Михайлівка, Ярмолинецький район, Хмельницька область
Михайлівка (в XVI—XVII ст.— Микитин, з XVIII ст. до квітня 1946 року — Михалпіль) — село, центр сільської Ради. Розташована на обох берегах річки Вовчка, за 28 км на південний схід від обласного центру і за 17 км від найближчої залізничної станції Коржівці на лінії Жмеринка — Хмельницька. Населення — 1125 чоловік. Сільраді підпорядковані села Видошня, Іванівна, Королівка, Лука і Микитинці.
На території села виявлено залишки поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.). У Михайлівці ще в першій половині XIX ст. зберігались залишки кам’яного укріплення, яке належало давньому місту Микитину, заснованому в кінці XVI століття на місці зруйнованого кримськими татарами поселення.
Розташування Микитина неподалік від торговельних шляхів, що вели із заходу на південний схід, сприяло швидкому економічному розвиткові поселення і зростанню його населення. На початку XVII ст. Микигин одержує магдебурзьке право і герб. Щотижня, в неділю, тут відбувалися торги, тричі на рік — ярмарки місцевого значення.
В період визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. міщани і селяни Микитина взяли участь у боротьбі проти польсько-шляхетського панування. Тому місто кілька разів зазнавало нападів ворожих військ, які майже повністю зруйнували його. 1672 року Микитин, як і інші міста й села Поділля, був загарбаний Туреччиною. Після того, коли Туреччина повернула Поділля Польщі, залишки міста і його землі дісталися коронному писарю Михайлу Ржевуському, який назвав поселення своїм ім’ям. На початку XVIII ст. Михалпіль заселявся не тільки українцями — вихідцями з Волині і Руського воєводства, а й жителями Молдавії, Буковини та півдня Подільського воєводства. В середині XVIII ст. Михалпіль став одним з найбільших містечок Летичівського повіту. Тоді тут переважало українське населення, але було також чимало євреїв і поляків. Головним заняттям українського населення було землеробство. Земля належала панам — Ржевуським, пізніше Ворцелям, Вислоцьким. За користування землею селяни, що мали деякі пільги, на початку XVIII ст. сплачували невеликий натуральний і грошовий чинш. Та незабаром їх позбавили пільг і примусили відбувати панщину по 2—3 дні на тиждень. Була збільшена й грошова данина. Жителі Михалполя зазнавали ще й національних та релігійних утисків. Місцеві власті, служителі костьолу насаджували католицизм, переслідували тих, хто відмовлявся приймати католицьку віру.
Містечкова біднота займалась переважно ремеслами — ткацтвом, кравецтвом, шевством, кушнірством, чинбарством, гончарством. Торгівлю міцно тримали в своїх руках заможні євреї і шляхта. У 1734 році біднота Михалполя взяла участь у селянсько-гайдамацькому повстанні, яке в липні—серпні охопило майже все Подільське воєводство.
Певні зміни в житті населення Михалполя сталися після возз’єднання Правобережної України з Російською державою. Створилися кращі умови для розвитку кустарного виробництва і торговельних зв’язків із східними районами України і Росією. Однак становище селян лишалося тяжким. На початку 40-х років XIX ст. близько 850 десятин землі належало панам В. Скибневському і Л. Баранецькому. Наділ тяглих селянських господарств становив лише 4,8 десятини польової орної землі і 1,5 десятини сінокосу. Поміщики жорстоко визискували кріпаків. Чоловіки тяглих господарств відбували на рік 156 днів панщини. Відробляли вони також 12 шарваркових (будівельних) і 6 літніх (згінних) днів. Жінки вирощували для панського двора овочі, коноплі, пряли пряжу, виконували багато інших повинностей. Крім того, тяглові господарства давали натуральний чинш і грошовий оброк — 2,5 крб. сріблом на рік.
Мало що змінилося після інвентарної реформи. Земельні наділи селян залишились такими ж злиденними. Лише панщину було зменшено на 18 днів на рік, скасовано грошовий та натуральний чинш.
