Партизанська війна.

Підготовлено: Admin. Розділ: Пиріжна

23 лютого 1944 року у Пиріжнянському лісі приземлилася десантна група для організації партизанського загону. Групу очолював майор П.М. Зябкін, комісаром був капітан В.І. Бурхач, який знав німецьку мову, радисткою була — Т.О. Булавінцева З групою десантників зустрілися активісти села Пиріжна Мойса Устинович Шепітко, Кирило Аксентійович Петрик, Яким Кучер. Група і активісти проводили агітаційну роботу серед мешканців Пиріжни та прилеглих сіл. У Пиріжні була створена підпільна група, куди входили: М. У. Шепітко, К.С. Пантелішин, Й.С. Пенчак, Я. Костенко, Г. Дідичук, М.М. Бурдейний, Г.Ф. Петрик. Очолив роботу підпільної групи К.А. Петрик. Відразу ж почали збір продуктів у населення села, група забезпечувала партизанів тягловою силою, передавала інформацію про пересування німецьких військ.

Піріжна. 1960 — 1970 рр. Учасники партизанського руху: Швець Григорій, Шепітко Мойсей, Петрик Кирило, Гонтарук Марфа, Десятник Юстин.

Із спогадів про воєнні роки випускника першого післявоєнного випуску Миколи Студенюка:

«В 1942 році в нашому лісі був висаджений  партизанський десант. Партизани згуртувалися навколо лісника Пилипа Семенюка, котрий жив на курені. А в Кодимі на той час діяла група підпільників. Зв’язок між ними довірили моїй матері, Марії. Інакше і бути не могло. З одного боку, Пилип Семенюк — чоловік маминої двоюрідної сестри, він добре вивчив її вдачу і знав, що вона серйозна і відповідальна людина. Така жінка не проговориться і не злякається, а з другого боку, вона знає кожну стежину, кожен закуток лісу. Вона ж-бо виросла в їх родині, в лісі, коли залишилась сиротою, Пилип і Килина прихистили її у себе. Щотижня мама ходила начебто до сестри Килини, а насправді, на зв’язок, вона брала відповідні документи: інформації, листівки, а потім йшла до Кодими в базарний день — чи по неділях та четвергах, начебто на базар з молоком та іншими продуктами. А там у неї був постійний покупець — Григорій Браславський. Родом він був з Пиріжни, а жив у Кодимі, то добре знав і старосту села Андрія Шевчука, і мого батька Якова. Навідувався на зв’язок і сам, не викликаючи підозри, мовби до родичів чи знайомих.

На зв’язок часто ходив до лісника і батько, іноді з матусею. Батько за дорученням голови общини ( а ним був батьків брат Прокіп) чи старости доставляв партизанам харчі: борошно, олію, молоко. Не завжди вдавалося гладко. Якось в черговий раз було розповсюджено листівки, які прикріплювали голочками з акації. Одного разу,  хтось вказав румунам на батька. Окупанти увірвались до хати і почали кричати:

-Ти — партизан!

 — Який же я партизан? — ніби щиро дивувався батько. — Партизани у лісі, а я ж вдома. Чотири курки та чверть горілки залагодили справу. Нічні непрохані гості відчепились. А я сидів на печі і все це бачив. В ту ж ніч батько відправляв зерно партизанам. І все ж йому довелось відсидіти два тижні в Ольгопільській в’язниці. Вже мали відправляти до Рибницької тюрми, та допоміг староста Андрій Шевчук.

