Очаків, Очаківський район, Миколаївська область
Очаків — місто районного підпорядкування. Розташований на правому березі Дніпровсько-Бузького лиману, біля впадіння його в Чорне море, за 58 км від Миколаєва. Місто має шосейне, водне і повітряне сполучення з Миколаєвом, Одесою, Херсоном. Населення — 12,6 тис. чоловік.
Очаків — центр району, площа якого 1,5 тис. кв. км, населення — 27,6 тис. чоловік (в т. ч. сільського — 15 тис., міського — 12,6 тис.). В районі 34 населені пункти, підпорядковані міській і 8 сільським Радам. 2 колгоспи, 8 радгоспів, 2 рибоколгоспи; 50,5 тис. га орної землі. Працює 9 промислових підприємств, будівельна організація, споруджується Очаківська державна зрошувальна система. В районі є 6 лікарень, 20 фельдшерсько-акушерських пунктів, 3 пологових будинки, 39 шкіл, 17 бібліотек, 40 будинків культури і клубів.
Біля Очакова виявлено форми для відливання знарядь праці доби бронзи. На Березані досліджено найраніше в Причорномор’ї давньогрецьке поселення (VII ст. до н. е.), а на околиці міста — могильник IV—І ст. до н. е. В самому Очакові знайдено скарби ольвійських та давньогрецьких монет. На Кінбурнській косі — відомі залишки кількох скіфських поселень та курганів. Деякі вчені вважають, що на місці нинішнього Очакова в І—III ст. н. е. існувало сарматське місто Алектор, на острові Березані — храм Ахілла Понтарха, грецького бога, покровителя Чорного моря. Тут же залишилися сліди поселення слов’ян, яке було одним з найпівденніших форпостів Київської Русі в ЇХ—XII століттях.
Після зруйнування древніх поселень численними ордами кочівників Причорномор’я залишалося мало, а подекуди й зовсім незаселеним. В XIII ст. ці землі захопили монголо-татари. В кінці XIV — на початку XV ст., переслідуючи татар, сюди з своїм військом прийшов литовський князь Вітовт і заснував на узбережжі фортецю під назвою Дашів. У XV ст. кримські татари захопили Дашів і на його місці 1492 року спорудили фортецю Кара-Кермен (Чорна фортеця).
Коли Кримське ханство потрапило у васальну залежність від Туреччини, фортецю називали Узу-Кале, або Дніпровською. У XVII ст. її добудовано, зведено нові укріплення. Цитадель іменували також Ачи-Кале — фортеця біля виходу у відкрите море, а в російській вимові —Очаків. Очаків став важливим опорним пунктом усіх турецьких володінь від Дніпра і Південного Бугу до Дністра, відомих в історії під назвою Очаківського степу. На той час тут досить жваво розвивалася торгівля. Дніпром і суходолом купці добиралися до Очакова, де продавали бараняче сало, шкури, риб’ячий клей, дрова, точильний камінь, а купували сіль, вина, ситець, персидський сап’ян та інші товари.
Значну частину населення Очакова становили корінні жителі Причорномор’я— предки слов’ян і слов’янські народності. Руками невільників-слов’ян зводилася й сама фортеця. Починаючи з XVI і до кінця XVIII ст. під Очаковом не раз точилися жорстокі бої за оволодіння ним і прилеглими степами — споконвічною слов’янською землею. У 1523, 1669, 1688, 1692, 1694 рр. фортецю штурмували запорізькі козаки. 2(13) липня 1737 року під час російсько-турецької війни російські війська під командуванням Б. Х. Мініха взяли Очаків, але за Белградським мирним договором 1739 року він лишився Туреччині.
