Загальна колективізація
Розпочате кооперування селянських господарств з 1922 року на початок 1929 року не принесло очікуваних результатів, за пройдений час вдалося колективізувати не більше 4% селянських господарств. Для досягнення своєї цілі добитися економічного зростання, держава об’явила 1929 рік роком загальної колективізації, задля чого в села були направлені робітники, комуністи, комсомольці, які повинні були проводили в життя політику держави по боротьбі з релігійними віруваннями, загальній колективізації і боротьбі з куркульством. Багато хто з направленців стали головами сільських рад і колгоспів.
На той час в країні склалася тоталітарна система керування, характерна догматизмом і непримиренністю до інакомислення. Керуючись комуністичними догмами державна система почала боротьбу проти свого народу. У квітні 1929 року Урядом була прийнята Постанова: «… проводить политику против устоявшейся веками духовной жизни крестьян». Вся діяльність по задоволенню «…религиозных потребностей», підпадала під дію закону про уголовну відповідальність. 10- й параграф 58 статті Уголовного кодексу передбачав покарання «…от трех лет тюремного заключения и до смертной казни» за використання релігійних пересудів задля послаблення держави. Під цей параграф місцеві органи влади підводили все, що здавалося їм, нанесе вред державі – хрещення новонароджених, вінчання молодих, та інші обрядові дії, сформовані тисячоліттями далекими предками, які були складовою частиною побуту сільської громади.
Постановами, директивами, указами руйнувалася віра селян в Бога, ламалися їх звичаї, обряди. Религійні вірування людей, духовна культура, сформована народом віками, піддавалася жорстоким репресіям та знищенню. Землю у церков відібрали і передали колгоспам, усі накопичені церквою цінності були реквізовані державою. Більшість церков, соборів було зруйновано і закрито, церковнослужителів відправляли на заслання, а майно конфісковували. Згідно неповним данним, на 1 березня 1930 року 6715 церков на Україні були закриті, частина з них зруйнована, більш 13 тысяч служителей культу України були репрессировані. В 1930 році Пиріжнянська церква, яка протягом кількох століть була єдиним духовним центром на селі, де селяни проводили сімейні обрядові дійства, куди могли прийти зі своєю радістю або бідою, теж була закрита, зняті хрести та зруйновані куполи.
Такі дії держави викликали масове незадоволення селян — на Україні почалися селянські бунти, життя багатьох «бунтарів» закінчилося в таборах та тюрмах. Походи комуністів,комсомольців, агітаційна робота не могли ефективно вплинути на селян. Всупереч владі, ховаючись і трясясь від страху, ризикуючи свободою, мешканці Пиріжни продовжували молитися і вірити в Бога, проводити сімейні обряди — тайно від радянської влади хрестили дітей, вінчали молодих, відспівували померлих.
Всупереч прийнятій постанові про загальну колективізацію заможні селяни не сприймали ідею колективного господарювання і чинили опір, що проявлявся в згортанні сільськогосподарського виробництва, приховуванні хліба, вибої скотини і в убивстві партійних активістів. У відповідь на такі дії селян Й. Сталін ініціював в 1930 році політику розкуркулення. – «ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізації», в результаті якої були знищені кращі селянські господарства і їх власники.
Пиріжнянським селянам-одноосібникам недовго довелося бути господарями на своїй землі. З 1930 року все, що здобули трудові селянські руки ставало колективним, як говорили на селі: “ Все вокруг колхозное, все вокруг мое»! В колекивне господарство вилучалося в примусовому порядку у спільне користування все майно селян: коні, корови, бики, земля і технічний реманент.
Хто не віддавав майно добровільно, того розкуркулювали, конфісковували майно та відправляли селян на поселення у віддалені райони Півночі на вічне проживання в «спецпоселениях». Готових «спецпоселень» не було, людей вивозили у тайгу, кидали серед лісів та боліт на самовиживання. Хто виживав, будували ці спеціальні поселення для проживання.
Справу загальної колективізації і «ликвидации кулачества, как класса» було доручено місцевій владі — сільрадам та партійним органам. Почалася жорстока компанія боротьби з куркулями, середняками та одноосібниками.