Під час проведення селянської реформи поміщик Л. Косельський, який купив михалпільський маєток, намагався позбавити селян значної частини польових угідь. Однак царський уряд, наляканий посиленням селянського руху і польським повстанням 1863 року, змушений був видати указ про перегляд на Правобережній Україні викупних договорів, укладених між поміщиками і селянами в 1862 році, та про зменшення викупних платежів. За викупним договором, затвердженим в 1867 році, тяглі селянські господарства Михалполя одержали по 0,67 десятини садибної і 6,6 десятини орної землі. За ці наділи вони мали виплатити казні на протязі 49 років 13,3 тис. крб. сріблом. Щороку кожний піший селянський двір сплачував по 4,7 карбованця.
В післяреформений період у Михалполі, як і в інших містечках і селах Поділля, відбувався процес класового розшарування селян. Невелика група куркулів, яка застосовувала найману працю, рік у рік багатіла. Але переважна більшість селян, не витримавши конкурентної боротьби з поміщицькими і куркульськими господарствами, біднішала, розорялась. Однією з причин зубожіння селянських господарств було дроблення польових наділів внаслідок швидкого зростання населення. За час з 1867 по 1906 рік кількість селянських дворів у Михалполі збільшилась втроє, а площа земель лишилась без змін. Як свідчить офіціальна статистика, у 1906 році з 171 селянського господарства 10 не мали польових наділів, площа поля 35 дворів не перевищувала 1 десятини, 72 господарства користувалися ділянками від 2 до 3 десятин і тільки 54 двори мали по 4—6 десятин орної землі.
Бідняки Михалполя гнули спину в маєтках місцевих поміщиків Баранецької і Стокальського, яким належало 847 десятин найкращої землі, та в куркульських господарствах. Улітку вони шукали роботу в чорноморських портах, в економіях бессарабських і херсонських поміщиків. Мізерними були заробітки селян, які працювали у маєтках місцевих панів. Під час сівби і збирання хлібів, наприклад, Баранецька платила за день чоловікам 25—35 коп., жінкам — 15— 20 коп., а підліткам — по 7,5—12 коп., в той час, як фунт пшеничного хліба в Летичівському повіті коштував 4,5 копійки.
Основним заняттям міщан (в 1904 році в Михалполі їх налічувалося близько 1300 з 2430 чоловік населення) було виготовлення кустарної продукції і дрібна торгівля. Вони вичинювали шкури, виробляли вози, колеса, сани, взуття, одяг, хлібобулочні і кондитерські вироби, лойові свічки. Кустарі збували свою продукцію на місцевому ярмарку, що відбувався два рази на місяць, у власних невеликих рундуках. У зв’язку зі збільшенням продажу на місцевому ринку товарів масового споживання, що надходили з промислових районів, кустарні промисли в Михалполі занепадали. Розоряючись, кустарі йшли в кабалу до багатих торговців.
На низькому рівні стояло медичне обслуговування населення. Лише в кінці XIX ст. земство відкрило лікарню, для якої виділяло мізерні кошти. Вони витрачались, головним чином, на оплату праці медичного персоналу і купівлю найнеобхідніших інструментів та ліків. Лікарня містилася в невеликій хаті, в якій одне біля одного тулилися 10 ліжок. Волосне правління і лікар багато разів зверталися до Летичівської повітової земської управи з проханням відпустити кошти для будівництва лікарняного приміщення, однак його так і не збудували. Невеликим був штат лікарні — один лікар, два фельдшери і акушерка. Лікарня обслуговувала населення 43 сіл, в яких у 1910 році налічувалося 30,8 тис. чоловік.
Місцеві власті мало турбувалися про розвиток народної освіти. Тільки в 1880 році тут відкрилося однокласне початкове народне училище. Для його утримання казна виділяла всього 226 крб. на рік. Оскільки цих грошей не вистачало навіть для оплати праці одного вчителя, то місцева управа щорічно асигнувала училищу 310 крб. В 1903 році в ньому вчилися 51 хлопчик і 5 дівчаток. У Михалполі була і церковнопарафіяльна школа, яка мала ще менше дітей. Як свідчить офіціальна статистика, в 1908/09 навчальному році тільки 14,6 проц. дітей відвідувало школи. Більшість учнів не закінчувала трирічного курсу навчання. Так, у 1903 році однокласне училище закінчило лише 7 учнів.