Під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. російські війська, очолювані О. В. Суворовим, у жовтні 1787 року розгромили турецький десант на Кінбурнській косі. Про цю операцію в одній із своїх статей так писав Ф. Енгельс: «Турки висадили свої головні сили на північно-західному краї коси, безпосередньо проти Очакова. Тут вони окопались і атакували фортецю, проте Суворов із значно меншими, ніж у турків, силами зробив вилазку, зав’язав бій і з допомогою прибуваючих підкріплень скинув турків у море. Втрати останніх були величезні. Сам Суворов був поранений у цьому бою». Ця перемога наблизила час штурму Очакова, яким керували видатні російські полководці М. І. Кутузов, П. І. Багратіон, ватажки запорізьких козаків Сидір Білий, Антон Головатий. Вирішальна битва відбулася 6(17) грудня 1788 року після п’ятимісячної облоги і закінчилася перемогою російських військ. 29 грудня 1791 року Очаків за Ясським мирним договором приєднано до Росії.
1792 року за указом Катерини II на місці зруйнованої турецької фортеці закладено місто. Крім численного російського війська, тут мешкали козаки, турки, вірмени, греки і молдавани, які жили з торгівлі. Пізніше Очаків заселявся вихідцями з центральних губерній Росії. В 1795 році його приписали до Вознесенського намісництва, яке через два роки увійшло до складу Новоросійської губернії, в 1802 році — Миколаївської, а з 1803 року — до Херсонської губернії. Його жителі на 10 років звільнялись від податків. В серпні 1809 року за указом Сенату в Очакові створено ратушу на чолі з бургомістром.
Ще в кінці XVIII ст. тут відкрилася таможня і карантинна пристань. Торгували здебільшого хлібом і сіллю. Тільки 1794 року сюди було завезено товарів на 244 340 крб. і вивезено на 209 321 крб.2. Однак у зв’язку з швидким зростанням Одеси Очаків втрачає значення торгового порту. До того ж 1797 року його спустошила пожежа, що спалахнула на чумацьких возах із спиртом і ромом. Залишилося тоді всього 90 невеликих будинків і землянок, в яких мешкало 468 чоловік. Місто відбудовували на згарищі. В 1816 році його населення становило 5221 чоловік, з них міщан — 3539, дворян — 74, купців 3-ї гільдії — 127, поміщицьких селян — 776, відставних нижчих чинів — 145, безстрокових відпускників — 486, колоністів та іногородніх — 85 чоловік. За містом було закріплено 7634 десятини землі. Тут налічувалося 6 казенних і 658 приватних будинків, з них 597 — дерев’яних, 2 казарми; торгувало 32 крамниці. Основна маса очаківців жила в хатах-мазанках під солом’яними стріхами.
Жителі міста і навколишніх населених пунктів жили з землеробства й рибальства. В умовах посушливого степу треба було докладати великих зусиль, щоб вирощувати добрі врожаї зернових. В 1841 році за виведення нових сортів пшениці міщанин І. Кротов одержав від Товариства сільського господарства Південної Росії срібний кубок. На ярмарку в Одесі 14 вересня 1847 року іншого жителя міста Я. Шевченка за виведення пшениці сорту арнаут премійовано великим кубком, а Д. Шевцова за високу якість пшениці — малим.
Лікарську допомогу населення могло дістати в лазареті для військовослужбовців. У 1790 році в цьому лазареті працював видатний лікар-епідеміолог Д. С. Самойлович (Сущинський), тут він написав цінну працю з хірургії «Засоби відновлення в арміях медико-хірургічної науки…», в якій узагальнив свій великий досвід роботи в похідних і стаціонарних госпіталях. 1787 року в бою під Кінбурном, ризикуючи життям, Д. С. Самойлович подавав медичну допомогу солдатам, а двічі пораненому Суворову врятував життя. На початку XIX ст. лікарська управа Херсонської губернії призначила в Очаків лікаря, фельдшера і повитуху для обслуговування цивільного населення. Лікар також стежив за санітарним станом міста, базару, громадських установ. На початку 60-х років лікарня містилася у напівзруйнованому будинку, лікарняних засобів не вистачало. З освітніх закладів до реформи в Очакові була лише молитовна школа.