Для того, щоб одноосібник пішов в колгоспи з 1-го лютого 1930 року уряд прийняв постанову: « ПРО ЛИКВИДАЦИЮ АРЕНДЫ ЗЕМЛИ И БОРЬБУ С КУЛАЧЕСТВОМ», в якій вказано: «Отменить в районах сплошной коллективизации действие закона о разрешении аренды земли и о применении наемного труда в единоличных крестьянских хозяйствах».
Для здійснення контролю над збутом сільськогосподарської продукції в цьому ж році держава заборонила власну торгівлю. У травні було закрито продовольчі ринки. Таким чином, держава перекрила для селян усі джерела існування. Від такого безвихідного становища в багатьох районах України знову почалися селянські заколоти. Виступавших проти колгоспів ізолювали у тюрмах та концтаборах. Тих, хто діяв «менее активно», разом з сім’ями відправляли до Сибіру. Місцева влада, використовуючи різні методи, в тому числі насильницькі, виконувала плани по «коллективизированию» усіх селянських господарств.
В селах бідняки на загальних зборах складали списки для розкуркулення своїх односельців. В ці списки вносили усіх, хто був хоч трішечки заможнішим від бідняків. Розкуркулене добро йшло у фонды колгоспів и розприділялося серед членів колгоспу, тому, в ці списки попали усі, у кого було що відібрати і поділити. Для виконання завдання по загальній колективізації і планів заготівки зерна, до селян застосовували такий метод який одержав назву «штурм». Штурмові бригади із 3-х чоловік «штурмовали» селян уночі, с 9-10 час. вечора до ранку. «Штурм» заключався в тому, що «штурмова бригада» викликала селян, не виконавших те чи інше зобов’язання, в сільраду і «уговаривали» їх різними «методами», в тому числі і насильницькими, поки не добивалися так необхідного їм результату.
Селяни, віднесені до куркулів, були позбавлені громадянських прав, у них реквізували хати и абсолютно все майно, на работу їх не брали нікуди, не дозволяли вступати до колгоспів. Місцеві керівники точно виконували інструкцію Політбюро: «…Политбюро «рекомендует» ни в коем разе не допускать использования труда кулаков, ни при каких обстоятельствах».
Так звані куркулі — «мироеды и буржуи» разом з дітьми, і старими батьками, були приречені на голодну смерть. Таким насильницьким способом у 1930-ті роки у Пиріжні було створено п’ять колгоспів: «Червона Зірка», колгосп ім. Ворошилова, імені Кагановича, імені Щорса, Сімнадцятиріччя жовтня. В кожне село були направлені уповноважені, котрі відповідали за организацію роботи серед населения по загальній колективізації, заготовці хліба, боротьбі с куркульством та реалізаціії державної позики ( підписка на облігації). В Пиріжні таким уповноваженим був Корнієнко, член партії и партійного бюро Чечельницького РПК. Село знаходилося під контролем партійної організації, в яку входили села Бритавка, Пиріжна, Івашково, Ст. Луги і Слобода — Луги. Партійна організація складалася з 16 чоловік. Усі питання реалізації партійних завдань розглядалися на засіданнях бюро Чечельницкого РПК.
Виконуючи завдання «всеобщей коллективизации» першими в Пиріжні були розкуркулені Пенчак Філип, у якого було 100 га землі, Студенюк Демьян Павлович. У них було забрано все майно, земля та сільсько-господарський реманент, їх сім’ї були вигнані з хатів. В 1930 році були розкуркулені Шепітко Василь і Шепітко Гавріїл. Сільська рада Пиріжни, яку очолювали в ті роки Назарук, Зарванський до категорії куркулів віднесла також середняків та одноосібників. На загальних зборах села до списків по розкуркуленню були внесені одноосібники та середняки: Каленічин Сава, Студенюк Іван, Склярук Никандр, Гук Кирило, Кучерявий Петро, Шепітко Василь, Шепіко Гавріїл та багато інших. Ті одноосібники, котрі чинили опір, були розкуркулені, наприклад Пенчак Онисим, мавший 2 пари коней и одну корову. Не дивлячись на те, що в його сім’ї було п’ятеро дітей, все добро, зароблене тяжкою працею, було забрано і передано до колгоспу, а сім’ю вигнали з хати на вулицю. З 1930 року ця сім’я скиталася по чужим дворам. В 1941 році Пенчак Онисим був демобілізован на війну, воював до кінця війни, повернувся додому хворий без однієї ноги, згодом лишився другої ноги і помер від зараження крові, не дочекавшись своєї хати.
