Вища школа і наука в роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.)
В перші роки відбудовного періоду, незважаючи на величезні фінансово-економічні труднощі, вищі навчальні заклади Києва готували спеціалістів для багатьох галузей господарського і культурного будівництва. Потужним втузом республіки став Київський політехнічний інститут, що мав у своєму складі факультети: механічний, хімічний, електротехнічний (відкритий у 1918 році), інженерів шляхів — так з 1922 року почав називатися колишній інженерний факультет. В інституті в 1922 році навчалося 2162 студенти.
На базі агрономічного факультету КПІ в 1922 році створено самостійний сільськогосподарський інститут. Він мав агрономічне, зоотехнічне і лісове відділення, на яких навчалося понад 600 студентів. Інститут тимчасово перебував у садибі КПІ. Пізніше для нього збудували в Голосіївському лісі добре обладнані учбові й допоміжні приміщення.
З 1921 року став самостійним вузом ветеринарно-зоотехнічний інститут, відкритий у 1920 році спочатку як факультет народного університету-політехнікуму. Він складався з ветеринарного і зоотехнічного відділень.
На базі консерваторії, до якої приєднали музично-драматичну школу ім. М. Лисенка, що існувала в Києві з 1903 року, був створений музично-драматичний інститут. В єдиний художній інститут у 1924 році об’єднались архітектурний і художній інститути, які готували працівників образотворчого мистецтва і радянських зодчих. Крім того, у Києві працювали медичний інститут, інститути народного господарства і народної освіти.
Створення порівняно стрункої системи вищої освіти в Києві було значним досягненням Радянської влади. Але розформування Київського університету, як і інших університетів України, здійснене тодішнім керівництвом Наркомосу УРСР, негативно вплинуло на рівень підготовки спеціалістів і призвело до тимчасового розпорошення наукових сил республіки і звуження науково-дослідної роботи.
Підготовка нової, радянської інтелігенції, спеціалістів із середовища робітничого класу і трудящого селянства була в період мирної господарської роботи одним із важливих і першочергових завдань. Великою перешкодою на шляху здійснення цього завдання стало те, що трудящі не мали знань, необхідних для навчання у вищих учбових закладах. З метою підготовки робітників і селян до вступу у вузи на Україні, за прикладом РРФСР, у 1921 році починає створюватися мережа робітничих факультетів при інститутах. У числі перших відкрився в 1921 році робітфак при Київському політехнічному інституті. Слідом за ним організувалися робітфаки при інститутах народної освіти, народного господарства, медичному, сільськогосподарському. Крім того, на базі робітничо-селянського університету, що виник у Києві в 1920 році, був створений вечірній робітфак. Усього в 1925 році в місті налічувалось 6 робітничих факультетів, де навчалося 1387 студентів1.
Щоб забезпечити вступ до вузів насамперед робітників і селян-незаможників, приймали до інститутів за відрядженням громадських організацій і державних установ. Радянська влада приділяла велику увагу матеріально-побутовому забезпеченню пролетарського студентства: були створені гуртожитки, відкриті студентські їдальні, студенти одержували стипендії тощо.
Завдяки великій роботі, спрямованій на демократизацію і пролетаризацію вищої школи, у вузах Києва рік у рік зростало число студентів з робітників і селян. Якщо у 1922 році в КПІ робітники становили 7 проц., а селяни 11 проц. всього студентства інституту, то вже в 1925/26 навчальному році робітників стало 32 проц. і селян 15 проц., а в 1927/28 навчальному році — відповідно 41 і 16 проц. Аналогічна картина спостерігалася і в інших вузах міста. Серед студентів значну частину становили випускники робітфаків.
Разом із збільшенням пролетарського студентства безперервно зростали у вузах партійні, комсомольські і профспілкові організації, які провадили велику ідейно-виховну роботу серед студентів і викладачів. Партія давала рішучу відсіч зміно-віхівцям, троцькістам, націоналістам та іншим ворогам, що намагались у своїй антирадянській діяльності використати студентську молодь, і в ході великої організаторської та ідейно-виховної роботи залучала на свій бік усе краще, що було серед студентства.
Одночасно велася велика робота для забезпечення вузів достатньою кількістю кваліфікованих професорсько-викладацьких кадрів як шляхом залучення до активної творчої праці кращої частини старої професури, так і підготовки нової.
