Боротьба за встановлення радянської влади на Одещині
Звістка про жовтневі події в Петрограді надійшла на Одеський телеграф об 11 годині ранку 25 жовтня. Наступного дня Одеський більшовицький комітет звернувся до робітників, матросів і селян з відозвою, в якій закликав їх згуртуватись навколо партії більшовиків і Рад, покінчити з комісарами антинародного Тимчасового уряду. Більшовики Одещини викривали угодовців, які засіли у виконкомах Рад робітничих і солдатських депутатів і вимагали створення «однорідної революційно-демократичної влади».
Слідом за більшовиками Катеринослава, Харкова, Луганська комуністи Одещини (у вересні 1917 року кількісний склад парторганізації зріс до 3400 чоловік) готували маси до збройного повстання проти націоналістичної Центральної ради. З цією метою в повітах і селах спішно формувались червоногвардійські загони. У Балті, Акермані, Бірзулі, Ананьєві та інших місцях за участю Рад і під керівництвом більшовиків виникли червоногвардійські загони, кожний з яких пересічно налічував по 75—100 бійців. В листі до Одеської Ради робітничих і солдатських депутатів від 17 грудня члени Сичавської Ради селянських депутатів повідомляли про реквізицію 40 рушниць і багнетів «з метою боротьби за землю» і просили санкціонувати вже створену сільську Червону гвардію. Одеська Рада подавала допомогу місцевим формуванням Червоної гвардії. До Березівки, в загін, який очолював більшовик G. Т. Лукашенко, Одеська Рада надіслала 150 гвинтівок, патрони, кулемет. В Балту з Одеси прибула група солдатів і матросів на чолі з більшовиками С. Сорокатим, О. Мішанчуком, Ю. Шаповалом. Вони привезли з собою багато зброї і військового спорядження. У січні 1918 року балтські червоногвардійці роззброїли 269-й полк Центральної ради, причому частина розпропагованих солдатів перейшла на бік революції.
Одним з перших заходів новоствореної Червоної гвардії, місцевих Рад селянських депутатів став облік поміщицьких земель і контроль над їх господарствами. Так на Одещині почалося втілення в життя ленінського декрету про землю. Поміщики та куркулі чинили опір заходам селян-бідняків і червоногвардійців, вдаючись до збройних сутичок. Землевласники хутора Корчинського Ковалівської волості зустріли селянських представників пострілами з рушниць. Коли група селян Ананьївського повіту з’явилась до мастку поміщика Реміха, щоб облікувати реманент і землю, він вбив кількох селян. Під час сутички поміщика теж було вбито. Про повну підтримку Радянської влади, яка «боронить інтереси селян і виступає проти експлуататорів», заявили на сільському сході жителі с. Дальника Одеського повіту.
З кожним днем все глибшою ставала прірва між народними масами Одещини, які під проводом більшовиків готувались до боїв за владу Рад, і буржуазно-націоналістичною Центральною радою, що прагнула зберегти панування поміщиків і капіталістів на Україні. Для дальшого розвитку подій важливе значення мав II з’їзд Румчероду, що відбувся в Одесі 10—22 грудня 1917 року.
Його делегати з великим піднесенням сприйняли телеграфне повідомлення від 14 грудня про те, що І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив встановлення влади Рад на Україні. Від імені з’їзду П. Старостів оголосив вітальну телеграму в Харків, яка починалася словами: «Хай живе молода республіка Українська». На з’їзді після доповіді В. Володарського були прийняті більшовицькі резолюції з усіх головних питань революції і миру. Виконком Румчероду було оголошено єдиним верховним органом області. З’їзд зобов’язав земельні комітети Одещини керуватися в своїй роботі декретом про землю, прийнятим II Всеросійським з’їздом Рад.
Підготовка до збройного повстання після II з’їзду Румчероду набула ще більшого розмаху. Органами влади на місцях, слідом за утворенням Одеського військово-революційного комітету, стали такі ж комітети в Балті, Тирасполі, Акермані, Ізмаїлі. Разом з Радами селянських депутатів військово-революційні комітети запроваджували ленінський декрет про землю, добивались переобрання тих земельних комітетів, де засіли куркулі.
