Окуповане село.
22 червня 1941 року мирну працю радянського народу було перервано нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. О 4 годині ранку на сплячі мирні міста і села обрушилися сотні тисяч бомб і снарядів. Небо застеляли тисячі літаків з чорними хрестами, земля здригалася від гулу і розривів бомб, від брязкання танків і бронетехніки.
На думку историків, ні одна держава Європи не претерпіла більше ніж Украіна: під час війни було зруйновано 714 міст та 28 000 сіл, внаслідок чого залишилося без житла 10 млн. чоловік. Україна втратила 8 млн. чоловік — військовослужбовців – вихідців з України загинуло понад 4,5 млн. чоловік, солдатів – українців 1 млн. 376 тис. 500 чоловік, решту складали мирні мешканці – жінки, діти, старики і полонені. Постраждала під час окупації і Вінничина, до якої відносилося село Пиріжна. За час окупаційного режиму до березня 1944 року загинуло 204 781 мирних мешканців Вінничини, в тому числі загинуло на полях війни 240 наших пирожан — односельців.
Ворог, озброєний до зубів, стрімко просувався всередину країни. Радянський уряд організував термінову евакуацію заводів, устаткування і людей на Урал, щоб налагодити випуск продукції, особливо військової техніки. Перед військкоматами шикувалися величезні черги людей, які добровольцями йшли на фронт. Через кілька днів після початку війни у Пиріжні голосили жінки, проводжаючи на війну своїх синів, братів, батьків. Усі мобілізовані чоловіки й хлопці призовного віку після мітингу були відправлені до Чечельницького військкомату. Колгоспники готувалися до військового часу: ховали сільгосптехніку, відправляли худобу подалі від ворога. Відправку худоби доручили декільком колгоспникам. В дорозі вони потрапили під бомбардування, потім до німців, частина худоби загинула, частину повернули у колгосп.
20 липня 1941 року 11-а німецька армія форсувала Дністер і з підтримки групи військ румунського генерала Антонеску почала наступ в напрямку ст. Кодима. Територію Кодимського району утримував Південний фронт. Йшли жорстокі бої за кожен населений пункт. 22-23 липня частини радянської армії залишили Кодиму, Будеї, Рашків. Протягом місяця Украіна була окупована німецькими та румунськими війсками. Німецько — румунська окупація проявила себе на завойованій території надзвичайно жорстоко. Місто Віинницю німці планували перетворити в німецьке місто Ферстенштадт (Лесной город), де мали право проживати тільки німці і «фольксдойч» (этнічні німці, які проживали на території України). Усіх мешканців Вінничини німці планували поступово поміняти на німецьке населення: частину працездатного населення вивезти на роботи в Німеччину, частину зничтожити.
Основою окупаційного режиму була расова гітлеровська ідеологія. Адольф Гітлер в липні 1941 року, наставляв своїх підлеглих: «…Слов’яни — це маса природжених рабів, потребуючих господарів. Ми вважаємо, що більшовики зробили нам велику послугу, роздавши землю селянам — це призвело до жахливого голоду, тому владі, зрозуміло, прийшлось для блага держави повернутись до феодального режиму… Ми заберемо собі південну частину України і зробимо її винятково німецькою колонією, не буде шкоди у виселенні населення з цих місць, де воно проживає зараз….».
23 липня в Пиріжну з боку Чорномина увійшла розвідувальна група німців на мотоциклах. З гуркотом вони об’їхали та оглянули все село. Багато хто з мешканців поховалися. До вечора у село увійшла механізована колона німецьких військ. Розповідають односельці, що німці, не звертаючи жодної уваги на жителів села, мовчки збивали замки на дверах, заходили до хати, влаштовувалися на нічліг, ловили у дворі курей або іншу живність, яка була в господарстві, і також мовчки готували собі обід. Так сталося у дворі Гонтаруків Костянтина і Олени. За усім цим спостерігали Олена з сином Яковом, а до вечора вони змушені були покинути зайняту німцями хату. Німці нікого не чіпали. Пробувши 2-3 дні у Пиріжні, залишивши румунських солдатів, німці рушили в напрямку Івашкова і Кодими .
