Держава повернулася «лицом к деревне».
В кінці 30-х років політика держави стала більш демократичною. Колгоспам почали виділяти більше техніки: тракторів, вантажних машин, комбайнів, сівалок та ін. Були зменшені деякі податки, колгоспникам надавали безпроцентні кредити на закупівлю скота, багато, хто з пирожан закупили корів, волів, обзавелися хазяйством. — життя на селі знову почало покращуватися. Незважаючи на усі помилки і труднощі колективізації, колгоспи у 2-ій половині 30-х років почали давати деякі результати.
У Пиріжні була організована тракторна бригада, котру очолював Шпаченко Мирон, першими трактористами стали Михаило Олійник, Шепітко Юхтима Петрівна. В Чечельнику було створено МТС (машинно-тракторна станція), яка забезпечувала колгоспи запасними частинами та ремонтом техніки. За важку працю трактористам писали трудодні. Зарплату в грошовому вираженні колгоспникам взагалі не платили. Щоб забезпечити прожиток родини, люди разом з дітьми, починаючи з осені, заготовляли в лісі жолуддя, гриби, фрукти, шипшину. Найчастіше в сім’ях пекли хліб, який всі називали «малай». Це був хліб з кукурудзяної муки. Головними стравами в сім’ях були борщ та куліш.
Держава взагалі селян нічим не забезпечувала, лише все забирала. Після прибирання хліба, всі сили селянських сімей направлялися на копку цукрового буряка. Буряк прибирали у жовтні, коли йшли дощі і починалися заморозки. Буряк смикали вручну, потім його очищали від бруду й бадилля, скидали на купи. Після прибирання своєї ділянки, яка була закріплена за колгоспницею, жінки самі вантажили буряк вручну на вози, запряжені волами або кіньми, і відвозили його на цукровий завод до Чорномину, де розвантажували буряк теж вручну. Це була каторжна праця сільських жінок. За таку працю продовжували писати колгоспникам «палички». Таких трудоднів за рік жінка заробляла не більше 150 — 200. Восени жінки отримували мізерний заробіток від 150 до 300 грамів зерна на трудодень. Для селян, у яких було домашнє господарство — кури, качки, поросята — це була крапля в морі. За обробіток цукрового буряка іноді видавали по 15 – 20 кілограмів цукру. Після прибирання цукрового буряка починався більш спокійний період життя селян, але про відпочинок з колгоспників ніхто й не думав. Як завжди, селяни вставали вдосвіта, молодші та міцніші вирушали до лісу по дрова. Транспорту в той час у селі не було, дровами колгоспників ніхто не забезпечував.
За допомогою роз’яснювальної роботи, яку проводили партійні організації, контролю, штрафів та інших репресивних заходів зміцнилася в колгоспах трудова дисципліна. Порушення дисципліни суворо наказувалося штрафами, доганами, розглядом особистих справ на загальних зборах. Одного разу у трактористки Шепітко Юхтими Петрівни зламався трактор, бригадир Шпаченко Мирон поставив завдання, щоб до наступного дня трактор вийшов у поле. Юхтима Петрівна зняла зламані деталі й пішки вирушила до Чечельника, який знаходився на відстані 25 км. від села. У Чечельник Юхтима Петрівна прийшла вночі, плакала і просила видати їй запчастини. Її сльози допомогли: черговий викликав завідувача базою й той вночі видав запчастини. Вранці Юхтима Петрівна була вже у полі, пройшовши без відпочинку 50 км. Порушення дисципліни вважалося «вредительством», будь — яке невдоволення запровадженою політикою уряду також отримувало оцінку «вредительство» що суворо наказувалося.
З середини 30-х років і до 1941 в країні проводився «большой террор» — гоніння та репресії. Інакодумців — інтелігенцію, інженерів, діячів науки, культури без причини судили і відправляли на заслання або розстрілювали за рішенням так званої «трійки» без суду і слідства. Під репресії в ці роки попали різні групи населення: воєнні керівники, політики, вчені, інтелігенція, партійні працівники, агрономи, врачі і багато інших. Сьогодні стали відомі страшні цифри по зничтоженню свого народу. За 1937 і 1938 роки були арештовані НКВД 1 575 000 чоловік; засуджено за цей же період 1 345 000 (85,4%); а «681 692 — 51% от общего числа приговоренных) были расстреляны» ). Із 200 членів Центрального комітету компартії України вижили тільки троє. В тюрмах та таборах гинули сотні тисяч ні в чому не винних представників різних груп населення, що наводило страх і ужас на весь радянський народ. Спокійного життя у мешканців села теж не було, репресії продовжували свою справу ще кілька років непомірно завищені плани хлібопоставок державі протягом 1935, 1936, 1937 років залишали селян без хліба. Були в цей час постраждалі від репрессій і пирожани, але багато прізвищ ще не встановлено. Перед війною у Пиріжні був заарештований Пантелішин Гнат. Подальша судьба його невідома. На Ростовському воєнному заводі прямо на робочому місці було заарештовано нашого земляка — односельця Лученецкого Олексія Андрійовича. Судьба його також невідома. Під важким тиском влади за десятиріччя 30-х років селяни змирилися з необхідністю працювати в колгоспах, і припинили бойкотувати колективне господарювання.
В важкій безоплатній праці та в страсі пройшло десятиріччя 30-х років для мешканців Пиріжни, але люди продовжували жити, працювати, народжувати і ростити дітей, надіючись на краще життя в майбутньому. Починаючи з 1935 року, матеріальний стан селян почав покращуватися, але в їх пам’яті залишилися до кінця життя страх від репресій та компаній по « искоренению религии», раскулачиванию, террору голодом. В ці роки були знищені сотні тисяч крепких, знаючих свою справу селян та їх господарств, зіпсовані судьби їх і їх дітей, розтоптані усі моральні принципи, гуманні цілі революції та селянська віра і надія.