Лохвиця, Лохвицький район, Полтавська область
Лохвиця — місто районного підпорядкування, центр однойменного району. Розташована на притоці Сули — річці Лохвиці, від якої за переказами пішла й назва міста. Через місто проходять автотраса Київ—Суми, шляхи на Гадяч, Миргород, Прилуки. Відстань до Полтави — 180 км, до найближчої залізничної станції Сула — 12 км. Населення — 10,5 тис. чоловік.
Територія, на якій розташована сучасна Лохвиця, була заселена ще в перших століттях н. е. Свідченням цього є ранньо-слов’янський могильник Черняхівської культури (II—V ст. н. е.). У 1955 році тут було розкопано 20 поховань. На горі Лазірці виявлене слов’янське поселення Роменської культури (VIII—X ст. н. е.). В урочищі Городище на могильнику цього ж часу розкопано 2 поховання. У центрі міста виявлено рештки поселення-городища періоду Київської Русі. Це городище у X—XI ст. н. е. було одним з укріплень оборонної лінії Посулля і входило до Переяславського князівства.
Наприкінці XV століття землі по річці Лохвиці належали великому землевласникові Богдану Глинському. Пізніше польський уряд передав їх черкаському старості М. Вишневецькому, син якого Ієремія володів ними до народно-визвольної війни 1648—1654 рр. Перші достовірні відомості про Лохвицю зустрічаються в історичних документах за 1628 рік. У той час вона була невеличким містечком, в якому налічувалося «дымов оседлых 6 и огородников»4. Містечко швидко заселялося. У «Книге Большому чертежу» Лохвиця зазначена вже як місто, що мало значні укріплення. Нижчі верстви міського населення несли на своїх плечах основний тягар феодального гніту. Вони платили грошові й натуральні податки, відробляли шестиденну панщину та шарварки і виконували багато інших повинностей на користь свого пана І. Вишневецького. Міщани і селяни «оголені від усього, без надії на порятунок» раз у раз піднімалися на боротьбу проти свого гнобителя.
Лохвичани були активними учасниками селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII століття. Вони палко відгукнулися на універсал (від 11 жовтня 1637 р.) Павлюка до міщан Лохвиці, Сенчі, Снятина. Створивши великі загони, міська біднота рушила на з’єднання, з основними силами повстанців. Билися лохвичани і в загонах Острянина та Гуні (1638 р.). Після поразки повстань, коли польські війська «почали… по городах побивать мещан, и жон их, и детей и животы их грабить», багато лохвицьких жителів переселилося в Росію. Так, у 1638 році путивльський воєвода Плещеев повідомляв царя, що в Путивль із Лохвиці на вічну службу переселилося 7 козаків з дружинами і дітьми. Влітку 1638 року лубенський староста Якуб Коляда писав Плещееву, що піддані кн. Ієремії Вишневецького, піднявшись на нинішню свою козацьку війну, від міста Гадяцького кілька тисяч пішли до Путивля. Втечі тривали й далі. Наприкінці січня 1648 року Вишневецький зажадав від путивльського воєводи повернути його селян, що втекли в Росію і заснували свої слободи біля Путивля і Рильська. А вже у травні, наляканий «бурхливими вітрами козацької війни і бунтами посполитих», Вишневецький втік із своїх володінь. Лохвиця опинилася в руках повстанців. У ході визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетських загарбників і формування української державності місто стало центром Лохвицької сотні. До неї належали села Скоробагатьки, Харківці, ПІмиглі, Івахники, Жабки, Бербениці, Ячники, Ісківці, Токарі, Піски та інші населені пункти.
Лохвичани були палкими поборниками возз’єднання України з Росією. Повідомляючи царю про настрої в українських землях, путивльські воєводи у грудні 1651 року писали: «Да Семен же Литвинов сказывал нам… как де он, Семен, ехал из Чигирина черкаскими городами, и в Лохвице де и в Голтве… И у них де, черкас… во всех городах шум большой… А хотят де они все быть под твоею государевою высокою рукою, а у поляков де, государь, в подданстве быть не хотят»3.