Наприкінці грудня 1917 року і на початку січня 1918 року на Одещині відбулись запеклі бої за перемогу влади Рад. Відбивши атаки гайдамаків в Одесі, робітники міста 14 січня проголосили Радянську владу, але контрреволюція зробила спробу відновити старі порядки. Три дні трудящі міста, червоногвардійські загони вели бої за вокзал, телеграф, поштамт та інші важливі пункти. 17 січня Радянська влада в Одесі перемогла. Наступного дня, 18 січня, в Одесі було утворено Раднарком, який зосередив у своїх руках всю владу.
Слідом за Одесою Радянська влада була встановлена в Овідіополі, Тирасполі, Ананьєві, Бірзулі, Ізмаїлі, Акермані, Кілії, Вилковому. Першим кроком новоутворених Рад стало здійснення ленінського декрету про землю. 14 лютого 1918 року рішенням комісаріату в земельних справах були скасовані договори на оренду землі, селянам повернули орендні суми грошей. Розпочався розподіл землі на основі зрівняльного землекористування, причому в першу чергу її одержували безземельні та малоземельні селяни.
У здійсненні земельної політики Ради спирались на сільські партійні осередки, які виникали у волосних центрах та в окремих селах. У багатьох населених пунктах партійні осередки створювались при допомозі Одеської партійної організації. Так, у селах Усатовому, Нерубайському, Куяльнику їх організував комуніст М. Стрембицький, надісланий туди Пересипським райкомом партії. Петрівський партійний осередок Ананьївського повіту налічував понад 90 більшовиків і співчуваючих. Боєздатна партійна організація на чолі з місцевими комуністами К. Васильєвим і П. Костиркіним сформувалась в Ананьєві. Комуністичні групи утворились і в Біляївці, Маяках, Троїцькому та інших придністровських селах.
Однак над завоюваннями трудящих на Одещині нависла серйозна небезпека. У січні 1918 року, скориставшись воєнною слабкістю молодої Радянської держави, на територію Бессарабії вторглись війська боярської Румунії. В зв’язку з цим пленум ЦБК Румчероду оголосив мобілізацію в Одеському, Тираспольському, Херсонському, Акерманському і Бендерському повітах. У містах і селах створювались військові загони. В Татарбунарах озброєні селяни вчинили опір наступаючим румунам. Біля села Єнікіой місцеві жителі, озброївшись кілками, примусили тікати загарбників. В Акермані виник Тимчасовий революційний комітет, який сформував Дністровський полк. Виникли загони в Ізмаїлі, Рені, Вилковому, Кілії. Вони відважно бились з румунськими загарбниками, але під натиском переважаючих сил ворога, який мав артилерію, військові судна, робітники, солдати і матроси змушені були відступити. В січні 1918 року придунайські землі окупувала боярська Румунія.
Зловісні хмари нависли і над рештою території Одещини в зв’язку з австро-німецькою навалою, що почалась в лютому 1918 року. Як бойову програму дій сприйняли більшовики Одещини відозву В. І. Леніна «Соціалістична Вітчизна в небезпеці!». В Одесі був утворений Надзвичайний штаб по обороні міста. 24 лютого в Одесі оголосили військовий стан. 28 лютого в Акермані, Овідіополі, Маяках було оголошено загальну мобілізацію чоловіків у лави революційної армії віком від 18 до 40 років. На початку березня червоноармійські загони і селянські дружини дали бій австро-німецьким загарбникам під Слобідкою, Бірзулою і Балтою. Внаслідок цього темп наступу загарбників дещо уповільнився. Кількісно сили окупантів у багато раз переважали червоноармійські, тому 13 березня після кровопролитних боїв австро-німецькі війська увірвались в Одесу.
Одещина опинилась під чоботом окупанта. В містах і селах почався розгнузданий терор. Усі націоналізовані підприємства були повернуті колишнім власникам. Особливо лютували окупанти в селах. У березні вони розігнали волосні земельні комітети в Ананьївському і Одеському повітах, заарештували членів Сичавського і Білчанського земельних комітетів Одеського повіту, влаштували масові екзекуції над селянами в селах Василівці, Косаревому, Варварівці, містечку Янівці.