Серед старої професури відбувався процес диференціації і розлому. Поряд з передовими вченими, що переходили на службу трудящих, були й такі, що хотіли реставрації буржуазних порядків у нашій країні, вели антирадянську пропаганду з вузівських кафедр. Так, у березні-квітні 1924 року в Києві розглядалася справа т. зв. «Київського обласного центру дії». Перед судом стали 18 контрреволюціонерів, серед яких було кілька викладачів вузів Києва. Судовий процес допоміг згуртуванню кращої частини вчених навколо Радянської влади.
Найважливішим завоюванням у галузі вищої освіти на кінець першого десятиріччя Радянської влади була радикальна зміна соціального складу студентства. У місті збільшилась мережа вузів у порівнянні з дореволюційним часом. Якщо в 1914 році в Києві діяло 7 вузів, з яких більше половини утримувались на плату за навчання, тобто за рахунок самих студентів, то в 1927 році було вже 9 державних інститутів. На їх 26 факультетах навчалось понад 9 тис. студентів і працювало більше тисячі професорів і викладачів. Крім того, діяло 6 робітничих факультетів, на яких до вступу у вузи готувались майже півтори тисячі робітників і селян. До цих учбових закладів треба додати 10 технікумів, що готували спеціалістів вузького профілю, але високої кваліфікації. (На Україні технікуми у двадцяті роки вважалися вищими навчальними закладами).
Успіхи в розвитку вищої освіти, досягнуті на кінець першого радянського десятиріччя, виявились, проте, недостатніми в наступні роки, коли радянський народ приступив до виконання грандіозного плану першої п’ятирічки. Треба було в найкоротший строк розширити підготовку спеціалістів для народного господарства. У 1928 році питання про вищу школу постало як одне з найважливіших політичних питань. Конкретною програмою перебудови роботи вищої школи відповідно до нових завдань соціалістичного будівництва стали рішення липневого (1928 р.) та листопадового (1929 р.) Пленумів ЦК ВКП(б) з питань поліпшення підготовки нових спеціалістів для народного господарства. Щоб виконати ці рішення, у 1929 — 1930 рр. проведено докорінну реорганізацію системи вищої освіти. Вищі навчальні заклади-були перебудовані за галузевим принципом і передані у відання господарських наркоматів і відомств, відкрито багато нових інститутів. За наркомосами союзних республік залишалося програмно-методичне керівництво роботою вищої школи.
ЦК ВКП(б) з усією гостротою висунув завдання дальшого поліпшення соціального складу студентства та його ідейно-політичного загартування. З цією метою було розширено мережу робітфаків, у вузи систематично відряджалися комуністи, посилено класовий принцип прийому до вузів.
У відповідності з бажанням трудящих усіх радянських республік уряд СРСР видав у 1929 році постанову про уніфікацію системи середньої спеціальної і вищої освіти. Технікуми УРСР, що раніше вважалися вищими практичними навчальними закладами, були покликані тепер готувати спеціалістів середньої кваліфікації.
За роки п’ятирічки відбулося значне зростання мережі вищих навчальних закладів у Києві. Якщо у 1927/28 навчальному році у місті було 9 інститутів, то на початок 1931 року число їх зросло до 23, а на початку 1932 року у Києві працювало вже більше ЗО інститутів. Зростання мережі вузів відбувалося головним чином за рахунок розукрупнення багатофакультетних інститутів і реорганізації деяких технікумів в інститути.
На базі факультетів одного з найбільших вузів України — Київського політехнічного інституту — у 1930 році створено 8 самостійних інститутів. Деякі з них виросли згодом у провідні вузи республіки. Такими стали, зокрема, технологічні інститути харчової і легкої промисловості.
Разом з тим треба відзначити, що в 1929—1931 рр. у будівництві вищої школи було припущено ряд помилок і викривлень політики партії, що знайшло свій вияв у створенні карликових вузів, у розпорошенні науково-педагогічних кадрів, у широкому запровадженні в навчальну роботу шкідливого «бригадно-лабораторного методу» тощо. Результатом цього було зниження рівня підготовки спеціалістів.
Тимчасом розвиток соціалістичного господарства на новій науково-технічній основі настійно вимагав рішучого поліпшення підготовки спеціалістів. Надзвичайно важливе значення в цій справі відіграла реалізація постанови ЦБК СРСР від 19 вересня 1932 року «Про учбові програми та режим у вищій школі і технікумах». Відповідно до постанови у Києві проведено велику роботу по перегляду номенклатури спеціальностей, мережі вищих навчальних закладів, учбових планів, програм, по зміцненню навчально-виробничої бази інститутів. Підвищилась роль лекцій у навчальному процесі, практичні заняття стали провадитись у зв’язку з лекційною роботою, належна увага приділялася самостійній роботі студентів.
