Балта, Балтський район, Одеська область
Балта — місто районного підпорядкування, центр однойменного району. Розташована на південно-східних відрогах Волино-Подільської височини, в долині річки Кодими, притоки Південного Бугу. Відстань до Одеси — 226 км, до залізничної станції Балта — 8 км. Населення — 20 тис. чоловік.
Зручне географічне положення, сприятливі природні умови південно-західного Причорномор’я — родючі землі, великі ліси, багаті на рибу річки —здавна приваблювали сюди людей. У IX—XI століттях ця територія, на якій жило слов’янське плем’я уличів, входила до складу Київської Русі. У другій половині XIV століття сюди прийшли литовські, а потім польські і турецькі загарбники. Кордон між володіннями Польщі і Туреччини проходив по річці Кодимі.
Десь у першій половині XVI століття на правому березі Кодими турки і кримські татари заснували фортецю Балту (балта по-турецьки — сокира). Вона стала форпостом турецьких завойовників у їх боротьбі проти Польщі. Біля фортеці виникла слобода, що почала розвиватись як торговельний і ремісничий центр. Сюди приїздили купці з Саксонії, Пруссії, Греції, Туреччини по пшеницю, хутро, худобу тощо.
У 1690—1695 рр. на високому лівому березі Кодими польський магнат князь Юзеф Любомирський руками кріпаків збудував фортецю, що мала захищати його володіння від нападу татарських та турецьких орд. Навколо неї виросло поселення, яке разом з фортецею дістало назву Юзефгрод.
У Балті і Юзефгроді селилися українські, російські, білоруські та польські кріпаки-втікачі, розкольники, учасники Булавінського повстання. З півдня і заходу сюди приходили молдавани, євреї. їх приваблювали пільги, які турецькі і польські феодали, прагнучи швидше заселити свої землі, надавали переселенцям. Після двох-трьох пільгових років нові мешканці потрапляли у цілковиту залежність від володарів цих земель. Жителі Балти платили ханові одну десяту «всякого достатку» і 14 видів податків. Ще в гіршому становищі опинилися поселенці Юзефгрода. Вони ставали кріпаками польських панів. Населення Балти та Юзефгрода займалося торгівлею, рільництвом, садівництвом, виноградарством, багато жителів вичинювало овчину, працювало на відхожих промислах.
В зв’язку з посиленням гніту з боку турецьких та польських феодалів селяни обох поселень не раз піднімались проти гнобителів. Наприкінці XVII століття боротьбу народних мас проти соціального та національного гніту, за возз’єднання Правобережної України з Росією очолив фастівський полковник Семен Палій. Одночасно він робив походи проти кримських татар і турків. У 1693 році війська Палія на річці Кодимі (поблизу Балти) розбили татарську орду, що йшла на Київ. Ця битва, в якій брали участь і мешканці Балти, увійшла в історію як битва на Кодимі.
Жителі Юзефгрода були активними учасниками селянського повстання 30-х років XVIII століття, яким керував сотник надвірних козаків князя Любомирського Верлан. Місцеві селяни подавали всіляку допомогу загонам гайдамаків і гайдуків, що формувалися в лісах навколо Балти, і самі билися в їх рядах проти гнобителів. У 1768 році за участю балтських жителів загін С. Шила, посланий М. Залізняком, розгромив гарнізон Балти і оволодів містом.
Під час Прутського походу 1711 року та російсько-турецьких воєн другої половини XVIII століття через Балту проходили війська Петра І, чудо-богатирі О. В. Суворова. За Ясським мирним договором (1791 р.) територія між Південним Бугом і Дністром відійшла до Росії. Турецьку слободу Балту було включено до складу Катеринославського намісництва. Коли у 1793 році Правобережна Україна возз’єдналася з Лівобережною, російський уряд купив у князів Любомирських Юзефгрод. Його було перейменовано на Єленськ і підпорядковано Вознесенському намісництву. 26 вересня 1797 року обидва населені пункти, розділені тільки річкою Кодимою, об’єднано в одне місто — Балту, яка стала повітовим центром Подільської губернії. У середині 1852 року затверджено герби міста і повіту.
В кінці XVIII століття населення Балти швидко зростало за рахунок переселенців з України і Росії. «Малоросіян, біглих з Росії розкольників… і всіх біглих від поміщиків… селити між Південним Бугом і Дністром» — говорилося в указі Катерини II3. Всі вони вважалися вільними поселенцями. Але незабаром поміщики, яким російський уряд роздавав тут землі, почали їх закріпачувати. Це викликало рішучу протидію народних мас. У листопаді-грудні 1807 року в Балті спалахнуло повстання ратників 3-ї бригади Київської міліції. Повстанці вимагали знищення кріпацтва, повернення ратникам козацьких прав. Царські власті жорстоко придушили цей антифеодальний виступ.