Збереглося в моїй пам’яті, коли мама приїхала з Кодими ні жива, ні мертва. Це було в день страти підпільників Гусєва, Ганни Пашкевич. Не пожаліли її вороги, що в Ганни було немовля. На те видовище зганяли всіх, в ту облаву потрапила і мама. Вона саме несла листівки. Увійшла до хати, кинулась до дітей, міцно притиснула до грудей і почала голосно плакати: «Я ж могла бути на місці тієї жінки…»

Батьки попередили керівника Лужанського підпілля Ніну Назарчук, що її збираються заарештувати. Після війни вона тривалий час працювала директором Лужанської школи, а потім жила у Києві, де написала книгу про народних месників нашого краю. Так, проста селянська жінка – моя матуся не знімала зірок з неба, але, ризикуючи життям, нашим сирітством, робила свою справу, наближала Велику Перемогу, як могла, вносила свою частку у святу справу».

9 березня 1944 на територію села Пиріжна висадилася друга десантна група, очолював її Іванов. Разом з групою були доставлені боєприпаси, які знайшли і закопали у лісі Я. Кучер, М. Шепітко і Г. Дідичук. Спільними зусиллями двух  груп і активістів села Пиріжна був створений партизанський загін «Промінь-13», загін налічував 245 осіб. Очолив загін майор П.М. Зябкін, начальником штабу був П.К. Повєткін, комісаром В.І. Бурхач, начальником розвідки М. Садовий, радистом Т. Булавінцева. У діяльності партизанського загону брали участь 31 житель села Пиріжна. Багато жителів села допомагали партизанам, чим могли: збір продуктів  організувала дружина Г. Дідичука — Ірина Гаврилівна, борошно для партизанів молов мірошник Йосип Борівський, хліб пекли жінки, багато односельців віддавали свій одяг. Олійник Анастасія Демидівна за домовленістю з чоловіком, який перебував у партизанському загоні, щотижня збирала мішок продуктів і відносила за городи в посадку на умовлене місце .

Незважаючи на військові важкі умови, життя у селі продовжувалося: в селі відбувалися весілля, народжувалися діти. Про те, як під час війни вийшла заміж сестра, розповів Склярук Петро Гаврилович: «… Одного разу, пізно увечері, коли все село спало, холодні сірі хмари висіли над селом і накрапав дощ, у вікно хтось постукав. Це прийшов з партизанського загону Сергій Заболотний зі своїм товаришем, обидва були у військовій формі, в руках тримали автомати.
— Як же Ви пройшли, адже навколо стоять патрулі? — запитав батько.
— Ми з лісу вийшли затемна, йшли полем, потім городами спустилися до річки і вздовж річки дісталися до Вас. Я прийшов, щоб забрати Вашу дочку до себе додому, вважайте, що ми одружилися, благословіть нас.

Батько зняв зі стіни ікону, благословив Поліну та Сергія. На стіл поставили, що було у хаті, швидко перекусили, і вони пішли до Сергійка додому, де знаходився його молодший брат, і лежала хвора мати. Перед світанком Сергій з другом вирушили в ліс воювати далі »(2).

У партизанському загоні перебував пирожанин Петрик Терентій Акскентійович, його дружина Марфа Іларіонівна була у селі, вона повинна була скоро народити дитину.  Везти Марфу до лікарні у Кодиму було неможливо — вона дружина партизана, залишати вдома дуже небезпечно. Терентій Аксентійович звернувся до командира загону і той запропонував йому привезти дружину у загін. Незабаром у землянці Марфа Іларіонівна народила дівчинку і назвала її ім’ям парашутистки радистки Галі. Довгий час після війни дівчинку в селі називали Галя-партизанка.

Керівники загону часто зустрічалися з групою підпільників для координації своїх дій. Місцем явки була хата Г. Дідичука. Підпільники Пиріжни налагодили зв’язок з Кодимською підпільною групою, зв’язок здійснювала мешканка Пиріжни Марія Студенюк. Вона носила на базар продавати сир, в якому ховала відомості для підпільників. Сир купував Браславський Григорій, колишній пиріжнянин, в гроші за сир він ховав  інформацію для партизанів. Підпільна група Кодими давала інформацію про рух поїздів і вантажів через станцію Кодима. Ці дані радистка передавала до Москви. Партизани робили вилазки для диверсій на залізниці, нападали на загони противника, руйнували ворожі комунікації і зв’язок. Біля станції Рудниця партизани пустили під укіс потяг з німецькими військами, зруйнували зв’язок між Бритавкою і Пиріжною, у Кодимі зупинили потяг і звільнили людей, яких вивозили до Німеччини у рабство (2).