Трудящі Михалполя не мирилися з царськими порядками, вони повставали проти надлюдської експлуатації бідноти поміщиками і капіталістами, проти поліцейської сваволі. Коли тут стало відомо про повалення царя, селяни, міська біднота виступили проти місцевих органів самодержавства. В другій половині березня 1917 року вони ліквідували волосне правління, волосний суд, урядницький пункт, вигнали стражників. На волосних зборах представників сільвиконкомів обрали волосний виконавчий комітет. У квітні його члени та представники сільвиконкомів волості взяли участь у з’їзді селян Летичівського повіту. З’їзд прийняв рішення про організацію контролю за оплатою праці селян у поміщицьких маєтках, про підвищення розцінок на роботи в панських економіях, про створення Ради селянських депутатів повіту.
Незважаючи на опір поміщиків і протидію військових властей, михалпільські селяни активно боролися за втілення в життя постанов свого з’їзду. Під час жнив вони явочним порядком косили панський хліб, забираючи третину врожаю. В листопаді 1917 року після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді сільська біднота розпочала боротьбу за утвердження Радянської влади. їй допомагали солдати революційних частин 7-ї армії. Очистивши Михалпільську волость від військ, що підтримували буржуазно-націоналістичну Центральну раду, вони створили умови для організації в містечку Радянської влади, яка була встановлена в грудні 4917 року.
Та незабаром Михалпіль захопили австро-німецькі окупанти, які встановили жорстокий режим терору і грабежу. Але ні масові арешти борців за владу Рад, ні катування та розправи не злякали трудящих. В Михалполі розгорнув роботу підпільний ревком, до складу якого входили Криськов, Лоїк та інші. Він підтримував зв’язок з підпільниками Деражнянської, Зіньківської та інших волостей. Ревком згуртовував трудящі маси на боротьбу проти інтервентів та гетьманщини. В листопаді 1918 року владу в Михалполі захопила Директорія. В ніч з 5 на 6 квітня 1919 року частини 2-ї Української радянської дивізії визволили містечко від куркульсько-петлюрівських банд. У Михалполі створюються волосний і сільський ревкоми, а згодом і комітет бідноти. Головою революційного комітету обрали М. І. Бальбузу.
Перед волосним та сільським ревкомами і комбідами в той час стояли важливі завдання — зміцнити Радянську владу, налагодити роботу господарських організацій і закладів культури, зміцнити їх відданими робітничо-селянській владі працівниками, організувати розподіл поміщицьких і церковних земель між незаможними селянами. Крім того, треба було матеріально допомагати Червоній Армії, яка мужньо боролася проти інтервентів і внутрішньої контрреволюції.
Держава допомагала сільській бідноті насінням для посіву та реманентом. З волосного посівного фонду видавалося зерно ярових культур, з прокатного пункту — сільськогосподарські машини і знаряддя. Завдяки цьому сівба ярих пройшла успішно. Вживалися заходи щодо налагодження роботи дільничної лікарні та шкіл.
Але радянському будівництву, що розгорнулося, заважали внутрішні і зовнішні вороги — петлюрівці і польська вояччина. Рішучий наступ частин Червоної Армії проти петлюрівських військ розпочався 10 листопада 1920 року. Навальним ударом кавалерійські і стрілецькі з’єднання прорвали фронт у районі Могилева-Подільського. Переслідуючи з боями відступаючих петлюрівців, кавбригада Г. І. Котовського 16 листопада зосередилася у Михалполі. За ініціативою політпрацівників бригади тут відбувся мітинг, після якого група селянської молоді влилася в кавбригаду і 135-у стрілецьку бригаду 45-ї стрілецької дивізії, яка підтримувала кіннотників під час їх рейду на Проскурів.
Одразу ж після визволення відновили діяльність волосний і сільський ревкоми, комітети незаможних селян. На початку 1921 року у волості проведено вибори до місцевих Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, створено волосний виконавчий комітет Рад з відділами: земельним, народної освіти, праці і військовим. Розгорнув роботу партійний осередок, який в 1921 році налічував 6 членів і 2 кандидати у члени КП(б)У.
Діяльність радянських установ, комітетів незаможних селян проходила в умовах гострої класової боротьби. Куркулі, петлюрівські агенти намагалися проникнути у Ради й комнезами, щоб вести підривну діяльність. Українські буржуазні націоналісти, попи, ксьондзи, сіоністи розгорнули шалену агітацію проти Радянської влади.
