Севастополь, Кримська область (частина четверта)
2 листопада основні сили ворога наблизились до північної та північно-східної ділянок передового рубежу оборони Севастополя. Почалися запеклі бої. Фашистське командування розраховувало оволодіти містом з ходу. Атаки гітлерівської піхоти супроводжувалися нищівним вогнем артилерії, танками та масованими ударами авіації. Тільки 12 листопада бомби повністю зруйнували 37 та пошкодили 29 будинків. Битва не стихала ні вдень, ні вночі. Нелегко було захисникам та жителям міста. У перші дні оборони, заступаючи шлях ворогові, героїчно загинули майже всі бійці комуністичного батальйону. Але ті, хто залишалися в строю, стояли за рідне місто на смерть, безстрашно вступаючи в рукопашні бої, з гранатами в руках кидались під ворожі танки. Обрушували смертоносний вогонь на фашистські бойові порядки й тили важка корабельна артилерія та далекобійні гармати берегової оборони. Мужньо билися з фашистами в повітрі радянські льотчики. Авіацією Чорноморського флоту командував учасник боїв в Іспанії депутат Верховної Ради СРСР генерал-майор авіації М. О. Остряков.
Основною силою сухопутних військ, які боронили Севастополь, стала Приморська армія, перекинута в Крим кораблями Чорноморського флоту з Одеси, яку вона захищала майже 2,5 місяця разом з моряками-чорноморцями. Згодом вона брала участь у боях на півночі Криму і відійшла до Севастополя гірськими дорогами. Тим часом було створено Севастопольський оборонний район, командування яким 7 листопада Ставка Верховного Головнокомандування доручила віце-адміралу П. С. Октябрському. Його заступниками були: по сухопутній обороні — командуючий Приморською армією генерал І. Ю. Петров, по береговій обороні — генерал П. О. Моргунов, по військово-повітряних силах — генерал М. О. Остряков, а після його загибелі у квітні 1942 року — генерал В. В. Єрмаченков. Загальне керівництво обороною здійснювала Військова рада Чорноморського флоту.
До 10 листопада війська Севастопольського оборонного району налічували 52 тис. чоловік, вони мали 170 гармат і близько 100 літаків. 11-а польова армія генерала Манштейна, яка блокувала Севастополь, складалася з 4 піхотних дивізій, моторизованого загону й румунської моторизованої бригади. Ворог мав 200 танків, 10 артилерійських дивізіонів, 500 бомбардувальників, 200 винищувачів. Та незважаючи на значну кількісну перевагу в живій силі й техніці, гітлерівці, наразившися на героїчний опір захисників міста, швидко видихнулись і 24 листопада припинили атаки. У листопаді німецько-фашистські загарбники втратили близько 5 тис. солдатів та офіцерів, близько 150 танків, 131 літак, чимало іншої бойової техніки.
Захисники Севастополя, зірвавши цей наступ, продемонстрували перед усім світом велич духу радянських людей. 7 листопада 1941 року, в день роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції, червонофлотці В. Ф. Цибулько, Ю. К. Паршин, І. М. Красносельський, Д. С. Одинцов та політрук М. Д. Фільченков билися проти цілої танкової колони. Перед ними стояло завдання не допустити прориву ворожих танків у районі села Дуванкой (нині Верхньосадове). Спершу моряки вступили в поєдинок з 7 танками. Три з них було підбито, решта відступила. Незабаром з’явилося ще 15 фашистських танків. В. Ф. Цибулько кулеметним вогнем підпалив одного, а коли скінчилися патрони, зі зв’язкою гранат кинувся під гусениці другого. Два танки підпалив І. Красносельський, але його самого настигла ворожа куля. У Фільченкова, Паршина та Одинцова лишилося тільки по зв’язці гранат. Підв’язавши гранати до пояса, політрук М. Д. Фільченков перший кинувся під танк. Приклад командира наслідували Паршин та Одинцов. Гірський шлях був завалений палаючими та підбитими фашистськими танкамі. Усім морякам посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Ціною власного життя врятував бойові кораблі від ворожих запалювальних бомб комсомолець І. К. Голубець, якому також посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Сміливо вступив у бій з трьома бомбардувальниками льотчик-винищувач Я. М. Іванов, йому першому з чорноморських льотчиків присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Подвиги здійснювалися не тільки на полі бою. Робітники Морського заводу ремонтували кораблі, створювали бойову техніку вдень і вночі, часто під обстрілом ворога. На пропозицію капітана 1-го рангу Г. А. Бутакова — внука відомого російського адмірала минулого століття Г. І. Бутакова, майстри Н. Рубан, С. Койча, бригадир судноскладальників Н. Распундовський та багато інших збудували й оснастили плавучу зенітну батарею, що дістала назву «Не чіпай мене». Робітники котельного цеху обладнали два бронепоїзди, назвавши один з них ім’ям легендарного героя громадянської війни А. Г. Желєзнякова.
На заклик міського комітету оборони тисячі жінок замінили на виробництві чоловіків та братів, стали до верстатів, освоїли нові професії. На Морському заводі бригада малярів цілком складалася із жінок. Домогосподарка Ф. І. Гульонкова, вирядивши на фронт чоловіка, пішла замість нього працювати електромонтером Новошульської підстанції, що розташовувалася поблизу переднього краю оборони. Коли призвали на військову службу двох інших монтерів, вона замінила і їх. Приклад Ф. І. Гульонкової наслідували сотні севастопольських жінок. Патріотичним вчинкам не було меж. Кожний, чим тільки міг, прагнув допомогти фронту. У товариство «Червоного Хреста» прийшла група незрячих і заявила: «Прийміть нас у донори. Нічим іншим допомогти не можемо, вирішили віддати свою кров».
