Одеська область в період соціалістичної реконструкції
Шлях до масової колективізації прокладав і трактор, який у ті роки з’явився на селянських полях. В Одеському окрузі на початок 1927 року було 226 тракторів, частина яких належала радгоспам, а більшість — сільськогосподарським кооперативним товариствам і земельним громадам. Великої ролі в сільськогосподарському виробництві вони ще тоді не відігравали, бо їх було мало, але вони збуджували думку багатьох безкінних і однокінних селян, які розуміли, що із злиднів їх молю витягнути колективно придбаний трактор. А досвід показував, що його можна доцільно використовувати тільки на великих масивах. У с. Сичавці Одеського округу кредитне товариство на кошти, відпущені Сільбанком, утворило прокатну станцію, яка придбала десять тракторів і почала за доступну плату обслуговувати маломіцні селянські господарства. Для бідняків це було великим полегшенням. Але незабаром сичавські кооператори виявили, що трактори і машини прокатної станції використовуються нераціонально, бо ними доводиться обробляти невеликі ділянки землі. Через те вартість польових робіт була в два — три рази більшою, ніж у радгоспах, де трактори працювали на великих масивах.
Важливим, можна сказати вирішальним, кроком уперед був почин радгоспу ім. Шевченка Березівського району Одеського округу, якому судилося відіграти історичну роль у соціалістичній перебудові сільського господарства не тільки на Одещині, а і в усій країні.
В сусідстві з радгоспом жили на хуторах переселенці з Київщини, Поділля та інших місць. З великим інтересом придивлялись вони до роботи тракторів на радгоспних полях і згодом стали клопотатися про те, щоб радгосп своїми тракторами допомагав їм обробляти їх землі. Прохання селян обговорили правління Укррадгосп-об’єднання і колегія Наркомзему УРСР і вирішили задовольнити його. Але оскільки обробляти тракторами невеликі земельні ділянки було явно недоцільно, переселенцям запропонували звести наділи в єдиний масив. Серед селян при обговоренні цієї пропозиції виникли палкі суперечки. Нарешті переселенці попросили для початку розорати тракторами цілину і перелоги, яких вони доти не обробляли. Навесні 1927 року виділена радгоспом колона з десяти тракторів виорала під пар усю цілину і перелоги на переселенських землях, а восени засіяли цю площу чистосортною пшеницею. Наслідки перевершили всі сподівання. Десяті роковини Жовтня хуторяни-переселенці відзначили рішучим кроком на шляху до соціалізму. Вони вирішили об’єднати всі свої земельні ділянки і створити велике усуспільнене господарство. Про це вони повідомили в листі до правління Укррадгоспоб’єднання, в якому писали: «… В цьому році в нашому районі селяни через відсутність дощів майже не сіяли озимини, а на тих землях, де посіяно, нема ще сходів. А на наших переселенських полях зеленіють сотні десятин прекрасної пшениці на парах, якої немає в найбагатших німецьких колоніях. Крім засіву озимої пшениці, трактори підняли на зяб усю площу під ярі. Тепер у нас немає жодної десятини землі, не піднятої або зданої в оренду. У нас немає жодного бідняка, який би не мав кількох десятин озимої на пару. Після тієї роботи тракторів, яку ми бачили, не хочемо більше вести бідняцьке дрібне господарство, а вирішили організувати усуспільнене тракторне господарство, в якому не буде окремих селянських клаптиків посівів».
Цей лист 22 листопада 1927 року був надрукований у московській газеті «Известия», а 2 грудня текст його було повністю зачитано з трибуни XV з’їзду ВКП(б), який взяв курс на колективізацію сільського господарства. В політичному звіті ЦК партії з’їздові було дано схвальну оцінку ініціативі Укррадгоспоб’єднання і радгоспу ім. Шевченка, які допомогли селянам перейти на шлях колективного обробітку землі, і висловлено побажання, щоб цей приклад було поширено.
Весною 1928 року радгосп на прохання багатьох сіл району організував 14 тракторних загонів. Вони обробляли великі масиви земельних громад, які перейшли на спільне господарювання. Влітку того ж року на базі тракторних загонів радгоспу була створена державна машинно-тракторна станція ім. Шевченка — перша в країні МТС. Вона мала близько ста тракторів і обслуговувала 26 сіл з загальною площею землі в 24 тисячі га. Її першим директором став агроном комуніст О. М. Маркевич, організатор усієї роботи радгоспу по допомозі селянам.