У 10—30-х роках на Поділлі раз у раз вибухали селянські повстання. їх ватажок Устим Кармалюк часто бував у Балті. Тут він зустрічався зі своїми однодумцями, переховувався від переслідувань. На його заклик місцева біднота приєдналась до повстанців. Торговці ж, яким селянські заворушення перешкоджали займатися «чесною комерцією», навіть давали гроші на їх придушення.
На початку XIX століття Балта стає одним з найбільших торговельних і ремісничих центрів України. Цьому сприяло її вигідне розташування — на важливому торговому шляху між Поділлям, Волинню, Київщиною та чорноморськими портами. В перших роках XIX століття в місті налічувалося вже близько 10 тис. жителів.
Родин, що жили з сільського господарства, було 497. У місті працювало 113 ремісників, зокрема 44 кравці, 26 шевців, 10 майстрів срібного і мідного литва, 8 пекарів, 2 різники тощо. До привілейованого прошарку населення належали 19 сімей цехових і 9 купецьких родин (оборотний капітал — 100 тис. крб.). В Балті щороку проводилося 2 ярмарки. Тут торгували пшеницею, худобою, салом, вовною, шкірою і ремісничими виробами. Особливо зростає товарооборот ярмарків у 40—50 роках XIX століття. Так, у 1843 році тільки на травневий ярмарок було привезено товарів на 153 тис. крб., в 1846 — на 512 тис., в 1852 — на 732 тис. карбованців.
Поряд з торгівлею в місті продовжували розвиватися кустарна промисловість, ремесла. Заводів у 1860 році було 23, в т. ч. свічково-сальних — 6, салотопних — 8, миловарних — 2, пивоварний — 1, цегельних — 6. Ремісництвом займалось 437 чол. Багаті ремісники використовували найману працю, в т. ч. і дитячу.
Розвиток економіки обумовлював швидке зростання міста. В 1848 році тут налічувалось 2,1 тис. будинків. Було споруджено торговельні приміщення, аптеку, лікарню. На початку 50-х років у місті починає працювати двокласне училище. Відкривається театр для приїжджих артистів. Поштовий тракт зв’язує Балту з Одесою, Києвом, Петербургом.
Важливою віхою в історії розвитку міста стало спорудження в 1865 році залізниці Одеса—Балта протяжністю 207 верст. Це була одна з перших залізниць на Україні. Вона зв’язала південно-західні сільськогосподарські райони з Одеським портом. У 1868 році її продовжено до Єлисаветграда (нині Кіровоград). Із спорудженням залізниці значно збільшується товарооборот балтських ярмарків. У 1880 році тут було продано товарів на 1 млн. 721 тис. крб. Щороку через станцію Балта транспортувалось близько 100 тис. пудів зерна.
Але дальший розвиток залізничного будівництва, внаслідок чого Одеса була зв’язана з іншими зерновими районами країни, призвів до зменшення обороту балтських ярмарків. З 1900 року вони задовольняли лише потреби місцевого населення.
Наприкінці XIX — на початку XX століття дальшого розвитку в Балті набувають промислові напівкустарні підприємства. У 1897 році вони виробили продукції на 102 тис. крб. Тут були тютюнова фабрика, винокурний, пивоварний, 2 миловарні, свічковосальний, 2 свічкововоскових, 5 шкіряних, чавуноливарний, 8 цегельно-черепичних, вапняний заводи. На кожному з них працювало від 2 до 25 чоловік. У 1903 році в Балті налічувалося 90 промислових робітників, в повіті — 5444.
Тяжким і безрадісним було життя трудящих міста. Робітникам доводилось працювати по 12—16 годин на добу. Плату вони одержували мізерну — по 30—40 коп. на день і тільки висококваліфіковані майстри — близько 1 крб. До поганих умов праці і важкого матеріального становища прилучалися політичне безправ’я, постійна загроза безробіття і голоду. Штрафи досягали 50 коп. на зароблений карбованець. Не легшим було становище ремісників. Як правило, ремісник з сім’єю заробляв 108—110 крб. на рік, тоді як на покриття виробничих витрат і харчування йому потрібно було не менше 120—130 крб. Крім того, він мав сплачувати державні і місцеві податки, які рік у рік збільшувалися. Тільки за 3 роки (1890—1892) заборгованість населення по податках зросла з 24,3 тис. крб. до 30,5 тис. крб. Більша частина цієї суми припадала на міську бідноту і, зокрема, ремісників, які перебивалися випадковими заробітками. Вони масами розорялися, поповнюючи ряди безробітних. Кількість незайманих робочих рук у Балті зростала також за рахунок селян повіту, яких безземелля примушувало йти на заробітки до міста. Так Балта поступово перетворилася на великий ринок робочої сили.