12 березня 1944 майора Зябкіна заарештували в Пиріжні, коли він йшов на зустріч з жителями села, були арештовані ще кілька людей. Жандарми відправили заарештованих у  Луги. Партизани дізналися про це і зустріли жандармів у лісі, звільнили заарештованих і взяли у полон 4-х румунських солдатів. У бою біля села Бритавка партизани взяли у полон 105 солдатів. У відповідь на цю акцію село Пиріжна і ліс, де перебували партизани, німці обстрілювали з бронепоїзда. Була введена комендантська година, увечері нікому не дозволялося виходити на вулицю. У цей час був затриманий і розстріляний наш односелець Сидор Прокопович Петрик (3).

У березні 1944 року після Корсунь-Шевченківської операціі вцілілі німецькі солдати відступали в район Чечельника. Вони рухалися по дорозі в напрямку Бритавка, Кодима, розраховуючи прорватися до залізниці, де курсував німецький бронепоїзд між ст. Кодима і Попелюхи. 16 березня 1944 спільними зусиллями загонів партизан Пиріжни, Івашкова, Бритавки була організована засідка. Партизани перегородили дорогу перед колоною деревами і напали на ворожий загін на дорозі між Пиріжною і Бритавкоюі. Під час бою було вбито 450 содлат німецько-румунської армії, взято у полон 129 осіб, 80 підвід з боєприпасами, медикаментами і три фашистських полкових прапори. Уцілілі німецькі солдати рушили через село Пиріжна на Гонорівку, багато хто з них були поранені, жителям села, що стояли біля дороги, німці кричали: «Гітлер капут».

22 березня 1944 року в село увійшла Червонопрапорна Ордена Суворова 2-го ступеня танкова бригада під командуванням полковника Орлова і 122, 124 гвардійські стрілецькі полки під командуванням К.Н. Цвєткова. Пиріжняни зустрічали радянські війська з духовим оркестром й зі сльозами на очах, люди плакали і обіймали своїх визволителів. В урочистій обстановці командирам радянської армії були передані трофеї партизанського загону. Разом з військами в село були привезені «Катюші» і встановлені на городах Кучерявої Софії Андріївни, Петрик Наталки та Олександра Павліченко. Але відступаючі ворожі частини так швидко залишали зайняту територію, що легендарні «Катюші» не знадобилося застосовувати, їх демонтували і відправлялиі далі навздогін ворогові. Війна завдала великої матеріальної шкоди господарству села. Згідно актів, складених 20 липня 1945 і 21 липня 1945 збитки в колгоспах села Пиріжна складали 8 734 757 крб.

Війна йшла на Захід, радість визволення села затьмарилася для селян тим, що усіх чоловіків у віці з 18 до 55 років знову мобілізували на фронт. Знову на селі голосили жінки, проводжаючи своїх рідних і близьких у страшну невідомість. Незабаром у село почали приходити трикутнички з військовою печаткою. Люди з острахом чекали листоношу, не знали, яку звістку він принесе, частіше за все звістки були про загиблих на фронті чоловіків, синів, братів. Весна 1945 року принесла довгоочікувану перемогу, люди раділи і чекали повернення своїх рідних і близьких, але повернулися не всі. На полях битв під час Великої Вітчизняної війни загинули 240 односельців, половина з тих, хто пішов на війну. Їх імена навічно вписані на меморіальних плитах біля пам’ятника Скорботній матері. Вічна шана тим, хто ризикував своїм життям в роки окупації, наближаючи перемогу над ворогом.