Вірні своїй присязі Росії, козаки Лохвицької сотні рішуче виступили проти гетьмана І. Виговського, який намагався знов перетворити Україну на колонію шляхетської Польщі. Вони були активними учасниками селянсько-козацького повстання під керівництвом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша (1658 р.). Лохвиця стала одним із центрів зосередження повстанців. Того ж 1658 року населення сіл Жабок, Бербениць і Шмиглів Лохвицької сотні повстало проти родича І. Виговського — поміщика Богклевського, який жорстоко експлуатував своїх підданих. Селяни спалили його маєток в с. Жабках.
Козаки Лохвицької сотні показали себе справжніми патріотами під час народної війни проти шведських інтервентів і зрадників-мазепинців (1708—1709 рр.).
Вони рішуче засудили свого сотника П. Мартоса, який перейшов на сторону Мазепи, і відмовилися виконати його вимогу «відправити знатних людей в Ромни вклонитися пану гетьману». За наказом генерального осавула Мазепи — Гамалії у лохвичан було забрано всю худобу, розорено майно, але вони не скорилися. Чимало жителів втекло до табору російських військ. У грудні 1708 року 4-тисячний шведський загін захопив Лохвицю.
Шведи надавали місту важливого значення, бо тут була казна Мазепи. Проте в середині лютого 1709 року, дізнавшись про наближення до Лохвиці великих російських сил, шведський генерал Крейц залишив місто, вивізши казну. Селянські та козацькі партизанські загони почали переслідування ворога і наздогнали його на переправі через річку Псел. Вони захопили частину грошей і взяли в полон генерального осавула Гамалію.
Розорене нескінченними війнами, частими нападами татар і поляків, поборами поміщиків, населення Лохвиці бідувало. За переписом 1721 року, в місті налічувалося 175 убогих селян — піших і підсусідків, які ледве животіли. Але становище незаможних козаків теж було не кращим. Не рідкими були випадки, коли козаки самі переписувалися в поспольство (селяни). Але частіше старшина насильно переводила їх в підданство.
У 1783 році царським урядом було юридично оформлено кріпосне право на Лівобережній Україні. Лохвицькі старшини Гамалії, Галагани, Мартоси та ін. одержали дворянські права і великі земельні володіння з кріпаками. Лише сім’я Галаганів на території Лохвицького повіту володіла 1038 десятинами землі і сотнями кріпаків. У 1792 році третина селян Лохвиці (702 чоловіка з 2247) перебувала у кріпосній залежності від поміщиків. Вільне населення складалося з козаків —1237 чол., міщан — 260, купців — 41 і т. д.
На кінець XVIII століття Лохвиця була вже досить значним населеним пунктом, в якому проживало 4916 чоловік. Тут налічувалося 818 споруд, з них 632 — житлові будинки. Всі вони були дерев’яні і низькі. Частково збереглися земляні укріплення з чотирма брамами. У Лохвиці налічувалося 20 млинів, 16 кузень, маленький селітряний завод, воскобійня і пивоварня.
У цей час місто перетворилося на один із центрів ремесла і торгівлі Лівобережної України. Тут було чотири великі цехи: кравців, шевців, ковалів і м’ясників, які виготовляли виробів на тисячі карбованців. Щороку влаштовувалися 4 ярмарки, двічі на тиждень торгували на базарах. В Лохвицю приїздили купці з «красним товаром», косами і юхтами з Путивля, Волохова, Ромен, Лубен; конопляну олію, дьоготь, дерев’яний посуд, дошки, горілку привозили з Стародуба, Борзни, Сосниці, Воронежа, Коропа, Нових Млинів; з Городні і Криму — сіль, з Дону й Таврії — рибу. Із навколишніх сіл жителі поставляли на ярмарки худобу і коней, які скуповувалися російськими купцями. Розвитку ярмаркової торгівлі і товарного виробництва в Лохвиці сприяло її вигідне розташування — на торговельному шляху Київ—Харків.
В умовах розкладу феодально-кріпосницької системи і розвитку товарно-грошових відносин в Лохвиці зростає промислове виробництво. Напередодні реформи 1861 року тут було вже 156 ремісничих підприємств. Населення збільшилося до 7619 чоловік. Але й тоді значна частина жителів міста займалася сільським господарством. За неповними даними, у 1861 році місцевим поміщикам належало в Лохвиці 150 ревізьких душ та 75 дворових. Четверта частина кріпаків користувалася тільки присадибною ділянкою. Решта поміщицьких селян мали піші наділи, і лише 2 двори були тяглими. Наділ польової землі цих селян був мізерним, середній розмір не перевищував 3 десятин на двір.
