Великий Любінь, Городоцький район, Львівська область
Великий Любінь (стара назва Любин) — селище міського типу, центр Великолюбінської селищної Ради Городоцького району. Розташований на околиці Подільського лісостепу, поблизу річки Верещиці (притоки Дністра), за 28 км від Львова і за 10 км від Городка. Селище перетинає залізнична колія, що зв’язує його з Самбором, Львовом та іншими містами. З цими містами та Городком селище сполучене також автошляхами. Населення — 4302 чол. Великолюбінській селищній Раді підпорядковані села Малий Любінь і Косовець.
Як свідчать археологічні знахідки, на території сучасного Великого Любеня починаючи з неоліту (4—3 тисячоліття до н. є.) жили люди.
Перші згадки про нього припадають на період існування Стародавньої Русі — початок XIII століття. Цей населений пункт виник як укріплення для захисту від набігів татаро-монгольських орд, від навали польських та угорських феодалів на древні руські землі. Тут жили вільні поселенці, які виконували військову службу. Село назвали Любином. У ньому побудували замок, навколо якого насипали вали і вирили глибокі рови. Поселення зазнавало спустошень і руйнувань під час різних міжусобних воєн і ворожих нападів. Ще й досі в селищі є урочище, яке зветься «Замчисько».
Після загарбання Галицької землі феодальною Польщею в XIV столітті Любин, як королівщина, став власністю родини магната Парава, який був галицьким і рогатинським старостою. Він спровадив до Любіна нових поселенців, що сприяло розширенню поселення, а в середині XV століття призвело до поділу його на 2 частини, які дістали назву Великий Любін і Малий Любін.
За люстрацією 1515 року, Великий Любінь належав львівським патриціям, родині Вільчеків, мав 9 ланів землі, корчму і церкву. Люстрація 1578 р. засвідчує розширення володінь польських феодалів, у яких налічувалося 22 лани землі, 14 загородників, 16 комірників.
Економічний розвиток села гальмували часті наскоки ворожих орд. Великого лиха зазнав Великий Любінь, зокрема, під час татарських нападів у 1624 і 1648 рр. Село було дуже зруйноване, населення винищене або забране в полон. Тривалий час Великий Любінь не міг піднятися з руїн. Вся місцевість була майже зовсім спустошена.
В середині XVII століття Великий Любінь було відбудовано. Тут спорудили також замок, що належав поміщикам Вільчекам. Тоді ж було закладено парк, у якому до наших днів збереглися старі рідкісні дерева понад 300-річного віку (платани, тополі, модрини тощо).
У феодальний період мешканці Великого Любеня займалися в основному землеробством. Було тут розвинуте і ремісництво.
Становище селян було тяжким — вони терпіли жорстоку експлуатацію, безправ’я, мусили відробляти панщину, виконувати інші повинності, платити великі податки. Особливо жорстоко експлуатував своїх селян-кріпаків і нелюдськи ставився до них князь Яблоновський — один із поміщиків — власників маєтку у Великому Любені.
Пригноблення трудящих Галичини, їх безправ’я — все це призводило до загострення класової боротьби, до антифеодальних виступів селян. На посилення гніту народні маси Великого Любеня відповідали протестами і збройними заворушеннями. Так, на початку 1846 року під впливом виступу селян маєтку Горожана Самбірського округу у Великому Любені селяни відмовилися відробляти панщину та інші повинності і, озброївшись косами, заарештували орендаря і мандатора. Поміщикові вдалось утекти. Як повідомляв 14 березня 1846 року один з управителів маєтку В. Памірський, селяни «зовсім нічого не роблять, лише ходять групами з набитими косами, і хто іде,— ловлять і арештовують…». Проти повстанців були кинуті війська.
У період скасування панщини Великий Любінь налічував 204 селянські двори, з яких 15 мали по 10—17, 176 — по 1—9 і 13 — менш ніж по одному моргу землі. Селяни змушені були відробляти 10 895 тяглових і 4360 піших днів, прясти 1070 мотків волокна. Викуп землі становив 54 732 флорини.
Новим власником поміщицького маєтку у Великому Любені в середині XIX століття став капіталіст І. Бруннер, який розбагатів на нафтових промислах Борислава. Він з корисливою метою прийняв католицьку віру і за великі гроші купив собі в австро-угорського цісаря титул барона. Увійшовши в середовище польської шляхти, І. Бруннер змінив своє прізвище на більш аристократичне — Бруницький. Спритний комерсант заволодів великими багатствами в селі і його околицях.