Керуючись постановою ЦВК СРСР, уряд УРСР у 1933 році відкрив на Україні 4 державні університети, в т. ч. в Києві. Це мало важливе значення для поліпшення підготовки спеціалістів для різних галузей народного господарства і культури, для розвитку науково-дослідної роботи в республіці.
Київський державний університет став великим навчально-науковим закладом Радянської України. Рік у рік зростало число студентів в університеті. На 15 вересня 1934 року тут налічувалось 1384 студенти, у 1935 році — 1972, в 1936—2298, в 1937—2766і. За порівняно короткий строк з часу поновлення Київський університет перетворився на кузню кадрів народної інтелігенції, став великим центром української соціалістичної науки і культури.
У роки другої п’ятирічки була впорядкована мережа вищих учбових закладів, ліквідовані паралелізм у підготовці спеціалістів, подрібнення спеціальностей тощо. Карликові вузи злили з однотипними інститутами, забезпеченими кваліфікованими професорсько-викладацькими кадрами, достатньою кількістю навчальних і допоміжних установ. Хоча число вузів скоротилось, проте контингент студентів безперервно зростав. На 1 січня 1936 року в Києві працювало 19 інститутів, у яких навчалося 20 759 студентів, і 11 робітничих факультетів з 3742 учнями на них.
Важливу роль у дальшому зміцненні вищої школи в нашій країні, в т. ч. і в Києві, відіграла реалізація постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 23 червня 1936 року «Про роботу вищих учбових закладів і про керівництво вищою школою». Цьому ж сприяли постанови Радянського уряду про вчені ступені і звання і запровадження штатних посад для професорсько-викладацького складу вузів. Постанови визначали порядок підвищення кваліфікації викладачів, створювали умови для їх творчої наукової роботи.
За роки двох перших п’ятирічок (1928—1937 рр.) вищі учбові заклади УРСР дали країні близько 110 тис. молодих спеціалістів. Значну частину їх становили
вихованці вузів Києва. Лише Київський політехнічний інститут за зазначений період підготував (без заочників і екстернів) близько 4,5 тис. інженерів.
Напередодні Великої Вітчизняної війни у Києві працювало 22 вузи, в яких навчалось понад 23 тис. студентів. Число вузів у порівнянні з дореволюційним 1914 роком зросло втричі, а контингент студентів у них — у півтора рази.
Вузи Києва підтримували тісні зв’язки з численними підприємствами й установами, для яких вони готували кадри кваліфікованих працівників, виконували свої науково-дослідні роботи тощо. Міцний зв’язок існував між вузами столиці Радянської України і багатьма вищими учбовими закладами Російської Федерації; вузи братніх республік подавали один одному взаємну допомогу і підтримку.
Справжнім штабом української радянської науки в роки мирного соціалістичного будівництва стала Академія наук у Києві. Вже в 1923 році в складі Української Академії наук налічувалось 35 різних установ (інститутів, комісій, секцій, кабінетів тощо), в яких велась значна дослідницька робота. При Академії працювало 5 наукових товариств. В Академії наук налічувалося 37 дійсних членів, з них 25 працювали в Києві. Крім академіків, працювало 111 штатних наукових співробітників і 275 позаштатних.
Поряд з Академією наук у Києві в двадцяті роки була створена мережа науково-дослідних кафедр. У 1923 році їх було 18, а в 1924 році стало 25і. Кафедри існували як при вузах на правах автономних одиниць, так і окремо. Крім науково-дослідної роботи, на кафедрах велась підготовка аспірантів. У 1925 році, наприклад, при КПІ і КСГІ працювало 8 науково-дослідних кафедр, якими керували відомі вчені К. К. Симінський (кафедра будівельного мистецтва), К. О. Зворикін (кафедра механічної технології), В. П. Іжевський (кафедра хімічної технології) та інші. На кафедрах працювало 22 наукові співробітники, проходили підготовку 14 аспірантів2. При Київському інституті народної освіти в 1926 році працювало 6 науково-дослідних кафедр: мовознавства і літератури, зоології, ботаніки, геології, математики, педології. У 1923 році науково-дослідні кафедри Києва розпочали видавати свої «Наукові записки».