Після поразки в Кримській війні 1853—1856 рр. Росія була позбавлена права мати флот на Чорному морі. Це викликало потребу зміцнити Очаків. Спорудження нової фортеці завершили тільки після російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Між Очаковом і Кінбурнською косою на насипному острові, який перетинав шлях ворожим пароплавам з Чорного моря в Дніпровсько-Бузький лиман і далі на Херсон та Миколаїв, звели нові укріплення. Зросло й населення міста, яке в 1897 році досягло 10 786 чоловік, з них міщан — 7390, селян — 2793, дворян — 382, купців — 74. З представників найбільш заможних жителів обиралися міська і міщанська управи. Про «порядок» та «благонадійність» населення ретельно дбали поліцейське та комендантське управління.
З прискоренням розвитку капіталістичних відносин після реформи 1861 року в місті виникають промислові підприємства. Зокрема в 70-х роках тут були рибозаводи, артілі конопатників, теслярів і мулярів, де працювало по 12—14 робітників. Очаківські майстри славились умінням будувати рибальські парусні шаланди. В 1897 році в місті налічувалося 41 промислове підприємство. Серед них — 3 рибні і черепичний заводи, паровий млин і 27 вітряків, лісопильня, 12 теслярських, бондарних, слюсарних та інших майстерень, торгувало понад 100 крамниць. Розташований на перехресті морських шляхів, Очаків став важливим торговим портом. Було навіть відкрито станцію товариства миколаївських та херсонських лоцманів. 1867 року засновано Очаківський громадський банк.
Наявність дешевої робочої сили (в Очаківському порту, на рибних промислах шукали заробітку розорені селяни) давала змогу місцевим багатіям, посилюючи експлуатацію, наживати великі прибутки. Населення також оббирали лихварі. У 80-х роках XIX ст. 7 місцевих скупників хліба щороку відправляли з Очакова до Одеси понад 20 тис. пудів зерна. Особливо важко доводилося рибалкам-біднякам. Навіть тогочасна земська преса називала їх становище жалюгідним. Більшість сімей рибалок ще взимку, а то і восени змушена була брати у лихварів грошовий задаток під майбутній вилов, причому, коли пуд камбали на місцевому базарі коштував 1 крб. 20 коп., рибалки здавали її своїм кредиторам по 40—60 коп. Під, час багатого вилову лихварі ще знижували ціну. Тому рибалки завжди були у них боржниками.
Класові суперечності загострювалися. Трудящі міста ставали на шлях боротьби проти експлуататорів. У лютому 1903 року в одного з очаківців поліція знайшла прокламацію Одеського комітету РСДРП «Нові злочинства самодержавства», брошуру видавництва «Южный рабочий» «Суд над селянами», кілька примірників газети Миколаївського комітету РСДРП «Наше дело» № 17 за 1903 рік.
Революційна хвиля 1905 року докотилася до міста й навколишніх сіл разом; з могутніми залпами гармат легендарного броненосця «Потёмкин». Повстання на кораблі, який 14 червня 1905 року першим на флоті підняв революційний червоний прапор, сталося за 60 миль від Очакова, поблизу острова Тендри. На броненосці служили й очаківці. В числі їх — близький друг одного з керівників повстання Г. М. Вакуленчука — М. М. Костенко. Виходець з бідної селянської сім’ї М. М. Костенко наймитував, а з 1897 року служив у севастопольському флотському екіпажі. Згодом увійшов до складу підпільного соціал-демократичного гуртка. В 1903 році його призначили кормовим на броненосець «Потёмкин». Він бран найактивнішу участь у підготовці повстання. Разом з іншими повстанцями М. М. Костенко потрапив до Румунії, і лише в березні 1917 року повернувся на батьківщину.
В листопаді 1905 року спалахнуло повстання на крейсері «Очаков», який стояв на Севастопольському рейді. Підняв червоний прапор на ньому й дав сигнал «Командую флотом)? лейтенант П. П. Шмідт. Після поразки повстання власті не наважилися судити його організаторів у вируючому революційною бурею Севастополі. їх відправили до тихого заштатного Очакова. Але в місті і навколишніх селах вже знали про революційні виступи чорноморців. Тут, як доповідав очаківський пристав повітовому справнику, «…народ не визнає ні властей, ні законів, аграрний рух набуває дуже широких розмірів… З’явилася маса агітаторів і студентів, які почали їздити по всьому району волості, …козаки необхідні негайно, бо за допомогою останніх тільки й можливо встановити порядок…». Під час страйків, на багатолюдних мітингах трудящі висловлювали своє співчуття революційним матросам і офіцерам «Очакова». Відбувалися страйки в маєтках поміщиків Цімермана, Зелінгера. В грудні дві тисячі селян навколишніх сіл і хутора Куцуруба розгромили економію поміщика Єнні. Жандарми жорстоко розправлялися з учасниками заворушень. Місцева поліція групами доставляла заарештованих до очаківської фортеці.