В 1857 році Бруницький прибрав до своїх рук 4394 морги землі (із загальної кількості 6962 морги), в т. ч. 702 морги орної землі і 2988 моргів лісу. Барон був власником також рибного ставу, водяного млина. Він збудував у селі гуральню і цегельню. У власність Бруницького перейшов також курорт у Великому Любені. Цілющі джерела здравниці були відомі вже з часу заселення цієї місцевості. Розповідають, що вперше випробував їх на собі пастух Павло, який вилікувався від ревматизму. Чутка про одужання хворої людини від сірчаної води швидко поширилася. Сюди почали приїжджати хворі з далеких міст і сіл, щоб полегшити свої страждання. Прибулі розбивали навколо джерел шатра, робили курені, намети. Купалися хворі або в самих джерелах, або в спеціальних казанах з підогрітою на сонці чи на вогнищі цілющою водою. Перші історичні відомості про сірководневі джерела в Любені знаходимо у трактаті краківського лікаря В. Очка (1578 рік), який писав, що вони мають силу рятувати хворих людей. Наприкінці XVI століття місцевий феодал збудував тут примітивну водолікарню.
У 1624 році любінський курорт було зовсім зруйновано під час одного з набігів кримських татар. На кінець XVIII століття його відбудували. Курорт знову став широко відомим, з’явилися нові праці в галузі курортології. Вивченням лікувальних якостей любінських джерел займалися дослідник Т. Торосевич, а також львівський лікар К. Крочкевич.
Власники курорту використовували цілющі води Великого Любеня для власної наживи. Вони жорстоко експлуатували робітників, які тяжко працювали за шматок
хліба. Тим часом поміщики загрібали гроші. Син князя Яблоновського, до якого перейшла ця здравниця, наприкінці XVIII століття визнав, що в 20—30-х рр. XIX століття Любінь був невичерпним джерелом зиску. Курорт давав щороку 4 тис. дукатів прибутку. Князі, графи, багатії вели тут розпутне життя. Один з графів Яблоновських програв у карти Великий Любінь разом з курортом, який згодом перейшов до рук барона Бруницького, а потім дістався в спадщину його синові.
З 80-х рр. XIX століття у здравниці для лікування хворих, крім сірчаних вод, почали використовувати торфову грязь, що була на околицях села. У 1882 році тут лікувалися протягом літнього сезону 915 чол. Значного розвитку зазнав курорт на початку XX століття, коли в 1902 році через Великий Любінь було прокладено залізницю. Зросло в цей час і село. Якщо в 1869 році у Великому Любені було 304 двори, то в 1900 році їх стало 413. За цей період населення зросло з 1918 чол. до 2745 чоловік.
Курортні будинки могли вмістити одночасно до 250 чоловік. Значна частина курортників мусила жити поза його межами — у приватних будинках, спеціально збудованих комерсантами. Лікувальний сезон тривав з травня до вересня.
Напередодні другої світової війни тут лікувалося в середньому за сезон понад дві тисячі чоловік. їх обслуговував один штатний лікар. Три-чотири лікарі займалися приватною практикою поза курортом. Лікування коштувало дорого, до нього могли вдатися тільки заможні люди — польська знать, військові чини, купці та інші. Селяни, що відпочивали і лікувалися на курорті, становили за сезон 1— 2 проц. загальної кількості курортників. Лише крайня потреба змушувала селянина-середняка (бо бідняк зовсім нічого не мав) продати останню корову чи кусок поля, щоб врятувати здоров’я. Адже путівка коштувала дуже дорого. Та й той маленький процент селян, що потрапляв на лікування, суворо відмежовувався від панської частини курортників. Жити на території курорту їм заборонялося і доводилося наймати куточок у селянській хатині. Харчуватися селяни мусили за свій кошт. Нерідко вони голодували, а тому лікування давало малу користь. Процедури приймали в т. зв. третьому класі, для якого були відведені найгірші кімнати і дерев’яні ванни. Про емальовані або порцелянові ванни їм і мріяти не доводилось. Крім основної плати за лікування, з селян здирали гроші ще й за музику, яку слухали пани.
Той, хто хотів дістати роботу на курорті, повинен був 8 днів до відкриття сезону працювати тут безплатно. Робітники не мали права проходити головною дорогою і, наче звірі, прокрадалися стежками. Лікарів-українців усіляко цькували. Штатним лікарем міг бути тільки поляк.