Населення міста зростало. На кінець XIX століття тут проживало понад 24 тис. чоловік, проти 13,9 тис. в 1861 році. Біднота мешкала в глинобитних мазанках, вкритих соломою. Таких жалюгідних осель в Балті було понад 4 тис. Кам’яних будинків, у яких розміщувалися місцеві установи і жили багатії, налічувалося всього 181. Вузькі і брудні вулиці не освітлювалися. Тільки центральні — Виноградна, Велика і Мала купецькі — мали гасові ліхтарі і були забруковані. Воду розвозили в бочках за плату. В місті часто спалахували пожежі, і тоді горіли цілі квартали. Так, у 1892 році збитки від вогню перевищили 56,7 тис. карбованців.
Терпіли жителі і від іншого стихійного лиха — повеней. В такі роки місто заливала вода, а багнюка, що застоювалася по кілька місяців, ставала розсадником епідемічних захворювань. Епідемії забирали в могилу велику кількість бідного люду і особливо дітей. їх щороку помирало близько 40 проц. Медичне ж обслуговування населення було вкрай незадовільним. У місті діяла земська лікарня, в якій працювали фельдшер і аптекар. За 1890 рік тут лікувалось 6270 чоловік (з них 1630 селян). На їх утримання витрачено 1267 крб. 61 коп., тобто по 22 коп. на хворого. Крім земської, у місті була єврейська лікарня. Заможним верствам медичну допомогу подавали приватні лікарі. Бідні ж мешканці не мали можливості платити їм високі гонорари.
Терпіли бідняки і від темряви. Здебільшого їхні діти зовсім не вчилися. В кращому разі вони рік або два відвідували церковнопарафіяльні школи, яких у місті було 2. У 1903 році в Балті відкрилася прогімназія (у 1910 році перетворена на гімназію) і вище початкове училище, але в них навчалися переважно діти із заможних сімей. Крім того, існувало єврейське однокласне училище. В кожному з цих освітніх закладів навчалося 120—150 учнів. У місті працювала лише одна бібліотека. Зате було понад 20 церков і молитовних будинків, 2 в’язниці. З їх допомогою уряд намагався тримати населення в покорі. Але марні були ці намагання. Трудящі міста не стояли осторонь революційних подій.
Діяльність марксистських організацій в країні сприяла проникненню соціал-демократичних ідей і в Балту. На початку 1903 року професійний революціонер член РСДРП Я. Н. Бранденбурзький створює тут соціал-демократичну групу іскрівського напряму. Активними її членами були А. Якимов, А. Шаргородський, М. Кучерський та інші. Соціал-демократи Балти не обмежувалися агітаційною роботою. Вже в середині липня 1903 року під їх керівництвом застрайкували шевські підмайстри і прикажчики. Страйкарі вимагали скорочення робочого дня і підвищення заробітної плати. За шевцями виступили пекарі. Вони кілька разів кидали роботу і таки домоглися підвищення платні з 4 до 8 крб. на тиждень. У 1904 році трудівники Балти під керівництвом соціал-демократів відзначили день 1 Травня. В серпні того ж року робітники провели сходку протесту проти російсько-японської війни.
Поліція розігнала її і заарештувала 57 робітників, у т. ч. 13 жінок.
Настав січень 1905 року. Звістка про криваві події в Петербурзі дійшла і до Балти. Група РСДРП, в якій тоді працював видатний більшовик К. О. Левицький (партійна кличка Йосип Іванович), організувала в місті ряд політичних демонстрацій та мітингів на знак солідарності з трудящими столиці. У наступні місяці в Балті відбулися страйки робітників цукеркової та тютюнової фабрик, млинів.
Місцеві соціал-демократи поширювали серед трудівників політичну літературу, зокрема брошуру В. І. Леніна «До селянської бідноти», викривали грабіжницьку політику російського царизму, вели наполегливу боротьбу проти есерів та бундівців, що мали в Балті свої організації. Балтська група РСДРП встановила тісний зв’язок з Одеським соціал-демократичним комітетом і під його впливом рішуче відмежовувалася від меншовиків.
