Київ — центр української культури у дру­гій половині XVII століття

Підготовлено: Admin. Розділ: Київ

Перемога, здобута українським народом спільно з російським народом у бо­ротьбі проти польсько-шляхетського панування та турецько-татарської агресії, викликала піднесення творчих сил українського народу, що знайшло свій вияв у розвиткові культури.

Розвиток культури Києва був нерозривно зв’язаний з цим новим піднесенням національної самосвідомості українського народу. Істотним для культури другої половини XVII століття було зростання в ній світських рис та реалістичних тен­денцій. Всі успіхи в галузі української культури другої половини XVII століття були пов’язані із змінами в країні, які характеризувалися зародженням нових виробничих відносин, початком перетворення української народності в націю.

Возз’єднання України з Росією відкрило широкі можливості для взаємного збагачення культур двох братніх народів.

Київ у другій половині XVII століття був, як і раніше, центром освіти, науки і літератури, При церквах були організовані початкові загальноосвітні школи, в яких вчились діти заможних міщан, козаків та духовенства. Велику роль відігра­вала Братська колегія, яка, по суті, була вищою школою на Україні.

У 50-х роках XVII століття Братська колегія знаходилася в дуже скрутному становищі. Майже всі студенти колегії пішли у козацьке військо. Після возз’єд­нання України з Росією російським урядом колегії було надано ряд привілеїв, що сприяло її відродженню. Однак у 1658 році під час великої пожежі згорів будинок колегії, загинуло навчальне обладнання, бібліотека. Але у 1659 році Братській колегії, завдяки клопотанням ректора І. Галятовського, були повернуті всі її воло­діння: містечка Ксаверове і Мухоїди та ряд сіл. У 70-х роках їй було надано ряд дворових місць на Подолі. У зв’язку з цим почалось швидке відродження колегії, поліпшився матеріальний стан, зросла її популярність. На кінець XVII століття в ній навчалось уже не менше тисячі чоловік. У колегії після її закінчення лише незначна частина слухачів ставала священослужителями, більшість одержувала світську освіту.

Братська колегія продовжувала національні традиції українських шкіл, але разом з тим застосовувала систему й методи європейських вищих шкіл того часу.

Вона була забезпечена висококваліфіко­ваними викладачами. В колегії було 8 класів. Навчання провадилось за широ­кою програмою. Вивчались мови (слов’ян­ська, польська, латинська і грецька), нотний спів, православний катехізис, арифметика, астрономія, поезія, ритори­ка, музика, філософія, вивчались також німецька і французька мови, історія і географія. В колегії було створено вели­ку бібліотеку.

Для розвитку культури і освіти ве­лике значення мало книгодрукування, Київ у другій половині XVII століття був одним з найбільших центрів друкарства. Друкарня, яка знаходилась у Києво- Печерському монастирі, займала перше місце за кількістю видань на Україні. В другій половині XVII століття було надруковано понад 100 видань, у значній мірі великих за обсягом книг з чітким шрифтом, добре оздоблених заставками, орнаментами і гравюрами. Видавались книги релігійного змісту (служебники, тріоді, євангелія, патерики), історичні твори, полемічні і художні — як оригі­нальні, так і перекладні. Найбільшою популярністю користувались книги «Киє­во-Печерський патерик» (1661 р.) та «Си­нопсис» (1674 р.).

У другій половині XVII століття значного розвитку досягла наука. Досить широко розроблялись проблеми філосо­фії . Справжнім вченим-енциклопедистом був Інокентій Гізель, якого сучасники називали «Аристотелем». У 1645—1650 рр. він був ректором Братської колегії. В той час він видав кілька своїх праць і серед них — «Твір про філософію» і «Мир с богом человеку» (1669 р.). У цих філософ­ських працях, загалом ідеалістичних, Гізель вказував на вічність природи і матерії.

Питання філософії, логіки і психології розробляли і вивчали київські вчені того часу: Іосаф Кроковський читав курс філософії у Братській колегії у 1685— 1689 рр., Стефан Яворський, професор філософії та префект колегії у 90-х роках, та Інокентій Половський викладав філософію в колегії в кінці XVII століття. Пи­тання моральні висвітлював у своєму творі «Ієрогліфічна іфіка або навчальна філо­софія» Афанасій Милославський.

Незважаючи на ідеалістичний світогляд київських учених-філософів, схолас­тичність їх міркувань, відстоювання догматів православної релігії,— вони були найбільш освіченими людьми свого часу, обізнаними з досягненнями науки, а тому вони і визнавали існування об’єктивного світу, вічність матерії, вірили в можли­вість пізнання її, в силу і могутність людського розуму. їх учні поширювали ці ідеї далеко за межами Києва й України.