Окупанти відправляли на захід состави з хлібом, сировиною, устаткуванням заводів і фабрик. Це викликало у трудящих одностайний протест. В організації всенародної боротьби проти окупантів велику роль відіграли посланці ЦК партії — більшовики П. Онищенко, В. Бухарцева, М. Голубенко, С. Янковська. З допомогою місцевих більшовиків, і зокрема А. В. Трофимова, вони встановили зв’язки з комуністами-підпільниками Одещини і приступили до створення розгалуженої мережі партійних осередків та підпільно-партизанських груп.
Виняткове значення для консолідації народних сил на боротьбу з німецькими окупантами, згуртування партійних рядів мав І з’їзд Комуністичної партії більшовиків України, який відбувся в Москві 5—12 липня 1918 року. З’їзд дав чіткі настанови щодо тактики і стратегії більшовицької партії на тимчасово окупованій ворогом території України. Створений за рішенням з’їзду підпільний Одеський обком партії очолив визначний партійний діяч Ян Гамарник. В Одесі сформувались обласний військово-революційний комітет та повстанський штаб. Сюди була направлена нова група досвідчених партійних працівників. Це були стійкі ленінці, делегати з’їзду І. Ф. Смирнов (Микола Ласточкін), С. І. Соколовська, І. Є. Клименко, а також Л. І. Картвелішвілі, М. А. Лоладзе та інші.
Протягом липня—серпня на Одещині розгорнулась організаторська робота більшовиків по підготовці трудящих до збройного повстання.
В Тирасполі, Бендерах відбулися підпільні партійні конференції. Ананьївська повітова конференція обрала президію парткому в складі комуністів М. Данилова, І. Максименка, В. Дубецького. В усіх селах повіту були утворені партизанські групи, які в вересні об’єднались у зведений загін під командуванням С. Недолуженка. Балтський партійний комітет став організатором партизанського з’єднання під командуванням місцевого бідняка І. К. Дячишина, згодом героя громадянської війни. Партизанські загони були організовані в Придністров’ї, Анатоліївській і Тузлівській волостях.
Восени 1918 року на Одещині розгорнувся страйковий рух. Особливого розмаху він набув під час відзначення перших роковин Великого Жовтня. Поряд зі страйками, демонстраціями протесту проти окупантів все більшого поширення набули військові виступи. Впертими були бої в Балтському повіті.
Велике повстання розгорнулось у Придністров’ї, під час якого в Біляївці, Маяках, Яськах, Граденицях, Троїцькому було відновлено владу Рад.
Кожен день приносив нові вісті про переможні бої народних месників. В окупаційних військах пустили глибоке коріння революційні настрої. В листопаді партизанські загони посилили свої удари по військах окупантів. Найбільш сильні партизанські угруповання з Балти і Ананьева, об’єднавшись, розгромили німецькі гарнізони в Любашівці, Ананьєві, Слобідці, Бірзулі. Масований удар по Роздільній і Тирасполю завдали партизани Маяків, Біляївки, Ясьок. Внаслідок цього ворог змушений був ганебно тікати, залишаючи на своєму шляху багато військової техніки спорядження, боєприпасів. Під тиском наступальних дій Червоної Армії, а також революції в Німеччині війська окупантів почали поспіхом залишати Україну.
Вигнання австро-німецьких окупантів з Одещини супроводилось відновленням Радянської влади на місцях. Замість ревкомів, як тимчасових органів, трудящі почали обирати Ради. Члени Рад й комуністи партійних осередків накреслювали заходи по відбудові господарства та розподілу поміщицьких земель серед найбіднішого селянства. Проте і цього разу мирний перепочинок виявився коротким — 26 листопада в Одесі ошвартувався англійський міноносець, а в наступні дні сюди прибули французькі, англійські, італійські та інші військові кораблі Антанти. Інтервентів підтримували російська контрреволюція та українська Директорія.
Уже з перших днів інтервенції Одеський обласний комітет партії на чолі з М. Ласточкіним утворили військово-революційний комітет, який керував збройними силами — революційними дружинами, загонами міської та сільської бідноти, партизанським рухом у містах і повітах. У зверненні до населення більшовики закликали чинити опір англо-французьким інтервентам, озброювати населення, роздмухувати полум’я всенародної боротьби.