Наслідки першого ж року діяльності першої МТС були досить переконливими. За несприятливих погодних умов 1928 року урожай в усуспільнених господарствах, обслуговуваних станцією, становив 40—55 пудів — удвоє більше, ніж в одноосібних селянських господарствах Березівського району. Собівартість тракторної оранки в МТС виявилась майже в три рази меншою, ніж на Сичавській кооперативній прокатній станції, що обробляла дрібні ділянки окремих селянських господарств.
Того ж 1928 року були організовані в Одеському окрузі ще дві машинно-тракторні станції — Петрівська і Тилігуло-Березанська. Незабаром виникли машинно-тракторні станції в Красноокнянському й Ананьївському районах, які тоді входили до Молдавської Автономної РСР, а згодом були включені до складу Одеської області. Бідняки і тут зразу побачили, яку вигоду дає їм МТС: куркулі брали у них за обробіток землі своїм тяглом і реманентом по 28 крб. з десятини, а МТС — по 12 крб. 85 коп., причому обробляла вона набагато краще. В першій половині 1929 року були організовані МТС і в ряді інших районів України.
В червні 1929 року Рада праці і оборони при Раднаркомі СРСР ухвалила постанову, в якій відзначила позитивні наслідки роботи МТС ім. Шевченка і визнала своєчасним приступити до широкого будівництва машинно-тракторних станцій «як одного з основних шляхів до перебудови індивідуальних селянських господарств на великі колективні господарства». Після того почалась організація МТС у різних районах країни, насамперед у степових, де природно-економічні умови найбільш сприятливі для виробництва зерна і де тоді найдоцільніше було зосереджувати основну масу тракторів. Ці райони і вели перед у переході на рейки колективного господарювання.
В 1929 році колективізація на селі набула масового характеру. Темпи її на Одещині стали особливо наростати восени, коли в ряді районів почали створювати нові машинно-тракторні станції. Організовувались нові колгоспи і в тих районах, де МТС ще не утворились. В колгоспи пішли не тільки бідняки, а й середняки.
Село бурхливо переживало цей великий перелом у своєму житті. Прихильників колективізації ставало дедалі більше, але чимало було й таких, які ніяк не могли ще перебороти в собі дрібновласницьку психологію. Комуністи й комсомольці розгорнули широку роз’яснювальну й організаторську роботу. На допомогу сільським партійним організаціям Одеський окружком КП(б)У в кінці 1929 року відрядив 300 комуністів. Значно посилилась діяльність сільських Рад і комнезамів. У багатьох селах виникли ініціативні групи по залученню селян-одноосібників у колгоспи.
Колгоспний рух охоплював цілі села, розгорталася суцільна колективізація. Цей рух зустрічав особливо жорстокий опір з боку куркулів, які провадили шалену агітацію проти колгоспів і МТС, пускали різні провокаційні чутки. Взяли вони на озброєння і релігію. Так, у Роздільнянському районі сектанти правили молебні «за ізбавленіє від трактора». Куркулі вдавались до терору. В с. Мошнягах Балтського району вбили голову комнезаму, активного сількора Якубовського. В Красноокнянському і Кодимському районах антирадянські елементи, які пробрались у земельні органи, прищеплювали колгоспній худобі чуму та інші хвороби. В деяких селах Червоноповстанського (нині Біляївського) і Одеського районів куркулі організували відкриті антирадянські виступи.
Але це вже були передсмертні корчі класу сільської буржуазії. Якщо до того у ставленні до куркулів здійснювалась політика обмеження, щоб приборкувати їх експлуататорські тенденції, то наприкінці 1929 року Комуністична партія і Радянський уряд зробили поворот до політики ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізації сільського господарства. Ця політика була здійснена при активній підтримці й участі трудящого селянства. Почалося масове розкуркулювання. У куркулів відбирали всю землю, коней, волів, машини та пише майно, нажите визиском. За постановами селянських сходів частину куркулів, особливо тих, які виділялись своїм активно ворожим ставленням до Радянської влади, висилали у віддалені райони країни.