Керовані більшовиками трудящі Балти дедалі рішучіше піднімались на боротьбу проти самодержавства, капіталістів і поміщиків. Відбуваються страйки на шкіряному та пивоварному заводах, друкарні та інших підприємствах. Робітники ставили адміністрації не лише економічні, а й політичні вимоги. Повсюди виникали профспілки, страхові каси. Під впливом більшовиків у квітні 1905 року прикажчики міста, які досі працювали 16 годин на добу, явочним порядком встановили 12-годинний робочий день. У травні застрайкували й пекарі. Але власники пекарень за допомогою штрейкбрехерів зірвали цей страйк. У червні 1905 року пекарі і прикажчики знов кинули роботу. 12 числа того ж місяця в Балті відбулася політична демонстрація. По місту були розповсюджені листівки під назвою «До балтських хлібопекарів», «До балтських прикажчиків», в яких група РСДРП пропонувала страйкарям домагатися скорочення робочого дня, окремого приміщення для відпочинку, підвищення заробітної платина 20 проц., виплати її щотижня та ін. У листівках виставлялися вимоги політичних свобод, встановлення демократичної республіки. Страйкуючих підтримали робітники тютюнової і цукеркової фабрик, млинів. Цими виступами керували більшовики А. Якимов, М. Кучерський та інші.
Налякані розмахом революційної боротьби трудящих, царські сатрапи за допомогою військової сили розганяли демонстрантів, заарештовували керівників виступів і страйкарів. У липні було кинуто до в’язниці А. Якимова, М. Кучерського, А. Афанасьева, А. Барсуцького та інших. Передбачаючи неминучість сутичок з контрреволюцією, балтська група РСДРП у липні 1905 року створює загін робітничої самооборони. З Одеси надходила зброя.
У 1905 році завдяки активній діяльності балтських більшовиків аграрний рух в повіті набуває досить організованого характеру. Бідняцькі і середняцькі маси захоплювали поміщицькі землі, громили маєтки, вимагали від поміщиків повернення «відрізків», зниження орендної плати тощо. Селянські заворушення відбулися майже в усіх селах повіту. Особливо сильними вони були в Крутному, Коритному, Фернатії (нині Кармалюківка). В рапорті повітового справника генерал-губернатору від 22 серпня повідомлялось, що протягом 4 місяців у повіті відбувалися аграрні заворушення, причиною яких було селянське малоземелля.
19 жовтня 1905 року, коли в Балті стало відомо про царський маніфест, біля будинку громадських зборів відбувся мітинг. Промовці — більшовики Кібрик, Барсуцький та інші — закликали трудівників міста не вірити обіцянкам царя. Учасники мітингу прийняли більшовицьку резолюцію, в якій говорилось: «Так звана Державна дума є лише новою зброєю самодержавного уряду, і тому ми заявляємо про тверду рішимість продовжувати боротьбу проти царизму…»
Щоб відвернути маси від революційної боротьби, місцеві власті і чорносотенці почали погроми єврейського населення. Погромників зупинили барикади, які були споруджені на вулицях міста бійцями робітничої самооборони. Цілий день 21 жовтня дружинники успішно відбивали атаки чорносотенців. Наступного дня в Балту прибув ескадрон драгунів. Дружини робітничої самооборони були розсіяні. По місту прокотилася нова хвиля арештів. Силою зброї придушено виступи селян. Тільки в селі Крутному до в’язниці кинуто 51 селянина. У 1906—1907 рр. революційний рух пішов на спад, але не припинився.
В роки реакції, а потім і нового революційного піднесення більшовики Балти для зміцнення зв’язку з масами провадили роботу в легальних робітничих організаціях, тримали зв’язки з селянами, скеровуючи їх боротьбу проти столипінщини. В 1910—1912 рр. балтська організація РСДРП і, зокрема, К. О. Левицький докладали багато зусиль, щоб вирвати трудівників міста і повіту з-під впливу меншовиків та есерів. У травні 1912 року балтські більшовики організували страйк протесту на цукерковій фабриці з приводу звірячого вбивства хазяїном робітниці Даші Яновської, яка виступила проти приниження гідності людини. До страйкарів приєднались робітники інших підприємств міста. Власті і на цей раз придушили виступ трудящих, але в листопаді 1913 року робітники цукеркової фабрики знов піднялися на боротьбу проти своїх гнобителів. Організаторів страйку було засуджено до тюремного ув’язнення.