Обласком став організуючим центром трудящих Одещини в їх боротьбі з іноземною інтервенцією. В приміському селі Куяльнику тривало видання підпільної газети «Коммунист», розпочате ще в липні 1918 року, листівок та прокламацій, а коли за вказівкою ЦК РКП(б) при Одеському обласкомі було утворено «Іноземну колегію», в січні 1919 року було налагоджено вихід газети «Ле коммюніст» французькою мовою. Разом з одеськими більшовиками виняткову мужність і самопожертву в боротьбі проти ворога виявили іноземні комуністи, Інтернаціоналісти-ленінці Жанна Лябурб, Альтер Залік, Михайло Бужор, Гелена Гржелякова, Стойко Ратков та інші.
Підпільна преса була могутньою зброєю проти інтервентів. Її поширювали не тільки на одеських заводах, у порту, на військових кораблях, а й у селах, військових частинах інтервентів, що дислокувались в містах і селах Одещини, зокрема в Березівці, Колосівці, Тирасполі. Велика роз’яснювальна робота більшовиків на місцях, страхіття інтервенції з її масовим безробіттям, вбивствами без суду і слідства — все це привело до широкого розгортання підпільно-партизанської боротьби на Одещині.
Партизанські загони, очолені комуністами, особливо вперту боротьбу вели за такі стратегічно важливі пункти, як Біляївка, Тирасполь, Березівка, Роздільна, Балта. За участю членів обласного комітету партії І. Клименка, Б. Гумперта, П. Онищенка, П. Болкуна в багатьох місцях формувались партизанські групи. Особливо активну діяльність розгорнув Приміський райком партії. У 25 селах Анатоліївської і Тузлівської волостей діяли партійні осередки. За рішенням підпільного обласного комітету в Антоново-Кодинцевській волості був утворений більшовицький комітет, який організував бойову дружину з місцевих бідняків у складі 75 чоловік. Добре озброєні партизанські групи діяли в Сичавці, Визирці, Григорівкі, а також у Суворівській, Петрівській, Іллінській волостях Одеського повіту. Партизанські загони відволікали на себе значні сили інтервентів; блокувавши Одесу, вони перешкоджали підвезенню туди продовольства.
Найбільшого розмаху набув підпільно-партизанський рух у Придністров’ї, районі, якому інтервенти відводили в своїх планах чималу стратегічну роль, бо тут проходила залізниця, що з’єднувала Одесу з Бессарабією і Румунією. Він був також основною базою постачання продовольством військ інтервентів. Саме тут одеські більшовики і створили один з найбільших центрів визвольного руху. Новоутворені ревкоми в Маяках, Яськах підтримували постійний зв’язок з Одеським обласним комітетом, вони організовували опорні партизанські загони, які потім стали резервом при організації революційних дружин в Овідіополі, Граденицях, Троїцькому. Наприкінці лютого в Біляївці спалахнуло народне повстання, викликане спробою денікінців реквізувати продовольчі запаси у місцевого населення. Партизани роззброїли загін білогвардійців, а також загін французьких солдатів, що прибув на допомогу білогвардійцям. Біляївських партизанів підтримали повстанці з Маяків і Ясьок. Протягом 5 днів влада в цих селах перебувала в руках об’єднаного військово-революційного комітету. Тільки при допомозі артилерії інтервентам удалось придушити повстання і по-звірячому розправитись з селянами. Вони спалили десятки хат, розстріляли 8 робітників Біляївської водопровідної станції та понад 30 мирних жителів села Маяків.
Незважаючи на тимчасову поразку, партизани Придністров’я не склали зброї. Вони встановили зв’язок з партизанськими групами Визирки, Коблєвого, Сичавки, Дофинівки, разом з народними месниками Роздільної і Бірзули перешкоджали військовим перевезенням по залізниці.
Повстали проти інтервентів і селяни Тилігульської волості. У маєтку поміщика Сухомлинова вони заснували комуну, відновивши роботу Ради селянських депутатів. їх підтримали трудящі селяни Тузлів та Нечаянного. Під час наступу частин Червоної Армії проти інтервентів (березень — початок квітня) повстанці приєднались до наступаючих, і створений ними загін одним з перших вступив в Одесу.