Мешканець Великого Любеня Іван Жила, який працював на курорті 17 років, згадує: «Ці будинки ми збудували своїми руками, але не мали права зайти до них. Коли поверталися з роботи, то обходили їх далекими стежками, щоб не псувати апетиту панам своїм нужденним виглядом». Василь Очерклевич, що працював тут 10 років, згадує, як тяжко було влаштуватися на роботу бідняку, робітнику чи селянину. Треба було панові руку цілувати, низько вклонятися.
Новий власник курорту барон Бруницький, побачивши велику матеріальну вигоду від цілющих джерел, з середини XIX століття почав реконструкцію курорту — побудував нову водолікарню, кілька житлових будинків та допоміжні приміщення. За короткий час він перетворив Великий Любінь на відомий європейський курорт.
Сюди подалася знать — князі, герцоги, великі магнати. Навіть цісар Франц-Йосиф двічі побував у Любені.
Бундючний барон, прагнучи увічнити володіння курортом, назвав корпуси іменами своїх дочок: «Софія», «Марія», «Гелена», а джерела — іменами синів: «Людвіг» та «Адольф».
Становище селян було тяжким і в іншому відношенні. Досить сказати, що більше половини орних земель, 150 га сіножатей, велике рибне господарство, 1000 га лісів належали баронові Бруницькому. В селі налічувалось 20 проц. батраків, 60 проц. селян жило на клаптиках до 1 морга, а 2 проц. мали від 2 моргів і більше. 377 господарств були безкінними. Батраки вдень заробляли у пана до 80 грошей. У їхніх хатах не було ні гасу, ні сірників. Багато селян, шукаючи кращої долі, йшли на заробітки в міста, виїжджали навіть у інші країни. Довго мандрував від одного поміщицького маєтку до другого, завзято працював бідняк С. Г. Борецький, намагаючись заробити гроші, щоб побудувати хату.
Доля загнала його в Канаду, де він прожив 6 років, але працював не більше як 6 місяців і то поденно, сезонно. На вулицях Борецький часто бачив процесії таких голодних, як він сам, але тримався осторонь. А коли опинився в лавах страйкарів, одразу ж потрапив у поліцейську камеру — за підбурення робітників до страйку. Після слідства Борецького вислали на «батьківщину» — в Польщу.
Повернувшися з-за океану, Борецький влаштувався на роботу у Львові каменярем. Щомісяця заробляв 50—60 злотих, але їх не вистачало і на прожиття: адже обід і сніданок для сім’ї коштували 3 злотих на день.
Ідеї Великої Жовтневої соціалістичної революції, які проникали в західноукраїнські землі різними шляхами, зокрема через військовополонених, що поверталися з російського полону, знаходили сприятливий грунт у Великому Любені. Так, у 1921 році повернувся до рідного села колишній солдат австрійської армії, учасник боїв за Радянську владу Й. Косик. Він розповів селянам про революційні події, про героїчну боротьбу робітничого класу та селянства Росії і закликав їх повстати на боротьбу проти буржуазно-поміщицької Польщі. Повернувся до свого села також Й. Борецький. Обидва вони в невеличкому будинку на околиці села відкрили шевську майстерню, де часто збиралися селяни, щоб послухати звістки про події, що відбувалися в Радянській Росії. Й. Косик організував гурток однодумців — одностайних прихильників Радянської влади. Восени 1922 року на базі цього гуртка виник місцевий осередок підпільної організації Комуністичної партії Східної Галичини, членами якої стали селяни О. Мрак, М. Мартиняк, Б. Рудий та інші. Підпільники проводили масову агітаційну роботу серед селянства.
В грудні 1922 року у селі Великому Любені відбулася перша партконференція Симбірського округу КПСГ, на яку зібралися 14 делегатів від підпільних організацій Старосамбірського, Рудківського, Комарнівського, Городоцького, Турківського та інших повітів Львівщини. На цій конференції був присутній представник ЦК КП(б)У, що приїхав з Харкова. Делегати звітували про роботу на місцях, схвалили план дальшої діяльності.
Трудівники Великого Любеня свято бережуть пам’ять про борців за народне щастя. На будинку, де відбувалась конференція, встановлено меморіальну дошку.