В 1932 році розкуркулили Пенчака Артема Демидовича, його позбавили всього майна і теж вигнали з хати з 3-ма дітьми. В січні 1933 року була розкуркулена сім’я Гука Кирила, по словам його доньки: « в колхоз забрали коней, корову, телку, свинью с поросятами, оставив в голодное время семеро детей, из которых шестеро умерли от голода». Вижила тільки одна донька, Гук Лідія Кирилівна. (Нац. Книга памяти жертв голодомора 1931-1932 гг. Одесской области .
В Пиріжні, як і в інших селах, застосовували такі ж насильницькі методи боротьби з куркульством. В 1933 році, щоби заставити середняків та одноосібників вступити до колгоспів, і доповісти про закінчення загальної колективізації в селі, місцева влада зібрала в колгоспній клуні 20 чоловік середняків та одноосібників і провели жереб’ївку. Жребій випав на середняка Склярука Нікандра (записано зі слів онука-Склярука Петра), і його тут же розстріляли, як куркуля. У Склярука Никандра була всього одна пара волів. Така ж участь чекала інших «куркулів» — середняків та одноосібників, тому більшість з них «самораскулачились» — тобто добровільно віддали у колгоспи своє добро, нажите важкою працею своєї сім’ї.
Створені колгоспи були не ефективні, технічно не оснащені, в колгоспах використовували тільки селянські руки, сільськогосподарської техніки в той час не було. Не розгинаючи спини, жінки вручну обробляли величезні колгоспні поля з цукровим буряком, соняшником, кукурудзою, за що одержували мізерну платню різним зерном. Вирощений колгоспниками хліб забирали повністю до загального зернового фонду. Колгоспникам для власного користування нічого не залишали. Усі сільськогосподарські роботи в колгоспі виконувалися в першу чергу, а на своїх городах селяни працювали рано вранці, пізно увечері або у вихідний день.
Селянські господарства були розорені повністю. Почалося важке, напівголодне, злиденне селянське життя. Починаючи з 30-х років, у селянських родинах хліба до нового врожаю завжди не вистачало. Часто селян села взагалі залишали без хліба, тому що забирали увесь хліб, як «надлишки» до зернового фонду держави. За виконання заготівлі хліба та зобов’язань по продподатку відповідали спеціально створені збройні загони, куди входили і місцеві жителі. Ці загони обходили двори у пошуках хліба. За невиконання податку забирали у селян хліб, худобу, сільськогосподарський інвентар. Багато членів загону перевищували свої повноваження, забираючи у селян все, що бачили: одяг, взуття, які продавали або ділили між собою. Був випадок, коли жінка сховала горщик їжі у дитячій колисці і цю селянську їжу було вилучено комісією, як «надлишки» хліба. Щоб забезпечити прожиток родини, мешканці села разом з дітьми, починаючи з осені, заготовляли в лісі жолуддя, гриби, фрукти, шипшину. Найчастіше в сім’ях пекли хліб, який всі називали «малай». Це був хліб з кукурудзяної муки. Головними стравами в сім’ях були борщ та куліш.
Ще в 1930 роках, бачачи марність своєї праці в колгоспах, колгоспники почали виходити з колгоспу, але їм нічого не повертали із того, що забрали у спільне користування. В той час і у Пиріжні селяни теж почали виходити з колгоспів. Про це писав в 1963 році В.А. Добрянський: «…частина людей вийшла з колгоспів, але незабаром вони зрозуміли свою помилку і вступили знову у колгосп».
Під впливом репресивних заходів, придавлені непосильним оподаткуванням, позбавлені землі, реманенту, селяни вимущені були «зрозуміти» і повернутися до колгоспів. Багато, хто із односельців вбивали свою скотину на м’ясо, щоби не віддавати її в колгоспи і вступали «…в колхоз, но с пустыми руками». Наш односелець Пенчак Артем Демидович відвів своїх коней на залізницю, пустив їх по залізничній колії – «…нехай краще загинуть під потягом, чим я віддам на голодну смерть до колгоспу» — заявив він і покинув село назавжди.