В перші місяці 1930 року темпи колективізації значно зросли. На 10 березня в Одеському окрузі колгоспи об’єднували 88,8 проц. всієї кількості селянських господарств (по всій степовій зоні України процент колективізації тоді становив 71,7, а в цілому по республіці — 64,4).
В процесі суцільної колективізації не обійшлось і без істотних хиб. Нерідко при створенні колгоспів порушувався ленінський принцип добровільності в цій справі. В гонитві за високими процентами колективізації деякі партійні й радянські працівники підмінювали копітку роз’яснювальну й організаторську роботу адмініструванням, а іноді й примусовими заходами. Де-не-де середнякам, які відмовлялися вступати в колгоспи, збільшували норми оподаткування, позбавляли виборчих прав і навіть конфісковували їх майно. Серйозною помилкою було й те, що в ряді випадків селянам нав’язували таку форму об’єднання, як комуна, тимчасом як практика показувала, що для основних мас селянства найбільш прийнятною формою колективного господарювання є артіль. Лівацькі перегини були використані куркульством для боротьби проти колгоспів, розкладницької роботи серед колгоспників.
Виправляючи ці помилки, Одеський окружком партії за вказівкою ЦК КП(б)У направив у села багатьох партійних і радянських працівників, які роз’яснили сільським комуністам і всім селянам справжню лінію партії в колгоспному будівництві.
Але ліквідація перегинів була складним процесом. Утвердження принципу добровільності в колективізації куркулі намагалися використати для агітації за вихід з колгоспів, і в багатьох випадках їм це вдалося. Почався відплив селян з колгоспів. На 1 травня 1930 року кількість колективізованих селянських господарств в Одеському окрузі зменшилась до 55,3 процента. В колгоспах залишились найбільш свідомі і стійкі прихильники колективізації.
Молодим колгоспам подавалась велика допомога кредитами, пільгами по сільськогосподарському податку, кадрами організаторів. Тільки в перші місяці 1930 року в села Одеського округу прибуло понад 600 двадцятип’ятитисячників. Посилили допомогу селу робітничі колективи Одеси та інших міст. У 1930 і 1931 рр. заводи відрядили для допомоги колгоспам у підготовці до сівби 448 робітничих бригад, які відремонтували 5 тис. різних машин і знарядь.
Весною 1930 року колгоспи Одещини, засіявши всі свої поля, освоїли понад 100 тис. га цілинних земель, які доти не оброблялись. Посівна площа всіх сільськогосподарських культур в окрузі досягла того року 953 тис. га — це було на 37 проц. більше, ніж у 1916 році. Урожаї в колгоспах були вищі, ніж у одноосібників, і доходи більші. Як показали матеріали проведеного в Одеському окрузі суцільного бюджетного обстеження колгоспів та 100 одноосібних бідняцьких і середняцьких господарств, на один трудодень колгоспника припадало пересічно 3,65 крб. умовно чистого прибутку, в одноосібному середняцькому господарстві — лише 1,39 і бідняцькому — 1,31 карбованця .
Рішуча ліквідація допущених перекручень, перші успішні кроки молодих колективів вплинули на багатьох селян, які весною 1930 року вийшли з колгоспів. Восени того ж року в Одеському окрузі кількість колективізованих селянських господарств уже перевищила 60 проц. і приплив до колгоспів тривав далі. Наприкінці 1932 року на території Одеської області колгоспи об’єднували 85 проц. усіх селянських господарств і володіли 98 проц. посівних площ. Згодом майже всі селяни стали колгоспниками.
Суцільною колективізацією, однак, далеко ще не завершилась боротьба за утвердження нового укладу життя на селі. На шляху розвитку колгоспного ладу виникали значні труднощі. В той час не було ще чітко вироблених і практикою перевірених форм організації та оплати праці в колгоспах. Бракувало кваліфікованих організаторських і агрономічних кадрів. У багатьох колгоспах не було елементарної організованості, ігнорувався принцип матеріальної заінтересованості колгоспників у суспільній праці, а це призводило до знеосібки і безвідповідальності в роботі. Великої шкоди завдавали колгоспам воронні недобитки — куркулі та інші антирадянські елементи, які, пробравшись у колгоспи, здебільшого на посади завгоспів, рахівників, комірників, вагарів, нищили худобу, псували машини, розкрадали хліб, заплутували облік. У колгоспі «Червоний шлях» Березівського району внаслідок шкідницьких дій куркулів, які орудували там, за короткий час було знищено десятки коней і корів та сотні овець.