Велике політичне і господарське значення мав розподіл колишніх поміщицьких земель. Збільшення польових наділів, невисокий продподаток були головною умовою швидкої відбудови сільського господарства у Михалполі й волості. В середині 20-х років більшість селян стала середняками. В 1925 році в 240 селянських господарствах Михалполя налічувалося 75 плугів, 151 борона, 177 коней, 257 голів великої рогатої худоби (у т. ч. 176 корів), 96 свиней.
Сільська Рада сприяла відродженню кустарної промисловості. В 1922—1923 рр. кустарі Михалполя шили одяг, взуття, виробляли конопляні тканини, бляшаний посуд тощо. Тут було багато столярів, бондарів, стельмахів, ковалів.
Незважаючи на труднощі відбудовного періоду, Радянська влада проявляла піклування про налагодження медичного обслуговування і розвиток культури. У 1921 році в селі відновила роботу лікарня, в якій працював лікар, фельдшер і акушерка. Того ж року почала працювати чотирирічна трудова школа, а в 1924-му за рішенням Михалпільського райвиконкому (в 1923—1959 рр. Михалпіль був районним центром) — семирічна школа. Зроблено перші кроки щодо ліквідації неписьменності.
Розгорталась і культурно-освітня робота. Вона зосереджувалась у селянському будинку, відкритому 1923 року. Працівники райпарткому, райвиконкому, місцеві вчителі, лікар виступали з доповідями й лекціями. Працювала хата-читальня, куди щовечора збиралась молодь, дорослі, щоб почитати свіжі журнали й газети.
Велика роль в організації культурно-освітньої роботи належала комсомольському осередку, створеному у Михалполі 1922 року. Активно працювали серед молоді перші комсомольці. Вони організовували для молоді лекції, бесіди на політичні, атеїстичні, літературні та інші теми. З ініціативи комсомольців почали працювати драматичний і хоровий гуртки, виступи яких мали великий успіх серед населення.
Михалпільський райком КП(б)У, сільська Рада, комнезам приділяли велику увагу залученню трудящих селян до різних форм кооперації. У 1925—1927 рр. у Михалполі створено ряд сільськогосподарських кооперативних товариств, які займалися постачанням селянам сільськогосподарських машин і реманенту, сортового насіння зернових, технічних і овочевих культур, організовували збут продукції рільництва і тваринництва.
На той час важливе місце в діяльності партійного осередку і сільської Ради займала підготовча робота до розгортання колективізації селянських господарств. Значну роль у кооперативному русі відіграло створення 1927 року у Михалполі двох товариств спільного обробітку землі. Через два роки ТСОЗи перейшли на статут сільськогосподарської артілі, а на початку 1930-го переважна більшість бідняків і середняків вступила до колгоспів «Заповіт Ілліча», ім. Будьонного та «П’ятирічку за чотири роки». В 1934 році колективізацію селянських господарств в основному було завершено.
Партійним організаціям, створеним в артілях у 1931 —1932 рр., довелося долати великі труднощі в боротьбі за організаційно-господарське зміцнення колгоспів. Керівні працівники ще не мали належного досвіду в управлінні громадським господарством, недосконалою була система обліку та оплати праці, не налагоджено контроль за якістю виконаних робіт. Це затягувало сівбу, призводило до великих втрат урожаю.
Значну роль у подоланні цих труднощів відіграли машинно-тракторна станція та її політвідділ, організовані у Михалполі в серпні 1932 року. MTС направила в колгоспи трактори, організувала курси, де молоді колгоспники набували професії тракториста, комбайнера, шофера; підвищували свої знання бригадири, рільники, завідуючі тваринницькими фермами, бухгалтерські працівники.
Організація рільничих бригад і ланок та перехід до відрядної оплати в артілях зміцнили трудову дисципліну, підвищили якість роботи. Велике значення мало здійснення заходів щодо піднесення культури землеробства — введення 8-пільної сівозміни, внесення в грунт органічних і мінеральних добрив, поліпшення обробітку землі і догляду за посівами, скорочення строків виконання основних польових робіт. Внаслідок цього зростала врожайність зернових, технічних і овочевих культур. Великих успіхів у рільництві добились трудівники артілі «П’ятирічку за чотири роки». В 1937—1939 рр. вона одержувала з гектара пересічно по 18,8 цнт ячменю. Артіль була затверджена учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1940 року і занесена до Почесної книги виставки.