Розгорнулося масове збирання обладнання для госпіталів, теплих речей, подарунків воїнам. Не відставали від дорослих і юні севастопольці. Протягом трьох місяців школярі зібрали понад 200 тонн металолому.
Серед багатьох невідкладних турбот в умовах ворожої блокади перед комуністами Севастополя стояло складне завдання — забезпечити безперебійне постачання захисників міста озброєнням, боєприпасами, спорядженням, електроенергією, налагодити зв’язок. Організаторами оборонної промисловості стали секретар міськкому партії А. О. Сарина та завідуючий промисловим відділом О. А. Петросян. У надзвичайно тяжких умовах Морський завод ім. Серго Орджонікідзе постачав для Чорноморського флоту боєприпаси та озброєння. У середині грудня було завершено виконання завдання щодо перебазування морем основного устаткування заводу на Кавказьке узбережжя — в Туапсе і частково в Поті, де розгорнулося виконання термінових замовлень для флоту і фронту. За рішенням міського комітету оборони на базі частини устаткування Морського заводу та евакуйованого із Сімферополя заводу «Хімчистка» в Севастополі створено спецкомбінат № 1 для виробництва озброєння та боєприпасів, і водночас спецкомбінат № 2 — для пошиття білизни, взуття та обмундирування. Спецкомбінати розмістилися в штольнях. Тут жило і працювало 1500 чоловік.
Після провалу листопадового наступу німецько-фашистські загарбники готували новий, більш рішучий штурм оборонних споруд Севастополя: підтягували свіжі сили, артилерію, танки. На початку грудня генерал Манштейн одержав особистий наказ Гітлера що б то не стало захопити Севастополь. 17 грудня фашисти почали другий, ще запекліший наступ, розраховуючи за чотири дні оволодіти містом. У ньому брало участь понад 7 німецьких дивізій, підтримуваних близько 150 танками, 300 літаками, великою кількістю артилерії.
Неоціненну допомогу захисникам міста у ті важкі дні подавали кораблі Чорноморського флоту. Під ураганним вогнем ворога вони доставляли підкріплення, боєприпаси, пальне, продовольство. Із севастопольських бухт корабельна артилерія завдавала вогневих ударів по ворожих військах.
Героїзм воїнів Приморської армії та Чорноморського флоту був масовим. Яскравий приклад того — подвиг гарнізону 11-го дзоту. На ділянці, що знаходилася під його обстрілом, фашисти протягом трьох днів не змогли просунутися ні на крок. Радянські воїни билися до останньої краплі крові. Після того, як наші частини відкинули ворога, в протигазній сумці комсорга дзоту червонофлотця Олексія Калюжного знайдено передсмертну записку. «Вітчизно моя! Земле російська!— писав він.— Я, син Ленінського комсомолу, його вихованець, бився так, як підказало мені серце… Я вмираю, але знаю, що ми переможемо. Моряки-чорноморці! Бийтеся сильніше, знищуйте фашистських скажених собак! Клятви воїна я дотримав!».
Ратні подвиги захисників міста перегукувалися з трудовими подвигами його жителів. Коли під час бомбардування нависла загроза виведення з ладу ДРЕСу-1, комуніст Г. Ф. Красненко, ризикуючи життям, відвернув вибух котла. Машиніст Новошульської водокачки П. М. Кисіль забезпечував водою обложене місто безпосередньо з переднього краю оборони. Славний подвиг здійснила молода робітниця А. К. Чаус, яка працювала на виробництві гранат. Осколком бомби їй відірвало ліву руку, але вона навідріз відмовилася евакуюватися. Трохи одужавши після поранення, патріотка стала до штампувального верстата і однією рукою виконувала норми виготовлення деталей для ручних гранат на 200—250 проц. За цей подвиг А. К. Чаус нагороджена орденом Червоної Зірки. Всі жінки, у кого тільки були сили, допомагали фронтові. 60 жіночих бригад (1500 жінок) прали та лагодили білизну для фронтовиків. «Наші фронтові господарки» — любовно називали їх бійці.
У ті дні газета «Правда» писала: «Скільки разів чорні фашистські круки каркали про неминуче падіння Севастополя. Беззавітна відвага його захисників, їх залізна рішимість і стійкість стали тією нездоланною стіною, об яку розбилися численні шалені ворожі атаки».
Не чотири, як розраховували фашисти, а 17 днів тривав їхній другий наступ і не досяг мети. Втративши понад 70 тис. чоловік убитими та пораненими, вони припинили атаки. У ті дні захисники Севастополя під час висадження радянських десантів у східній частині Криму самі завдали ворогові ряд контрударів, примусивши його на окремих ділянках відступити на вихідні позиції.
У січні 1942 року настав період відносного затишшя. Змушені перекинути частину сил під Феодосію, гітлерівці не поновлювали активних бойових дій, хоча бої місцевого значення не припинялися. За рішенням міського комітету оборони розгорнулися відбудовчі роботи на Морському заводі та залізничному вузлі. На вулицях розбиралися завали, засипалися воронки. Знову курсував трамвай, відкрилися магазини, почав працювати підземний кінотеатр «Ударник». Трудівники міста розгорнули соціалістичне змагання за виконання замовлень для фронту. З’явилися т. зв. трьохсотники, п’ятисотники, навіть семисотники — справжні герої трудового фронту, які виконували змінні завдання на 300, 500, 700 процентів. Зразки трудової доблесті показували комуністи та комсомольці.