На початку 30-х років колгоспи зустрілись також із значними труднощами, спричиненими недородом 1932 року та серйозними помилками, припущеними під час проведення хлібозаготівель тощо. Чимало колгоспів і в ті роки добре господарювали, акуратно виконували свої зобов’язання перед державою і забезпечували колгоспників значними доходами. Проте в більшості колгоспів урожаї були незадовільні, й на початку 1933 року виникли великі утруднення з посівним матеріалом, фуражем, продуктами харчування.
Але того ж 1933 року становище значно поліпшилось внаслідок серйозних заходів, вжитих Комуністичною партією і Радянським урядом для організаційно-господарського зміцнення колгоспів.
Одним з цих заходів було утворення політвідділів у МТС і радгоспах, для роботи в яких були направлені тисячі працівників з великим досвідом політичної та організаторської роботи. Разом з райкомами партії політвідділи за короткий час розгорнули енергійну діяльність по піднесенню сільського господарства. Вони допомогли колгоспам очиститись від ворожих елементів, які пролізли на різні посади, звільнитись від малопридатних і недосить енергійних працівників, що опинились на керівних посадах, і замінити їх кращими. Замість територіальних осередків, що об’єднували комуністів різних колгоспів, були створені колгоспні первинні партійні організації або кандидатські чи партійно-комсомольські групи на чолі з парторгами. Партійні сили були розставлені на вирішальних ділянках колгоспного виробництва. Спираючись на первинні партійні и комсомольські організації та широкий колгоспний актив, політвідділи провадили велику політико-виховну роботу в колгоспах, виступали організаторами соціалістичного змагання, популяризували й поширювали досвід передовиків.
Для поліпшення організації праці та системи її оплати в колгоспах було вжито заходів по зміцненню постійних виробничих бригад, за якими закріплювались ділянки землі на весь строк сівозміни, тяглова сила та інвентар, створювались ланки всередині бригад, запроваджувались норми виробітку і розцінки робіт у трудоднях.
Ця організаторська робота та інші заходи, вжиті партією й урядом — введення нового порядку хлібозаготівель, за яким обов’язкові поставки обчислювалися з запланованої площі посіву зернових культур, велика допомога колгоспам насінням, машинами, продовольством і фуражем, посилення виробничого шефства промислових підприємств над селом — все це дало свої наслідки: 1933 рік став переломним. Сівбу в області було завершено на 20 днів раніше, ніж у попередньому році, вчасно проведено обробіток та прополювання не тільки просапних, а й колоскових культур. Завдяки цьому було вирощено врожай удвоє більший, ніж у попередньому році. Область виконала план хлібозаготівель достроково, здавши державі на 20 млн. пудів зерна більше, ніж у 1932 році. Колгоспи добре забезпечили себе насінням, фуражем, більшість їх видала на трудодень по кілька кілограмів хліба.
Того року в селах Одещини з’явились перші орденоносці, багато колгоспників за високі показники в роботі одержали звання ударників соціалістичних ланів.
Перші успіхи дали змогу взятися за піднесення рівня культури землеробства, підготовку масових сільськогосподарських кадрів, дальше поліпшення організації праці в колгоспах. Широко розгорнулось навчання трактористів і комбайнерів на спеціальних курсах, тисячі колгоспників набували агротехнічних і зоотехнічних знань у гуртках. Цим та іншим питанням організаційно-господарського зміцнення колгоспів неослабну увагу приділяв обком партії, який у ті роки очолював кандидат у члени Політбюро ЦК КП(б)У Є. І. Вегер.
Наступні роки були періодом дальшого піднесення соціалістичного сільського господарства. Значною мірою цьому сприяло впровадження прийнятого в лютому 1935 року другим Всесоюзним з’їздом колгоспників-ударників нового примірного статуту сільськогосподарської артілі, який на Одещині, як і по всій країні, був гаряче схвалений колгоспниками.