Надзвичайно великого розмаху набирає класова боротьба трудящих міста і повіту з початком першої світової війни. У липні 1914 року сталися заворушення робітників та селян, які протестували проти відправлення на імперіалістичну бойню. Тільки у виступі 19 липня (1 серпня) взяло участь понад 500 жителів Балти. Поліцейські і філери доносили, що ці виступи — справа рук більшовицьких агітаторів. Особливо активну антивоєнну пропаганду балтські соціал-демократи провадили серед солдатів. У самому місті перебувало багато військ, які прийшли з бойових позицій на відпочинок або чекали відправлення на передову. Через станцію Балта на захід безперервним потоком прямували ешелони, йшли маршові роти. Під впливом роз’яснювальної роботи більшовиків солдати починали розуміти, що їх женуть вмирати за зростання баришів імперіалістів Росії і Заходу. 19—21 липня новобранці повіту, які направлялися на збірний пункт в Балту, відмовилися йти на фронт і «зчинили бунт».
Під час війни більшовикам Балти довелось працювати в дуже складних умовах. Скориставшись законами воєнного часу, місцеві власті встановили суворий нагляд за «неблагонадійними». В 1916 році для огляду військових частин, що направлялися на фронт, у Балту приїздив Микола II. Перед його візитом була проведена масова чистка міста від революційних елементів. Від неї в першу чергу потерпіли більшовики. Але ті, яким вдалося уникнути арешту, агітували й далі проти війни, проти самодержавства.
2 березня 1917 року жителі Балти дізналися про повалення царизму. В місті стихійно виникли мітинги. Робітники вийшли на вулиці з червоними прапорами.
В ряді місць відбулися сутички між демонстрантами і поліцією.
Ще деякий час у Балті єдиновладно діяла міська управа, що складалася переважно з царських чиновників і представників місцевого купецтва. Але 18 березня в Балті відбувся загальноміський мітинг, на якому робітники прийняли рішення про створення Ради робітничих депутатів. Було встановлено норми представництва— 1 делегат від 50 виборців. 21 березня загальні збори делегатів створили Балтську Раду робітничих депутатів на чолі з виконавчим бюро, накреслили план його діяльності. З прибуттям у Балту 269 стрілецького запасного полку в травні 1917 року до складу Ради увійшли делегати від солдатів. З цього часу вона почала називатись Радою робітничих і солдатських депутатів. Керівництво в ній захопили меншовики та есери, які скористалися дрібнобуржуазними настроями ремісників і нечисленністю пролетаріату міста. В зв’язку з цим більшовикам Л. Безносову і В. Мільгатейну, обраним до Ради, працювати в ній було дуже важко, бо «всякий прояв більшовицьких тенденцій,— як згадував пізніше Л. Безносов,— оголошувався меншовиками та есерами проявом анархії».
Для того, щоб успішно вести боротьбу за маси, проти угодовських партій, революційним силам міста необхідна була згуртована, бойова організація, і вони зробили все можливе, щоб її створити. З цією метою налагоджуються зв’язки з більшовицькими організаціями Одеси, Кам’янця-Подільського, Вінниці. Звідти надходила дійова допомога. В серпні 1917 року на зборах більшовиків міста було обрано партійний комітет і його бюро. З цього часу революційна робота в масах значно пожвавилася, посилилася боротьба за більшовизацію Рад. Партійна організація приділяла велику увагу розвиткові профспілкового руху. Вона допомагала профспілковим організаціям звільнятися від угодовців. Однією з форм боротьби більшовиків за пролетарські маси було створення шкіл грамоти для робітників. З травня 1917 року така школа регулярно працювала в Балті. В її організації активну участь взяв керівник місцевої профспілки пекарів більшовик Л. Безносов. Крім загальноосвітніх занять, з слухачами проводились бесіди про внутрішнє і зовнішнє становище країни, вивчались твори В. І. Леніна. Це була своєрідна школа політграмоти.
Велику допомогу Балтській більшовицькій організації в боротьбі за бідняцькі і середняцькі маси села подавала селянська секція Одеської Ради робітничих депутатів. Вона надіслала в Балтський повіт свого представника комуніста А. В. Трофимова (дід Трохим). Він роз’їжджав по селах і скеровував агітаційну роботу серед селян. Приїздив Трофимов і в Балту. Його виступи, робота більшовиків сприяли посиленню аграрного руху в повіті, переходу селян до активних форм боротьби. Поміщик Курбатов у своїй скарзі міністру внутрішніх справ від 17 липня 1917 року писав, що жителі села Мошнягів забрали у нього 200 десятин ріллі, сінокоси, і просив вжити рішучих заходів. Про захоплення селянами поміщицьких земель, посівів, живого і мертвого інвентаря, запасів сіна скаржилися й інші землевласники південно-східної частини Балтського повіту.
