Соціально-економічний розвиток Києва. Міське самоврядування (продовження)
Велику частину київського населення становили люди, що тимчасово перебували в місті. Так, щороку сюди приходили на заробітки майже 7 тис. чоловік. Війська, що перебували у літньому таборі біля Києва, становили понад 30 тис., богомольців приходило в Київ від 50 до 80 тис., понад 60 тис. війська проходило через Київ і зупинялося в ньому на певний час. Щорічно на контракти приїжджало близько 10 тис. чоловік. Таким чином, у Києві протягом року тимчасово перебувало понад 180 тис. чоловік1.
За підрахунками сучасників, у першій чверті XIX століття в місті було 59 невеликих заводів і 14 фабрик, на яких працювало 820 робітників. Щорічно продукція цих підприємств обчислювалась в 738 тис. крб. сріблом2. У 40-х роках металообробні заводи Києва збільшили випуск продукції з міді, заліза й чавуну і почали виробляти парові машини3. Але переважали все ж підприємства, що переробляли сільськогосподарську сировину. Із значних київських підприємств можна назвати заводи сальних свічок купців Ходунова та Бубнова, стеариновий завод купця Фінке, паровій і вальцьовий млин «Товариства Київського торгового борошномельного млина». Мед і пиво виробляли два підприємства: одне належало лаврі, друге — німецькій підданій X. Марр. Будівництво фортець і кам’яних будинків активізувало розвиток цегельної промисловості. У Києві налічувалося кілька цегельних заводів. Одним з найбільших був завод Ейсмана. В 1848 році на ньому працювало 150 робітників. Щорічно тут виробляли 3500 тис. штук цегли на суму 98 тис. крб. асигнаціями.
Великими цегельними заводами володіли київські промисловці С. Терехов,— річна продукція двох його заводів становила 4700 тис. цегли на суму 104600 крб.1,— і Альберхтам, підприємство якого щороку випускало 800 тис. штук цегли на суму 17 600 крб.2. У Києві діяв також цегельно-кахльовий завод, що належав відомому багатію Гудим-Левковичу. В цей же період виникли металообробні заводи Дегтярьових, Доната, Личковського і К° та інші.
В другій чверті XIX століття на Правобережній Україні, зокрема в Київській губернії, швидко розвивається цукрова промисловість. Це зумовило перетворення Києва у найбільший в Росії центр торгівлі цукром.
На всіх підприємствах застосовувалася ручна праця. Робочий день тривав улітку з 4-ї години ранку до 8-ї години вечора, а взимку — з 6-ї ранку до 9-ї вечора. За таку каторжну працю робітники одержували мізерну заробітну плату, якої часто не вистачало, щоб прогодуватися. Так, на заводі Ейсмана робітники одержували від 2 до 4 крб. на місяць на поганеньких хазяйських харчах, на заводі Фінке — від 3 крб. 25 коп. до 6 карбованців.
У місті зростало й кустарно-ремісниче виробництво. В середині XIX століття тут налічувалося 6048 ремісників, серед яких було багато прийшлих з центральних губерній Росії, особливо мулярів, пічників і теслярів.
Будівництво нових заводів і фабрик, розширення уже існуючих підприємств і збільшення у зв’язку з цим випуску промислової продукції, майже половина якої збувалася за межами міста,— все це зумовило розвиток транспорту, і зокрема дніпровського пароплавства.
Перше акціонерне пароплавне товариство у Києві виникло в 1835 році. Йому належало кілька пароплавів. Вони перевозили поряд з іншими вантажами камінь для будівництва Київської фортеці й шосе Київ — Чернігів. У Києві були також окремі власники пароплавів — генерал Мальцев, поміщик Пусловський та інші. В 1858 році виникло «Товариство пароплавства по Дніпру», яке перевозило вантажі й пасажирів по Дніпру, Прип’яті, Десні.
