Київ у період назрівання революційної кризи та в роки першої російської революції (1900-1907 рр.)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4
Початок XX століття був переломним моментом в історії революційної боротьби. Центр світового революційного руху перемістився в Росію. Тут назрівала народна революція, першочерговим завданням якої було повалення самодержавства.
На Україні, як і в усій Росії, розгорталась революційна боротьба пролетаріату і селянства. Одним із значних центрів революційного руху напередодні першої російської революції був Київ.
Капіталістична експлуатація трудящих, їх політичне безправ’я доповнювались на Україні жорстоким національним гнобленням. Промислова криза, яка стала особливо відчутною в Києві з другої половини 1900 року, безробіття, голод погіршили і без того тяжке становище пролетаріату, посилили його революційну боротьбу. Робітники, керовані соціал-демократами, переходять від економічної до політичної боротьби, проводять політичні страйки й демонстрації, вимагаючи політичних свобод і 8-годинного робочого дня.
Ці нові риси робітничого руху Росії проявились під час святкування Першого травня 1900 року. Київські робітники та ремісники відзначили цей день сходкою, яку провели за містом. У травні 1900 року в Києві відбувся великий страйк будочників, у якому взяла участь 1 тис. чоловік. Ним керував Київський комітет РСДРП1. Всього в 1900 році в Києві відбулося 20 страйків, у яких взяли участь переважно робітники харчової промисловості2.
У 1901 році революційна боротьба київського пролетаріату посилюється. В січні застрайкували робітники машинобудівного заводу Гретера і Криванека. Приводом до страйку було зниження розцінок і скорочення робіт. У страйку взяло участь 86 чоловік3 4. На заклик Київського комітету РСДРП на знак протесту проти віддання київських студентів у солдати робітники Києва 11 березня 1901 року організували демонстрацію. Як відзначала «Искра», вона «пройшла блискуче».
По всій країні прокотилася хвиля політичних демонстрацій в Першотравневі дні, хоч уряд вживав усіх заходів, щоб не допустити виступів пролетаріату. У Києві 1 травня тисячі робітників припинили роботу. 6 травня вони організували антиурядову демонстрацію, але вона була розігнана поліцією1.
Робітники Києва продовжували страйкову боротьбу. У жовтні страйкували кравці майстерень, розташованих на Хрещатику. Але страйк розпочався неодночасно і проходив неорганізовано. 4 листопада кравці виступили знову. Припинилась робота в 60 майстернях на Хрещатику і на Подолі. Страйкарі вимагали скорочення робочого дня з 18 до 12 годин і підвищення заробітної плати на 50 проц. Страйк тривав близько двох тижнів, внаслідок чого хазяї змушені були піти на деякі поступки2. В кінці листопада страйкували робітники заводу «Товариства дубових екстрактів у Росії»3.
Ще з більшою силою розгорнувся революційний рух у 1902 році. Київський комітет РСДРП 1 лютого звернувся до робітників з прокламацією, в якій закликав вийти на демонстрацію. Вона почалась 2 лютого о 12-й годині на Хрещатику. Демонстранти несли прапори з написами: «Геть самодержавство!», «Свобода слова, друку, зборів!», «Політична свобода!». Кінні стражники і городові з нагаями та шаблями кинулись на демонстрантів і частину з них відтіснили на вул. Прорізну. Звідси демонстранти вирушили до університету, де зібралося близько 10 тис. чоловік. Тут вони були розігнані козаками. Наступного дня — 3 лютого демонстрація почалася о 2-й годині дня і тривала до пізньої ночі. Багато демонстрантів було побито й заарештовано. Всього в ці дні було заарештовано близько 200 чоловік4.
Під впливом революційних виступів пролетаріату активізувався студентський демократичний рух, який В. І. Ленін вважав важливою складовою частиною політичної боротьби проти царського самодержавства.
Для боротьби з реакційною політикою уряду студенти вирішили об’єднатися. Демократично настроєні студенти Києва групувались навколо «Союзної ради об’єднаних земляцтв і організацій». Одним з осередків студентського руху у місті був Київський університет. Восени 1900 року студенти університету виступили з протестом проти виключення двох своїх товаришів і організували сходку. У відповідь на це багатьох студентів було заарештовано і за урядовим розпорядженням від січня 1901 року 183 з них було віддано в солдати. На цю розправу студенти всіх вищих учбових закладів міста відповіли загальним страйком. Викриваючи цей небачений каральний захід царизму, В. І. Ленін у статті «Віддача в солдати 183-х студентів» поставив перед робітничим класом, соціал-демократією і всіма прогресивними верствами суспільства завдання відповісти на нього політичним протестом5.