Неабияке значення надавали більшовики боротьбі з українським буржуазним націоналізмом, який являв серйозну небезпеку справі революції. Проводячи шалену агітацію серед населення міста і повіту, вміло граючи на національних почуттях, націоналісти привернули на свою сторону деяку частину трудящих. Вони почали формувати свої військові з’єднання — гайдамаків. Розпропагувавши значну частину солдатів-українців 269-го полку, націоналісти втягнули їх в свої тенета. Цій пропаганді більшовики протиставили чітку класову лінію ленінської партії. Готуючись до боротьби за владу Рад, балтські більшовики на зборах робітників міста (серпень 1917 року) постановили створити загін Червоної гвардії, щоб у «необхідний момент він міг виступити проти існуючої влади». Червоногвардійський загін швидко зростав за рахунок робітників і солдатів, що перейшли на сторону більшовиків.
Революціонізація мас налякала місцеву буржуазію, і вона створює Комітет охорони спокою і порядку та збройний загін для боротьби з революцією. Він налічував близько 100 шабель, мав гармату. Після липневих подій у Петрограді в Балті піднімають голову прихильники Корнілова. З усіх сусідніх повітів сюди збираються колишні офіцери царської армії, поміщики, куркульство. Більшовики, незважаючи на жорстоке переслідування, піднімали маси проти корніловців. Цю боротьбу очолив комітет, створений при Раді робітничих і солдатських депутатів.
Під впливом більшовицької агітації солдати все частіше ставали на сторону бідняцьких і середняцьких мас села в їх боротьбі за землю. Так, у повідомленні начальника штабу Одеського військового округу від 26 жовтня говорилося, що взвод уланів, надісланий для встановлення порядку в містечку Крутному, підбурював селян до захоплення маєтку Андрієвського.
Авторитет більшовиків у місті день у день зростав. Це переконливо показали вибори до Балтської міської думи. Місцеві чорносотенці, намагаючись протягти до її складу своїх людей, тероризували і залякували населення. їм навіть вдалося заарештувати і кинути до в’язниці начальника робітничої бойової дружини Боровського та члена Ради Л. Безносова. Але ніщо не допомогло чорним силам. На заклик більшовиків революційно настроєні маси визволили ув’язнених, а контрреволюційних кандидатів у думу «прокатали на вороних». У вересні—жовтні в місті відбулися перевибори Ради. До її складу були обрані здебільшого більшовики, а також ті, що йшли за ними.
І ось залп легендарної «Аврори» сповістив світові про перемогу соціалістичної революції. Боротьба за владу Рад у Балті вступила в свій вирішальний етап. На початку грудня 1917 року сюди з Одеси прибула група революційних солдатів і матросів, в яку входили більшовики Ю. Шаповал, П. Астратонов, Є. Сорокатий та інші. Вони очолили боротьбу трудящих міста і повіту за владу Рад. Протягом грудня загін Червоної гвардії поповнився новими бійцями. З Одеси надходила зброя.
В ніч з 20 на 21 січня 1918 року червоногвардійці роззброїли військову частину Центральної ради і кілька загонів контрреволюціонерів. 21 січня влада в місті перейшла до більшовиків. У цей же день відбулося розширене засідання бюро Балтського партійного комітету, на якому створено ревком. До його складу увійшли А. Савранський, А. Меламуд, Л. Безносов, П. Астратонов та інші.
Становище в місті в цей час було дуже складним. Не вистачало продовольчих товарів, палива. Контрреволюційні сили не раз робили спроби придушити Радянську владу. В районі Балти діяла банда Маковецького, яка тероризувала населення. У січні — лютому 1918 року боярська Румунія, окупувавши Бессарабію, почала захоплювати територію на лівобережжі Дністра. Для боротьби проти інтервентів на початку 1918 року був створений укріпрайон Балта—Бірзула—Рибниця. На чолі його партія поставила А. Г. Желєзнякова. Сюди було направлено 3-ю Українську радянську армію, яка разом з місцевими загонами Червоної гвардії завдала нищівного удару румунсько-боярським військам.