1-го серпня 1941 року Гітлер за домовленістю з Румунією, передав їй південну частину Вінницької області та Одеську область. 19 серпня Антонеску створив між Дністром та Південним Бугом румунську адміністративну одиницю — генерал — губернаторство під назвою «Трансністрія» (Задністров’я), що складалося з 13 префектур (повіти). Центром Трансністрії був Тирасполь, а пізніше стала Одеса. Румунські окупанти відкрили частину церков. Відновлення церковного життя на окупованій території здійснювалося окупантами з метою румунізації краю. Румунська Патріархія силовим методом поширила свою юрисдикцію на окуповані території. До Кишинева повернувся румунський митрополит, в Одесі розташувалася місія на чолі з румунським архімандритом Юлієм (Скрібалом), перед яким було поставлено завдання румунізації «Трансністрії». Румунські війська для здійснення «великих» планів з румунізації населення проводили етнічні чистки, особливо в селах на молдавській території. У селі Стримба Кодимського району були розстріляні активісти та керівні працівники села, у селі Круті було розстріляно 260 чоловік.
Відразу ж після захвату території жандарми і німці зігнали всіх євреїв з довколишніх сіл до Кодими, відправили їх на ст. Абомеліково і розмістили в свинарнику, де тримали без їжі і води. За період з 30 серпня по 12 січня 1942 румуни та німці двічі масово знищували євреїв. Про це згадує Роттенфюрер танкової дивізії СС «Нідерланд» Міхаель Веніріх: «… Зігнали населення і наказали копати ями на сто осіб. У ці ями звалювали розстріляних євреїв, причому разом Із мертвими закопували І живих. Одна з таких могил знаходиться по дорозі з Крутів у Будеї. Інша Із відомих мені могил була біля Кодими». Були випадки, коли люди гинули за доносом своїх же односельців — посібників окупантів. У 1944 році оперативна група контррозвідки «Смерш» (смерть шпіонам) 20-го Звенигородського танкового корпусу доповідала секретареві Одеського обкому КПУ: «…в г. Кодыма выявлены и арестованы группа предателей в составе 5 человек, которые брали участие в злодеяниях и уничтожении еврейского населения и советских активистов. Жители еврейской национальности выганялись из своих жилищ и направлялись в гетто на околицу города, где 18 января 1942 года было разстреляно 300 человек» (1).
З окупованих міст та сіл румуни та німці вивозили матеріальні цінності і молодих здорових людей до Німеччини у рабство.
Пиріжна з 23 линпя 1941 року по 22 березня 1944 року знаходилася під окупацією румунських війск. З квітня 1942року за наказом румунського Губернатора колгоспи були перетвоені в трудові громади. Кожна трудова громада створювала бригади по 10-20 членів сімей. Вони вибирали старшину, котрий ніс відповідальність перед владою за керівництво бригадою. Кожній бригаді назначалося 100-200 га землі для обробітку. Введена була обов’язкова трудова повинність для населения від 14 до 65 років. Трудовий день продовжувався від зорі до закату сонця. Окрім трудової повинності були введені податки і примусове вилучення продовольства. За ухилення від виконання любих зобов’язань винних наказували фізично плітками, притягували до суворої відповідальності, вплоть до розстрілу. У Пиріжні румуни зразу ж ліквідували сільську раду і утворили сільську управу. Призначили старосту села. Колгосп перетворили в сільську громаду. Головне завдання румунської влади було забезпечити виробництво сільськогосподарської продукції. Все, що виробляла сільська громада, румуни вивозили для забезпечення німецько-румунської армії. За тяжку працю по обробці землі і вирощуванні врожаю селянам нічого не платили. Дисципліна була жорстока.