Київські робітники підтримали революційні виступи студентів. Київський комітет РСДРП у січні 1901 року видав відозву, в якій закликав передову частину студентства разом з робітничим класом підніматись на боротьбу. Комітет РСДРП був також ініціатором організації студентської демонстрації 11 березня, в якій взяли участь і робітники. Демонстрація пройшла успішно6 7.
Під впливом соціал-демократичної організації київські студенти починають розуміти необхідність політичної боротьби. У жовтні 1901 року в університеті та політехнічному інституті відбулися масові сходки. В резолюції, прийнятій студентами політехнічного інституту, підкреслювалось: «Наші академічні вимоги можуть бути задоволені лише шляхом політичної боротьби»1.
Підбиваючи підсумки студентського руху в 1901 році, В. І. Ленін писав: «Досвід минулого року не минув для студентів марно. Вони побачили, що тільки підтримка народу і головним чином підтримка робітників може забезпечити їм успіх…»1.
Піднесення революційного руху, перехід пролетаріату від економічної до політичної боротьби настійно вимагали керівництва з боку революційної соціал-демократії. Перед марксистами постало завдання об’єднати розрізнені соціал-демократичні організації в революційну партію, яка була б здатна повести пролетаріат на боротьбу проти царизму і капіталізму.
Вирішальну роль у створенні марксистської партії в Росії відіграла організована В. І. Леніним нелегальна загальноросійська політична газета «Искра». Перший номер її вийшов у грудні 1900 року.
Навколо «Искры» згуртувались її агенти — професіональні революціонери, які підтримували зв’язок з місцевими соціал-демократичними організаціями, розповсюджували газету і ленінські праці. Агентами «Искры» в Києві у різний час працювали Ф. В. Ленгнік, П. А. Красиков, М. Е. Бауман, Д. І. Ульянов, М. М. Литвинов (Валах), О. Г. Шліхтер, С. М. Афанасьева, А. Кузнецова, Г. І. Окулова, В. С. Еобровський та інші. На початку 1901 року в Києві була організована група сприяння «Искре», яка підтримувала систематичний зв’язок з В. І. Леніним, вела жваве листування з редакцією.
«Искра» широко розповсюджувалась серед робітників, інтелігенції, студентської молоді Києва. Агенти «Искры» були тісно зв’язані з київськими робітниками, одержували від них інформацію про революційний рух у місті і губернії та надсилали її до редакції. В 42 номерах газети було надруковано 93 матеріали про Київ і Київську губернію2.
Газета «Искра», твори В. І. Леніна, особливо його праця «Що робити?», відіграли велику роль у політичному вихованні київських робітників, у вивільненні їх з-під впливу «економістів», у завоюванні Київського комітету РСДРП на бік «Искры».
В результаті масових арештів, проведених властями після І з’їзду РСДРП у 1898 році, в Київському комітеті РСДРП переважали «економісти», які вважали, що робітничий клас повинен вести лише економічну боротьбу, виступали проти об’єднання всіх соціал-демократичних організацій в єдину централізовану партію.
Під впливом «Искры» в Київській організації почали групуватись сили, що виступали за необхідність політичної боротьби. В ході тривалої і гострої боротьби між іскрівцями та «економістами» на кінець 1901 року більшість членів комітету стала на позицію «Искры»3 .
Занепокоєні зростаючим впливом іскрівців серед робітників і пожвавленням політичної боротьби пролетаріату, власті робили все, щоб виявити агентів «Искры». У лютому 1902 року їм вдалося заарештувати представників соціал-демократичних організацій Києва, Москви, Кавказу і редакції «Искры», що прибули до Києва на нараду. Арешти були проведені і в інших містах. Київському жандармському управлінню було дано наказ організувати показовий процес над іскрівцями. З цією метою всіх заарештованих іскрівців привезли до Києва і кинули до Лук’янівської тюрми.