З року в рік зростала технічна оснащеність МТС, колгоспів і радгоспів. Кількість тракторів на Одещині в 1937 році досягла 9 тис., тобто була майже вдвоє більшою, ніж у 1932-му. Основні роботи в рільництві були механізовані. Дедалі підвищувалась продуктивність праці в колгоспах. У 1935 році, коли за прикладом стахановців промисловості розгорнувся рух новаторів праці в сільському господарстві, на бурякових плантаціях області 300 ланок зібрали від 300 до 350 цнт коренів з гектара. У 1936 році в колгоспах області в змагання за високі врожаї зернових культур і цукрових буряків включились 350 рільничих бригад та понад 19 тис. ланок. В агротехнічних гуртках навчалось 118 тис. колгоспників і колгоспниць.
У багатьох колгоспах було організовано хати-лабораторії, які стали вогнищами боротьби за впровадження в сільське господарство досягнень науки і техніки, передового досвіду. Помітно піднялась трудова дисципліна. Кожен колгоспник пересічно виробив у 1936 році 225 трудоднів. Значно підвищився рівень агротехніки.
Внаслідок цього середній урожай зернових культур по області був у 1936 році в 2,5 раза вищий, ніж у 1934 році, а цукрових буряків — у 2,3 раза. В 1939 році на Одещині було одержано найвищий на Україні урожай цукрових буряків — по 240 цнт з гектара пересічно по області. Помітно зміцнювалось громадське тваринництво. У 1939 році в області було створено близько тисячі нових тваринницьких ферм. Майже всі колгоспи мали молочнотоварні та свинарські ферми, а переважна більшість — і вівчарські. Поголів’я великої рогатої худоби зросло проти попереднього року на 152,5 проц., свиней — на 126 проц., овець і кіз — на 162 проценти.
Піднесенню колгоспного виробництва сприяло змагання за право участі у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. В 1939—1940 рр. це право здобуло багато передовиків сільського господарства Одещини. Широким показом демонстрували на виставці свої досягнення колгоспи ім. Будьонного Березівського району та ім. Жовтневої революції Одеського району.
1940 рік позначився новими успіхами в піднесенні сільського господарства. В більшості районів області було зібрано по 100 і більше пудів зерна з кожного гектара посівів та досягнуто нових значних успіхів у піднесенні продуктивності тваринництва. 1941 рік обіцяв бути ще кращим: у перші дні жнив у багатьох колгоспах зібрали по півтораста і більше пудів пшениці з гектара.
Соціалістична реконструкція народного господарства супроводилась піднесенням матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. Міста забули про безробіття — воно було ліквідоване ще в роки першої п’ятирічки. Вже в 1931 році в Одесі, де за кілька років перед тим налічувалось 40 тис. безробітних, промислові підприємства, відчуваючи гостру нестачу робочої сили, почали організовувати набір робітників у селах за договорами з колгоспами. В 1939 році в Одесі проживало понад 600 тис. чоловік — удвоє більше, ніж на кінець громадянської війни. Та не тільки тут, а і в інших містах області спостерігалось швидке зростання чисельності робітників і службовців. Всього по Одеській області їх кількість у 1939 році була вчетверо більшою, ніж у 1924 році.
Неухильно зростала зарплата робітників, підвищувався їх життєвий рівень. Якщо населення Одеси за 18 років (1921—1939) зросло в 2 рази, то товарооборот тут зріс за 7 років у 3,5 раза — з 340 млн. крб. у 1932 до 1130 млн. крб. у 1939 році.
Поряд з турботою про високі темпи розвитку промисловості, транспорту, сільського господарства Радянська держава навіть у роки першої п’ятирічки виділяла значні кошти на житлове і комунальне будівництво. В 30-х роках житлова площа Одеси збільшилась на сотні тисяч квадратних метрів. В місті було споруджено нову електростанцію, значно розширено водопровід і каналізаційну мережу, збудовано нові їдальні, фабрики-кухні тощо.
Суцільна колективізація сільського господарства назавжди звільнила трудове селянство від куркульської кабали й експлуатації. Зміцнення колгоспів відкрило можливості для всіх колгоспників стати заможними. З’явились колгоспи з мільйонними прибутками. У 1938 році їх було 9, а в 1940 році — 23. Зростали доходи всіх колгоспів і колгоспників. Так, у 1940 році грошові доходи колгоспників по Одеській області збільшились у порівнянні з попереднім роком на 21,5 процента.