У ході реформи поміщики звільнили дворових і частину кріпаків без землі. В наділи було виділено 132 десятини присадибної і польової землі, за яку селяни повинні були на протязі 49 років платити щороку по 373 крб. 70 коп. Через крайню бідність половина селян перейшла на викуп тільки у 1883 році, а до цього часу залишалася на становищі «тимчасовозобов’язаних». За користування землею вони відбували феодальні повинності і фактично були в цілковитій залежності від поміщика.
Що ж до Лохвицького повіту, то із загальної кількості 114694 десятини поміщицьких земель «звільнені» селяни одержали лише 26 070 десятин. Поміщики виділили їм наділи менші від встановленої норми, передбаченої «Положенням». Якщо в 1862 році на кожного дворянина в повіті припадало 157 десятин, то на кожну «звільнену душу» — лише по 1,6 десятини.
Наприкінці XIX — на початку XX століття в Росії швидко розвивається капіталізм як у промисловості, так і в сільському господарстві. В цей процес втягувалася і Лохвиця. Велике значення для розвитку економіки міста мала проведена у 80-х роках залізниця Кременчук — Ромни — Лібава з віткою Лохвиця — Гадяч. Вона з’єднала місто і повіт з внутрішнім, всеросійським, і зовнішнім ринками.
Розвиток капіталістичних відносин посилював соціальну диференціацію серед населення. У 1900 році в Лохвиці налічувалось 725 селянських господарств. З них 72 господарства зовсім не мали землі, а 251 — ріллі. У 37 господарств було менше 1 десятини, у 133 — від 1 до 3 десятин. Отже, 493 сім’ї не могли прожити з землеробства і мусили шукати інших засобів до існування. Середняцьких було 158 господарств, куркульських — 74. Один з куркулів мав 251 десятину ріллі. Багатії зосереджували в своїх руках і основну масу робочої худоби, а 319 бідняцьких господарств її зовсім не мали. Така сама картина була і в повіті.
У праці «Розвиток капіталізму в Росії» В. І. Ленін писав, що «капіталістична організація виробництва супроводиться тут найсильнішим розвитком торговельного капіталу і всілякої експлуатації поза сферою виробництва».
Доведені до відчаю, селяни Бербениць Лохвицького повіту на своєму сході 12 червня 1905 року вирішили послати до царя уповноважених з петицією, в якій писали: «Вислухай, государю, наше прохання і дізнайся від нас про наші біди. Перша і найтяжча наша нужда в землі, без якої нам не можна трудитися і годувати свої сім’ї. Надільної землі не вистачає, ніде й орендувати… Утиски кругом. Корову доїмо, коровою й оремо. Голодна худоба рветься на поміщицьку землю, а за кожний вскок ми платимо великі штрафи… Податки збільшуються, а врожай ні з чого збирати. Друга наша біда від нашої темряви… Ми хочемо і самі вчитися і дітей вивчити, та шкіл немає доступних. Третя наша біда, государю, від нашого безправ’я: немає у нас справжніх прав. Простий селянин не сміє слова сказати… це велика неправда. Горе наше велике і терпіти далі не можна».
Селяни шукали виходу із злиднів у переселенні на вільні землі Кубані, Сибіру, Тургайської області. Лохвичани становили значну частину населення Георгіївського повіту Ставропольської губернії, «Зеленого клину» в сучасній Амурській області. Лише в 1896 році з Лохвиці і повіту переселилося до Сибіру 2555 осіб.
Винятково важким було життя лохвицьких робітників. Тривалість робочого дня на підприємствах міста становила 12—16 годин. Заробіток робітника найвищої кваліфікації досягав лише 5 крб. на місяць. Відсутність охорони праці, погані житлові умови викликали масове захворювання на сухоти. Але особливо бідували безробітні, яких у 1900 році в Лохвиці налічувалося до 1000 чоловік.