Зв’язок з Петербургом і Москвою здійснювався кінною поштою. З 1828 року, в результаті клопотань київського генерал-губернатора П. Ф. Желтухіна, пошту в столицю відправляли тричі на тиждень. У 1835 році київський купець Кисслівський організував «Контору диліжансів» для перевезення людей. Перші диліжанси з Києва відбули в червні 1835 року. Квиток до Москви коштував від 75 до 125 крб. А до Петербурга від 125 до 215 крб. Диліжанси з Києва відправлялися двічі на тиждень. Цим транспортом могли користуватися тільки багаті люди.
Після відкриття Одеського порту в 1794 році склалися сприятливі умови для збуту цукру, спирту і особливо пшениці, що посилило роль Києва в економічному житті Росії. Виросло значення Києва і як посередника в зовнішній торгівлі. Так, банківські обороти на контрактах, куди приїздило багато купців з Пруссії, Франції, Англії та інших країн, в 1836—1837 рр. становили 1,3 млн. сріблом, а 1845— 1849 рр. — в середньому 1,6 млн. карбованців3.
Інтенсивне зростання промислового виробництва, поліпшення міських шляхів, розвиток транспорту, зокрема пароплавства, сприяло зміцненню торгових зв’язків Києва з містами України й Росії і розвитку торгівлі в місті. Якщо в 1817 році в Києві налічувалася 361 крамниця, то на кінець 40-х років вже 794 крамниці, в т. ч. 187 у кам’яних будівлях. Було також 3 гостині двори1. Крім того, у місті було 6 базарів і щороку відбувалося 7 ярмарків. Найбільший — Контрактовий — тривав з 20 січня до 10 лютого. На ньому продавали не тільки сільськосгоподарські та промислові товари, а й маєтки; тут же здавали їх в оренду, застановляли разом з кріпаками тощо. Про розміри торгівлі на Контрактовому ярмарку свідчать такі дані: у 1830 році сюди привезли товарів на 1 482 452 крб., продали — на 626 876 крб., у 1856 році привезли товарів на 1 485 020 крб., продали — на 869 352 карбованці2.
Київські купці підтримували торгові зв’язки з петербурзькими, московськими купцями та іноземними фірмами. Щоб підірвати вплив польського дворянства й купецтва на економічне життя України та всіляко сприяти розвитку господарства й торгівлі російського, а також місцевого купецтва, Микола І в 1836 році наказав закрити «Бердичівську фінансову контору», що діяла від Варшавського банку. Але розвиток промисловості й торгівлі вимагав створення кредитного закладу, який провадив би банківські операції. І в лютому 1840 року в Києві відкрили «Контору державного комерційного банку». В 1852 році капітал банку становив уже 1 001175 карбованців3.
У міру зростання економічного потенціалу Києва і його торгових зв’язків з іншими містами Лівобережної України і Росії зростала потреба в будівництві постійно діючого моста. За проектом інженера Карла де Віньєля протягом 1848— 1853 рр. проти Аскольдової могили було збудовано ланцюговий міст довжиною 730 метрів. За проектом інженера G. С. Бобрищева-Пушкіна споруджено спуск до моста. За його ж проектом прокладено Брест-Литовське шосе. В 1856 році проклали дорогу від Наводницької пристані до Видубицького монастиря.
Отже, на кінець першої половини XIX століття Київ став значним містом Російської імперії. У 1856 році тут налічувалося постійних жителів 55 590 чоловік, з них: дворян — 981 чоловік, духовенства — 1525 (в т. ч. ченців — 801), міщан — 26 868, службовців — 664, військових — 18 677, вільновідпущених — 292, чиновників — 3206, інших — 3377 чоловік4.