У 1922 році в ньому жив коваль-залізничник Андрій Мрак. Його син — Олександр мав тісні зв’язки з революційним підпіллям.
Комуністи Великого Любеня продовжували боротьбу і в наступні роки. В селі діяв осередок масової легальної революційної організації «Сельроб-єдність» (Українська Селянсько-Робітнича Соціалістична єдність). Керівна роль в ній належала комуністам. В 1927 році до осередку входило 20 чол.— М. Борецький, В. Мартиняк, В. Процак, І. Голубець, С. Бублик, І. Ковалишин, М. Шеремета та інші.
В 1930 році місцевий комітет «Сельроб-єдність» очолював член КПЗУ І. Косик.
Під керівництвом члена КПЗУ А. Гошовського відбулося засідання Центрального профспілкового відділу ЦК КПЗУ.
На посилення революційного руху польські буржуазні власті відповіли жорстоким терором. У 1923 році були заарештовані члени КПЗУ О. Мрак і М. Мартиняк.
У 1930 році солдати 14-го полку кавалерії із Львова, що проводили в селі «пацифікацію», люто побили селян Г. Шмагалу, І. Магоцького, М. Барана, І. Коромця та ін. Серед експонатів Великолюбінського історико-краєзнавчого музею є фотокопія запису, зробленого дяком Дмитром Бараном 28 вересня 1930 року в церковному служебнику. Д. Баран, описуючи, як карателі знущалися з арештованих селян, підкреслює, що їх «били по сімдесят буків, так, що бідні мученики стогнали, якби під землею», і закінчує словами: «То була пацифікація».
Тяжке становище трудящих доповнювалося політичним безправ’ям. Селяни були позбавлені можливості вільно користуватися виборчим правом.
Ось що пише група селян Великого Любеня про вибори, які відбувалися за панської Польщі: «Ми, бідняки села Великий Любінь, хочемо розповісти, як у нашому селі панські попихачі і лакеї змайстрували вибори адвоката. Цілий день по селу на все горло кричав староста: «Тепло зустрічайте, всі низенько вклоняйтесь, їде адвокат Біляк». Ось хто буде вірним слугою вашим, показуючи пальцем на прибулого, говорив на зборах якийсь поліцай.
— Чужий він нам, не наш,— крикнув хтось із селян.
— Громадо!— стукнув кулаком поліцай,— зауважую, що буде так, як вирішили в магістраті.
… Настав день виборів. Не один із нас лишив у хаті жінку, дітей, ховаючись у лісі. Силою заганяли людей на вибори. А голосувати як?
Для відводу очей виборцям на скриньці для таємного голосування зверху почепили печатку сургуча, а- ззаду зробили щілину — куди весь час рука шахрая кидала цілі пачки бюлетенів. Цю скриньку відправили до Києва у музей…»
Селяни Великого Любеня боролися за загальне виборче право, виступали проти проведення в селі екзекуцій, за ліси і пасовиська, поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати. Особливо посилилась боротьба напередодні другої світової війни. В 1936 році на місцевому фільварку страйкували сільськогосподарські робітники. Страйк тривав з 8 по 15 липня і мав економічний характер. Вимоги робітників частково задовольнили: підвищили поденну плату. На початку 1937 року застрайкували робітники, які працювали на обробці дерева. Підприємець змушений був частково піти на поступку і збільшив їм поденну зарплату на 20 грошів.
Після визволення Західної України і возз’єднання її з Радянською Україною в 1939 році у Великому Любені було створено робітничо-селянський комітет, а згодом і сільську раду, яку очолив колишній бідняк С. Борецький. Спочатку на посаду голови сільради проліз куркуль Лига, але його викрили. Депутатами до Народних Зборів Західної України обрано сільських бідняків Г. Соловія, С. Г. Борецького і вчительку М. Г. Романович, яка в 1940 році стала депутатом районної Ради. Дочка бідного службовця, вона з великими труднощами здобула середню освіту і протягом 18 років учителювала. Польські чиновники не любили вчительку за те, що вона підтримувала зв’язки з «хлопами».