Держава піклувалась про охорону здоров’я населення. В 1932 році в Одеській області було 6 тис. Лікарняних ліжок, у містах і селах працювало 49 поліклінік, 280 амбулаторій, а всього лікувальних закладів налічувалось близько 900, і їх кількість рік у рік зростала.
Справді велетенськими зрушеннями позначались роки передвоєнних п’ятирічок у культурному житті. На кінець першої п’ятирічки була в основному ліквідована неписьменність серед дорослого населення. Всі діти шкільного віку були охоплені школою. За роки перших двох п’ятирічок тут, як і по всій країні, було здійснено загальне обов’язкове початкове навчання в селах і семирічне в містах. В Одесі в третій п’ятирічці приступили до здійснення загальної середньої освіти. В містах і селах будувалися численні нові школи. Кількість середніх шкіл в області тільки протягом другої п’ятирічки збільшилась у 8,4 раза. В 1940/1941 навчальному році на Одещині було 1143 школи, в яких працювало близько 13 тис. учителів.
Для підростаючого покоління були створені також позашкільні освітньо-виховні заклади. В 1936 році в Одесі, в одному з найкращих будинків міста — колишньому палаці графа Воронцова — відкрився Палац піонерів. Згодом відкрилися палаци піонерів в інших містах і районних центрах — у 1941 році їх в області було 34. Працювали в Одесі обласний Будинок художнього виховання дітей, станція юних натуралістів, дитяча технічна станція.
Надзвичайно широкого розвитку набула вища освіта. В Одесі, де до революції були три вищі учбові заклади, в 1940/1941 навчальному році працювало 17 вузів, у яких навчалось понад 20 тис. студентів.
Вже в 30-х роках Одеса стала одним із визначних наукових центрів країни. У 1936 році тут був організований Український експериментальний інститут очних хвороб, де розгорнув свою наукову і лікарську діяльність видатний вчений академік В. П. Філатов. На базі Одеської сільськогосподарської станції в 1928 році був створений Український генетико-селекційний інститут, згодом реорганізований у Всесоюзний селекційно-генетичний інститут. Тут над розробкою важливих теоретичних питань агробіології і виведення цінних сортів сільськогосподарських культур плідно працювали академіки А. О. Сапєгін, Т. Д. Лисенко та інші вчені. Корисну для сільського господарства півдня України діяльність розгорнув створений у 1931 році на базі виноградної дослідної станції Український науково-дослідний інститут виноградарства і виноробства ім. В. Є. Таїрова. Всього перед війною в Одесі діяло 20 науково-дослідних інститутів. Велика науково-дослідна робота проводилась у вузах. Важливе теоретичне і практичне значення мали роботи професора університету Є. А. Кирилова по вивченню проблем фотоелемента і напівпровідників, дослідження професора індустріального інституту В. О. Добровольського в галузі машинобудування.
Дальшого розвитку набуло мистецтво. В 1940 році в місті діяло 7 театрів, філармонія. Кілька пересувних театрів обслуговували трудящих області.
Все густішою ставала мережа культурно-освітніх закладів у містах і селах, а їх діяльність — усе змістовнішою й цікавішою. Зрослих культурних запитів колгоспників уже не задовольняли хати-читальні і сільбуди. Замість них у 30-х роках виникли районні будинки культури, колгоспні і радгоспні клуби, для яких у багатьох селах було збудовано нові приміщення з добре обладнаними сценами і залами для глядачів, кімнатами для роботи різних гуртків і бібліотеками. В 1941 році в Одесі діяли 56 клубів, у районних центрах — 33 будинки культури, а в селах області — 1070 клубів. Вони були не тільки місцями культурного дозвілля сотень тисяч трудящих, а й центрами політико-виховної роботи партійних і комсомольських організацій, масового технічного і агротехнічного навчання.
Зростала кількість бібліотек і їх книжкові фонди. В Одесі поруч з Державною науковою бібліотекою ім. Горького, яка налічувала понад 2 млн. книжок, виникла в 1934 році ще одна велика бібліотека — ім. Леніна. Було організовано чимало нових бібліотек — вузівських, районних, заводських тощо. В 1940 році місто мало 93 бібліотеки. В селах області працювало 650 бібліотек, які обслуговували сотні тисяч читачів.