У розгортанні масового визвольного руху велике значення мала обласна партійна конференція, що відбулась таємно 3—5 лютого в Одесі. В ній взяли участь 27 делегатів, які представляли майже двотисячний загін одеських комуністів. Конференція ухвалила активізувати партизанську боротьбу і ввела для всіх партійних організацій воєний стан.
Після цієї конференції в селах Одещини відбулись підпільні збори більшовиків і співчуваючих та засідання ревкомів. У прийнятих рішеннях наголошувалось на необхідності мобілізації всіх сил для збройного виступу проти інтервентів, допомоги Червоній Армії, яка з боями рухалась на південь України.
В березні 1919 року Одеська партійна організація зазнала відчутного удару — інтервентам та білогвардійцям вдалося заарештувати кількох членів «Іноземної колегії», які були розстріляні. Через два тижні був по-звірячому закатований голова обласного комітету партії І. Ф. Смирнов.
Та, незважаючи на ці втрати, Одеська більшовицька організація ні на мить не припиняла роботи по розкладанню іноземних військ і підготовці мас до збройного повстання. В березні почастішали випадки відмови французьких солдатів брати участь в боях проти частин Червоної Армії та партизанів. Так, зокрема, зробили солдати 175-го французького полку в районі Вознесенськ-Колосівка. Боєздатність інтервентських військ різко впала. В ході боїв за Колосівку та Березівку частини Червоної Армії і партизанські загони розгромили добірні війська французів і греків. Тільки вбитих і поранених тут було 2500 солдатів і офіцерів та захоплено трофеїв — кілька тисяч гвинтівок, 6 гармат, 50 кулеметів. Особливо відзначився в боях під Березівкою бронепоїзд «Смерть Директорії», яким командував колишній матрос К. А. Чеклов. Артилеристи бронепоїзда підбили французький танк і полонили його екіпаж. Ще 4 танки захопив кавалерійський полк М. І. Урсулова. Один з танків був відправлений у Москву В. І. Леніну. Про цей подарунок В. І. Ленін писав, що він «дорогий робітникам і селянам Росії як доказ геройства українських братів, дорогий також через те, що свідчить про повний крах Антанти, яка здавалась такою сильною».
Запеклі, кровопролитні бої вели частини Червоної Армії і партизанські загони проти інтервентів на ближніх підступах до Одеси, в районі станції Сербка. 7 разів цей населений пункт переходив з рук у руки. Нарешті 31 березня на станції остаточно закріпились радянські війська. Але міст через річку був зруйнованим, тому селяни, щоб прискорити просування частин Червоної Армії до Одеси, під артилерійським обстрілом ворога терміново його відбудували. 3-го квітня радянські війська продовжували наступ на Одесу. В боях за станцію Кремидівка спільно з частинами Червоної Армії відважно бились тилігуло-березанські партизанські загони. Протягом 4—5 квітня радянські війська вибивали інтервентів і білогвардійців з приміських сіл, а 6 квітня Одесу було визволено. В наступних боях з інтервентськими військами частини Червоної Армії і партизани визволили 10 квітня Роздільну, захопивши 3 бронепоїзди, 65 кулеметів, 2 гармати і багато військового спорядження.
До одеської групи радянських військ входили 1-й зведений полк, колишні партизанські загони, перетворені в 1-й Ананьївський полк, кавалерійський дивізіон та інші частини. 14 квітня полк ім. Шевченка зайняв станцію Кучурган, 18 квітня було визволено Тирасполь, 19-го — Овідіополь.
Відступаючи під ударами Червоної Армії і партизанських загонів, інтервенти та білогвардійці залили свій шлях кров’ю робітників і селян. Вони грабували села, через які проходили, вивозили звідти хліб, худобу, домашню птицю. При найменшій підозрі про зв’язок з партизанами місцевих жителів розстрілювали на місці.
В. І. Ленін, високо оцінюючи перемогу радянських військ і революційних мас над імперіалістами Заходу, писав: «Ця перемога, яку ми здобули, примусивши забрати англійські і французькі війська, була найголовнішою перемогою, яку ми здобули над Антантою. Ми у неї відняли її солдатів».