В такій обстановці відбувся в Очакові суд над керівниками й учасниками Севастопольського збройного повстання. Мужньо і безстрашно тримався на суді лейтенант Шмідт. З революційною пристрастю захищав він свої погляди і справедливість боротьби за волю й щастя народу, висловлював віру в те, що настане час визволення батьківщини. В своєму останньому слові на суді він сказав: «Я знаю, що стовп, біля якого я стану прийняти смерть, буде поставлений на грані двох різних історичних епох нашої батьківщини. Усвідомлення цього надає мені багато сил, і я піду до стовпа, як на молитву… Позаду за плечима в мене залишаться народні страждання і потрясіння важких років, а попереду я бачитиму молоду, оновлену, щасливу Росію». 18 лютого 1906 року військовий суд виніс смертний вирок керівникам повстання П. П. Шмідту, О. І. Гладкову, С. П. Частнику і М. Г. Антоненку. На світанку 6 березня засуджених катером перевезли на пустельний острів Березань, поблизу Очакова, і розстріляли. Очаківці свято шанують пам’ять П. П. Шмідта. Його ім’ям названі вулиця, районна бібліотека, середня школа. В місті й на острові Березань споруджено пам’ятник легендарному лейтенанту.
В роки реакції, що наступила після поразки революції 1905—1907 рр., значно погіршилось становище трудящих міста. Робочий день розпочинався о 6 годині ранку і закінчувався о 6 годині вечора. Робітників часто примушували виконувати надурочні неоплачувані роботи. Охорони праці не було, а це часто призводило до нещасних випадків. Переважна більшість робітників жила в убогих хатах і землянках на околицях міста. Робітники й селяни дедалі рішучіше проявляли невдоволення існуючим ладом. В Очакові створюється підпільний соціал-демократичний гурток. Син очаківського рибалки столяр М. І. Чижиков був зв’язаний з більшовиками Одеси, звідти привозив прокламації, літературу. Коли восени 1914 року виникла небезпека арешту, М. І. Чижиков переїхав до Миколаєва і влаштувався на суднобудівний завод «Наваль».
Злидні, антисанітарія, відсутність медичної допомоги призводили до того, що в місті майже щороку спалахували епідемії холери, тифу, віспи, дифтерії. Очаківська дільнична лікарня на 17 ліжок з одним лікарем, фельдшером і акушеркою мали обслуговувати близько 40 тис. жителів Очакова та навколишніх сіл. 1896 року працювало шість навчальних закладів, у т. ч. одна трикласна, 3 однокласні і дві приватні школи, які відвідувало всього 338 дітей. Майже дві третини жителів міста були неписьменними. І все ж на кінець XIX ст. порівняно з іншими містами Очаків мав вищий рівень письменності — 37,7 проц. Пояснювалося це, насамперед, соціальним складом населення: в місті мешкало чимало офіцерських, купецьких та чиновницьких сімей. В 1906 році очаківська міська управа просила одеські повітові земські збори виділити грошову допомогу в розмірі 600—1000 крб. в рік на утримання міських шкіл. Однак земські збори в проханні відмовили, мотивуючи тим, що за містом числиться велика недоїмка в сумі 25 тис. крб.. Тільки в 1912 році тут відкрито п’ятикласне училище.