У кожній з трьох артілей створено по п’ять ферм, в яких на 1 січня 1941 року налічувалося 380 коней, 304 голови великої рогатої худоби, 390 свиней, 240 овець.
Збільшувався парк машинно-тракторної станції, в 1940 році тут налічувалось 63 трактори і 18 комбайнів, на яких працювали 134 механізатори.
На початку 30-х років у Михалполі розпочалося кооперування кустарів. Створено три промислово-кооперативні артілі: деревообробну, взуттєву і швейну. В 1940 році в артілях працювало 111 робітників. Тоді ж стала до ладу й електростанція.
Поліпшувалось медичне обслуговування трудящих. Кількість ліжок у районній лікарні доведено до 40, а кількість медичного персоналу збільшилася до 8 чоловік. Велику профілактичну роботу проводила районна санітарно-епідеміологічна станція.
Дальшого розвитку набули народна освіта і культура. В 1928 році відкрито ще одну семирічну школу, яку 1934 року перетворено на середню. В 1940 році працювало в ній 15 учителів, навчалося 400 учнів; у семирічці було 294 учні. У 1936 році у Михалполі організовано вечірню школу, де вчилися молоді колгоспники і робітники. Діяли звуковий кінотеатр на 280 місць, будинок культури, районна бібліотека. Клуби і бібліотеки працювали і в колгоспах. Видавалася районна газета «Стахановець», тираж якої становив 3,5 тис. примірників.
У перші дні Великої Вітчизняної війни багато жителів Михалполя влилося до діючої армії, щоб зі зброєю в руках захищати соціалістичну Батьківщину від гітлерівських полчищ.
Німецько-фашистські загарбники вдерлися в село 12 липня 1941 року. Окупанти створили тут комендатуру, жандармерію, допоміжні установи — районну управу, поліцейське управління. Замість ліквідованих колгоспів було відкрито т. зв. общинні господарства, в яких людей примушували працювати задарма. Фашисти накладали на жителів села великі продовольчі й грошові податки. Майже все зерно, що вирощувалось, вивозилося до Німеччини.
На початку 1942 року окупанти розпочали т. зв. трудову мобілізацію молоді. За роки окупації з Михалполя відправлено на каторжні роботи 172 чоловіка. Місцеві окупаційні власті ретельно виконували інструкції правителів «рейху» про масове винищення радянських людей. Восени 1941 і в 1942 році гітлерівці розстріляли 662 мирних жителів Михалполя. Тут загинула від голоду велика група радянських військовополонених.
Хоч як лютували окупанти, їм не вдалося зламати волю радянських людей до боротьби проти фашистських поневолювачів. Боротьбу трудящих очолили комуністи. Для організації підпілля і партизанського руху за дорученням ЦК КП(б)У у вересні 1941 року до Михалполя прибув І. К. Николюк, який до війни працював першим секретарем Дунаєвецького райкому партії. Він створив підпільну партійну групу, до якої увійшли Л. Ф. Блощук, О. С. Побережний, О. Ф. Заславський, М. Р. Давидов та інші. Пізніше до роботи в підпіллі залучено Миколу, Сергія і Володимира Волкотрубів та М. О. Йонка. Коли підпільна організація зросла до 17 чоловік, було вирішено в її складі створити дві групи — диверсійну і агітаційно-пропагандистську. Керівником диверсійної групи призначено О. С. Побережного, агітаційно-пропагандистської — М. Р. Давидова. Члени диверсійної групи, виявляючи мужність і винахідливість, активно боролися проти німецько-фашистських загарбників. На залізничній лінії Жмеринка—Проскурів вони пустили під укіс 25 військових ешелонів ворога, вивели з ладу Маниковецький спиртозавод, перешкоджали вивезенню до Німеччини худоби, зерна, овочів.
Агітаційно-пропагандистська група налагодила систематичне слухання зведень Радянського інформбюро, які потім розмножувались у вигляді листівок та розповсюджувалися в райцентрі і селах району. Група власними силами підготувала і випустила 3 листівки, кожну тиражем 1000 примірників, із закликом до населення саботувати розпорядження окупаційних властей, ухилятися від виїзду на роботи до Німеччини.