Після вигнання англо-французьких інтервентів у містах і селах Одещини знову обрали Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, до яких увійшли переважно комуністи або їм співчуваючі. З метою якнайшвидшої відбудови господарства в квітні було утворено губраднаргосп, першим заходом якого стала націоналізація важливих галузей промисловості, приватних комерційних банків, великих майстерень і магазинів, налагодження виробництва військової продукції для потреб фронту. Багато уваги приділили раднаргосп і виконком Одеської Ради допомозі селу. Відновив свою роботу завод сільськогосподарських знарядь Гена {нині — завод ім. Жовтневої революції), посилився товарообмін між містом і селами.
З кожним днем міцнішали зв’язки робітничого класу з трудящим селянством. В цьому одеські комуністи керувались рішеннями VIII з’їзду РКП(б), новою програмою партії, в яких були закладені основи соціалістичного будівництва, вказані конкретні шляхи подолання господарської розрухи, викликаної громадянською війною. У відповідь на турботу міста, яке подавало допомогу селу машинами, знаряддям, промисловими товарами, здійснювало разом з селянством класову політику в земельному питанні, селянство з великою щедрістю ділилось хлібом і продуктами харчування з бійцями Червоної Армії та трудящими міста. 15 червня 1919 року на Одещині розпочався тиждень допомоги фронтові, під час якого селяни відправили багато хліба та продовольства для Червоної Армії. Чимало продуктів харчування зібрали у фонд армії жителі Малого Буялика, Кутузового та Кубанки Барабойської волості. Протягом червня—липня селяни Свято-Троїцької, Головлівської, Романобалківської, Ісаївської, Боківської волостей Ананьївського повіту зібрали 369 пудів борошна, 75 пудів жита, 130 пудів кукурудзи, 45 пудів гречки, 28 пудів проса та багато інших продуктів харчування.
Виявом революційної свідомості селянства Одещини стала організація комітетів бідноти і початок його переходу на шлях спільного обробітку землі. В червні— липні 1919 року в Ананьївському повіті виникло понад 50 комбідів, 70 комбідів налічувалось на кінець липня в Одеському повіті. Комбіди були тоді органами влади на місцях. Вони проводили часткове розкуркулювання, виконували продрозверстку за класовим принципом, активно боролись проти бандитизму. В своїй діяльності вони спирались на допомогу комуністичних осередків, що сформувались у цей час в Березівці, Яськах, Холодній Балці, Добрій Надії, Софіївці, Буговому, Овідіополі та інших селах і волосних центрах.
Поступово налагоджувалось культурне життя. Незважаючи на труднощі громадянської війни, уряд Радянської України в червні 1919 року виділив 15 млн. крб. на потреби народної освіти. На Одещині були відкриті 33 пролетарські школи, дитячі клуби тощо. В липні Одеський губернський відділ народної освіти звернувся до всіх робітників і селян із закликом іти в школу, щоб здобувати освіту. Питання народної освіти по-діловому обговорював Одеський повітовий з’їзд Рад селянських депутатів, почесним головою якого було обрано В. І. Леніна. На з’їзді, в роботі якого взяли участь 367 делегатів, приділялось багато уваги культурній змичці міста і села, організації хат-читалень, бібліотек і народних театрів та поліпшенню роботи шкіл.
Для активізації культурно-масової роботи на селі велике значення мали організовані з ініціативи Одеської партійної організації спеціальні агітаційні поїзди. Перший такий поїзд (комісаром його був А. В. Трофимов) вийшов з Одеси 19 травня. Агітпоїзд мав літературу, досвідчених агітаторів, бригади артистів та музикантів, які виступали перед населенням у селах і на станціях.У червні 1919 року в села Одеського і Ананьївського повітів відправились агітаційні фургони, організовані політуправлінням Одеського військового округу. Працівники агітпоїздів та агіт-фургонів організовували мітинги селян, залізничників, роз’яснювали політику Радянської влади в земельному і національному питаннях. Мітинги відбулись у Коло-сівці, Вознесенську, Ананьєві та в багатьох інших населених пунктах. Про культурне будівництво на селі, перші паростки колективного господарювання регулярно сповіщала газета «Красная деревня», що видавалась Одеським комітетом КП(б)У, починаючи з травня 1919 року.