В другій половині XVII століття у Києві високого рівня досягла історична думка. В Київських монастирях продовжувалось пи­сання літописів. Серед них певне місце посі­дає «Межигірський літопис», складачем якого деякі вчені вважають настоятеля Спасо-Межи- гірського монастиря Іллю Кошаківського. В літопису дається опис подій на Київщині і Волині з кінця XIV століття і до 1700 року. Особливу увагу звернуто в літопису на козацькі рухи. Відомою літописною пам’яткою є також літопис Леонтія Боболинського, ченця Видубицького монастиря. Найціннішою частиною літопису є оповідання про сучасні автору іс­торичні події, зокрема про боротьбу Росії проти Туреччини на Правобережжі України.

Праці, які становлять собою новий, значний крок у розвитку вітчизняної історіографії, були написані у Києві в другій половині XVII сто­ліття. Це «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Сафоновича (опублікована у 1672 р.) та «Синопсис» невідомого автора1. В другій частині «Хроніки» Ф. Сафоновича дана збірка історичних повістей про найвизначніші події на Україні з XIII і до кінця XVII століття. Автор висловлює думку про спільність по­ходження українського, російського і біло­руського народів, про закономірність та істо­ричну вмотивованість возз’єднання України з Росією.

Розвиток історіографії XVII століття завершує «Синопсис», надрукований у Києві в 1674 році. В ньому відображене історичне минуле українського народу в зв’язку з істо­рією братнього російського народу. Показана спільність походження російського, україн­ського та білоруського народів та спільність їх боротьби із зовнішніми ворогами.

В другій половині XVII століття в Києві працювала велика група вчених-філологів, педагогів, знавців багатьох мов, письменників-полемістів, церковних, літературних і по­літичних діячів, які брали активну участь у культурному житті України та Росії.

Автором багатьох полемічних творів, спря­мованих проти уніатів і єзуїтів, був Іоанікій Галятовський. Його збірник «Ключ разумения» був зразком ораторського мистецтва свого часу, а твори «Старий костьол», «Бесіда» відігра­ли значну роль у боротьбі українського народу з уніатством і папством.

Намагаючись бути зрозумілим народу, Галятовський писав мовою, досить близькою до народної. Він активно виступав за культурно-літературні взаємини українського і російського народів.

Визначним філологом, педагогом і літературним діячем був Єпіфаній Славинецький, який переклав багато творів тогочасних європейських учених з географії, історії, медицини. Ним написано ряд оригінальних творів, бесід, повчень, канонів.

Професор і ректор Братської колегії Лазар Баранович (1620—1693 рр.) — автор численних полемічних творів, спрямованих проти католиків і уніатів, та збірників повчань, житій святих, віршів. Виступаючи як проповідник і письменник-богослов, Баранович захищав інтереси феодалів. Він активно підтримував боротьбу народу за возз’єднання України з Росією.

Відомими київськими вченими і письменниками також були І. Максимович, А. Сатанівський, В. Голенківський, Г. Домецький, А. Радивиловський та інші.

Значного розвитку в Києві набрав театр, який існував у вигляді шкільної драми та вертепу — лялькового театру.

Після визвольної війни 1648—1654 рр. швидко розвивалася архітектура. Буду­ються монументальні собори, дзвіниці, що надавали місту оригінальності і особли­вої краси, збагачували його силует. Прикладом нового церковного будівництва була почата в 70-х роках церква у Межигірському монастирі. Такого ж типу церкви були збудовані у Братському і Пустино-Микільському монастирях зодчим Й. Старцевим, який вдало поєднав український стиль з рисами російського мистецтва.

Значну роль відіграли Братська колегія і Києво-Печерська друкарня у роз­витку українського образотворчого мистецтва. Найкращими граверами тоді були І. Щирський та Л. Тарасевич, які залишили багато творів і серед них ілюстрації у «Києво-Печерському патерику», а також чимало гравюр, що відображали київ­ську дійсність того часу.

З творів живопису київських майстрів найбільш відомі іконостаси, ікони, розписи і портрети. Своєрідністю і яскравістю відзначаються іконостаси Києво- Микільського собору, розпис якого почато у 90-х роках XVII століття, іконостас Георгіївського собору, Видубицького монастиря та інші.

Київ був і центром музичної культури України. У братській школі і колегії викладання співів було на високому рівні, чому в значній мірі сприяв М. П. Дилецький — відомий український композитор і педагог.

У другій половині XVII століття Київ як культурний центр відігравав велику роль не тільки в житті України, але й Росії в цілому, сприяючи розвиткові культур­них взаємозв’язків, взаємовпливу і більш тісному зближенню російського і укра­їнського народів.

Трекбэк с Вашего сайта.