Кременчук, Кременчуцький район, Полтавська область (продовження)
Гострі суперечки розгорнулися в Кременчуцькій Раді, коли вибирали делегатів на II Всеросійський з’їзд Рад. Після обговорення наказу делегатами була схвалена резолюція запропонована більшовиками. Серед обраних посланців на з’їзд були більшовики Потапов, Луковський, Кудрицький та інші.
Коли з Петрограда до Кременчука дійшла звістка про Жовтневе збройне повстання і повалення Тимчасового уряду, біля приміщення Ради зібралися представники від трудящих та солдатів гарнізону. Перед ними виступив голова міського комітету РСДРП(б) П. Д. Смирнов. Він розповів про Жовтневі події в Петрограді. Присутні гаряче вітали Радянський уряд на чолі з В. І. Леніним.
Схвильовані надзвичайними подіями, учасники зборів розійшлися по фабриках і заводах, де на багатолюдних мітингах розповіли трудящим про встановлення Радянської влади та її перші декрети.
Питання про ставлення до Радянського уряду обговорювалось на розширеному засіданні Ради робітничих і солдатських депутатів. З глибоким інтересом присутні вислухали виступи делегатів II Всеросійського з’їзду Рад, які повернулися з Петрограда. Кременчуцька Рада вітала проголошення влади трудящих, підтримала ленінські декрети II з’їзду Рад і вирішила проводити їх в життя. Це, по суті, означало, що Кременчуцька Рада стала офіційною владою в місті.
Невдовзі у місті відбулися екстрені збори представників ротних комітетів гарнізону. Заслухавши доповідь делегата II Всеросійського з’їзду Рад, учасники зборів заявили, що місцевий революційний гарнізон повністю себе віддає в розпорядження Радянського уряду. В прийнятій резолюції відзначалося: «Нехай уся Росія знає, що ми всі як один грудьми станемо на захист Радянської влади, всі як один підтримаємо наш уряд, уряд миру для всіх народів, уряд землі і волі…
Хай живе робітнича, солдатська і селянська влада!».
Міська буржуазія, меншовики і есери не хотіли миритися із встановленням Радянської влади і повели рішучу атаку проти Кременчуцької Ради, звинувачували більшовиків в авантюризмі. Проте вони вже не робили погоди в політичному житті міста. Перевибори виконавчого комітету Ради показали, що основна маса населення йде за більшовиками. В новообраному виконкомі Ради із 15 місць більшовики одержали 9.
Кременчуцька Рада розгорнула активну діяльність. На всіх підприємствах було установлено робітничий контроль. На пошту, телеграф, залізничну і телефонну станції, банк Рада направила своїх представників. Вживалися заходи для зміцнення загонів Червоної гвардії.
Для боротьби з контрреволюцією і організації всебічної допомоги Радянській владі у місті створюється військово-революційний комітет, до складу його входили П. Д. Смирнов, Г. Ф. Лапчинський, Ф. Я. Орделян, С. І. Кучеров та інші більшовики.
За вказівкою Центральної ради загони із куреня «богданівців» у другій половині листопада прибули в Кременчук. Шахрайськими махінаціями їм удалося завербувати до себе деяку частину молоді з технічного, залізничного, реального і комерційного училищ. Але задуми ворогів революції спрямовані на те, щоб розігнати Червону гвардію і захопити у свої руки владу, були зірвані.
Коли розпочав свою роботу Перший Всеукраїнський з’їзд Рад, трудящі Кременчука послали туди свою делегацію. Серед делегатів були комуністи Г. Ф. Лапчинський, В. С. Люксембург, А. А. Александров та інші. їм випала велика честь бути учасниками народного форуму, який проголосив Радянську владу на Україні.
До складу першого Радянського уряду України — Народного Секретаріату, який був створений після з’їзду, ввійшли і делегати від Кременчука. В.С. Люксембург став народним секретарем юстиції, а Г. Ф. Лапчинський — керуючим справами Народного Секретаріату.