Перший губернський з’їзд Рад, який відбувся в Одесі 11—13 липня, обрав виконком у складі 25 членів, у т. ч. 18 комуністів. З’їзд розглянув питання про червоний терор у зв’язку з активізацією куркульського бандитизму, про завдання сучасного моменту, продовольче питання, військове питання. З усіх цих питань з’їзд прийняв більшовицькі резолюції.
Наприкінці липня 1919 року в німецьких колоніях Великій Акаржі, Бадені, Страсбурзі, Зельцях та інших, де куркулі становили близько 50 проц. усього населення, спалахнув куркульський заколот проти Радянської влади. Під час австро-німецької окупації та англо-французької інтервенції куркульські верховоди потай збирали зброю, боєприпаси, очікуючи слушного для виступу моменту. Увійшовши в змову з білогвардійськими офіцерами, вони й підняли повстання. У зв’язку з цим за рішенням губкому партії була утворена Рада оборони Одеського округу з надзвичайними повноваженнями. В містах і селах губернії з числа залізничників, моряків, партійного і радянського активу терміново формувались бойові дружини і комуністичні батальйони. їх очолили більшовики А. Трофимов, П. Мізікевич, Б. Гумперт, М. Стрембицький та інші.
Внаслідок швидких і рішучих дій червоноармійських частин та бойових дружин до 5 серпня куркульський заколот було придушено. В боях з озвірілою куркульнею загинув перший червоний комендант Одеси П. Мізікевич та кілька його бойових товаришів.
Але білогвардійська загроза не минула — на південь України насувалась біла армія Денікіна. На заклик Одеської більшовицької організації трудящі приступили до створення добровільних загонів для боротьби з денікінськими бандами. Такі загони виникли в Ананьєві, Бірзулі, в селах Степанівці, Яськах, в Куртівській, Білчанській волостях Одеського повіту; в Краснопільській волості того ж повіту був сформований червоноармійський полк. 350 червоноармійців Краснопільського полку билися з денікінцями на Дону. Особливо посилилась мобілізація селян у Червону Армію після звернення В. І. Леніна до трудящих 9 липням («Всі на боротьбу з Денікіним». Ще в липні 1919 року ЦК КП(б)У створив Зафронтове бюро, яке очолило підпільну та повстанську боротьбу трудящих України під час денікінщини. Створений в Одесі ще до того, як місто захопили денікінці, підпільний партійний комітет у складі досвідчених партійних працівників Л. Логинова, Л. Тарського, Р. Лучанської, О. Гордона, В. Лапіної зв’язався з іншими містами півдня України — Миколаєвом, Херсоном, також Ананьєвом, Балтою, Вірзулою. Комітет мав у своєму розпорядженні 2 друкарні, 15 млн. крб. грошей. При комітеті були створені воєнний відділ і «Червоний Хрест», через який подавалась допомога політичним в’язням, сім’ям жертв денікінського терору, а також відділи преси, що налагодив випуск у підпіллі газети «Одесский коммунист», та організаційний. Активну роботу проводили в підпіллі О. В. Хворостін, Г. М. Панкратова, С. І. Соколовська, С. Б. Інгулов, П. С. Лазарев та інші.
23 серпня 1919 року денікінці захопили Одесу і почали відновлювати царські порядки. Усі заводи і фабрики вони повернули старим власникам, селян зобов’язали сплатити по 200 крб. за кожну десятину землі, одержану від Радянської влади. Багато підприємств було закрито, а тисячі робітників лишилися без будь-яких засобів до існування. У вересні в Одесі налічувалось 40 тис. безробітних.
Під керівництвом Одеського обласкому в містах і повітах наприкінці листопада — в грудні 1919 року проти денікінців розгорнувся широкий повстанський рух. Великого розмаху набув він в Ананьївському повіті. Тут під керівництвом підпільного партійного комітету на чолі з М. Дани-ловим і представника губкому І. Безверхого народні месники завдали білогвардійцям дошкульних ударів. Вони розгромили гарнізон в Ананьєві, взяли під контроль залізницю на лініях Жеребкове — Балта — Бірзула, і Бірзула — Роздільна, а пізніше захопили станції Березівку і Коло-сівку. Партизанським рухом у селі Маяках керував партійний осередок, вплив якого поширювався на Яськи, Градениці, Троїцьке та інші села Придністров’я. Базою для підпільників Приміського району стали відомі одеські катакомби в районі сіл Усатового, Нерубайського, Куяльника. Партизани і підпільний ревком діяли в тісному контакті з Пересипським райкомом партії м. Одеси.