Наприкінці 1943 року на базі диверсійної групи створюється партизанський загін, яким командував В. Волкотруб. Партизани знищували німецьку військову техніку, руйнували залізничні лінії, мости, нападали на комендатури, поліцейські пости.
Партизанська боротьба у Михалпільському районі посилилась у березні 1944 року, коли війська 1-го Українського фронту розпочали Проскурівсько-Чернівецьку операцію. Внаслідок спільних дій підрозділів 18-ї армії та народних месників 26 березня 1944 року Михалпіль був визволений.
В кінці березня 1944 року відновилась діяльність райкому партії, райкому комсомолу, виконкому районної Ради депутатів трудящих, сільської Ради та інших установ.
Німецько-фашистські загарбники завдали великої шкоди господарству Михалполя. Тікаючи з села, вони зруйнували приміщення МТС, підприємств промислової кооперації. В колгоспах пошкодили приміщення ферм та інші господарські будівлі. Гітлерівці спалили десятки житлових будинків. Лише артілям завдали втрат на 11,6 млн. карбованців.
Внаслідок самовідданої праці трудівників уже в 1944 році стали до ладу промислові артілі, хлібопекарня, відбудовано приміщення колгоспних ферм, майстерні машинно-тракторної станції, створено слюсарню і ливарню. Крім того, капітально відремонтовано 10 комбайнів, 26 тракторів, 32 молотарки, 24 тракторні плуги, 5 вантажних автомобілів.
Михалпільська сільська Рада організувала у квітні 1944 року три недільники, під чає яких упорядковано та очищено вулиці, двори і площі, посаджено тисячі декоративних дерев і кущів. Того ж року на центральній площі села споруджено пам’ятник засновнику Комуністичної партії і Радянської держави В. І. Леніну.
Керівні районні організації, сільська Рада подбали про налагодження роботи медичних і освітніх закладів. У перші дні після визволення відновили роботу районна лікарня, санітарно-епідеміологічна станція, середня і семирічна школи. Розгорнули культурно-освітню діяльність районний будинок культури, колгоспні клуби, бібліотека, почав працювати кінотеатр.
Райком партії, колгоспні партійні організації зосередили увагу на відновленні посівних площ, організованому проведенні польових робіт. І хоч в артілях ще не вистачало робочої худоби, сільськогосподарських машин і реманенту, в 1944 році сівба та збирання зернових і технічних культур пройшли успішно. Це дало змогу колгоспам достроково виконати план хлібоздачі, повністю розрахуватися з МТС, взяти активну участь у створенні фонду допомоги Червоній Армії.
Багато зусиль докладали трудівники Михайлівни, щоб виконати завдання четвертої п’ятирічки. 1950 року колгоспи «П’ятирічку за чотири роки!», ім. Будьонного і «Заповіт Ілліча» об’єдналися в один — ім. Будьонного (з 1957 року «Заповіт Ілліча»). Це сприяло кращому використанню землі, введенню науково обгрунтованої сівозміни, зменшенню витрат на адміністративно-обслуговуючий персонал. В наступні роки під керівництвом партійної організації та сільської Ради розгорнулася боротьба колгоспників за дальший розвиток усіх галузей господарства. Особлива увага приділялася рільництву, збільшенню виробництва продукції тваринництва.
У 1957 році в артілі розгорнулося соціалістичне змагання на честь 40-річчя Великого Жовтня. Самовіддано боролися за виконання і перевиконання взятих зобов’язань механізатори колгоспу. Тракторна бригада, яку очолював М. М. Чорний, річний план тракторних робіт виконала на 125 проц. Виробіток на трактор становив 887 га при плані 665 га. Трактористи зекономили 14,5 тис. крб., виділених на ремонт сільськогосподарських машин і знарядь. Механізатор В. Т. Вовк трактором ДТ-54 виробив 1200 га умовної оранки. Він завоював право на участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Є. С. Горлевський виорав 810 га при плані 306 га. Завдяки наполегливій праці механізаторів, працівників рільничих бригад соціалістичні зобов’язання колгоспники успішно виконали. В артілі «Заповіт Ілліча» з кожного гектара одержано по 15,6 цнт зерна, 256 цнт цукрових буряків. Серед буряківників найкращих наслідків добилася ланка комсомолки Н. С. Гнатюк, виростивши на площі 7 га по 300 цнт буряків.