Київська група «Искры» з допомогою товаришів, що прибули з Москви, організувала втечу іскрівців. Серед 11 іскрівців, які 18 серпня 1902 року втекли з Лук’янівської тюрми, були М. Е. Бауман, М. М. Литвинов, В. С. Еобровський та інші. З приводу цієї вдалої втечі Київський комітет РСДРП і організація «Искры» випустили спеціальну прокламацію4.
Втеча з тюрми і вихід на волю іскрівців сприяли дальшому зростанню впливу ідей «Искры» серед членів Київського комітету РСДРП. На кінець 1902 року комітет визнав «Искру» своїм керівним органом, схвалив створення Організаційного комітету по скликанню II з’їзду РСДРП. Але «економісти», скориставшись від’їздом з Києва кількох іскрівців, скасували це рішення.
Таке становище в Київському комітеті дуже хвилювало В. І. Леніна. В листі до уповноваженого «Искры» у Києві Ф. В. Ленгніка В. І. Ленін гостро критикував його за те, що він не увійшов до складу комітету для боротьби за іскрівські принципи й тактику1. Після тривалої боротьби з «економістами» іскрівський напрям остаточно переміг у Київському комітеті РСДРП, про що офіціально було заявлено в березні 1903 року у прокламації комітету2.
Перемога іскрівського напряму в Київському комітеті сприяла дальшій активізації його роботи.
Комітет звертається до робітників з прокламаціями, в яких роз’яснює значення політичної боротьби. В листівці, випущеній ним 1 квітня під назвою «Чому російському робітникові потрібна політична свобода», підкреслювалось, що «російський пролетаріат може добитись розширення політичних прав лише шляхом революційного повстання із зброєю в руках»3.
Особливо велику роль відіграв Київський комітет РСДРП в організації київських робітників для участі в загальному політичному страйку, що охопив влітку 1903 року південь Росії. Страйк, що почався в Баку, був дружно підтриманий пролетаріатом великих промислових центрів України.
Київський комітет РСДРП провів велику підготовчу роботу до страйку, склав вимоги робітників до підприємців, випустив агітаційні листівки. 21 липня комітет звернувся із закликом до залізничників і друкарів підтримати загальний страйк. «Кидайте негайно роботу! — говорилось у відозві комітету.— Наші одеські і бакинські товариші чекають нашої підтримки»4. Страйк почався того ж дня. Припинили роботу робітники Головних залізничних майстерень і Південноросійського машинобудівного заводу, всього близько 4 тис. чоловік. Страйкарі вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо. В листівці «До всіх робітників м. Києва» Київський комітет РСДРП закликав робітників підтримати страйк, що почався5. Другого дня, 22 липня, до страйку приєдналися друкарі, робітники кількох інших підприємств, а 23 липня страйкували робітники більшості заводів і фабрик, працівники крамниць, конки, пекарень.
Для боротьби з страйкарями до міста були стягнуті війська. Сутички робітників з поліцією і військами відбувалися в багатьох районах міста. 23 липня була вчинена кривава розправа над страйкарями, що зібрались в районі залізничного вокзалу. Робітники припинили рух поїздів, вимагаючи задовольнити їх вимоги. Віце-губернатор, що прибув на місце подій, дав наказ стріляти в беззбройних робітників. В результаті 8 робітників було вбито, багато поранено6.
Звістка про цю звірячу розправу викликала величезне обурення київських робітників. Наступного дня страйк став загальним. В деяких місцях відбувались, демонстрації. 25 липня сталася сутичка між робітниками і козаками на Подолі, внаслідок якої кілька чоловік було поранено.
Київський комітет РСДРП вирішив організувати 27 липня демонстрацію протесту проти жорстокої розправи над страйкарями. Проте демонстрація не відбулася, бо до місця її проведення були стягнуті війська, а напередодні в місті проведені арешти. Після 27 липня страйк пішов на спад.
В результаті впертої боротьби робітники добились деякого поліпшення умов праці. Але основне значення страйку полягало в тому, що він сприяв політичному вихованню пролетаріату, показав роль організованої боротьби. Це був огляд сил пролетаріату Росії напередодні революції 1905 року. Оцінюючи загальний страйк 1903 року, В. І. Ленін писав: «Почувається, що ми напередодні барикад…»1.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4