На допомогу управлінню місцевим населенням при сільскій управі румуни створили групу поліцаїв, куди увійшли різні люди: одні служили вірою і правдою своєму народові, інші — румунам і німцям, виконуючи усі накази окупантів, знущалися над своїми ж односельцями. Вранці поліцаї обходили хати і виганяли в поле усіх, хто міг пересуватися. Люди виходили на работу під прицілом зброї поліцаїв та румунських солдат. За запізнення в поле, любе порушення дисципліни, селян били плітками. Старше покоління пам’ятає їхні імена і їхні вчинки. Випускник школи першого післявоєнного випуску 1952 року Сторож В. Ф. згадує: «…Полицаи били моего отца за то, что он не давал увозить молоко немцам. В этих злодеяниях отличились наши сельские полицаи — Студенюк, Николишин, Шевчук. Всех их судили и дали им по 10 лет тюрьмы. Шевчук погиб в заключении, остальные вернулись. В нашем селе это явление было самым малым. В других селах было хуже, например, в соседнем селе, Бритавке полицаи согнали жителей в церковь, закрыли ее и хотели сжечь живъем, но только благодаря быстрым действиям партизан жителей удалось спасти от такой беды» . Із розповіді Будейської Оксани (їй було 14 років): «… одного разу я запізнилася на жнива, бо поле було під Рибками, за що була побита пліткою на очах усіх працюючих».
Усі документи селянам видавали на 2-х мовах – румунській та українській. Життя в селі продовжувалося під пильним оком і контролем окупантів. Єдиною віддушиною в житті селян була церква. Під час окупації румуни дозволили селянам відвідувати церкву, де вони молилися і ставили свічки за здравіє своїх синів, братів, батьків, що пішли на фронт. Церква наставляла прихожан на праведний путь и допомагала виживати в важких умовах окупаційного режиму.
Через деякий час до жителів села дійшла звістка про тих, хто пішов на фронт у липні. Мобілізованих із Чечельника відправили на збірний пункт до Козятина для формування військових підрозділів, видали обмундирування і деяким зброю. Зброя дісталася не всім, а ті, кому дісталася, не всі вміли нею користуватися. Ця група мобілізованих була оточена німцями, доля багатьох залишилася невідомою. З цієї групи повернулися в село кілька людей, в їх числі Студенюк Яків, Браславський Макар. Ось як згадує повернення свого батька Студенюка Якова з Козятина син Микола: «…На 2000 чоловік видали аж … 20 карабінів. Решту зброї дістанете в бою,- сказав командир. Невдовзі їх, безоружних, оточили німці в одному з сіл. Спасибі, одна тітонька, покликала мого батька до себе в хату, дала цивільний одяг. Він пожив у неї тижнів два і вирушив у дорогу. Щоб не викликати на себе підозру, взяв з собою косу, граблі, вила, баньку з водою і торбу з їжею. Вдосвіта виходив з одного села, а після обіду входив до іншого. І так за два тижні дійшов з Христинівського району Черкаської області до Пиріжни.» (2).
До селян Пиріжни доходили чутки про дії підпільних груп і партизанських загонів. Кілька підпільних груп діяли у Чечельницькому районі, в Кодимі, на станції Слобідка, в селі Лисогірка. Підпільні групи, як могли, шкодили румунсько-німецькій армії: виводили з ладу локомотиви, збирали зброю, ремонтували її і використовували у своїх операціях, перерізали дроти зв’язку, псували сільськогосподарські машини, прослуховували військові зведення, писали листівки і роздавали населенню.
У 1942 році для координації дій підпільних груп і організацій партизанського руху на Вінниччині прибув Підгаєцький М.Ф. колишній секретар райкому комсомолу. Він налагодив зв’язок з патріотами Піщанського, Ободівського, Крижопільського, Кодимського районів. 28 червня 1943 року в Чорному лісі була організована зустріч розвідувальної групи і партизанів, був вироблений план спільних дій. В 1943 році в Ольгополі і селі Піщани були створені партизанські загони. Партизанський загін перебував у Лужанському лісі, проводив диверсійні роботи.