В 1899 році в Очакові відбував заслання Коста Хетагуров (1859—1906) — осетинський письменник і громадський діяч, революціонер-демократ. Він мешкав у сім’ї місцевого рибалки Й. В. Данилова, де написав ‘ряд відомих творів. Тут народився, жив і творив художник-мариніст Р. Г. Судковський (1850—1885), академік Академії мистецтв, який помер у розквіті таланту і похований на території садиби нинішнього міського краєзнавчого музею. Творча спадщина Р. Г. Судковського — близько 300 картин. Найбільш відомі полотна його про рідний край Причорномор’я і Придніпров’я: «Очаківський дубок», «Перед бурею поблизу Очакова», «Буря», «Полудень», «Очаківський берег», «Дар’яльська ущелина», «Прозора вода», «Ловля оселедців поблизу Очакова», «Кінбурнська коса» і багато інших, в яких змальовано природу, життя і побут простих людей, зокрема рибалок. Р. Г. Судковський брав участь у виставках в Петербурзі, Москві, Києві, Одесі, а також за кордоном, де побував двічі. Твори художника зберігаються в багатьох музеях і картинних галереях нашої країни та за її межами. 1 жовтня 1907 року на відзначення 120-річчя Кінбурнського бою в Очакові відкрито пам’ятник полководцю О. В. Суворову — один з найкращих у нашій країні. Створив його одеський скульптор Б. В. Едуардс.
Коли почалася перша світова імперіалістична війна, припинилася зовнішня торгівля через порти Одесу, Очаків, Миколаїв, Херсон. Економіка Очакова занепала. В місті з’явилися безробітні, частина колишніх селян повернулася в села. Зменшилася кількість міського населення. Серед мешканців, солдатів гарнізону та матросів військових кораблів, які базувалися в Очакові, посилювалися антивоєнні настрої, зростало невдоволення політикою царського уряду. В кінці 1915 року й протягом 1916-го тут відбулося 5 антивоєнних виступів. Революційні події в Очакові розвивалися під безпосереднім впливом і керівництвом Одеського та Миколаївського комітетів РСДРП. До міста не раз приїздили більшовики М. Шкрептієнко з Одеси, І. Г. Мигирін з Миколаєва, які провадили агітаційну роботу серед населення та військ гарнізону.
Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції солдати фортеці й трудящі міста зібралися на маніфестацію. Міського голову було скинуто, розігнано поліцію. Відбулись вибори до т. зв. демократичної міської думи. Проте в її складі, як і раніше, переважали представники від купецтва й куркулів, офіцерів місцевого гарнізону. Разом з комітетом Тимчасового уряду вони захищали інтереси імущих класів. Вже на початку березня в місті обирається Рада військових депутатів фортеці, а 24 липня 1917 року — об’єднана Рада військових, селянських та робітничих депутатів Очакова і району. В самому гарнізоні створюються солдатські і матроські комітети. Проте в них, як і в Радах, більшість належала меншовикам, які все робили для того, щоб ізолювати більшовицьку групу, що складалася з 3 чоловік, від солдатів та матросів гарнізону. Перебуваючи з меншовиками в Раді, більшовики у найважливіших питаннях керувалися Квітневими тезами, дотримували принципової, ленінської лінії, викривали антинародну політику буржуазного Тимчасового уряду та меншовиків у питаннях війни й миру, отстоювали інтереси трудящих. У травні в місті при підтримці більшовиків відбулися виступи, викликані підвищенням цін на продовольство, спекуляцією.
Дізнавшись про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, більшовики Очакова згуртували навколо себе революційні сили, готуючи їх до боїв з контрреволюцією. Наприкінці січня в місті оформився парт-осередок у складі М. М. Костенка, О. А. Воробйової, М. М. Тарана та інших. Після перевиборів Раду очолив більшовик В. Цокуренко. Комуністи вели роз’яснювальну роботу серед солдатів і матросів, трудящих міста, викривали зрадництво, справжню суть буржуазно-націоналістичної Центральної ради.
В середині січня 1918 року влада в Очакові перейшла до Ради військових та робітничих депутатів, яка розгорнула енергійну діяльність, щоб залучити до соціалістичного будівництва якнайширші маси трудящих. Було встановлено робітничий контроль над виробництвом. Почала роботу міська продовольча колегія. Був створений Народний банк. Селяни одержали по 2 десятини землі на їдця. Та роботу цю незабаром довелося перервати.