Наприкінці грудня 1917 року над містом нависла нова загроза. Центральна рада направила до Кременчука 9 Українську дивізію. Підбурювані націоналістичним контрреволюційним командуванням, солдати громили місцеві Ради і розправлялися з населенням.
Щоб затримати просування ворожої дивізії, Кременчуцький штаб Червоної гвардії послав назустріч їй на станцію Знам’янка загін під командуванням більшовика Якова Ревенка. Але вистояти проти великих сил червоногвардійці не могли і з боями відступили до Кременчука, а потім залишили місто і закріпилися біля станції Потоки. Захопивши Кременчук, петлюрівці вчинили тут кривавий терор.
А тим часом до станції Потоки з Харкова і Полтави підійшли частини радянських військ. Підтримані бронепоїздом, вони разом з Кременчуцьким загоном червоногвардійців перейшли в рішучий наступ. 9 січня 1918 року більшість солдатів 9 Української дивізії кинула зброю і розбіглася по селах. Рештки контрреволюційно настроєних офіцерів і солдатів були притиснуті до Дніпра і розгромлені.
Замучених націоналістами людей і загиблих в бою червоногвардійців з почестями поховали в братській могилі на Поштовому сквері. Ця могила, де потім були поховані й інші жертви громадянської війни, стала священним місцем для трудящих Кременчука. В 1938 році тут споруджено обеліск з написом: «Борцям за владу Рад».
Однак ворог не міг примиритися з втратою Кременчука і спробував захопити його. З цією метою до міста прибула петлюрівська військова частина, т. зв. «полк свободи». У місті петлюрівці вчинили заколот. 26 січня 1918 року місцевий загін Червоної гвардії і революційні війська, що надійшли з Полтави, розгромили заколотників.
Та становище в місті ще лишалося тривожним. Через станцію Кременчук Центральна рада направляла ешелони донських козаків на з’єднання з генералом Каледіним. За дорученням Радянського уряду України Кременчуцький ревком провадив роззброєння контрреволюційних частин, встановлював революційний порядок у місті.
Незабаром виникла нова загроза: з заходу насувалися кайзерівські війська. Сформований для боротьби з окупантами Перший Кременчуцький соціалістичний загін разом з іншими частинами Червоної Армії після запеклих боїв з ворогом залишив місто. 25 березня 1918 року в Кременчук вступили німці.
Керівний склад міської парторганізації, ревком, значна частина радянського активу встигли евакуюватися у Воронеж. Залишені в місті комуністи перейшли в глибоке підпілля, продовжуючи виховну роботу серед трудящих.
Для ширшого розгортання підпільної роботи з Воронежа в Кременчук нелегально повернувся комуніст Ф. С. Логвинов. Під його керівництвом підпільний комітет встановив зв’язок з Москвою, Воронежем, звідки почала надходити пропагандистська література українською, російською і німецькою мовами. В тісному контакті з комуністами у місті діяла Комуністична спілка молоді, яка налічувала 60 членів.
У червні до Кременчука прибув Ю. М. Коцюбинський. Він провів підпільну нараду активу губернської парторганізації. На ній було вирішено, що в Кременчуці перебуватиме підпільний більшовицький центр Полтавської губернії. Були обрані делегати на І з’їзд КП(б)У, які представляли 6 повітових організацій.
Після І з’їзду КП(б)У, наприкінці серпня 1918 року, в Кременчуці відбулася підпільна Полтавська губернська партійна конференція, на якій обрали перший склад підпільного губкому партії. Головою його став Ф. С. Логвинов, секретарем — Ж. Рябинська-Михайлова (від Лохвицької партійної організації). Тоді ж був створений підпільний губком комсомолу. Його очолив молодий більшовик Захар Таран, що прибув з Полтави.
Підпільний губком партії розгорнув серед населення агітаційну роботу, закликав посилити боротьбу проти німецьких окупантів і гетьманців.