У лютому 1918 року німецькі імперіалісти, домовившись з Центральною радою, почали окупацію України. 6 березня в Балті одержали звістку про те, що на Одесу рухаються 22-й корпус австрійської армії і загони гайдамаків. Проти них виступили війська 3-ї Української армії і червоноармійські частини, сформовані в Балтському та інших повітах. В районі станції Слобідка ворогові було завдано раптового удару і відкинуто його до Рибниці. Це затримало просування окупантів на Одесу.
Скориставшись відсутністю в місті військових сил, які боролися з іноземними загарбниками, контрреволюційні елементи підняли в Балті повстання. Вони напали на готель «Петербург», де містились ревком, міський партійний комітет. Дві години більшовики з допомогою робітників відбивали атаки ворога. Але коли в бій вступив загін гайдамаків, вони змушені були відступити до залізничної станції Балта. Другого дня частини Червоної Армії визволили місто. Проте залишатись тут було небезпечно: на Балту прямували озброєні до зубів австро-німецькі війська.
8 березня 1918 року місто захопили інтервенти і їх прислужники — гайдамаки. Більшовики Балти змушені були тимчасово піти в підпілля, звідки вони організовували виступи населення проти окупантів, провадили революційну агітацію у військах противника.
Дисципліна в армії окупантів падала. В донесенні балтського старости від 13 березня повідомлялося, що солдати з австрійських ешелонів продавали і роздавали жителям навколишніх сіл гвинтівки, патрони, бомби. Внаслідок цього селяни поголовно озброїлися і під керівництвом більшовиків організували на станції Балта збройну демонстрацію, спрямовану проти окупаційних властей.
У квітні 1918 року балтським підпільникам вдалося встановити зв’язки з Одесою. Звідти в Балту надіслали групу комуністів на чолі з Ф. Крижанівським. З цього часу робота в Балтському підпіллі стає систематичною. З кінця червня відновлюється діяльність партійної організації, налагоджуються зв’язки з селами. Особливо тісним був зв’язок з Березівкою, яка стала центром партизанського руху в повіті. За 12—20 км від неї проходили важливі залізничні магістралі Бірзула—Одеса, Бірзула—Київ. Крім того, недалеко від села розкинулися ліси. Тут і був сформований партизанський загін І. К. Дячишина. Через балтське підпілля партизани встановили зв’язки з Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів, створеним у квітні 1918 року. Для забезпечення партійного керівництва загоном Бюро направило до Березівки свого представника А. 3. Кузнецова. У червні в Березівці відбулося спільне засідання Балтського підпільного партійного комітету і партійного керівництва загону, на якому створено повітовий повстанський комітет на чолі з І. К. Дячишиним і А. 3. Кузнецовим. На цьому ж засіданні Ф. Крижанівського і Л. Безносова обрали делегатами на І з’їзд КП(б)У, який відбувся 5—12 липня 1918 року в Москві.
Після повернення їх в Балту було скликано нараду. Делегати поздоровили присутніх із створенням Комуністичної партії більшовиків України і розповіли про завдання, яке поставив з’їзд перед українськими комуністами,— готувати збройне повстання трудящих проти іноземних загарбників і внутрішньої контрреволюції. Після цієї наради підпільники ще енергійніше стали готуватися до боротьби з ворогами. Особливу увагу вони приділяли роботі по розкладанню військ окупантів і створенню нових повстанських загонів в селах повіту. На сторону партизанів переходили тисячі селян, силою мобілізованих до гетьманської армії.
Сили об’єднаного партизанського загону зростали. Кожний підрозділ цього загону носив назву свого села. Були тут Березівська, Обжилянська, Оленівська та інші роти. У вересні відбулася нарада в штабі І. К. Дячишина, де встановлено строки виступу проти ворога — 24 вересня 1918 року. Протягом кількох днів йшли запеклі бої з окупантами і гетьманцями в районі сіл Мошнягів і Фернатії. Перейшовши в наступ, партизани визволили західну частину повіту.
29 вересня вони вийшли на найближчі підступи до Бал-ти. Зосередивши тут значні сили, народні месники 4 жовтня почали штурм міста. Того ж дня жителі Балти під керівництвом більшовиків підняли повстання. Вони роззброїли ескадрон державної варти і, оволодівши тюрмою, звільнили політичних в’язнів. На світанку 5 жовтня повстанці з’єдналися з партизанським загоном І. К. Дячишина. Над містом знов замайорів червоний прапор.