У березні до Очакова вступили австро-німецькі війська. По місту і навколишніх селах були вивішені накази: негайно здати всю зброю. Арешти й облави стали звичайним явищем. Окупанти та їх прихвосні — українські буржуазні націоналісти — всіляко оберігали інтереси багатіїв. Залишені в підпіллі більшовики П. І. Губницький, О. А. Воробйова, Д. М. Павлинцев організовували сили для боротьби з німецькими, окупантами, встановлювали і зміцнювали зв’язки з масами, збирали зброю, боєприпаси, вибухівку. Все це вони ховали на цвинтарях, в селі Куцурубі, морем відвозили до Одеси. Протягом літа й осені 1918 року підпільникам навколишніх сіл переправлено 300 гвинтівок, велику кількість патронів.
В листопаді 1918 року австро-німецькі війська залишили Очаків. У місто вступили партизанські загони повстанців Парутиного, Анчекрака та інших сіл. На мітингу трудящих було проголошено відновлення Радянської влади, над будинком колишньої міської управи піднято червоний прапор. Та через кілька днів в Одесі й Севастополі висадилися франко-грецькі окупанти. Незабаром їхні війська окупували й Очаків. У місті тримав свою білогвардійську бригаду військовий губернатор Одеси, денікінський генерал Гришин-Алмазов. До рук контррозвідки білогвардійців потрапили залишені для підпільної роботи Цокуренко, Перельман, Козмян та інші. Цокуренко та Перельман було по-звірячому вбиті. Для відновлення підпільної боротьби Одеський комітет відрядив до Очакова більшовиків С. І. Соколовську, а потім Т. Федорова. Підпільники міста всіляко допомагали партизанам Куцуруба, Парутиного, Анатолівки та інших сіл, вели революційну агітацію серед французьких моряків.
30 березня 1919 року частини 1-ї Задніпровської дивізії, що наступали проти інтервентів та білогвардійців на Чорноморському узбережжі, вигнали з Очакова греко-французьких інтервентів та білогвардійців. У визволенні міста брали участь Парутинський партизанський загін на чолі з А. Є. Худенком та повстанський полк робітників Миколаєва, яким командував колишній прапорщик М. А. Васильєв. Бій за місто, де тільки білогвардійці мали 6 гармат, був дуже важким. Загін радянських моряків, який також бився за Очаків, втратив 300 бійців. Відступаючи, інтервенти підірвали величезні запаси пороху і мін. Від вибухів місто дуже постраждало. Після визволення морське управління штабу наркомату військових справ УРСР, надаючи важливого значення Очакову як стратегічному пункту, організувало в найкоротший час відбудову фортеці та поповнення особового складу гарнізону. Військовим комісаром міста було призначено М. І. Чижикова.
Відразу ж було сформовано міський ревком, головою його став Т. Федоров. Партійний комітет очолив І. Донгаузер, надзвичайну комісію — І. Сергеев. Тоді ж створено і комсомольський осередок, першим секретарем якого був 3. Й. Рябий. Для боротьби з контрреволюцією ревком організував, насамперед, з комуністів і комсомольців Перший радянський батальйон.
У винятково напруженій обстановці вживалися заходи щодо налагодження господарського життя. Було запроваджено державну монополію на заготівлю хліба, продукти харчування, впроваджено продрозверстку, загальну трудову повинність. Місцеву буржуазію оподаткували на суму 2 млн. крб. Було націоналізовано рибний і черепичний заводи, лісопильню та інші підприємства. Відновила свою роботу заснована ще в березні 1918 року Бейкушська комуна садоводів і виноградарів. Вона налічувала 46 членів і мала в своєму розпорядженні 120 десятин землі. Комунарівці придбали необхідний реманент, побудували спільний господарський двір і кілька хат.