На відзначення першої річниці Жовтневої революції комуністи Кременчука провели вибори Ради робітничих депутатів. На першому засіданні Ради, що відбулося в 2-й половині листопада, взяло участь понад 200 депутатів та активістів. Присутні дружно заспівали «Інтернаціонал», а потім обговорили питання про відновлення в місті Радянської влади. Про це засідання стало відомо окупаційним органам, але коли озброєні гетьманці оточили приміщення, де проходило засідання Ради, там уже нікого не було.
Після відступу з Полтавщини німецьких військ владу в Кременчуці 30 листопада 1918 року захопила Директорія. Вона посилила терор проти революційних робітників. У місті було заарештовано 50 комуністів.
Але дні Директорії були вже злічені. 1 лютого 1919 року частини 2-ї Української радянської дивізії і особливої групи військ з допомогою партизанів і повсталих робітників визволили Кременчук від буржуазно-націоналістичного гніту. Зразу ж обрали міську Раду. Вона зажадала від власників багатьох підприємств відновити роботу. Для робітників було відкрито народний університет, загальноосвітні курси, школу лікнепу.
Водночас відновив свою діяльність ревком. Він розгорнув рішучу боротьбу проти контрреволюційних елементів. Велику роль у розгромі ворожих недобитків відіграла надзвичайна комісія.
В цей час оформилась міська комсомольська організація. В місті і селах повіту вона налагоджувала культосвітню роботу, згуртовувала молодь на боротьбу з ворожими елементами, які чинили опір Радянській владі. На прохання комсомольців міська Рада виділила ділянку землі для організації сільськогосподарської комуни. Але наступ ворогів примусив кременчужан знову взятися за зброю.
Проти Радянської влади виступив колишній петлюрівський отаман Григор’єв. Його бандитські зграї захопили ряд українських міст і підійшли до Кременчука. Бійці червоного загону героїчно відбивалися від ворожої навали. Після запеклих боїв червоний загін залишив місто. Григор’євці у Кременчуці вчинили погром, вирізали сотні жителів.
Для ліквідації григор’євщини до Полтави прибув нарком внутрішніх справ України К. Є. Ворошилов, який керував бойовими операціями. Звідси об’єднані сили Червоної Армії та курсантів Полтави, до яких приєднався кременчуцький революційний загін,вирушили в наступ і 19 травня відкинули банди Григорьева аж за Дніпро. Через кілька днів на Правобережжі вони були наголову розбиті Червоною Армією.
Трудящі Кременчука жадали миру, прагнули налагодити господарство, відновити нормальне життя. Але контрреволюція не давала спокою. На горизонті появилися денікінці. 6 червня 1919 року в Кременчуці було оголошено мобілізацію. На заклик міського комітету партії в ряди бійців-добровольців влилося 64 комуністи, 8 членів Ради. 60 жінок-комуністів записалися на курси медсестер, щоб після короткотермінового навчання йти на фронт.
Чорні сили білогвардійців з кожним днем наближалися до Кременчука Незважаючи на героїчний опір радянських військ, 10 серпня денікінці захопили місто.
Для керівництва нелегальною роботою в місті був створений підпільний партійний комітет. Разом з комуністами працювало близько 100 комсомольців. Комуністи у своїй підпільній друкарні на квартирі робітника Ламанця випускали листівки і газету «Дело революции» тиражем від 1000 до 2000 примірників, вели агітацію серед робітників та селян повіту. Під впливом більшовицької агітації, яка провадилась і серед денікінських військ, солдати 8-го запасного батальйону в грудні 1919 року відмовились виступати проти Червоної Армії.
За завданням партійного комітету комсомольці-підпільники, серед яких були» Марфа і Поліна Дяченко, Ганна Іванова, Наталія Філіпова та інші, підтримувала зв’язок з партизанами, поширювали листівки серед населення. Шістьох комсомолок — Валю Готліб, Емму Брандман, Соню Гальпер, Емму Гордон, Полю Каплун і Женю Лознер — денікінцям вдалося вистежити і заарештувати. Після катувань у застінках контррозвідки 18 листопада на залізничному мосту їх зарубали і тіла кинули в Дніпро. Пам’яті героїнь-комсомолок присвятив свою поему «Шість» український поет Павло Усенко.
