депутатів. На початку лютого 1918 року новообраний земельний комітет приступив до розподілу поміщицьких земель і майна між селянами. Діяльністю цього комітету керував колишній фронтовик, учасник революційного руху в армії М. О. Гома.
Але не минуло й місяця, як у Віньківці вдерлися австро-німецькі інтервенти. Вони заарештували М. О. Тому, С. Цимбалюка та інших радянських активістів, наказали всім жителям містечка негайно, повернути поміщикові Косельському сільськогосподарський інвентар, худобу, зерно. Проте селяни, незважаючи на жорстокі репресії, відмовлялися виконувати розпорядження окупаційних властей.
У серпні 1918 року М. О. Гома, якому вдалося втекти з-під арешту, створив партизанський загін. До нього увійшло 18 чоловік: І. Ю. Цибулько, М. М. Пустовий, У. К. Кукурудза, В. М. Бойко та інші селяни-бідняки. У вересні партизани здійснили сміливу бойову операцію. Вони напали на казарму, де розміщувався підрозділ гетьманців, і примусили його скласти зброю. Слідом за цим загін оточив панський палац. Тут засіли офіцери-гетьманці, озброєні кулеметами. Між ними й партизанами розпочався запеклий бій, під час якого М. О. Гома і М. М. Пустовий дістали тяжкі поранення. Партизани змушені були відступити.
Партизанський рух в Осламівській волості, до якої входили Віньківці, продовжувався і після захоплення наприкінці 1918 року території волості петлюрівцями. У першій половині квітня 1919 року підрозділи 2-ї Української радянської дивізії з допомогою повстанців визволили Осламів, Віньківці, Карижин та інші населені пункти північної частини Новоушицького повіту. У Віньківцях створюється військово-революційний комітет і комітет бідноти, розпочинається будівництво нового життя. Однак віньківчанам ще не раз довелося братися за зброю — проти петлюрівців і польських інтервентів. Останні двічі (у грудні 1919 і вересні 1920 р.) скуповували містечко. Остаточно Віньківці були визволені частинами Червоної Армії 15 листопада 1920 року.
Наступного дня відновили роботу військово-революційний комітет і комітет незаможних селян, створений у липні 1920 року. В середині січня 1921 року у Віньківцях проведено перші після громадянської війни вибори до Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Її головою обрано бідняка О. С. Пустового, заступником — 3. П. Цибулька. Діяльність Ради і КНС, в якому тоді налічувалося 226 членів, проходила в складних умовах. Використовуючи труднощі господарського і політичного характеру, петлюрівські агенти, куркулі, духовенство, особливо католицьке, розгорнули шалену агітацію проти Радянської влади. Великою загрозою для мирного будівництва був політичний бандитизм. Бандитські зграї, які організовували місцеве петлюрівське охвістя, куркулі діяли спільно з бандами, що раз у раз проникали через радянський кордон з панської Польщі та боярської Румунії. На початку 20-х років у волості оперували банди Березницького, Орлика, зграя Байди — поплічника петлюрівського отамана Гальчевського. 6 липня 1921 року бандити напали на Віньківці і волосний центр Осламів. Вони вбили 7 партійних і радянських працівників, спалили будинок волосного виконкому, пошту.
Для успішної боротьби з бандитизмом і зміцнення своєї соціальної бази на селі радянським органам треба було якнайшвидше завершити розподіл серед селян поміщицької і церковної землі. Навесні 1921 року хліборобам Віньковець передано близько 680 десятин землі, яка раніше належала пану Косельському. Їх польові наділи, таким чином, були збільшені вдвоє.
Але засівати їх бідняки не мали чим. Зважаючи на це, сільська Рада і президія комітету незаможних селян створили посівну комісію, яка вилучила у куркулів лишки зерна і створила посівний фонд. Біднота одержувала з цього фонду насіння безплатно. З метою кращої організації сівби ярих культур у Віньківцях створено прокатний пункт сільськогосподарських машин і знарядь. їх давали в першу чергу незаможним селянам і сім’ям червоноармійців. Завдяки цим заходам весняну сівбу першого року мирного будівництва у Віньківцях проведено успішно. Вона проходила, під, лозунгом: «Жоден клаптик землі не повинен залишатися незасіяним». Улітку селяни зібрали порівняно непоганий урожай зернових, що дало їм можливість подати допомогу трудящим Поволжя і півдня України, які потерпіли від недороду. У квітні 1922 року в Осламові був скликаний волосний з’їзд комітетів незаможних селян, який зобов’язав членів КНС організувати збір продовольства і грошей для голодуючих. Селяни Осламівської волості в травні—червні здали у фонд допомоги голодуючим 6,2 тис. пудів хліба, 1 тис. пудів картоплі, 13,4 млн. крб. радянськими грішми і 697 крб. золотом.