Втративши надію розквартируватися в місті на зиму, гітлерівці почали методично руйнувати його. Команди протиповітряної оборони самовіддано боролися з пожежами. За рішенням міського комітету оборони всі 9 шкіл міста, в яких навчалося близько 3 тис. дітей, було переведено в штольні та підвали. Посильну допомогу дорослим подавали діти: гасили запалювальні бомби, збирали металолом. Багато севастопольських школярів були нагороджені медаллю «За оборону Севастополя».
Віра і Віктор Снітко, які особливо відзначилися при гасінні бомб, удостоєні медалі «За бойові заслуги».
Коли настала весна, через нестачу вітамінів поширилося масове захворювання на цингу. Лікарі за допомогою колишнього директора винокомбінату М. К. Соболева
налагодили заготовлення вітамінів із відходів виноробства. Серед жителів розгорнувся масовий рух під девізом: «Для кожного двору — городню грядку». Саджали цибулю, часник, редьку, щавель, огірки, помідори. На Корабельній стороні ініціатором цього руху став корінний севастополець комуніст П. В. Горячко.
Партійні та комсомольські організації підтримували бойовий патріотичний дух трудівників міста. На підприємствах, в установах, у бомбосховищах, в командах ППО працювало понад тисячу агітаторів. Активними організаторами цієї роботи були працівники міськкому та райкомів партії М. І. Петровський, Г. П. Подойніцина, М. С. Кичатий. Велику допомогу подавала їм група працівників обкому партії на чолі з секретарем по пропаганді Ф. Д. Меншиковим. Справжніми ватажками молоді показали себе комсомольські працівники: секретар міськкому комсомолу О. В. Багрій, а також К. Є. Гармаш, Н. С. Крайова, секретар обкому ВЛКСМ Б. І. Домбровський, який тривалий час перебував у Севастополі. Крім газети «Маяк Коммуны», в місті випускалися стінні газети-блискавки. Колектив театру ім. А. В. Луначарського організував концертну бригаду у складі 25 чоловік, яка силою художнього слова, бадьорою піснею запалювала севастопольців на бойові та трудові подвиги. Широко застосовувалася наочна агітація — плакати, листівки, що їх з натхненням виготовляли художники Ф. М. Решетников, М. Сойфертіс, К. Дорохов, П. Мальцев. Велике значення для севастопольців мали регулярні зустрічі з письменниками, які тривалий час перебували у місті,— Л. С. Соболевим, В. С. Кучером, С. Алимовим, О. М. Хамаданом, композиторами Ю. М. Слоновим, В. Макаровим, В. А. Мокроусовим, М. П. Чаплигіним.
29 квітня 1942 року захисники Севастополя надіслали вітальну телеграму ленінградцям, де, зокрема, писали: «Весь світ бачить, як стійко і мужньо ви переносите труднощі й важкі нестатки протягом багатьох місяців облоги. Подих великого міста на Неві відчуває вся наша країна, весь радянський народ. І тут, на березі Чорного моря, з першого дня облоги Севастополя нас запалював приклад героїчного Ленінграда». «Цілком упевнені в мужності й стійкості севастопольців,— відповідали на цю телеграму захисники Ленінграда.— Хай ще тісніше зв’яжуть нас узи дружби — запорука перемоги над ворогом».
Після того, як радянські війська залишили Керч, для захисників міста настали особливо важкі дні. Гітлерівці стягнули сюди понад 200 тис. вояків. Маючи подвійну перевагу в живій силі, майже в 6 разів у літаках, і в 12 у танках — фашисти різко посилили блокаду з моря. З 20 травня до 6 червня вони безперервно завдавали по місту та бойових порядках радянських військ повітряні удари. Тільки з 2 до 7 червня ворожа авіація скинула на місто понад 45 тис. бомб. Та гітлерівцям не вдалося зломити севастопольців. Коли 7 червня ворожа піхота, підтримувана танками, перейшла в наступ, її зустрів шквал вогню. Біля стін свого міста севастопольці сковували величезні сили гітлерівців.
Стійко билися воїни 25-ї Чапаєвської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Т. К. Коломійця, частини 7-ї бригади морської піхоти полковника Є. І. Жидилова та 8-ї бригади під командуванням полковника П. П. Горпищенка, артилеристи полковника М. В. Богданова.
Комуністична партія та Радянський уряд, уся країна продовжували допомагати місту-герою. У той важкий час 43 кораблі Чорноморського флоту здійснили сюди 103 походи. На деякі з них налітало по 100 ворожих літаків. 26 червня лідер «Ташкент», прийнявши у Севастополі на борт поранених та евакуйованих, а також 85 фрагментів врятованого моряками полотна славнозвісної панорами «Оборона Севастополя 1854—1855 рр.», узяв курс на Новоросійськ. Наступного дня його атакували 86 пікірувальників. Протягом чотирьох годин на корабель було кинуто 336 бомб та кілька торпед. І все ж він прибув до місця призначення. Після того, як кораблі не мали змоги пройти до Севастополя, їх завдання почали виконувати підводні човни. Здійснивши 78 рейсів, вони доставили сюди близько 4 тис. тонн боєприпасів, продовольства, пального, вивозили з міста багато поранених, жінок, дітей, людей похилого віку. Особливо відзначилися в боях з ворогами підводники-чорноморці під командуванням капітан-лейтенантів Д. І. Сурова, Н. А. Колтипіна, М. В. Грешилова, Н. П. Білорукова, капітанів 3-го рангу І. Ф. Фартушного та Є. П. Полякова і багатьох інших.
У другій половині червня становище в місті стало особливо небезпечним. Вийшов з ладу водопровід. Севастопольці почали використовувати старі колодязі, викопувати нові. Проте води не вистачало навіть пораненим. Різко зменшилися продовольчі пайки. Робітники одержували на добу по 400 г хліба, службовці та діти — по 200—300. З 18 червня населенню, що проживало на окраїнах міста, замість хліба видавали борошно.
Бомбардувальники фашистів налітали група за групою, не роблячи пауз навіть уночі. За кілька днів у місті зафіксовано близько 800 убитих. Польові госпіталі, розташовані в межах міста, заповнили поранені мирні жителі. Але місто продовжувало жити й боротися. Севастопольці виготовляли для фронту боєприпаси та спорядження, ремонтували кораблі, гармати, міномети. У критичні дні боїв 16—19 червня 550 севастопольців, організовані у бойові дружини, вирушили на передові позиції.
Севастополь боронили представники різних національностей, проявляючи залізну стійкість, мужність і відвагу. Батьківщина високо оцінила їх подвиги. Тисячі воїнів нагороджені орденами і медалями, а 53 удостоєні звання Героя Радянського Союзу, серед них керівники оборони адмірал П. С. Октябрьський, його заступник генерал І. Ю. Петров, член Військової Ради Чорноморського флоту віце-адмірал М. М. Кулаков. У розпал червневих боїв Героями Радянського Союзу стали командир ескадрильї гвардії капітан М. В. Авдеев, командир авіаланки старший лейтенант Г. В. Москаленко, що збили по 15 фашистських літаків кожний. Кільком льотчикам, у т. ч. генералові М. О. Острякову, це високе звання присвоєно посмертно. 20 червня Героями Радянського Союзу стали 7 піхотинців: єфрейтори І. І. Богатир та П. Д. Линник, політрук Г. К. Главацький, артилерійський розвідник А. С. Умеркін, старший лейтенант М. І. Спірін, політрук роти М. Л. Гахокідзе, розвідниця М. К. Байда. Кожний захисник міста-героя з гордістю носить на грудях медаль «За оборону Севастополя». Нею нагороджено понад 39 тис. чоловік.
Кільце блокади поступово стискалося. Сили захисників танули. Не вистачало патронів і снарядів. 21 червня озвірілий ворог скинув на місто близько 3 тис. фугасних та кілька тисяч запалювальних бомб.
30 червня Ставка Верховного Головнокомандування прийняла рішення про евакуацію Севастополя. З липня ворог вступив до міста. Але організований опір радянських військ тривав ще до 4 липня. Протягом цього часу проводилася евакуація, військ. Частину їх через відсутність плавучих засобів не вдалося вивезти. Ті, хто лишилися, розрізненими групами билися з гітлерівцями в районі мису Херсонес до 9—12 липня.
Військове й політичне значення Севастопольської оборони у Великій Вітчизняній війні радянського народу — величезне. У повідомленні Радянського Інформбюро від 4 липня 1942 року підкреслювалося: «За всі 8 місяців оборони Севастополя ворог втратив до 300 тис. своїх солдатів убитими та пораненими. Сковуючи велику кількість німецько-румунських військ, захисники міста сплутали і зруйнували плани німецького командування. Залізна стійкість севастопольців стала однією з найважливіших причин, що зірвали горезвісний «весняний наступ» німців. Гітлерівці програли в часі, у темпах, зазнали великих людських втрат».
За час окупації міста фашисти розстріляли, спалили та втопили в морі понад 27 тис. чоловік, вигнали до Німеччини 42 тис. військовополонених, місцевих жителів та евакуйованих з інших міст Криму й Краснодарського краю. Незважаючи на всі страхіття окупаційного режиму, севастопольці не припиняли впертої боротьби з ненависним ворогом. Сформований ще в серпні 1941 року Севастопольський партизанський загін, який входив до 5-го партизанського району Криму, одним з перших розгорнув бойові дії проти окупантів. Спершу в його складі налічувалося 215, згодом 257 чоловік — робітники Морського заводу, ДРЕС, радгоспу ім. Софії Перовської, старшокласники. Командував ними уродженець Севастополя, член міськкому партії, директор радгоспу ім. Софії Перовської В. В. Красников, а коли 24 листопада його затвердили командиром 5-го партизанського району, Севастопольський загін очолив директор одного із підприємств міста К. Т. Підворко.
Під час оборони Севастополя народні месники не давали спокою окупантам: зривали перекидання техніки, боєприпасів та живої сили, вели розвідувальну роботу, доставляючи командуванню Севастопольського оборонного району необхідні відомості про ворога.
Великий бій витримали севастопольські партизани з переважаючими силами ворога 1 грудня 1941 року в районі Ай-Петрі. Загін втратив убитими 20 бійців, але ворогові не вдалося зломити стійкості партизанів. Важкі бої вів загін у лютому 1942 року, зазнавши великих втрат. Відірваних від продовольчих баз партизанів підстерігав голод. Випав глибокий сніг. Загін у складі 46 чоловік дістався до однієї із своїх баз у селі Алсу, але там зосереджувалися значні сили ворога. Три доби тривав нерівний бій. Більшість партизанів полягла в ньому, решта по глибокому снігу добралася до Ай-Петрі й об’єдналася з бійцями Балаклавського загону. Тяжко пораненого командира К. Т. Підворка схопили вороги й закатували у Бахчисараї.
Тільки протягом чотирьох місяців партизанські загони 5-го району провели 44 бойові операції і здійснили 12 диверсійних актів. Для охорони шляхів Сімферополь—Севастополь, Ялта—Севастополь фашистське командування змушене було тримати значні сили.
В окупованому фашистами Севастополі незабаром після залишення його радянськими військами почали діяти три підпільні групи, якими керували комуністи — інженер П. Д. Сільников, колишній старшина 18-го гвардійського артилерійського полку В. Д. Ревякін, який вирвався з фашистського полону, та колишній працівник міськкому партії М. Г. Терещенко. У березні 1943 року перші дві групи об’єдналися в єдину «Комуністичну підпільну організацію в тилу німців». Керівником її став В. Д. Ревякін. У травні до неї влилася і група М. Г. Терещенка. Організація об’єднувала близько 200 чоловік, яким допомагали багато патріотів. У спеціально викопаному приміщенні під будиночком, де жив Ревякін, підпільники створили друкарню. Вони мали також 4 радіоприймачі.
Патріоти звільняли полонених із таборів, зривали роботу підприємств, підпалювали транспорти і склади, висаджували в повітря склади з боєприпасами, влаштовували аварії залізничних ешелонів, доставляли Радянському командуванню цінні розвідувальні дані. За завданням штабу підпільної організації під керівництвом Г. В. Горлова та М. Г. Терещенка на станції Севастополь було підірвано три ворожі ешелони (38 вагонів) з боєприпасами, а потім і котли на Північній електростанції. За час своєї діяльності підпільна організація випустила 36 листівок, спершу їх розмножували від руки, а згодом — на друкарській машинці. У червні 1943 року підпільники розпочали видавати друковану газету «За Родину». Усього вийшло 25 номерів, по 500—600 примірників кожний. Редагував газету Г. П. Гузов — колишній студент суднобудівного технікуму, який разом з Ревякіним працював у школі № 16.
Внаслідок зради основне ядро підпільної організації, в т. ч. В. Д. Ревякін, М. Г. Терещенко, В. Т. Прокопенко, Г. П. Гузов, G. С. Захарова, Л. П. Нефедова та ін., були заарештовані і розстріляні 14 квітня 1944 року, за 25 днів до визволення міста радянськими військами. Комуністична партія та Радянський уряд високо оцінили їхні подвиги. У зв’язку з 20-річчям перемоги у Великій Вітчизняній війні керівнику севастопольського підпілля В. Д. Ревякіну посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Багатьох підпільників нагороджено орденами і медалями.
Залишаючи в липні 1942 року Севастополь, його захисники клялися помститися фашистським загарбникам за зруйноване місто, за кров своїх товаришів. Вони нещадно били ворога на фронтах війни, а в травні 1944 року повернулися до стін Севастополя.
Гітлерівці зосередили на севастопольському плацдармі величезні сили: понад 72 тис. солдатів та офіцерів, 2100 гармат та мінометів, 2400 кулеметів, 50 танків і 80 літаків. Використовуючи залізобетонні укріплення, що збереглися з часу оборони Севастополя 1941—1942 рр., вони значно їх зміцнили. На кожну нашу стрілецьку роту, що діяла в першому ешелоні наступу, припадало в середньому 32 кулемети та 15 мінометів ворога. Найсильнішим вузлом опору гітлерівців була Сапун-гора, що прикриває підступи до міста з південного сходу. Грізною перепоною на шляху наших військ стали також висота Сахарна голівка та Мекензієві гори. Гітлерівське командування розраховувало довго утримувати місто. Однак ці плани було розбито рішучими діями Червоної Армії та Чорноморського флоту. 5 травня війська 2-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта Г. Ф. Захарова повели наступ на Севастополь через Мекензієві гори, а частини 51-ї та Приморської армій 7 травня почали штурм укріплень на Сапун-горі. Кожний крок радянських воїнів під час цього штурму був справжнім подвигом. У першому ешелоні (51-ї армії) наступали три дивізії 63-го стрілецького корпусу, яким командував генерал-майор П. К. Кошовий, та 11-го гвардійського стрілецького корпусу під командуванням генерала С. Є. Рождественського. У цих боях особливо відзначилися герої Сталінграда капітан Н. В. Шилов, старший лейтенант П. М. Калиниченко, лейтенант М. Я. Дзигунський, молодший лейтенант В. Ф. Громаков, старшина А. М. Фисенко, старший сержант Ф. М. Спорятин, єфрейтор Дроб’язко, рядові С. П. Євглєвський та І. К. Яцуненко і багато інших солдатів та офіцерів.
Немеркнучою славою вкрили себе воїни 414-ї Червонопрапорної грузинської Анапської стрілецької дивізії, 89-ї тричі орденоносної Вірменської стрілецької та 128-ї гвардійської Туркестанської стрілецької дивізій, 85-го Червонопрапорного винищувального авіаполку. 8 травня головну оборонну смугу ворога було зламано, наступного дня окупантів вибито із Севастополя, а 12 травня остаточно розбито відтіснені до мису Херсонес залишки фашистських військ у Криму.
Тисячі відважних воїнів-визволителів нагороджені бойовими орденами та медалями, багатьом присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Серед них представники різних національностей: мічман І. С. Перов, майор Д. П. Панов — росіяни, лейтенант М. Я. Гужва, капітан В. П. Клименко, брати Гарам — українці, капітани’В. Г. Карачун та Т. Г. Лобок — білоруси, старший лейтенант А. Т. Кана-надзе, старший лейтенант А. А. Берідзе — грузини, старший сержант Абдурахман Абдулаєв — калмик, старший сержант А. А. Арутюнян — вірмен, рядовий Додаш Бабажанов — узбек, гвардії майор М. Т. Гарєєв (двічі Герой Радянського Союзу) — башкир, капітан-лейтенант О. Н. Кесаєв — осетин, гвардії сержант А. Т. Пи-рєєв — азербайджанець та інші. Імена Героїв Радянського Союзу викарбувано на мармурових дошках пам’ятника «Слава» на Сапун-горі. Сюди ж занесено 226 частин та з’єднань, що брали участь у визволенні Севастополя. Наказом Верховного Головнокомандуючого 119 з’єднанням і частинам, що особливо відзначилися у боях за місто, присвоєно найменування «Севастопольських». 10 травня 1944 року визволителям Севастополя салютувала Москва.
Відзначаючи мужність та героїзм севастопольців у роки Великої Вітчизняної війни, 1965 року Радянський уряд нагородив місто орденом Леніна та медаллю «Золота Зірка». Чорноморський флот був нагороджений орденом Червоного Прапора. «Нагородження Севастополя орденом Леніна і медаллю «Золота Зірка», Чорноморського флоту — орденом Червоного Прапора,— вказував при врученні високої нагороди М. В. Підгорний,— це високе визнання Батьківщиною, усім радянським народом легендарного ратного подвигу моряків-чорноморців, воїнів Приморської армії, всіх жителів славного міста-героя».
Визволене місто являло собою купу руїн. Завдані йому фашистськими окупантами матеріальні збитки становили 2,5 млрд. крб. Були повністю зруйновані 36 промислових підприємств, міські комунікації, транспорт і зв’язок, понад 90 проц. житлової площі, всі установи, школи, архітектурні пам’ятники. В місті лишилося менше З тис. жителів.
Письменник Л. С. Соболев, що увійшов у Севастополь у складі радянських військ, писав у ті дні: «У благородному мовчанні доблесної воїнської смерті лежало переді мною велике місто Чорноморського флоту, знищене німцями, але не підкорене… І от що залишилося від нього: скелі, море та сонце. Та доблесна слава, яка відродить ці купи каміння».
Ліквідація наслідків гітлерівської окупації та відродження міста, що стали справді героїчною епопеєю і увійшли в історію як третій подвиг Севастополя, почалися з перших днів після вигнання гітлерівських окупантів. 10 травня 1944 року до міста прибула оперативна група партійних, радянських, профспілкових, комсомольських та господарських працівників. Газета «Слава Севастополя», що вийшла того ж дня, оголосила про відновлення Радянської влади в місті. Відновили роботу міська Рада депутатів трудящих та три районні Ради. Головою виконкому міської Ради знову став активний учасник оборони міста В. П. Єфремов. Сформувалися міськком партії та три районні комітети: Центральний, Північний та Корабельний. Міський комітет партії очолив П. 1. Лесик. Бюро міськкому партії прийняло розгорнуте рішення про відновлення міського господарства, закликавши всіх жителів міста та воїнів Чорноморського флоту активно включитися у виконання цього важливого завдання. Міська Рада взяла на облік все працездатне населення. Поверталися з евакуації та партизанських загонів корінні жителі міста. Вже на кінець 1944 року в ньому проживало 47 тис. чоловік.
Величезну допомогу у відбудові Севастополя подали ЦК ВКП(б) та Радянський уряд. Ще задовго до визволення міста за вказівкою ЦК ВКП(б) Наркоматом будівництва СРСР створено «Севастопольбуд» на чолі із заступником наркома М. В. Бехтіним. Перший загін будівельників прибув сюди вже наступного дня після визволення.
Розпочалася підготовка кваліфікованих робітничих кадрів у самому місті. Протягом 1944—1945 рр. навчено понад 3 тис. чоловік, а до кінця 1946 року — 6860, у т. ч. для промисловості та будівництва 4200 чоловік. Спеціальні групи мінерів виявили в 1944—1945 рр. 8 мінних полів і знешкодили 150 тис. протитанкових та протипожежних мін, снарядів, фауст-патронів тощо. Тільки за 20 днів 1944 року дівчата-комсомолки Ольга Калиниченко, Олена Музальова та Ярина Мухіна знешкодили 3 тис. мін.
Значну роль у відбудові міста відіграв рух черкасовців. За прикладом сталінградської патріотки А. Черкасової вже у червні—липні 1944 року створено 43 черкасовські бригади, в серпні — 180, а в грудні — 497, які в неробочий час працювали на відбудові міста. Одну з перших бригад організувала робітниця швейної фабрики комсомолка І. Червякова. До кінця 1944 року на кожного члена її бригади припадало майже 500 годин робочого часу, відданого відбудові міста. 68 комсомольсько-молодіжних черкасовських бригад за рік відпрацювали понад 120 тис. годин. Ініціатором черкасовського руху серед домогосподарок виступила учасниця оборони Севастополя, мати полеглого фронтовика О. В. Попова. Очолена нею будівельна бригада з 52 чоловік відпрацювала за рік 6 тис. годин. На неї рівнялися бригади А. Ф. Єгорової, М. Л. Рецар, Н. М. Бассак, Р. Н. Кесилової, М. П. Рожкової та багатьох інших.
28 серпня 1944 року Севастопольський міськком ВКП(б) провів загальноміський зліт черкасовських бригад, 656 його учасників звернулися до всіх жителів із закликом відпрацювати кожному на відбудові міста не менше 100 годин. Загалом за три роки відпрацьовано понад 3 млн. годин.
Значного поширення набували й інші форми соціалістичного змагання: за оволодіння кількома професіями, за економію матеріалів, за відмінну якість продукції і т. д. Переможцями змагання за звання кращого робітника своєї професії стали столяр «Севастопольбуду» А. І. Хомяков, що виконував виробничі завдання на 180—250 проц., слюсар М. Д. Чупрунов — на 130—170 проц., штукатур І. І. Журавльов — на 120—150 проц. Протягом трьох років звання кращого робітника своєї професії здобули 520 робітників і будівельників. Розвивався рух раціоналізаторів та винахідників. Освоювалися передові методи праці — потоково-швидкісна кладка будов, застосування безкомпресорної форсунки в штукатурній справі, що підвищувало продуктивність праці в 3—4 рази.
Всі роботи на відбудові міста очолили комуністи. Протягом року створено 12 партійних організацій на промислових підприємствах і 20 — на будівельних об’єктах. У липні 1945 року міська партійна організація налічувала в своїх рядах понад 1000 комуністів, об’єднаних у 68 первинних партійних організаціях.
Високу трудову й політичну активність виявили комсомольці, кількість яких 1945 року становила 1109 чоловік. На промислових підприємствах та будовах працювала Зі первинна комсомольська організація.
У відродженні міста активну участь узяли воїни Чорноморського флоту. Перший загальний недільник молоді міста та моряків, що відбувся 21 травня 1944 року, перетворився на чудову трудову традицію севастопольців. Тоді ж розгорнулося змагання між міськими та армійськими будівельними організаціями, взаємне шефство підприємств міста і частин флоту, що стало важливою умовою швидкої відбудови Севастополя.
25 листопада 1944 року прокладеним фарватером у Севастопольську бухту ввійшла ескадра Чорноморського флоту, яка повернулася на свою базу. Значних успіхів у відбудові міста досягнуто вже до кінця 1945 року. На цей час в Севастополі пущено в хід 32 підприємства союзної і місцевої промисловості, введено в дію ДРЕС, залізничну колію.
Досить швидко відбудовано 155 609 кв. метрів житла, відремонтовано 3250 погонних метрів шляхів та тротуарів, близько 57 км водопровідної мережі. Відкрилися 47 магазинів, 36 їдалень, у 9 школах навчалося 3500 дітей. Почали працювати 8 дитячих садків.
Яскраво проявилася у відбудові Севастополя життєдайна сила ленінської дружби радянських народів. Трудящі союзних, автономних республік і областей надсилали севастопольцям будівельні матеріали, техніку, взуття, одяг, продовольство. Особливо велику допомогу подавали Севастополю трудящі Москви, Іваново, Свердловська, Брянська, Хабаровська і інших міст РРФСР. 1945 року сюди прибуло 6 тис. молодих робітників із 48 областей союзних республік. Башкирія багато допомогла у відбудові дитячих закладів. Трудящі Дагестану зібрали для севастопольців 4,5 млн. крб., надіслали 12 вагонів з продовольством та будівельними матеріалами.
Відбудовуючи місто, севастопольці водночас подавали допомогу фронту. Ще наприкінці травня 1944 року за почином робітників хлібозаводу в усьому Криму почався збір коштів на танкову колону «Героїчний Севастополь». Рибалки міста виступили ініціаторами збирання коштів на бронекатер «Слава Севастополя» і уже в серпні 1944 року здали 194 тис. карбованців.
Проектуванням забудови Севастополя займалися сотні архітекторів, інженерів і техніків 27 проектних організацій країни. У квітні 1946 року Рада Міністрів РРФСР затвердила генеральний план відбудови міста, підготовлений під керівництвом доктора архітектури професора Г. Б. Бархіна.
Міська партійна організація вела активну масово-політичну та роз’яснювальну роботу серед трудящих. Під її керівництвом розгорнувся масовий рух за перевиконання норм та дострокове виконання першого післявоєнного п’ятирічного плану. 1946 року трудящі Севастополя включилися у змагання з жителями Новоросійська, Сталінграда. В авангарді змагання йшли комуністи. Їм багато допомагала міська комсомольська організація. До листопада 1948 року 850 комсомольців виконали свої річні норми, 205 — по чотири норми, 222 — перевиконали п’ятирічні плани.
У жовтні 1948 року за героїзм, проявлений у роки Великої Вітчизняної війни, та активну участь у соціалістичному будівництві Севастопольську міську комсомольську організацію нагороджено орденом Червоного Прапора.
Трудовий ентузіазм жителів міста, велика допомога Радянської держави створювали умови для прискорення відбудовних робіт. Місту було виділено окремий бюджет, тоді ж його віднесено до категорії міст республіканського підпорядкування. При Раді Міністрів СРСР створено управління відбудови Севастополя. Таке ж управління, підпорядковане безпосередньо Раді Міністрів РРФСР, утворено і в самому місті. Капіталовкладення на його відбудову передбачалося довести до 1,5 млн. крб. Крім того, починаючи з 1949 року, спеціальні капіталовкладення для Севастополя виділяв Держплан СРСР.
Допомогу севастопольцям подавали трудівники багатьох міст країни. У великій кількості надходили сюди найновіші будівельні механізми, обладнання та машини. Москвичі надсилали матеріали та інструменти, необхідні для монтажних робіт, феодосійці — цеглу, євпаторійці щомісяця поставляли до 10 тис. куб. метрів будівельного каменю, достроково виконував замовлення для севастопольців Сімферопольський механічний завод.
До кінця 1946 року в місті працювали майже всі довоєнні підприємства. А до кінця 1953 року його повністю відбудовано. Стали до ладу нові заводи, фабрики і комбінати. Територія міста збільшилася в півтора рази. Його житлова площа 1954 року становила 654 тис. кв. метрів — на 70 тис. кв. метрів більше, ніж до війни. Розширилися вулиці, магістралі, площі. Міське кільце з’єднало вулиці Леніна, Велику Морську та проспект Нахімова в єдину магістраль. Нові архітектурні ансамблі облицьовувалися білим інкерманським каменем. Були впорядковані Приморський та Історичний бульвари, розбито нові сквери: Ленінський, Будівельників, Пушкінський. Пущено тролейбус, розширено автобусні маршрути, подвоїлася кількість пасажирських катерів.
Торговельна мережа включала 218 магазинів, у т. ч. 14 фірмових, 43 їдальні та кафе, 3 ресторани, 50 буфетів і ларків.
Працювало 8 лікарень, 10 поліклінік, у т. ч. дві дитячі, 2 пологові будинки, З диспансери, 3 жіночі та дитячі консультації, 3 станції швидкої допомоги, десятки медичних пунктів на підприємствах.
У 31 школі навчалося 20 тис. дітей. Відкрито також філіал кораблебудівного інституту, вечірній будівельний технікум. Відновила роботу біологічна станція АН СРСР ім. О. О. Ковалевського. 27 вересня відзначив своє 80-річчя відбудований музей Чорноморського флоту. 16 жовтня 1954 року, напередодні святкування 100-річчя першої героїчної оборони Севастополя, відкрилася для відвідувачів панорама «Оборона Севастополя 1854—1855 рр.». Художнє полотно панорами відтворив колектив художників під керівництвом академіків В. М. Яковлева та П. П.Соколова-Скаля. Нове приміщення одержав театр ім. А. В. Луначарського. Почали працювати музей героїчної оборони та визволення Севастополя, Будинок офіцерів флоту та Матроський клуб. Діяли кінотеатри, 104 бібліотеки.
Відроджене із попелу і руїн місто стало значним індустріальним центром півдня України. У жовтні 1954 року за великі заслуги в захисті Вітчизни, а також трудовий героїзм Радянський уряд нагородив Севастополь орденом Червоного Прапора. У середині 50-х років тут працювало 167 підприємств, у т. ч. 123 — державні. Особливо значного розвитку набула електроенергетична, судноремонтна, деревообробна та харчова галузі промисловості. У 60-і роки виникли приладобудівна, рибна та виноробна галузі. Наприкінці березня 1960 року Центральний Комітет Комуністичної партії України та Рада Міністрів Української РСР накреслили конкретні заходи, спрямовані на дальший розвиток цих галузей промисловості. Впровадження найновіших досягнень науки і техніки у виробництво, підвищення творчої активності трудящих сприяли дальшому розвитку економіки міста. У наступні роки значно розширилася база судноремонтної промисловості. Стало до ладу таке велике підприємство, як приладобудівний завод «Парус». 1962 року згідно з рішенням Ради Міністрів СРСР у місті створено Головне управління рибної промисловості Азово-Чорноморського басейну — «Азчорриба», яке об’єднало 80 підприємств та понад 130 риболовецьких колгоспів. До його складу увійшло й утворене 1960 року Севастопольське управління океанічного риболовства.
Інтенсивне зростання економіки міста завжди нерозривно пов’язане із піднесенням трудової активності його жителів. Це яскраво проявляється в розмаху соціалістичного змагання. У листопаді 1959 року делегати XIX Севастопольської міської конференції звернулися до трудівників міста та моряків Чорноморського флоту із закликом розгорнути боротьбу за завоювання високого звання міста комуністичного ставлення до праці, зразкового громадського порядку та високої культури. Міська партійна організація підтримала ініціативу молоді й очолила це змагання, що за короткий час стало справжньою школою трудового героїзму та комуністичного виховання трудящих. Якщо в грудні 1959 року в ньому брало участь 496 бригад, 53 зміни, дільниці та цехи — всього 8 тис. чоловік, то на кінець 1960 року — 2/3 трудящих міста та підприємств Чорноморського флоту. 28 травня 1960 року севастопольці закликали всіх трудящих Радянського Союзу включитися в це змагання. Жителі Москви, Ленінграда, Волгограда, Одеси, Запоріжжя, Ростова-на-Дону, Ульяновська, Омська, Руставі, Сумгаїта, Сімферополя, Керчі та багатьох інших міст країни палко підтримали патріотичний почин севастопольців. Набувати досвіду організації змагання до Севастополя приїздили делегації з різних кінців країни. Зокрема з Риги, Дрогобича, Чирчика, Небіт-Дага.
У цьому змаганні 1964 року брало участь 199 підприємств, організацій та установ, 303 цехи, 214 дільниць, 2043 зміни та бригади і понад 52 тис. трудящих — близько 95 проц. усіх робітників та службовців Севастополя. Почесне звання колективу комуністичної праці вибороли того року 78 цехів, 1305 змін та бригад, два підприємства; 22 тис. передовиків виробництва стали ударниками комуністичної праці. До 1972 року в місті було 26 тис. ударників та 1892 колективи комуністичної праці.
Першим підприємством міста, що здобуло право називатися комуністичним, стало Севастопольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства. У вересні 1964 року цього звання удостоєно також Балаклавське рудоуправління ім. О. М. Горького, де добуваються флюси для металургійної промисловості півдня України.