Новий етап у розвитку громадського господарства почався після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. Партійна організація, сільська Рада разом з керівними працівниками та спеціалістами сільського господарства розробили і здійснили заходи щодо підвищення продуктивності праці, зниження собівартості зерна, м’яса, молока. Особлива увага приділялася піднесенню культури землеробства, раціональному використанню кожного гектара землі. Серед механізаторів розгорнулося соціалістичне змагання за краще використання потужної сільськогосподарської і транспортної техніки. В 1967 році в артілі вже налічувалося 20 тракторів, 12 комбайнів, 13 вантажних автомобілів.
Внаслідок великої організаторської роботи комуністів, натхненної праці колгоспників досягнуто дальших успіхів у рільництві. Високим урожаєм зернових, технічних та інших культур порадували працівники тракторної і рільничих бригад у ювілейному 1967 році. На всій площі, відведеній під озимі і ярі культури, одержано по 24,6 цнт зерна з га, а зерна кукурудзи — по 44,5 цнт. Колгосп виростив по 316 цнт цукрових буряків з га, 124 цнт картоплі, 186 цнт овочів. Ще кращих наслідків добились михайлівські трудівники в наступні роки. В 1968 році кожен гектар бурякової плантації дав 372 цнт, а в 1969-му з гектара одержано по 28,2 цнт зернових.
У роки семирічки та наступної п’ятирічки партійна організація і правління колгоспу дбали про дальший розвиток тваринництва. Будувались нові капітальні приміщення для утримання худоби. Зміцнювалася кормова база, поліпшилось водопостачання і електропостачання тваринницьких ферм, застосовувались ефективні методи годівлі й утримання тварин. І ось наслідки — в січні 1968 року тут налічувалось уже 1076 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 323 корови; 753 свині, 4,5 тис. штук птиці. В ювілейному 1967 році надій молока на фуражну корову досяг 2120 кг. Збільшувалось виробництво м’яса і яєць. У 1967—1969 рр. колгосп щорічно виробляв у стогектарному обчисленні по 57 цнт м’яса і 12,3 тис. штук яєць. За успіхи, досягнуті у виробництві продуктів тваринництва, кращих колгоспників було відзначено урядовими нагородами.
Успішно розвиваються тут допоміжні галузі господарства. Очищено старий ставок з водним дзеркалом у 70 га, створено ще одно водоймище. Розширено площу колгоспного саду, збільшено пасіку. Великі прибутки артіль одержувала від рибництва, садівництва. В 1968 році у ставках артілі виловлено 200 цнт риби.
У післявоєнні роки зростало й промислове виробництво. Нині в Михайлівці працюють електропідстанція потужністю 35 тис. квт, цехи Хмельницького цегельного заводу, інкубаторна станція. В 1967 році на підприємствах працювало 113 робітників. Обсяг валової продукції становив 340 тис. карбованців.
Значно розширилося житлове будівництво. Лише протягом 1965—1967 рр. в Михайлівці збудовано 73 житлові будинки. Докорінно змінився зовнішній вигляд села. Переважна більшість жител — красиві, просторі, криті черепицею і шифером будинки. Прикрашають село нові приміщення середньої школи, будинку культури, лікарні, магазинів сільського споживчого товариства.
Сільська Рада та громадські організації велику увагу приділяють благоустрою села. Ці питання розглядаються на сесіях Ради, засіданнях її виконкому, постійної комісії шляхового будівництва і благоустрою, а в останні роки вони виносяться на обговорення сільських сходів, які нині відіграють важливу роль у житті села.
Рішення сесій сільської Ради і сходів успішно втілюються в життя. Так, в 1957 році прокладено 600 кв. м тротуарів, поліпшено водопостачання центральної частини Михайлівни, відремонтовано мости, громадські будівлі, упорядковано площі, сквери, садиби жителів села, посаджено на вулицях і шляхах близько 10 тис. фруктових і декоративних дерев. Споруджено пам’ятник-обеліск односельчанам, що віддали своє життя за свободу і незалежність соціалістичної Батьківщини в роки Великої Вітчизняної війни.