Держава ввела жорстоку систему оподаткування сільського населення. Було введено податок на землю, на будівлі, скотину, птицю, фруктові дерева, культподаток. Уплата податків контролювалася дуже суворо, була запроваджена система нарахування пені, штрафів, за несвоєчасну сплату податків виселяли з хати. Наприклад, за несплату податку в 1932 році виселили з хати Заболотну Феодосію Лук’янівну разом зі старою матусею. Пять років вони бідували по чужих хатах. Питання виконання зобов’язень по податкам контролюва Чечельницький РКП.
15 березня 1933 року на бюро Чечельницького РПК розглядали питання: «Стан мобілізації коштів сіл: Бритавка, Слобода-Луги, Пиріжна, Івашків, Анютино». На бюро було прийнято рішення: «Відмітити неприпустиму бездіяльність згаданих керівників сіл у справі мобілізації коштів особливо культподатку. Запропонувати секретарю п/ о (партосередку) уповноваженому РПК закінчити збирання культподатку та квартальний план мобкоштів (позика)до 28.03.33р. Із документа Винницкого партархива (Ф.П.- 77 Оп.1 справа 120).
В 1931 році Пиріжнянські п’ять колгоспів об’днали в один колгосп «Сімнадцатиріччя Жовтня» . Цей колгосп очолював Близнюк Артем. До кінця 1933 року, за допомогою тих же насильницьких методів, завдання по загальній колективізації селянських господарств у Пиріжні було виконано, загальна колективізація була завершена.
У цей час у селі склалося важке становище. Колективне господарство не приносило ніякої користі селянам. Землю колгоспники обробляли за допомогою корів, засівали и обробляли поля вручну. В колгоспах техніки не було. Із-за недостчі кормів і поганого догляду багато скотини загинуло. Весь вирощений врожай відправляли по хлібозаготовці, на розвиток колективного господарства нічого не залишалося. Колгоспники працювали без особистої зацікавленості, так як зарплатню та іншу оплату не одержували. Колгоспники виживали тільки на тому, що збирали у своєму городі або могли украсти в пазусі з колгоспних полів.
Щоби вижити і зберегти свої сім’ї селяни вимушені були шукати різні способи для існування. Вони зрозуміли – раз у них все відібрали, все стало загальним, значить «все вокруг колхозное – все вокруг мое» — почали діяти у відповідності до цієї крилатої народної фрази і нести додому все, що погано лежить. Селяни застосовували все, що могли в тих обставинах: залишали зерно в соломі, щоби змолотити його вночі вдруге, ховали хліб в кущах, в землі, в посадці або лісі, зрізали колоски, залишали у полі шматки незібраного врожаю. Деякі голови колгоспів теж намагалися приховати частину врожаю, подавали недостовірні цифри у вищу інстанцію. Все це призводило до великих втрат хліба і невиконанню планів хлібопоставки державі, що уряд сприймав як «кулацкий саботаж» і приймав репресивні заходи.
7 серпня 1932 року уряд по иніціативі Генерального секретаря ЦК ВКП(б) І. В. Сталіна прийняв Закон «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности». По цьому закону за «кражу и расхищение колхозной собственности люди осуждались на 10 лет лагерей или смертную казнь». Народ назвав цей Закон «Закон пяти колосков», по якму наказували дорослих і дітей за збирання колосків на колгоспних полях. В судах і в пресі людей, які від голоду збирали і їли колоски у полі, називали «кулацкими парикмахерами«. По Закону « о пяти колосках» на Україні було засуджено з серпня 1932 по грудень 1933 року «… более 125 000 человек, из которых 5 400 были приговорены к смертной казни»..
В цілях ефективності колгоспної праці вперше було введено облік праці по трудодням. Усі члени колгоспу повинні були виконувати завищені зобов’язання «обязательный минимум — 300-400 трудодней в год». Селяни прозвали трудодні «паличками», на які вони почали одержувати мізерну платню зерном по 200-300 грамів на трудодень.