У кілька разів зросло число читачів газет і журналів. Виходили три обласні газети — «Чорноморська комуна», «Большевистское знамя» (перейменоване згодом у «Знамя коммунизма»), «Молодая гвардия», галузеві — «Моряк» і «Черноморский гудок», 28 заводських, фабричних і вузівських багатотиражних газет, в усіх сільських районах видавались районні газети. Загальний тираж місцевих газет становив чверть мільйона примірників.
Центральних і республіканських газет і журналів передплачувалось в області майже півмільйона примірників.
Успіхи в соціалістичному будівництві, культурна революція сприяли дедалі більшому піднесенню політичної свідомості й активності трудящих, їх згуртуванню навколо Комуністичної партії.
Політична зрілість і активність трудящих особливо виявилась під час всенародного обговорення проектів Конституції СРСР і Конституції УРСР. В Одесі в зборах по обговоренню цих найважливіших державних доку ментів взяли участь 420 тис. чол., з них 7350 виступили зі своїми пропозиціями і доповненнями. Під час підготовки до виборів у Верховну Раду СРСР агітаційно-масову роботу в області проводили близько 28 тис. чол., серед них значну частину становили безпартійні. В день виборів трудящі Одещини одностайно проголосували за кандидатів блоку комуністів і безпартійних.
У передвоєнні роки особливо посилився потяг передових робітників, колгоспників і кращих представників інтелігенції до Комуністичної партії. В рядах Одеської обласної партійної організації в травні 1938 року налічувалось близько 20 тис. членів і кандидатів у члени партії, в березні 1940 року — їх було вже 32 тис., а в квітні 1941 року — понад 38 тисяч.
Значно активізувалась діяльність таких громадських організацій, як Тсоавіахім, МОДР, Червоний Хрест. Багато тисяч трудящих області здавали норми на значок «Готовий до праці і оборони», навчались у гуртках по підготовці парашутистів, снайперів, кулеметників, медичних сестер, донорів тощо. Організовувались групи самозахисту, санітарні пости. Це був справжній рух радянських патріотів, які перед лицем загрози війни готувались до захисту соціалістичної Вітчизни.
Трудящі Одещини в передвоєнні роки внесли гідний вклад у будівництво соціалізму в нашій країні і разом з усіма радянськими людьми користувалися благами соціалістичного ладу. Але значна частина території сучасної Одеської області, а саме придунайські українські землі, які колись належали до Ізмаїльського і Акерманського повітів Бессарабської губернії, перебувала під гнітом іноземних загарбників.
Двадцять два роки стогнав цей край під чоботом румунських бояр і вояччини, які окупували його в 1918 році. Вони встановили тут режим соціального і національного гноблення, нестримного грабежу і кривавого терору. Хазяйнування окупантів в Акерманському та Ізмаїльському повітах, як і по всій Бессарабії, привело економіку краю до катастрофи, а трудящі маси — до злиднів. У селян румунські власті відібрали поміщицькі землі й майно, які передала їм Радянська влада, накладали на них непосильні податки. Поміщики, куркулі й монастирі володіли майже половиною, причому кращою половиною, всієї орної землі, а трудове селянство убожіло. В 1939 році серед 107 тис. селянських господарств Акерманського й Ізмаїльського повітів налічувалось 40 тис. безземельних і малоземельних, 47 тис. господарств не мали коней. В містах справжнім бичем трудящих було безробіття, бо більшість промислових підприємств не працювала. Реальну заробітну плату робітників фабриканти і заводчики знизили порівняно з 1913 роком на 60 проц., а робочий день збільшили до 12—14 годин. Голод і хвороби панували в робітничих і селянських оселях. Гнів і обурення населення викликала примусова румунізація. У школах дітей навчали тільки румунською мовою. Українська та російська мови, якими говорила переважна більшість населення, були заборонені.
Уряди Радянської Росії та Радянської України не раз висловлювали протест проти загарбання Бессарабії румунською правлячою клікою і заявляли, що ніколи не примиряться з незаконним відторгненням цієї частини радянської землі.
Не мирилися з цим і трудящі поневоленого краю. Вони на кожному кроці виявляли свою непокору окупантам, прагнення до возз’єднання з Радянською Україною. Селяни відмовлялися платити податки, робітники страйкували. Партизанські загони нападали на жандармські пости. Горіли склади з зерном, яке призначалося для вивезення в Румунію. Кожен революційний виступ викликав жорстокі репресії. Тисячі людей було закатовано в застінках сигуранци і в каторжних тюрмах. Але загарбникам не вдалося зламати опір трудящих.