Озвірілі денікінські бандити розправлялися і з іншими активістами. За день до свого відступу з Кременчука вони вивели з тюрми на міст 27 політичних в’язнів. Там їх били, а потім порубали шаблями і поскидали під міст.
20 грудня 1919 року частини Червоної Армії і місцеві партизанські загони вибили з міста денікінські війська і погнали їх на південь України. Робітники Кременчука підібрали під мостом порубаних денікінцями людей і з почестями поховали в центрі міста у Поштовому сквері.
В перші дні після визволення Кременчука від білогвардійців владу взяв у свої руки ревком. Він організував допомогу Червоній Армії, здійснював заходи по відновленню підприємств, проводив боротьбу проти спекуляції, брав на облік запаси продовольства та майно буржуазії, яка втекла з міста.
Після довгої перерви, 9 лютого 1920 року, в театрі «Аудиторія» відбулося перше після вигнання денікінців засідання Ради робітничих та червоноармійських депутатів Кременчука. Обговорювались питання про відбудову народного господарства міста та організацію допомоги Червоній Армії в боротьбі проти ворогів революції.
Становище в місті було тяжке. Більшість фабрик і заводів не працювала, не вистачало сировини, палива. Міська електростанція була напівзруйнована, з великими перебоями працював залізничний і водний транспорт. Коли денікінці відступали з Кременчука, то висадили в повітря міст через Дніпро,— тепер ускладнювався зв’язок із Крюковом. Труднощі посилювалися ще й тим, що власники підприємств саботували відновлення роботи фабрик і заводів.
Налагоджувати зруйноване господарство перешкоджали також куркульські банди, які лютували в Кременчуцькому повіті. Від їх рук у селі Горбах у червні 1920 року загинув комуніст О. А. Бутирін, який виїздив туди організувати комітет незаможних селян. Комуністи й комсомольці щоденно вивчали військову справу і виїжджали в села повіту на боротьбу з бандитизмом.
Кременчужани не злякалися труднощів. За прикладом комуністів і комсомольців вони брали участь у масових суботниках і недільниках по відбудові народного господарства, прагнули швидше відбудувати своє місто.
Під час боротьби з білополяками багато кременчужан влилося в лави Першої Кінної армії С. М. Будьонного. На фронт пішли 25 проц. членів партії. У Кременчуці перебував штаб Південно-Західного фронту, який тримав прямий телеграфний зв’язок з В. І. Леніним. Всі передачі в Москву здійснювали кременчуцькі телеграфісти І. Г. Верба, П. В. Андреев, Г. О. Павловський та І. Ф. Тарабан. За зразкову роботу апаратури зв’язку І.Г. Верба був нагороджений орденом Червоного Прапора. У приміщенні, де перебував штаб фронту, на честь 50-річчя Радянської влади кременчужани відкрили історико-краєзнавчий музей.
Протягом 1920 року в місті перебували і виступали на мітингах і зборах трудящих С. М. Будьонний, К. Є. Ворошилов, М. І. Калінін, А. В. Луначарський, Г. І. Петровський, Й. В. Сталін. Їх полум’яні виступи надихали трудящих на боротьбу проти контрреволюції, на побудову нового життя.
Остання мобілізація кременчужан на фронт громадянської війни була проведена у вересні 1920 року. На боротьбу з Врангелем комсомольці міста відправили 100 добровольців. На врангелівський фронт пішли також 75 профспілкових та 25 відповідальних партійних працівників.
Тільки після ліквідації врангелівської армії трудящі Кременчука повністю могли віддатися мирній праці. За декретом ВУЦВК з 15 серпня 1920 року створилась Кременчуцька губернія в складі 6 повітів і 139 волостей.
Це посилило керівництво по відбудові народного господарства. Згодом була заснована губернська економічна рада. Очолював її голова губвиконкому, колишній робітник Крюківських вагоноремонтних майстерень, член партії з 1907 року О. К. Сербиченко.