На кінець липня денікінські кораблі, підтримувані англо-французькими інтервентами, знову почали обстріл Очакова. В місті було створено батальйони оборони, кавалерійський ескадрон, саперну роту. Вдень і вночі очаківці ремонтували гармати, виготовляли заряди для них, копали сховища, заготовляли для гарнізону продукти харчування. Протягом літа військові кораблі інтервентів і білогвардійців багато разів обстрілювали Очаків. Та берегова артилерія не давала можливості ворожому флоту прорватися лиманом до Херсона і Миколаєва. Одночасно гарнізон фортеці вів боротьбу з численними куркульськими бандами. Захисники міста і фортеці ліквідували спробу білогвардійців висадити в районі Очакова морський десант. 23 серпня до Очакова вдерлися війська генерала Шиллінга. Білогвардійці відновили буржуазно-поміщицькі порядки, розправлялися з радянськими активістами, заборонили українську мову в школах, проводили насильно мобілізацію до білої армії. Після здачі міста загони очаківського гарнізону влилися до складу 58-ї дивізії І. Ф. Федька як 515-й стрілецький полк. Командував ним А. Є. Худенко.
На початку лютого 1920 року денікінців з Очакова вибили війська 41-ї Радянської дивізії. Тікаючи, білогвардійці залишили в порту 20 тис. пудів зерна, 10 тис. пудів вовни, 1 млн. пудів солі тощо. 10 лютого в місті створено ревком. З кінця лютого серед трудящих велику політико-виховну роботу провадила партійна організація, яка об’єднувала 37 комуністів. Були організовані осередки у військових частинах. 17 травня обрано виконком міської Ради робітничих, селянських та червоноармійських «депутатів. Поряд з організацією господарського та культурного будівництва партійні радянські органи міста постійно дбали про захист революційних завоювань.
Влітку 1920 року флот білої армії Врангеля, що наступала з Криму, зробив спробу прорватися через Дніпровсько-Бузький лиман, вийти до Херсона і вдарити в тил радянським військам. Реввійськрада республіки послала з Петрограда до міста групу комуністів-моряків Балтійського флоту на чолі з І. Д. Сладковим, якого призначено комендантом Дніпровсько-Бузького укріпленого району і морської фортеці Очаків. Вони багато зробили для організації відсічі ворогові. Зважаючи на особливе становище, з 17 вересня почав діяти райревком.
За роки громадянської війни місто було зруйноване. З 849 будинків, придатних для житла, налічувалось тільки 574. Лютували пошесті. Люди вмирали від хвороб, голоду. На той час тут була лише одна невелика лікарня. Населення обслуговували три лікарі, три їх помічники, два фельдшери та медсестра. Припинилася робота промислових підприємств. Рибним промислом займалися лише кустарі-рибалки. Партійні і радянські органи організували збирання коштів і хліба для допомоги голодуючим. Червоноармійці гарнізону та медпрацівники віддавали свою двотижневу зарплату та одноденну пайку хліба. Реквізоване в церквах та молитовних домах золото й срібло використовувалося для подання допомоги голодуючому населенню. Міська Рада налагодила роботу підприємств громадського харчування. Почали працювати дві їдальні. В кімнаті допомоги голодуючим організували дитячу секцію.
За ініціативою рибалок Л. Кравченка, Є. Голикова та інших 5 грудня 1921 року створено першу Очаківську трудову виробничо-заготівельну артіль рибалок. А через кілька місяців у місті вже було п’ять промислових артілей, які ловили, солили і коптили рибу. В 1921 році став до ладу консервний завод. М. І. Калінін, який відвідав Очаків у травні 1922 року, в розмові з працівником губернської газети «Красный Николаев» відзначив, що місто справило на нього найприємніше враження. У 1922 році почали працювати два млини, маслозавод, міська бойня та інші підприємства. Разом з цим відновилася робота торгового порту. Вже в 1923 році було перевезено близько 104 тис. пудів вантажів і 20 тис. пасажирів. Через три роки в Очакові організовано таможний пост. Встановлено санітарний нагляд і лоцманську вахту, іноземним пароплавам дозволялося йти до Миколаєва і Херсона, минаючи Одесу. Зменшилися витрати на фрахтування суден і експорт вантажів за кордон. З 1923 року в місті працювала Всеукраїнська Чорноморсько-Азовська науково-промислова дослідна станція.