Землі і майно барона Бруницького, нажиті на поті і крові трудящих, було конфісковано і передано селянській бідноті. Серед селян розподілили 500 га орної землі, 150 га сіножатей, 30 вагонів картоплі. Спиртовий завод став власністю держави. На базі місцевого і навколишніх ставів з осені 1939 року створено державне рибне господарство. Розпочато роботи для переустаткування курорту у Великому Любені, який став народною здравницею. В селі відкрили клуб, де працювали гуртки художньої самодіяльності—драматичний, духового оркестру, хоровий, фізкультурний. Він перетворився на справжнє вогнище культури на селі. Тут 10 разів на місяць демонструвались нові кінофільми, регулярно читались лекції. В роботі клубу брала активну участь сільська інтелігенція: вчителі ,і лікарі Малиновський, Рогожа, Пілецька, Банет та інші.
В палаці барона Бруницького відкрили семирічну школу, в якій вчилося 600 дітей. Працювали тут 17 учителів. При школі була створена піонерська організація, а згодом і комсомольська. Першими комсомольцями школи були Р. Жила, І. Шевчук, М. Труш, Д. Луків, Й. Борецький та інші.
Зростав культурний рівень трудівників села. Діяла бібліотека, в якій налічувалось понад 1000 книг. Селяни передплачували більш як 1000 примірників газет і журналів. Всього Великолюбінська філія зв’язку розповсюджувала понад 155 тис. примірників періодичних видань. Передплатників тут було 3287, а до встановлення Радянської влади — всього 2443.
Після визволення села від польсько-шляхетського гніту особлива увага приділялась медичному обслуговуванню. В 1940 році у Великому Любені відкрили лікарню, пологовий будинок, амбулаторію.
Велику роботу по зміцненню Радянської влади на селі проводила Великолюбінська сільрада, очолювана С. Г. Борецьким. Він зарекомендував себе як здібний керівник і організатор. Село першим у районі закінчило весняну сівбу, жнива, хлібоздачу, осінню сівбу. На центральній вулиці вимостили тротуари, добудували і обладнали клуб. Було придбано літературу для бібліотеки. У пропаганді культури на селі, в утвердженні нового ладу активну допомогу сільраді подавала комсомольська організація, що виникла на початку 1940 року. Найбільш активними членами ВЛКСМ були Й. Сярий, М. Навроцький, М. Дудок, М. Ощіпко, М. Штарк та інші.
Серед трудящого селянства Великого Любеня з’явились прихильники колективного способу ведення господарства. Вони розуміли, що справжнє щастя, повний достаток можна знайти лише в дружному колективі. І жителі Великого Любеня, не вагаючись, пішли по новому шляху. В березні 1941 року було організовано сільсько-господарську артіль, в якій об’єдналося спочатку 35 дворів, а в червні 1941 року — 49. Ініціаторами колгоспного руху були І. Іваськевич, С. Сисак, Г. Бусько, Г. Соловій, С. Борецький та інші. Очолив артіль колишній бідняк В. Труш. Колгосп мав 380 га землі, сільськогосподарський реманент.
Спершу хліборобам артілі доводилось переборювати певні труднощі: не вистачало тяглової сили, бракувало насіння, потребували ремонту будівлі. З кожним місяцем міцніло артільне господарство, щодалі пишніше розквітало життя хліборобів. Будівельна бригада відремонтувала тваринницькі приміщення, сільрада допомогла робочою худобою.
На колгоспних ланах у 1941 році визрівав дорідний урожай, але зібрати його не довелося. Не встигли любінські трудівники відчути блага вільного радянського життя. Гітлерівська навала принесла їм нові страждання та лихоліття. Почалася для радянського народу Велика Вітчизняна війна.
Перші удари німецько-фашистських загарбників припали на долю прикордонників, що охороняли нашу Вітчизну на західних рубежах. Оборонні бої велися і на околицях Великого Любеня. 29 червня 1941 року вранці тут відбувся запеклий бій між групою радянських прикордонників (150 чол.), які відступали з-під Перемишля, і фашистськими військами. Радянські бійці боролись під командуванням старшого лейтенанта командира батальйону прикордонників Г. С. Поливоди і підполковника І. Я. Тарутіна. Вони довго тримали оборону на підступах до Львова, але сили були нерівні. В запеклій боротьбі смертю хоробрих загинув Г. С. Поливода і близько 100 солдатів, вірних синів Вітчизни. Хоробрістю і стійкістю в бою відзначився кулеметник Ф. Є. Лихачов, який нещадно косив ворогів, закриваючи їм дорогу на Великий Любінь. Тільки після того, як осколок артилерійського снаряду влучив у голову безстрашному герою, він припинив бій.