Свою діяльність губвиконком розпочав з націоналізації підприємств. Крюківські вагоноремонтні майстерні і міська електростанція були оголошені власністю Радянської держави зразу ж після революції. Інші підприємства міста були націоналізовані в кінці 1920 року. За короткий час кременчужани відбудували залізничний вузол. 15 вересня 1921 року вперше після громадянської війни в місті засвітилися електричні вогні.
Робітники міста проводили також велику роботу в селах по виконанню продподатку, організовували допомогу голодуючому населенню Поволжя. За успішне виконання продподатку 18 грудня 1921 року на VI Всеукраїнському з’їзді Рад Г. І. Петровський вручив Кременчуцькій губернії Червоний прапор.
Для поліпшення товарообміну між містом і селом губернська економічна рада давала замовлення кустарній промисловості на виготовлення продукції для сільського господарства — возів, коліс, діжок тощо. На 2-му механічному заводі було налагоджено виробництво молотарок, соломорізок та інших машин.
Багато зусиль доклала міська Рада для налагодження народної освіти. Кращі приміщення міста були передані в розпорядження навчальних закладів. За 1920— 1923 рр. в Кременчуці було створено 11 трудових, 1 музична і 3 професійні школи, 6 дитячих будинків, 5 шкіл фабрично-заводського навчання, загальноосвітні курси. Особлива увага зосереджувалась на ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Всі неписьменні жителі були взяті на облік, для них відкрили 15 шкіл лікнепу. Щоб забезпечити усі школи кваліфікованими кадрами, міський відділ народної освіти відкрив трирічні педагогічні курси, де навчалося 175 чоловік.
У зв’язку із змінами в адміністративно-територіальному поділі України в кінці 1922 року Кременчуцьку губернію було ліквідовано. З 1923 по 1930 рік існувала Кременчуцька округа. Пізніше, з 1932 року, Кременчук став районним центром Харківської, а з 1937 року — Полтавської областей.
Перехід від воєнного комунізму до нової економічної політики позитивно позначився на відбудові народного господарства. На 1 січня 1923 року в Кременчуці уже діяло 25 підприємств. Зростала їх потужність. Якщо в 1913 році Крюківські вагоноремонтні майстерні випустили з ремонту 5057 товарних вагонів, то вже в 1925 році тут було відремонтовано 7304 вагони.
Відроджувалась і розвивалась легка та харчова промисловість. Уже в другому кварталі 1923 року почали працювати миловарний завод, перша зразкова друкарня, 4 державні млини, тютюнова та 2 махоркові фабрики. Відбудувалися також комунальні та культурно-освітні заклади, поліпшувалось матеріальне становище трудящих. У місті розпочалося спорудження житлових будинків, прокладалися нові лінії водопроводу і каналізації. У відбудованому великому магазині «Пасаж» з’явилися різні промислові товари.
Відкрилися робітничі клуби — металістів, деревообробників, махорочників та працівників торгівлі. Клуби незабаром стали справжніми центрами культурно-виховної роботи міста.
Радість від перших успіхів у відбудові країни була затьмарена величезним горем яке спіткало радянський народ,— смертю В. І. Леніна. На траурних мітингах і зборах, присвячених пам’яті вождя, трудящі Кременчука заявили про своє тверде рішення йти по ленінському шляху. За ленінським призовом у партію вступило 527 робітників. 150 юнаків і дівчат подали заяви до комсомолу. На численні прохання робітничих колективів міська Рада назвала головну вулицю Кременчука іменем Леніна.
В траурні дні робітники льодопункту з криги спорудили пам’ятник В. І. Леніну. На постаменті був напис: «Спи спокійно, дорогий Ілліч, твої заповіти ми виконаємо». Цей пам’ятник був тимчасовий. Трудящі Кременчука вирішили спорудити великий монумент з граніту і бронзи, щоб увічнити пам’ять безсмертного творця Радянської держави. Новий пам’ятник Іллічу за проектом скульптора В. В. Козлова було встановлено в 1926 році. З цього приводу відбувся мітинг, на якому кременчужани заявили, що віддадуть усі сили на побудову соціалізму в нашій країні.