Для координації дій всіх партизансько-підпільних груп Одеський губком партії скликав 17 грудня 1919 року нараду секретарів комуністичних організацій губернії. Учасники наради накреслили конкретні шляхи дальшого розгортання народного руху проти денікінщини, посилення зв’язків місцевих комуністичних організацій з губкомом. Наближались вирішальні дні боротьби проти ворога. Денікінська контррозвідка особливо лютувала. В грудні було заарештовано начальника розвідки губкому КП(б)У О. В. Хворостіна. Його і ще кількох підпільників було розстріляно. В січні 1920 року білогвардійці розправились з 14 партійними працівниками, в т. ч. з П. Лазарєвим. В лапи контррозвідників потрапила група молодих підпільників, яка мала завдання організувати у Вознесенському повіті молодіжні партизанські загони. По «процесу 17-ти» дев’ятьох підпільників було засуджено до смертної кари, решту — до каторжних робіт.
Терор і вбивства комуністів, передових робітників і селян викликали хвилю народного протесту. Партизани Одеського, Ананьївського і Балтського повітів перейшли до червоного терору, посилили диверсії на залізниці, виводили з ладу транспортні засоби ворога. Посилився страйковий рух. Протягом трьох місяців (жовтень—грудень) в місті не працювали заводи і фабрики. За прикладом селян Висуні і Баштанки, які вигнали денікінців і проголосили в себе Радянську республіку, селяни Тилігуло-Березанської волості та села Курисово-Покровського Одеського повіту розбили загони карателів-слащовців та відновили в себе Радянську владу.
Початок лютого 1920 року приніс Одещині жадану свободу. Наступаючі частини 41-ї дивізії, підсилені першою бригадою 45-ї дивізії і кавалерійською бригадою Г. І. Котовського, на світанку 7 лютого підійшли до Одеси. На заклик обласкому партії в місті розпочалось повстання робітників. Денікінці, не витримавши спільного удару червоноармійців і повсталих, почали в паніці відступати. До кінця лютого в містах і селах губернії остаточно перемогла Радянська влада. В Ананьївському, Балтському, Одеському повітах протягом березня-квітня відновили роботу ревкоми, до їх складу були обрані комуністи і співчуваючі Радянській владі.
У березні в Одесі відбувся з’їзд волосних ревкомів Одеського повіту, делегати якого одностайно заявили про те, що боротимуться «проти намагань куркулів і глитаїв роз’єднати Радянську Україну від Радянської Росії». 20—25 квітня в Одесі відбувся 2-й губернський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, який обрав губвиконком. Делегати з’їзду (серед них було 102 комуністи і 26 співчуваючих) обрали В. І. Леніна почесним головою та надіслали вітання вождю революції в зв’язку з 50-річчям з дня його народження.
Губернський з’їзд Рад вжив заходів до здійснення на місцях Закону про землю, прийнятого Всеукраїнським ревкомом 5 лютого 1920 року. Ліквідовувалася поміщицька власність на землю і передавалася селянам без викупу. У здійсненні Закону винятково важливу роль відіграли комуністичні осередки та комітети незаможних селян. До червня 1920 року в Одеському повіті вже існувало 6 районних партійних комітетів, 25 комосередків. В Ананьївському повіті сформувалось 20 комуністичних осередків. Виникли партійні осередки і комнезами в Балтському, Вознесенському та інших повітах 5. Особливо багато комнезамів виникло в липні—серпні. У жовтні 1920 року в Одеській губернії діяло 145 волосних та близько 1 тис. сільських комнезамів.
Комнезами, керовані губкомами і повіткомами партії, здійснили восени 1920 року «натиск на куркуля», внаслідок якого у куркулів було вилучено багато зброї, надлишків землі, хліба і реманенту, зміцнено союз робітників з селянською біднотою і середняками.
Після закінчення громадянської війни головним завданням Комуністичної партії, робітничого класу і всіх трудящих країни була відбудова зруйнованого народного господарства. В Одеській губернії це завдання здійснювалось у винятково складних умовах.