На початку XIX століття царський уряд, прагнучи залучити на свій бік заможні верстви населення, надав українським поміщикам і заможним міщанам певні станові привілеї. В 1798 році було відновлено право на органи самоврядування, яке в 1802 році підтвердив Олександр І. З цієї нагоди за проектом архітектора А. І. Меленського в 1802—1808 рр. на схилах Дніпра було збудовано на гроші, зібрані з народу, пам’ятник «Магдебурзького права». Висота колони 18,4 метра, а всього монумента — 23,1 метра5. Він зберігся до наших днів. Найбільші вигоди від магдебурзького права мали цехові майстри, купці та інші багатії — вони тримали у своїх руках всю адміністративну, господарську та судову владу. На чолі магістрату стояв війт, якого обирали на цю посаду на все життя. Інші керівні посадив магістраті займали перші багатії міста, зв’язані між собою родинними стосунками. Діяльність війта й магістрату були безконтрольними.
У цехах, яких у 1820 році налічувалося в Києві 16, обирали керівників-цехмістрів. Вони разом з магістратом управляли життям міста.
Магістрат мав свій бюджет, що складався з прибутків від винного відкупу, процентів на капітал, який магістрат надавав купцям та міщанам у кредит, податків з різних торгових закладів, з дніпровських перевозів і підлеглих магістрату підприємств. Але дуже часто витрати перевищували прибутки. В 1811 році після пожежі магістрат не мав грошей, щоб допомогти потерпілим. Члени магістрату дбали про власне збагачення, а не про громадські справи і міське господарство. Більше ніж половина київських вулиць не була забрукована, не кажучи вже про міські провулки. Восени й весною навіть у Липках стояли калюжі й грязюка, а влітку, в спеку на вулицях Києва здіймалися хмари куряви, від якої задихалися люди. У 1821 році при розслідуванні скарги міщанина В. Кравченка, поданої в сенат, після численних перевірок і ревізій виявлено нестачу громадських грошей в сумі 1400 тис. крб.1. Більшість членів магістрату було заарештовано і віддано до суду.
В цей час у країні сталися серйозні політичні події. У 1825 році відбувся виступ декабристів, а в 1830—1831 рр. — польське повстання. Поряд з іншими заходами, спрямованими на зміцнення позицій царизму на Правобережній Україні, було скасовано у 1834 році магдебурзьке право. Всі судові й адміністративні функції по управлінню містом перейшли до міської думи, на чолі якої став «градський голова». Першими «градськими головами» були купці Дегтярьов, а потім Єлисєєв. У 1840 році Микола І ліквідував і Литовський статут. Замість нього в Києві почали діяти загальноросійські закони.
Проте становище простого трудового народу і надалі лишалося тяжким. Безупинно зростали ціни на товари першої необхідності. В місті не вистачало придатної для пиття води. Водопроводу не було. Власті не дбали про санітарні умови, особливо на околицях, де жив трудовий народ. Внаслідок цього часто вибухали епідемії. Так, у період з 1802 по 1826 рік чотири рази лютувала віспа, а з 1830 по 1855 рік кілька разів спалахувала епідемія холери. Тільки в 1847 році від холери померло 990 чоловік, а в 1853 році — 813 чоловік. В окремі роки смертність перевищувала народжуваність.
Замість справжньої боротьби з стихійним лихом «святі отці» Печерського монастиря обносили навколо церкви ікону, правили молебні, як «профілактичний» захід проти епідемій радили носити в ладанках на шиї письмові звернення до богородиці2. Медичну допомогу населенню подавали приватні лікарі та в трьох лікарнях (у т. ч. в міській, відкритій в 1805 році на громадські кошти).
Великої шкоди завдавали місту розливи Дніпра. Так, у 1845 році на Подолі було затоплено 538 будинків3. А між тим рішучих заходів для боротьби з цим лихом не вживалося. Зате в Києві в середині XIX століття було 68 церков і 87 «питейных заведений», які становили важливу статтю міського бюджету. Власті намагалися потопити в горілці свідомість трудового люду, щоб відвернути його від політичної боротьби.
Трекбэк с Вашего сайта.