Трудящі Лохвиці все рішучіше ставали на шлях боротьби за свої права, за землю, за волю. Під керівництвом революційної соціал-демократії робітники поступово переходили від економічної боротьби до політичної. У 1904 році в Лохвиці була створена підпільна організація РСДРП в складі 6 осіб, а через рік до неї входило вже 12 чоловік. Керівником її був столяр земської ремісничої майстерні Ф. Д. Моравський. Активну участь в роботі організації брали також А. Ц. Розін, І. І. Крига, П. Л. Бурда, Б. Ш. Горелік (Г. М. Барвінок) та інші. Соціал-демократи мали свої підпільні друкарні (на квартирі Ф. Д. Моравського в м. Лохвиці і на квартирі І. І. Криги в с. Луці), де передруковували листівки Петербурзького, Полтавського і Київського комітетів РСДРП. У травні—грудні 1904 року в Лохвиці поширювалися прокламації «Чи вистачило б на всіх землі, коли б поділити її правильно», «Війна проти війни», «Правда про війну, з приводу захоплення Лаояня», «Царська милість», «До запасних» та інші. Випускали лохвицькі революціонери і власні листівки. Так, 8 липня 1905 року поліцією був заарештований ремісник Іван Лисенко, який читав селянам гектографовану прокламацію Лохвицької соціал-демократичної організації під назвою «Пора!». В ній робітники і селяни Лохвиці закликалися до боротьби проти самодержавства.
Широку агітаційну роботу серед трудящих проводили члени повітової організації «Селянської спілки» (створена у 1905 р.) і, зокрема, письменник революційний демократ А. Ю. Тесленко.
У травні—серпні 1905 року в місті і повіті прокотилася хвиля страйків. Першими застрайкували робітники Лохвицької тютюнової фабрики Дунаєвського. їх підтримали селяни. Страйкарі вимагали підвищення заробітної плати, збільшення кількості землі, яка здавалася в оренду селянам, і зниження цін на неї. Для придушення заворушень місцеві власті викликали в Лохвицю півсотні козаків.
Під впливом революційного руху в Петербурзі, Москві, Києві та інших містах Росії 14 грудня 1905 року в Лохвиці відбулося повстання робітників і селян, в якому взяло участь кілька тисяч чоловік. Ним керували міська організація РСДРП і комітет повітової «Селянської спілки». Повстання проходило під лозунгами: «Геть самодержавство!», «Землю — селянам!», «8-годинний робочий день!», «Звільнити політичних в’язнів!». Приводом до виступу став арешт агітаторів. Дізнавшись про це, робітники і селяни міста і навколишніх сіл зібралися біля Народного будинку на Лубенській вулиці. Вони зажадали звільнення арештованих. У відповідь справник дав наказ стріляти в натовп. Тоді повстанці розігнали поліцію, заарештували представників влади, захопили земську управу, поліцейське управління, пошту, телеграф, телефонну станцію, волосне управління. Губернські власті кинули проти повстанців козаків. Карателі вбили трьох учасників заворушення і 9 тяжко поранили.
17 грудня відбувся похорон убитих, який вилився в могутню демонстрацію проти царського самодержавства. На багатотисячному траурному мітингу робітники і селяни, які зібралися з усього повіту, співали революційних пісень: «Вы жертвою пали», «Годі стогнати, годі терпіти!». На мітингу виступили А. Ю. Тесленко, Г. І. Троценко та інші, які закликали боротися проти царизму, виганяти з міста козаків і поліцію.
У своїй телеграмі Міністерству внутрішніх справ (грудень 1905 року) полтавський губернатор повідомляв, що населення Лохвиці, «підбурюване агітаторами», відмовляється коритися властям, сплачувати податки, бойкотує поліцію. Він клопотався про запровадження у місті і повіті надзвичайного становища і введення військ. За визнанням генерала Пантелеева, надісланого в Полтавську губернію для придушення виступів трудящих, революційний рух у Лохвицькому повіті відзначався особливою силою і запеклістю. У червні—вересні 1906 року в місті і повіті піднялася нова хвиля революційних виступів робітників і селян. 22 серпня 1906 року застрайкували робітники лохвицької махоркової фабрики «Косар». Поблизу Лохвиці і в урочищі Лазірки селяни влаштовували таємні сходки, на які збиралось по 300—400 чол. з різних сіл повіту. Соціал-демократи закликали присутніх приступати до розподілу поміщицьких земель.
З допомогою військових сил місцевим властям вдалося придушити революційний рух. Почалися масові репресії. Майже 500 найактивніших учасників революційних виступів у Лохвиці і повіті було заарештовано. Вироком Харківської судової палати близько 300 чоловік засуджено до ув’язнення та заслання у Сибір. Серед засуджених були Ф. Д. Моравський, І. І. