Антрацит, Антрацитівський район, Луганська область
Антрацит — місто обласного підпорядкування, центр Антрацитівського району, розташоване в південній частині області, за 60 км від Луганська. Через місто проходить авт.отраса Харків—Ростов-на-Дону. Зручні шосейні шляхи сполучають Антрацит з більшістю населених пунктів району. На території міста розташовані три залізничні станції — Антрацит, Карахаш і Щотове Донецької залізниці. Населення — 54,5 тис. чоловік. В адміністративно-територіальному підпорядкуванні міста знаходяться селища Боково-Платове, Верхній Нагольчик, Дубівський, Кам’яне, Крепінський і Щотове. Назва міста походить від багатих покладів антрациту на його території.
Територія теперішнього Антрацитівського району до Великої Жовтневої революції входила до складу Міуського округу Області Війська Донського.
Як населений пункт Антрацит виник наприкінці XIX століття. На одній з вулиць сучасного міста і досі зберігся невеликий кам’яний будинок. Ось він та ще чотири давно знесених дерев’яних бараки і були, за свідченням старожилів, першими будовами на території Антрациту. Забудова їх відноситься до 1895 року. Вони були розташовані навколо невеликої шахти. Однак її власник Гаєвський, не витримавши конкуренції сусідніх підприємців, насамперед поміщика Шарапова, який у компанії з штейгером Красильщиковим заснував у 1896 році акціонерне «Товариство Боковських Антрацитових рудників Красильщикова і Шарапова», припинив розробку вугілля. В 1904 році акціонери збудували тут шахту, назвавши її «Рудник Боковський Антрацит».
Як вороння, почали налітати на багату вугіллям антрацитівську землю й інші підприємці — Кольберг, Кочергин, Христофоров, Вагнер, Штеріч, Мордін. Усіх їх об’єднувало прагнення до наживи, до збагачення за рахунок експлуатації шахтарської праці.
Наспіх споруджені шахточки розробляли лише найбільш доступні пласти вугілля, що лежали близько до поверхні. Потім вони закидалися, а поруч тут же виникали інші. Всі довколишні шахти називалися Боковськими рудниками.
Поблизу розкиданих шахт будували по 2—3 бараки для робітників, а згодом поруч них виникали й окремі будиночки. Але ці поселення були невеликі і довгий час не мали своїх назв. Основною робочою силою шахт були жителі Боково-Платового, Верхнього Нагольчика, Нижнього Нагольчика, Фоминівки та інших навколишніх сіл.
З часом почали з’являтися капітальні шахти: рудник № 3 Кольберга, відкритий у 1912 році, шахти № 1 і № 3 «Товариства Красильщикова і Шарапова», збудовані в 1911-1915 рр.
Видобуток вугілля з кожним роком зростав. Якщо в 1900 році шахти теперішнього Антрациту давали 1,8 млн. пудів, то в 1916 році — 21,6 млн. пудів вугілля. Кількість робітників за цей час відповідно збільшилася з 264 до 1563 чоловік.
Злиденне становище гірників посилювалося вкрай тяжкими умовами праці. Доставка вугілля із забою до відкаточного штрека здійснювалась санками. Робітник-тягальник ліз рачки по вузькому й низькому проходу, що сполучав забій із штреком, і ланцюгом тяг навантажені антрацитом санки.
Не легше було забійникам і прохідникам. Першим доводилося відбивати вугілля навпочіпки, а другим нерідко працювати по пояс у воді. Грілок і сушарок на шахтах не було, і робітники змушені були взимку в мокрому одязі бігти до своїх жител, щоб погрітися і обсушитися.
Щоденна 12—14-годинна робота в умовах повсякчасної вологості, бруду, вугільного пилу призводила до поширення багатьох захворювань. Сухоти, ревматизм, ушкодження дихальних органів були професійними хворобами гірників. Не випадково на початку XX століття середня тривалість життя шахтарів Міуського округу Області Війська Донського становила всього 34,8 року.
В умовах неймовірно тяжкої праці зарплата шахтарів була дуже низькою. «Розпис поденних заробітних плат Товариства Боковських Антрацитових рудників Красильщикова і Шарапова» за 1910 рік, який зберігся до наших днів, свідчить, що забійник, наприклад, одержував за день 1 крб. 20 коп., плитовий — 90 коп., чорнороб на поверхні — 70 коп. Жінкам і підліткам платили значно менше — 25—50 коп. До того ж, як правило, інструментом і освітлювальними матеріалами робітники не забезпечувалися, їх доводилося купувати за власний рахунок.
Щоб менше платити, підприємці все частіше використовували жіночу й дитячу працю. На шахтах Боково-Хрустальської гірничої округи за 13 років (1900—1913 рр.) кількість дітей і підлітків у складі дорослих робітників зросла в 3,2, а жінок — в 4,5 раза.
Маленькі трудівники працювали в шахтах коногонами, лампоносами, тягальниками і на поверхні при вибиранні порожньої породи. Зокрема, поширеним видом дитячої праці було безперервне чергування біля рудникових дверей. Підліток весь час повинен був відкривати й закривати двері, щоб у шахті регулювалась течія повітря. Тут були великі протяги, і діти систематично хворіли, а часом і вмирали.
Тимчасом підприємці жадали ще більшої наживи. З цією метою вони до своїх рук прибрали торгівлю продовольством і предметами першої необхідності. Поруч з казармами робітників Шарапов, Красильщиков та інші шахтовласники відкрили невеликі крамнички та шинки. Тут продавалися товари дуже низької якості, проте ціни на них були непомірно високі. Але вибору у робітників не було, бо зарплату хазяї виплачували здебільшого не грошима, а талонами, які можна було отоварити лише в крамницях шахтовласників.
До того ж, підприємці, як правило, навмисне порушували і затягували строки виплати зарплати. І шахтарям хоч-не-хоч доводилося брати на виплату товари в крамницях. А коли надходили розрахунки, то робітникам нічого не залишалося із зарплати.
Вкрай тяжкими були й житлово-санітарні умови робітників. Багато з них жило в бараках з тонкими дощаними стінами, або землянках, де було тісно, сиро і брудно. В акті однієї комісії, яка обстежувала стан квартир робітників шахт Красильщикова і Шарапова в 1916 році, записано: «…Землянки для сімейних робітників комісія не знайшла за можливе описати, оскільки вони непридатні навіть для «свійських тварин». Однак, в одній з таких землянок комісія виявила сім’ю з 11 осіб: двох дорослих і дев’ять дітей, у найближчому спілкуванні з поросятами».
Кадровий шахтар В. І. Сурженко згадує, як у 1908 році забійник Данило Сорока, який працював у шахті № 2 Кольберга, спорудив собі житло у схилі шахтного терикону, іцо нагадувало звичайну печеру. Справа в тому, що після овдовіння не було кому доглядати його малих трьох дітей. І коли Сорока ішов на роботу, то боявся їх самих залишати в загальному бараці і поміщав малюків у своєму «особняку». В цій темній норі вони перебували цілий день, аж поки не повертався батько з роботи і не забирав їх у барак.
Дуже поганим було і медичне обслуговування робітників. На Боковських шахтах була лише одна лікарня на 30 ліжок, відкрита в 1910 році, та один т. зв. «холерний барак», куди поміщали людей під час епідемій. Хворих обслуговували лікар і 2 фельдшери, які, природно, не мали змоги подати кожному медичну допомогу, хто її потребував. Лікарня містилася в невпорядкованому приміщенні, в ній не було елементарного обладнання і необхідних медикаментів.
Тяжкі матеріальні умови, відсутність медичної допомоги згубно позначалися на здоров’ї робітників, особливо дітей. Під час обстеження робітничих сімей на шахтах Боково-Хрустальської гірничої округи було встановлено, що смертність дітей від одного до семи років від епідемічних захворювань досягла тут 55 процентів.
Найближча церковнопарафіальна школа, куди шахтарі могли посилати вчити своїх дітей, знаходилась за кілька кілометрів від рудників — у селі Боково-Платовому. Для її потреб шахтовласники інколи робили «пожертвування». Але про розміри цієї «допомоги» можна зробити певний висновок хоча б з такого прикладу. В 1913 році «Товариство Боковських Антрацитових рудників» на утримання поліції видало 909 крб. 25 коп., а на школу — 107 крб. 80 коп. З кожних 100 дітей шкільного віку 78 не відвідували школи.
Нестерпні умови життя призводили до того, що серед шахтарів дедалі більше зростало невдоволення хазяями-експлуататорами.
Хвиля політичних страйків, що прокотилася по всій країні в 1905 році, не обминула й Боковських шахт. 31 жовтня застрайкували гірники рудників Кольберга, 2 листопада до них приєдналися робітники шахт Красильщикова, Ерделі, Чечі, Шепілова. Перед цим були поширені листівки «До всіх робітників Боковських, Хрустальських і Нагольчанських шахт». Їх випустила Ростовська організація РСДРП. У цих листівках поряд з економічними вимогами ставилось питання «піднятися на боротьбу за право людини», добиватися свободи слова, друку, зборів, обов’язкового шкільного навчання за рахунок держави.
У страйку взяло участь понад 3 тис. шахтарів гірничої округи. Проте між робітниками не було ще міцної єдності, і вони піддалися на умовляння адміністрації, яка пообіцяла їм на 10 процентів підвищити зарплату. Страйк швидко припинився, і гірники приступили до роботи.
З початком першої світової війни становище шахтарів стало ще тяжчим. На рудниках відчувається нестача робочої сили в зв’язку з тим, що все більше і більше гірників гнали на фронти імперіалістичної війни. А з тих, хто ще лишався, підприємці намагалися вижати останні соки, щоб не допустити зменшення своїх баришів.
Нове піднесення класової боротьби пролетаріату, що передувало Лютневій революції, не обійшло і боковських гірників. В січні 1916 року на шахтах була поширена листівка Луганського комітету РСДРП, в якій аналізувалися причини тяжкого становища робітників, викривалися антинародні дії царського уряду. Листівка закінчувалася закликом до боротьби проти війни, самодержавства і капіталістів.
Дружно пройшов страйк гірників на шахтах Парамонова, що почався 7 травня 1916 року. В цей день шахтарі ранкової зміни припинили роботу і вручили адміністрації заздалегідь вироблені більшовиками вимоги: збільшити на 50 процентів заробітну плату, відмінити штрафи, нікого не переслідувати за участь у страйках, ввічливо поводитися з робітниками.
Під тиском гірників адміністрація змушена була частково задовольнити їхні вимоги, зокрема підвищити заробітну плату. Разом з тим, керівники страйку були заарештовані, а найактивніші робітники відправлені на фронт.
Звістка про повалення самодержавства в лютому 1917 року на Боковських шахтах була зустрінута мітингами і демонстраціями. За спогадами комуніста І. С. Бєлогрудова, який тоді працював реєстратором Боковської лікарні, на шахтах майже припинилися роботи. Власники принишкли, вичікуючи, як повернуться події. Тим-часом всюди відбувалися мітинги, на яких виступали представники різних політичних партій. Крім більшовиків, були тут і меншовики, і есери, і буржуазні націоналісти. Далеко не всі робітники за пишними фразами промовців буржуазних партій могли розгледіти їхнє справжнє нутро. Ось тут-то і виявився на всю силу чудовий організаторський талант М. В. Переверзева. Він рішуче і невтомно викривав на робітничих зборах і мітингах угодовську суть політики меншовиків і есерів, закликав робітників підтримувати більшовицьку партію, боротися за негайне припинення імперіалістичної війни.
У травні 1917 року шахтарі обрали М. В. Переверзева головою Боково-Хрустальської Ради робітничих депутатів. Його заступником став шахтар-запальник І. Ю. Сурженко.
У той час на шахтах Боково-Хрустальської гірничої округи не було ні поштового відділення, ні телеграфу. Майже відсутній був і телефонний зв’язок. І щоб не бути ізольованою від зовнішнього світу, Рада перебувала в селі Боково-Платовому, де працювало поштово-телеграфне відділення. Але Переверзев, Сурженко та інші члени Ради постійно перебували на шахтах, у гущі робітничої маси.
З перших днів своєї діяльності Рада скеровувала трудящих на боротьбу проти місцевої влади Тимчасового уряду, закликала шахтарів не виконувати її розпоряджень. Рада наполегливо боролася за поліпшення умов праці гірників, підвищення заробітної плати, добилася встановлення 8-годинного робочого дня.
Водночас Рада рішуче виступала проти саботажу і свавілля власників шахт та їх посібників. За її постановою робітники звільняли з управління рудників тих службовців, які проводили контрреволюційні дії, дезорганізовували виробництво. Так, у травні в Боково-Хрустальській окрузі було звільнено управляючого Хрустальським рудником Бояршинова. Перед цим Рада звернулася до газети «Известия Юга» з листом, в якому закликала всіх трудящих «бойкотувати» Бояршинова як чорносотенця, заклятого гнобителя робітників». У серпні гірники звільнили управляючого Михайлівської шахти інженера Печука, а потім його заарештували. Здійснюючи свій контроль, робітники поступово переходили до управління виробництвом. На руднику «Брильянт» Боково-Хрустальської гірничої округи, усунувши управляючого, шахтарі самостійно організували добування вугілля.
Широкий рух за здійснення робітничого контролю над виробництвом і розподілом продуктів на шахтах Боково-Хрустальської гірничої округи відіграв значну роль у згуртуванні робітничого класу, в мобілізації мас на боротьбу за встановлення влади Рад і підготовці збройного повстання.
Восени 1917 року над Донбасом нависла величезна небезпека з боку контрреволюційних сил генерала Каледіна, який з допомогою іноземних і російських капіталістів створив на Дону плацдарм для наступу проти революції. Каледінські загони лютували по всій окрузі, нападали на населені пункти. Навала каральних експедицій викликала глибоке обурення серед народних мас. 4 жовтня 1917 року відбулося об’єднане засідання Рад робітничих і солдатських депутатів Боковського, Хрустальського, Должанського, Іванівського та інших гірничих районів. На засіданні була прийнята резолюція, в якій відзначалося: «Якщо до 10 жовтня озброєні козаки не будуть виведені, ми на ознаку енергійного протесту оголошуємо страйк. А на випадок насильства над нами, застосуємо всі форми нещадного терору в боротьбі за свою свободу, за свободу Росії».
12 жовтня гірники Боково-Хрустальської округи розпочали страйк. Бойові дружини робітників обеззброїли на шахтах адміністрацію і взяли підприємства під свій контроль.
Звістка про Жовтневу соціалістичну революцію в Петрограді була зустрінута на шахтах з великою радістю. Депутати Боково-Хрустальської Ради на об’єднаному засіданні палко вітали встановлення Радянської влади.
За прикладом Петрограда і Москви при Боково-Хрустальської Раді був створений Військово-революційний комітет під головуванням М. В. Переверзева. Комітет приступив до створення загонів Червоної гвардії.
«За короткий час,— пізніше згадував один з організаторів озброєних загонів гірників М. І. Парамзін,— наш загін зріс до 250 чоловік. Навчання довелося проводити наспіх, адже ворог не чекав. Як тільки бійці загону навчилися володіти зброєю, вони відправились на бій проти каледінців. За кілька днів знову був сформований загін з 150 чоловік. Після короткочасного навчання і він пішов захищати завоювання революції».
В ніч з 3 на 4 грудня каледінські банди напали на приміщення Боково-Хрустальської Ради. Там вони застали лише М. В. Переверзева і двох червоногвардійців. У нерівному поєдинку Переверзев та його товариші були вбиті.
Дізнавшись про криваве злодіяння, шахтарі найближчих рудників по тривозі поспішили в Боково-Платове. Каледінці кинулись тікати. Над степом цілу ніч роздавалися тривожні траурні гудки. У відповідь на цю звірячу розправу білокозаків робітники Боково-Хрустальських шахт оголосили загальний страйк протесту, в якому взяло участь близько 30 тис. чоловік.
У своїй революційній боротьбі робітники Боково-Хрустальської гірничої округи знаходили братню підтримку з боку російського пролетаріату. В цей тяжкий час вони написали листа в Раду Народних Комісарів, у якому просили допомогти їм звільнитися від каледінців.
На прохання шахтарів особисто відгукнувся вождь революційного пролетаріату Володимир Ілліч Ленін. 25 листопада 1917 р. він звернувся з листом до тульських робітників-зброярів, закликаючи їх підтримати гірників. «Дорогі товариші,— писав Ленін,— Рада Народних Комісарів просить вас негайно забезпечити гвинтівками, наганами, патронами та ін. озброєнням Червону гвардію Боковського гірничого району Донської області. Зброї потрібно на п’ятсот чоловік».
Тульські пролетарі ділом відповіли на заклик Володимира Ілліча. Гірникам вони відправили 1000 гвинтівок, 150 тис. патронів, 3 кулемети.
Зброя прибула до Харкова, але нелегким було завдання доставити її на рудники через територію, зайняту білогвардійцями. З цим завданням добре справився І. Ю. Сурженко. Ризикуючи життям, він доставив зброю на станцію Щотове.
Ленінська допомога наспіла своєчасно. Пліч-о-пліч з робітниками інших районів Донбасу шахтарські загони Боково-Хрустальської гірничої округи самовіддано билися проти білокозаків. Уже 13 грудня Каледін змушений був визнати: «На рудниках усю владу захопили різні самочинні організації, які не визнають іншої влади, крім своєї». Під «самочинними» організаціями білий генерал мав на увазі перші в історії органи робітничо-селянської влади. В січні контрреволюційні війська були повністю вигнані з Донецького басейну.
Квітень 1918 року приніс нові випробування. Німецькі окупанти захопили територію Боково-Хрустальської округи. Почався розгул контрреволюції. Шахти знову опинилися в руках підприємців. Робітничі організації змушені були піти в глибоке підпілля. На шахтах округи поширюються більшовицькі листівки, газети.
У грудні німецькі війська змушені були залишити Боково-Хрустальську гірничу округу. Але на шахтах ще бешкетували білокозаки. В січні 1919 року Червона Армія визволила Донбас від контрреволюційних зграй.
Масовий героїзм виявили робітники Боковських шахт на фронтах громадянської війни. У важких боях вони відстоювали народну владу від посягань внутрішніх і зовнішніх ворогів. Для відсічі білогвардійським військам генерала Денікіна весною 1919 року шахтарі разом з селянами організували збройний загін під командуванням слюсаря І. Н. Толстоусова. Згодом цей загін був перетворений у 370-й стрілецький полк 42-ї дивізії Червоної Армії.
В його рядах робітники й селяни Боково-Антрацитівської округи билися з білогвардійськими військами Денікіна і Врангеля.
За бойові заслуги в роки громадянської війни І. Н. Толстоусов був нагороджений орденом Червоного Прапора.
Не скорились шахтарі ворогові і в період окупації дені-кінськими військами (квітень 1919 р.— січень 1920 р.). Велику допомогу частинам Червоної Армії, що наступали, вони подали на початку січня 1920 року під час боїв за визволення Боковського рудника. Під землею по штреках і уклонах робітники провели в тил ворога команду червоних кулеметників. Червоноармійці раптовим ударом розгромили білих і захопили великі трофеї зброї. Не відставали від гірників і залізничники. Вони виводили з ладу паровози денікінців, залишали в дорозі ешелони ворога, утворюючи на перегонах пробки, чим утруднювали відступ білій армії.
Ще не встигла відгриміти громадянська війна, як шахтарі, засукавши рукава, взялися за відбудову господарства. Завдання було не легке, адже шахти не працювали, всюди панувала розруха. Погано одягнуті і взуті, напівголодні, вони самовіддано працювали, і ніхто не говорив про тривалість робочого дня, не думав про заробіток. Усіх хвилювало одне: дати країні вугілля, вивести її з тяжкого економічного становища. Спільні зусилля гірників дали перші результати. Уже в січні 1920 року було пущено в експлуатацію Фоминівський рудник. Згодом стали до ладу шахти № 13,14,15, 3-4 та інші. Націоналізовані шахти колишнього Боковського гірничого району в тому ж році були об’єднані в Боковське рудоуправління, центром якого стало селище шахти № 13. Селище одержало офіційну назву Боково-Антрацит.
Щоб по-справжньому розгорнути боротьбу за відбудову і розвиток народного господарства, необхідно було посилити боєздатність партійних організацій на підприємствах, поповнити їх за рахунок передових, найбільш свідомих робітників. Тільки за час проведеного за рішенням Центрального Комітету КП(б)У і Донецького губкому партії у лютому 1920 року партійного тижня парторганізація Боково-Антрацита зросла на 30 чоловік. В її рядах тоді перебувало 50 членів і 70 кандидатів у члени партії.
Комуністи і безпартійні робітники Боково-Антрацита свято виконували заклик Володимира Ілліча Леніна, що пролунав у квітні 1920 року з трибуни першого Всеросійського установчого з’їзду гірників: «… Щоб врятувати Радянську владу зараз, необхідно дати хліб для промисловості, тобто вугілля». На всіх шахтах відбувалися збори, на яких приймалися рішення підвищити норми виробітку в середньому на десять процентів.
Конкретні заходи по підвищенню продуктивності праці спеціально обговорювалися на конференції гірників Боковського рудоуправління 16 грудня 1923 року. Учасники конференції звернулися з листом до В. І. Леніна, в якому писали: «Шановний Володимир Ілліч, робітники Боковського району Донбасу, зібравшись на конференцію гірників, шлють Вам пролетарський привіт, бажають якнайшвидшого видужання. Зі свого боку обіцяємо завойовані Великою Жовтневою революцією права міцно тримати в своїх руках».
21 січня 1924 року країну Рад, увесь міжнародний пролетаріат спіткало велике горе: помер Володимир Ілліч Ленін. У Боково-Антрациті, після одержання сумної звістки, на шахтах і в установах пройшли масові траурні мітинги. Трудящі давали клятву бути вірними заповітам вождя, віддати всі сили на будівництво соціалізму.
Свого слова, даного партії в дні всенародного трауру, шахтарі дотримали. Самовідданою працею вони вносили свою частку у зміцнення Республіки Рад. До 1925 року не тільки були відбудовані зруйновані в період громадянської війни шахти, ай закладені нові потужні вугільні підприємства — шахти №2-2-біс, 7-7-біс, 1-1-біс, 23-25-біс, 22-53 і 303.
Вугільні підприємства відбудовувались на новій технічній основі. Нова техніка впроваджувалась на видобутку і вантаженні вугілля. На зміну відбійному молотку приходили врубові машини. Про темпи механізації шахт у цей період свідчать такі дані: якщо у лютому 1926 року врубовими машинами видобуто по Боковському рудоуправлінню лише 921 тонну антрациту, то у вересні того ж року — вже 12 607 тонн, тобто майже в 14 разів більше.
За 1925—1926 господарчий рік гірники Боковського рудоуправління видали на-гора 722 717 тонн вугілля, зайнявши третє місце по Донецькому басейну.
Поряд з відбудовою і реконструкцією шахт розгорталося житлове будівництво. Тільки за один 1926 рік житловий фонд селища зріс на 20 проц. Було споруджено 114 двоквартирних будинків, 4 гуртожитки для шахтарів.
Конференція гірників Боково-Антрацита, яка відбулася в 1926 році, вирішила на кошти громадськості збудувати клуб і школу. І незабаром у центрі селища виросли два нові просторі будинки. Кожен шахтар відрахував на це будівництво свій дводенний заробіток.
З перших років Радянської влади особлива увага партійних, радянських і профспілкових організацій була приділена здійсненню загального навчання дітей і ліквідації неписьменності серед дорослого населення. В 1920 році в Боково-Антрациті відкрилася перша школа для дітей гірників. Водночас почала працювати і школа по ліквідації неписьменності, в якій навчалось спочатку 120, а пізніше понад 500 чоловік. До роботи по ліквідації неписьменності були залучені вчителі, комсомольці і члени профспілки.
Місцеві органи влади піклувалися і про охорону здоров’я трудящих. В 1926 році в селищі було збудовано новий корпус лікарні. З року в рік збільшувались асигнування на спорудження й обладнання медичних закладів.
За роки першої п’ятирічки в селищі була збудована велика високомеханізована шахта «Центральна Боковська». В авангарді будівельників ішли комуністи І. М. Заболоцький, С. В. Волков та інші.
Значна увага приділялася підготовці технічно грамотних кадрів, здатних оволодівати і керувати новою технікою, творчо боротися за підвищення продуктивності праці. Серед перших випускників Донецького гірничого інституту в 1930 році був комуніст Р. Федорченко, кращий вагонник шахти № 14 Боковського рудоуправління. Оцінюючи цей випуск, газета «Диктатура пролетариата» писала: «Перші 11 радянських інженерів-прохідників, випущених радянським вузом,— це досягнення не менше, ніж перший трактор зі Сталінградського гіганту… Це наші інженери — кість від кості і плоть від плоті робітничого класу. Вони народилися на шахтах, працювали в шахтах і вчилися для шахт».
В ці роки особливо важливого значення набирала організація масового навчання робітників передової техніки без відриву від виробництва. Пропаганда технічних знань стала насущною справою партійних і господарських організацій. На шахтах Боково-Антрацита створювалися гуртки підвищення кваліфікації. Технічним навчанням було охоплено близько 65 проц. гірників Боково-Антрацита.
Гаряче підхопили робітники Боково-Антрацита патріотичний почин знатного шахтаря Донбасу Олексія Стаханова, розгорнувши боротьбу за підвищення продуктивності праці і дальшу механізацію процесів виробництва.
В 1936 році Боковське рудоуправління було реорганізовано в самостійний трест «Боково-Антрацит». Гірники тресту продовжували удосконалювати технічне оснащення шахт.
Одним з перших серед гірників Боково-Антрацита змінив споконвічне шахтарське знаряддя — обушок на врубову машину і досконало опанував її робітник шахти № 14 І. І. Кисельов. Він був кращим стахановцем на шахтах тресту, його ім’я стало відоме далеко за межами району. А в 1937 році шахтарі обрали Кисельова депутатом Верховної Ради СРСР.
На шахті № 22—53 піонером опанування нової техніки в ті ж самі роки був І. Ф. Молостов, який багато зробив для підготовки механізаторських кадрів. У 1937 році його обрали депутатом Верховної Ради УРСР. Напередодні Великої Вітчизняної війни І. Ф. Молостова призначили начальником шахти.
Безперервно зростав рівень технічного оснащення вугільних підприємств. У 1938 році з кожних 100 тони вугілля, що видавалося на-гора, 99 видобувалося механізованим способом. Продуктивність праці, порівняно з 1924 роком, зросла втроє. Внаслідок механізації виробничих процесів, переходу на стахановські методи праці Боково-Антрацитівські шахти перетворилися на потужні індустріальні підприємства.
В 1939 році Радянський уряд нагородив передові шахти № 15 і 53 орденом Трудового Червоного Прапора.
За роки передвоєнних п’ятирічок невпізнанним стало і шахтарське селище. В ньому виросли стрункі ряди впорядкованих будинків. Якщо в 1924 році житлова площа становила 15 100 кв. м, то в 1938 році — 11 3512 кв. м. Споруджено чудовий будинок Палацу культури ім. В. І. Леніна з великим залом для глядачів, кімнатами для гурткової роботи. Навколо палацу закладено молодий парк. Відкрито нові бібліотеки, їдальні, магазини, підприємства побутового обслуговування, дитячі садки, ясла. Площа зелених насаджень у селищі досягла десяти гектарів. Значно поліпшилося медичне обслуговування населення. В місті функціонували три лікарні на 325 ліжок.
Великих успіхів досягнуто і в галузі освіти. В 1940—1941 навчальному році в Боково-Антрациті було 13 шкіл, у яких навчалося 3112 учнів. Наполеглива робота була проведена по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. І вже в 1939 році Боково-Антрацит став містом суцільної письменності.
Значно поліпшилося матеріальне становище шахтарів. Заробіток гірників, зайнятих на підземних роботах, до війни був вищий на 60—70 проц., ніж у робітників на поверхні. У квітні 1940 року переглядалася оплата праці шахтарів, були встановлені вищі тарифні ставки і запроваджена додаткова одноразова винагорода, яка виплачувалася кожного року в розмірі від тритижневого до півторамісячного заробітку.
За Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 жовтня 1938 року Боково-Антрацит було віднесено до категорії міст. Населення міста в 1939 році становило 13 280 чоловік.