Цей опір знайшов свій найяскравіший вияв у знаменитому Татарбунарському повстанні, яке спалахнуло у вересні 1924 року. Це був масовий революційний виступ. Підготувала його підпільна селянська революційна організація, очолювана комуністами. Румунський уряд кинув проти повстанців 10 полків піхоти з артилерією, жандармське військо. Повсталі селяни билися відважно, але надто переважаючими були збройні сили ворога. Румунська правляча кліка жорстоко розправилась з повстанцями.
Ще лютішим став боярський терор, але опір тривав. Невтомно і безстрашно діяло комуністичне підпілля. Ізмаїльський комітет партії видавав нелегальну газету «Красный Юг» та численні листівки, які закликали трудящих до боротьби. В лютому 1930 року сотні робітників і селян вийшли на вулиці Ізмаїла на організовану комуністами і комсомольцями демонстрацію. Війська розігнали демонстрацію, десятки її учасників були заарештовані і кинуті в тюрму. Але сміливий виступ залишив незабутній слід в умах і серцях людей. У 1938 році страйкували ізмаїльські портовики.
Трудящі багатостраждального краю прагнули визволення від соціального і національного гніту, і їх погляди були з надією звернені на схід.
В 1940 році Радянський уряд визнав необхідним і своєчасним приступити разом з Румунією до негайного розв’язання питання про повернення Бессарабії Радянському Союзу. Часи були зовсім інші, ніж тоді, коли румунські бояри загарбали чужу територію, військова слабкість СРСР давно відійшла в минуле, і королівська Румунія примушена була задовольнити справедливу вимогу СРСР. Бессарабія возз’єдналася з Радянським Союзом. Більша частина її території за Законом, ухваленим сесією Верховної Ради СРСР 2 серпня 1940 року, ввійшла до складу новоутвореної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки, а Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти, в яких переважало українське населення, приєднано до Радянської України. 7 серпня 1940 року була утворена в складі Української РСР Ізмаїльська область, до якої ввійшли Ізмаїльський і Акерманський повіти.
Безмежною була радість трудящих визволеного краю. Учасники загальноміського мітингу трудящих Ізмаїла в своїй резолюції заявили: «Ми переживаємо невимовну радість і щастя. Віднині й назавжди ми випрямились на весь зріст і на всю силу нашого голосу заявляємо всьому світові: «Ми — громадяни великого Радянського Союзу. Ми не мали своєї батьківщини, ми здобули свою справжню Батьківщину — Союз Радянських Соціалістичних Республік!». Такі були думки і почуття всіх трудящих придунайських українських земель. З установленням Радянської влади почалось тут нове життя. За короткий час сталися докорінні соціально-економічні та політичні зміни.
15 серпня 1940 року Президія Верховної Ради СPCP видала Указ про відновлення на території Бессарабії чинності радянських законів про націоналізацію землі. Поміщицьке землеволодіння було ліквідоване, куркульське землекористування істотно зменшилось, десятки тисяч безземельних і малоземельних селянських господарств одержали землю. Незабаром почалось будівництво перших колгоспів. Перехід трудового селянства до колективного господарювання тут набагато полегшувався великим досвідом, набутим на той час у колгоспному будівництві в GPGP, і величезною виробничо-технічною допомогою соціалістичної держави. В 1941 році на Ізмаїльщині об’єднались у колгоспи 27 тис. бідняцьких і середняцьких господарств. Було утворено 28 машинно-тракторних станцій, організовано ряд радгоспів. На полях області працювало понад 400 тракторів. У краї розгорнулось широке промислове будівництво. В 1940—1941 рр. з’явились рибоконсервний завод у Білгород-Дністровському, рибні заводи в Ізмаїлі, Вилковому, Кілії, Рені та ряд інших підприємств. Ожив транспорт. Прокладено було залізничну колію Ізмаїл — Арциз довжиною 85 км., відбудовано порти Ізмаїл, Кілія, Рені, Вилкове, Білгород-Дністровський. Відкрилось багато нових шкіл. Виникли клуби в містах і селах. І все це менш, ніж за один рік.