Першого липня 1941 року в село вступили німецькі головорізи, які почали свою «діяльність» із кривавої розправи над радянськими активістами. Фашистам допомагали українські буржуазні націоналісти. Серед них були і куркульські синки з Великого Любеня — П. Г. Марутяк, В. І. Главацький, І. Г. Процак та інші. П. Г. Марутяк з перших днів окупації активно співробітничав з фашистами. Він очолив поліцейську дільницю у Великому Любені, чинив різні злодіяння. Кляті виродки розстріляли кількох комсомольців, закатували директора будинку для старих комуніста С. Зінченка, вбили голову сільради Малого Любеня С. А. Михайляка, знищували євреїв, радянських військовополонених. Німецькі окупанти зруйнували в селі пам’ятник В. І. Леніну, встановлений у 1940 році, спалили бібліотечні книги, пограбували курорт, спиртовий завод, рибне господарство. В клубі санаторію вони влаштували бойню худоби, у старовинному парку повирубували багато дерев.
Під могутніми ударами Червоної Армії фашистські орди з великими втратами відступали на Захід. 27 липня 1944 року радянські війська визволили Львів, а також Великий Любінь. В селі було відновлено Радянську владу. Почала працювати сільрада, яку очолив, як і до війни, комуніст С. Г. Борецький. Знову відкрились двері школи, було створено дитячий будинок для сиріт, батьки яких загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Всі трудівники села з подвоєною енергією взялися за відбудову зруйнованого господарства. Велику допомогу подавала їм держава: було виділено значні кошти і позички на придбання будівельних матеріалів.
Багато уродженців Великого Любеня пішли до лав Червоної Армії, щоб захищати здобутки Великого Жовтня. Понад 15 із них удостоєні урядових нагород за бойові подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни. Так, М. Г. Соловій нагороджений орденом Слави 3-го ступеня, медалями «За визволення Праги» і «За перемогу над Німеччиною», В. І. Труш — медаллю «За відвагу». Серед нагороджених також В. М. Журавель, В. М. Соловій, К. М. Трачук, І. Р. Білик та інші.
Трудящі Великого Любеня свято шанують пам’ять про радянських воїнів, що загинули під час оборони села в 1941 році і його визволення в 1944 році. У квітні 1946 року прах воїнів з окремих могил було урочисто перевезено у Великий Любінь і поховано в братській могилі разом з 22 солдатами, які теж загинули смертю хоробрих воїнів. В цьому ж році тут встановили пам’ятник, на якому викарбувані імена героїв: молодшого лейтенанта В. Маринкова, Ф. Лихачова, К. Дулепіна, В. Ярощука, В. Першина, В. Артьомова. На місці героїчних боїв з фашистами на високій могилі за селом у 1965 році на честь двадцятиріччя перемоги над фашистською Німеччиною встановлено пам’ятник з бюстом прикордонника Ф. Є. Лихачова. Назви вулиць селища — Гвардійська, Г. Поливоди, В. Долматова — свідчать про те, що герої вічно житимуть у серцях мешканців Великого Любеня.
В 1965 році, напередодні річниці Великого Жовтня, встановлено меморіальну дошку на місці, де в квітні 1945 року був убитий українськими буржуазними націоналістами перший голова Великолюбінської сільської ради Є. Г. Борецький.
За роки першої післявоєнної п’ятирічки всі промислові підприємства Великого Любеня були відбудовані, а також значно розширені та оснащені новим обладнанням.
Гуральня, яка за панської Польщі була кустарним підприємством, де працювало всього кілька чоловік, за роки Радянської влади стала механізованим підприємством. У 1961 році став до ладу новий корпус, де розмістився крохмальний цех. За добу спирто-крохмальний комбінат дає 500—550 декалітрів спиртової продукції і 2,2— 2,5 тонни крохмалю, тоді як за панської Польщі таку кількість спирту виробляли за весь чотиримісячний сезон. На комбінаті трудяться кваліфіковані кадри. Так, уродженці Великого Любеня І. Т. Білокур та Я. В. Бублик, здобувши середню спеціальну освіту, працюють на комбінаті. Чотири бригади підприємства борються за звання колективу комуністичної праці. Вони виконують змінні завдання на 107—114 проц. і дають продукцію вищої якості. Кращими виробничниками комбінату стали колишні бідняки: слюсар М. Й. Равський, робітник М. С. Фабрига, кочегар А. Ф. Фурдас та інші.