Відразу ж було вжито заходів до сформування органів робітничо-селянської влади. Партизанський штаб організував нові загони з селян і робітників, які приходили в Балту з сусідніх повітів. Вони брали участь у визволенні від окупантів Любашівки, Ананьева, Бірзули, а в листопаді у тісному контакті з партизанами Придністров’я здійснили похід на Роздільну, Тирасполь, Одесу.
Під ударами Червоної Армії з фронту і партизанів з тилу війська окупантів поспішно залишали територію України. Але на цьому боротьба не закінчилася. В середині листопада 1918 року замість збанкрутілого уряду гетьмана Скоропадського блок буржуазно-націоналістичних партій створив Директорію. В Балті, куди перебазувалися партизанські загони Дячишина, склалося своєрідне становище. Формально влада належала петлюрівцям, але фактично всі громадські установи перебували під військово-політичним контролем партизанської адміністрації і ревкому. Українські буржуазні націоналісти не раз організовували змови «для повалення влади більшовиків».
У першій половині січня 1919 року в Балтському повіті відбулося велике анти-петлюрівське повстання селян. Після його придушення багато повстанців пішло в партизани. В районі Балти було створено 2 великі загони народних месників — Нантський і Тридубський. У кінці січня вони об’єднались і почали спільний наступ на залізничну станцію Балта.
Скупчення великих партизанських сил на важливій залізничній магістралі, по якій Директорія розраховувала підтримувати зв’язок з військами Антанти на півдні, серйозно схвилювало буржуазних націоналістів. В ніч на 3 лютого на станції Балта висадився петлюрівський полк. Вранці він вдерся у місто. Під час бою був поранений І. К. Дячишин. До рук ворога потрапило кілька більшовиків і серед них брат І. К. Дячишина — Михайло. Над ним жорстоко знущались. З 15 багнетними ранами його кинули в річку Кодиму, а решту ув’язнених розстріляли. Цілий місяць петлюрівці безчинствували в Балтії грабували населення, влаштовували єврейські погроми. Тільки 5 березня 1919 року партизанам вдалося оволодіти містом.
Наприкінці того ж місяця партизанський загін І. К. Дячишина, громлячи відступаючих петлюрівців, з’єднався з частинами Червоної Армії на станціях Кодима, Слобідка, Балта. Після визволення міста від військ Директорії тут створюється ревком (голова А. С. Пашкевич) і повітовий комітет більшовицької партії на чолі з Ф. Крижанівським. Становлення Радянської влади в повіті відбувалося в обстановці куркульських повстань та заколотів. Хижими круками навколо Балти кружляли куркульсько-націоналістичні банди Тютюнника, Заболотного, Гуляй-Біди, Волинця та ін. Вони не раз вривались у місто, тероризували населення, вбивали комуністів, продармійців. Проти цих банд виступали партизани. В боях під Кодимою, Попелюхами та Балтою вони розгромили основні сили бандитів. У травні — липні в районі Одеси — Тирасполя — Бірзули формується 45-а стрілецька дивізія на чолі з Й. Е. Якіром. Основою для неї були загони народних месників, які діяли в цьому районі. З партизанів створено 401-й Балтський полк під командуванням І. К. Дячишина.
У липні 1919 року почався наступ денікінців. Під натиском переважаючих сил ворога частини 45-ї дивізії змушені були залишити Одещину. Вони відступали через Роздільну, Бірзулу, Балту, Умань і далі на Житомир. На станції Балта дивізія вивантажилася з ешелонів і далі йшла похідним маршем. Після відступу червоно-армійських частин у місті лишилась група підпільників, що мала розпочати роботу в тилу денікінців. За завданням партії в Балту в кінці липня приїхав більшовик М. Корнєв, який очолив Балтську підпільну партійну організацію, налагодив тісний зв’язок з Одеським комітетом КП(б)У і через нього з ЦК КП(б)У.
Комуністи провадили роботу по розкладанню військ ворога, широку пропаганду серед робітників і селян. Під виливом більшовицької агітації населення Балти відмовлялось іти в денікінську армію, зривало поставки продовольства. «Слова «добровольча армія»,— доповідали білогвардійські офіцери,— вимовляють з піною на губах». Золотопогонники змушені були визнати, що в селах Балтського повіту вплив більшовиків на селян дуже великий. Незабаром народні маси переходять до активної боротьби проти білогвардійської контрреволюції. «В містах Голті, Ольгополі, Вознесенську, Балті,— писала газета «Правда»…— почались масові повстання проти денікінців». Диктатура Денікіна хиталась під могутніми ударами Червоної Армії і повстанців.