Медичне обслуговування жителів села забезпечують дільнична лікарня на 75 ліжок, протитуберкульозний диспансер. Лікарня має поліклінічне, пологове і дитяче відділення, клініко-діагностичну і біохімічну лабораторії, фізіотерапевтичний, хірургічний, неврологічний, рентгенологічний та інші кабінети, дитячу та жіночу консультацію, молочну кухню. Лабораторії і кабінети обладнані найновішою діагностичною і лікувальною апаратурою, інструментами. Медичні заклади налічують 12 лікарів і 51 працівника середньої медичної кваліфікації.
В селі працюють середня і восьмирічна школи, в яких 57 учителів навчають близько 600 дітей. Михайлівська середня школа — один з кращих загальноосвітніх навчальних закладів Ярмолинецького району. Вчительський колектив багато працює над удосконаленням навчальної і виховної роботи та підвищенням педагогічної майстерності. В цьому йому багато допомагає школа передового досвіду. З лекціями і доповідями часто виступають тут педагог орденоносець С. П. Жолинська й інші вчителі. В школі зразково поставлена виховна і позакласна робота. З ініціативи комсомольців створено ленінський зал, працюють учнівські гуртки — юних математиків, технічні, сільськогосподарський, юних натуралістів та інші. Сільська Рада, правління артілі «Заповіт Ілліча» і батьківські комітети постійно піклуються про нормальну роботу шкіл села. За їх допомогою при середній школі споруджено спортзал, приміщення для інтернату та їдальні, організовано харчування учнів, які вчаться в групах подовженого дня.
Важливе місце в діяльності партійної організації колгоспу і сільської Ради посідає керівництво культурно-освітньою роботою, яка зосереджується, головним чином, у будинку культури й бібліотеці. При будинку культури є зал для глядачів на 300 місць, сцена, стаціонарна кіноустановка, кімнати для занять аматорських гуртків, духовий оркестр та інше.
Провідною в діяльності будинку культури є масово-політична робота. Тут відбуваються урочисті збори, присвячені радянським святам і знаменним датам, читаються лекції і доповіді на суспільно-політичні теми. Жителі села люблять відвідувати тематичні вечори запитань і відповідей, диспути, які проводяться цікаво й змістовно. Часто вони супроводяться концертами художньої самодіяльності, демонструванням наукових кінофільмів і кіножурналів.
На період польових робіт створюється молодіжна агіткультбригада «Жайворонок», яка проводить культурно-масову роботу на тваринницьких фермах, у польових і тракторних станах. Будинок культури займається і краєзнавчою роботою. В народному музеї зібрано 350 експонатів, що розповідають про історичне минуле села, про успіхи, досягнуті трудівниками Михайлівни у соціалістичному і комуністичному будівництві. Створено також кімнату бойової слави.
У Михайлівці добре дбають про розвиток самодіяльного мистецтва. При будинку культури працюють драматичний, хоровий, вокальний, хореографічний, художнього читання, музичний та інші гуртки художньої самодіяльності, в роботі яких бере участь близько 110 аматорів. Самодіяльні колективи виступають на сцені будинку культури, організовують концерти і спектаклі в клубах сусідніх сіл.
Бібліотека села — одна з найбільших у районі. В її фондах налічується понад 15 тис. книжок. Вона популяризує книги В. І. Леніна, політичну літературу, твори кращих радянських прозаїків і поетів, організовує читацькі конференції, виставки книжкових новинок.
З піднесенням матеріального добробуту і культурного рівня трудівників зростає попит і на періодичну літературу. В 1967 році на тисячу жителів Михайлівки передплачувалось 1120 примірників газет і журналів. Майже в кожній сім’ї є радіоприймач, дедалі ширше входить у побут телебачення.
Сільська Рада і громадські організації всіляко сприяють впровадженню в побут нових свят і обрядів: влаштовують урочисті проводи до Радянської Армії, реєстрації шлюбів і новонароджених тощо.
В селі Михайлівці народився український радянський письменник К. .0. Гордієнко. Уродженцем цього села є доктор медичних наук Г. Л. Кац. Невпізнанною стала нині Михайлівна — колись бідне, занедбане волосне містечко. Її трудівники — колгоспники, робітники, інтелігенція — наполегливо борються за дальше зростання економіки, за новий розквіт культури й освіти соціалістичного села.
І. В. ГАРНАГА, В. М. ЄВТУШЕНКО