На мальовничих околицях села розкинулися стави Львівського відділення Українського науково-дослідного інституту рибного господарства. їхня площа збільшилася з 65 до. 250 га. Річна продукція господарства перевищує 3 тис. цнт. Рибне господарство має лабораторії: інвазійних хвороб риб, промислової гібридизації та групи: селекції риб, впровадження досягнень рибоводної науки і електролізу.
Рік у рік зростає число наукових працівників. Тут працює 4 кандидати біологічних наук, 5 аспірантів, 9 наукових і науково-технічних працівників, які навчаються заочно в середніх і вищих навчальних закладах. Трудяться тут і уродженці Великого Любеня — М. М. Богоніс, В. М. Пуцята та інші.
Рибне господарство має 10 вантажних автомашин, 2 бульдозери, 3 екскаватори, механізовані очеретокосарки, кормодробарки, змішувачі тощо. У 1959 році збудовано двоповерховий житловий будинок, а в 1962 році — двоповерховий лабораторний корпус. Споруджено також гараж і майстерні для ремонту техніки.
Паливною базою для Великого Любеня і навколишніх сіл служать поклади торфу на одній із околиць селища. Копати торф тут почали з 1941 року для потреби населення і спиртового заводу. До 1958 року видобування торфу проводилося вручну. Тепер воно механізоване. З 1960 по 1965 рік Великолюбінська торфодільниця давала щороку по 4—6 тис. тонн торфу на паливо і 4—5 тис.— на удобрення полів. Ударниками виробництва є машиністи Й. С. Юринець та І. А. Володько.
У 1935 році в селі було споруджено електричну підстанцію, до якої надходив струм з Львівської теплової електростанції. Але до 1939 року вона в основному давала струм для курорту та поміщицького маєтку. Після визволення підстанція почала обслуговувати село та його околиці і постачає електроенергію у міста Городок, Комарне, Мостиську, Рудки та навколишні села й колгоспи. Електропідстанція обладнана найновішим устаткуванням. Тут усі процеси роботи механізовані і автоматизовані.
У жовтні 1947 року в селі було відроджено сільськогосподарську артіль, яку назвали іменем 30-річчя Жовтня. Тяжко доводилось колгоспникам у перший рік господарювання: не вистачало робочої худоби, техніки, не було відповідних господарських приміщень. Але тимчасові труднощі уступали перед наполегливою працею колгоспників. Держава надала артілі довготермінові грошові кредити, МТС надіслала техніку. Дедалі більше зростала колгоспна сім’я.
Майже всі одноосібники вступили до артілі. У 1952 році в колгоспі об’єдналося 516 дворів. Земельні угіддя артілі становили 1632 га, у т. ч. орної землі було 1113 га, сіножатей — 159 га, пасовищ — 101 га. На фермах налічувалось 212 голів великої рогатої худоби, понад 200 свиней.
Колгосп з кожним роком зростав. Основна увага трудівників села була спрямована на підвищення врожайності зернових культур, піднесення продуктивності тваринництва. Серед трудівників артілі розгорнулося змагання за високі показники на всіх ділянках виробництва. Завдяки поліпшенню масово-політичної роботи серед колгоспників соціалістичне змагання стало дійовим. Результати змагання висвітлювалися в стінній пресі, польовках, блискавках.
А ось наслідки наполегливої праці хліборобів. В 1954 році грошові доходи колгоспу становили понад 406 тис. крб. (в старому масштабі цін). Рослинництво дало 150 тис. крб., а тваринництво — понад 241 тис. крб. Збільшилась оплата праці колгоспників.
У 1956 році до колгоспу ім. 30-річчя Жовтня було приєднано сусідній — ім. газ. «Правда», до якої входили села Малий Любінь і Косовець. Укрупнену артіль колгоспники назвали ім. XX з’їзду КПРС.
Колгосп ім. XX з’їзду КПРС, в якому об’єднано 762 двори,— велике багатогалузеве господарство. За ним закріплено 3150 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1676 га орної землі, 453 га сіножатей, 436 га пасовищ. В колгоспі 5 рільничих бригад. Основними культурами є зернові і цукрові буряки, а четверта і п’ята бригади вирощують льон. Дедалі більшого значення набуває кормовиробництво. У 1966 році під зерновими культурами було зайнято 830, а під цукровими буряками — 150 га. Урожайність зернових у 1966 році становила по 18 цнт, цукрових буряків — 200 цнт з кожного гектара.