В роки передвоєнних п’ятирічок у Кременчуці розгорнулося будівництво нових і реконструкція існуючих підприємств. У 1929 році на березі Дніпра було споруджено з залізобетону і скла потужну суконну фабрику ім. В. Я. Чубаря, будувалися великі фабрики — беконна, макаронна, швейна, взуттєва, трикотажна.
Колишні Крюківські вагоноремонтні майстерні перетворились на великий вагонобудівний завод. Протягом 1932—1934 рр. тут з’явилися нові цехи, обладнані сучасним устаткуванням. У жовтні 1932 року вагонобудівники випустили перший у Радянському Союзі напіввагон-гондолу вантажопідйомністю в 60 тонн.
Чималих перетворень зазнав механічний завод, який з 1930 року був переведений з місцевого в республіканське підпорядкування. З його нових цехів, що виросли за ці роки, замість цвяхів, соломорізок, кінних молотарок, почали виходити дорожньо-будівельні машини та інша складна техніка.
У Крюкові відновились роботи по видобуванню гранітів. Було створено нові Малокохнівський і Піщанський кар’єри, які давали граніт і щебінь будовам країни.
Далеко за межі міста линула слава про передових людей — ударників соціалістичного змагання. Одним із перших відзначився молодий електрозварник вагонобудівного заводу комсомолець Петро Ракитін — син більшовика-підпільника. Він розробив і успішно використав на підприємстві електрод власної конструкції. Для поширення передового методу зварювання ЦК ЛКСМУ командирував Ракитіна в Одесу на судноремонтний завод, де він установив світовий рекорд продуктивності зварювальних робіт.
Кращого електрозварника вагонобудівного заводу В. М. Сороку трудящі обрали членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Токар цього ж заводу 0. А. Будній в 1935 році досяг високої продуктивності праці і завоював звания першого півскатника Радянського Союзу. В 1937 році трудящі Кременчука одностайно обрали його депутатом Верховної Ради СРСР.
На залізничному вузлі в рух машиністів-кривоносівців першими включились Валентин Дробаха і Павло Заведій. Вони стали ініціаторами швидкісного водіння великовагових поїздів. У 1938 році кременчужани обрали П. X. Заведія депутатом Верховної Ради Української РСР.
За роки довоєнних п’ятирічок Кременчук став розвинутим індустріальним містом.
Разом з промисловістю зростало і населення міста. Якщо в 1926 році в Кременчуці налічувалось 58 832 жителі, то за даними перепису 1939 року тут було вже 89 723 чоловіка.
Здійснювались великі роботи по благоустрою і озелененню Кременчука. Для захисту від поводі, від якої протягом усієї історії міста терпіло населення, була збудована постійна водозахисна дамба завдовжки 19,5 км. На Сінній площі, на місці колишнього болота, що було справжнім розплідником малярійних комарів і де не раз тонули діти, закладено новий парк.
Зростала сітка лікувально-профілактичних закладів, поліпшувалось медичне обслуговування населення. В кінці 1939 року в Кременчуці було 6 лікарень на 602 ліжка, 16 поліклінік і амбулаторій, нічний санаторій для дорослих, водолікарня, дитячий санаторій. В лікувальних закладах працювало 176 лікарів різних спеціальностей, 430 фельдшерів і медичних сестер.
У 1939 році в місті було 22 загальноосвітні школи, в яких навчалося 14 215 учнів і працювало 558 учителів. Крім того, було 7 шкіл для дорослих і робітничий факультет. Центром позашкільної роботи серед піонерів і школярів став Палац піонерів, відкритий в одному з найкращих приміщень міста.
Спеціальну освіту молодь Кременчука здобувала в 3 школах фабрично-заводського учнівства, у 8 технікумах — машинобудівному, залізничному, будівельному, сільськогосподарському, двох медичних, педагогічному і культосвітньому, в яких навчалося близько 3 тис. чол. Працював педагогічний інститут, в 1939 році в ньому навчалося 586 студентів.
Культурні запити населення міста задовольняли 15 робітничих клубів, 39 масових бібліотек, кінотеатр та 7 кіноустановок, драматичний театр.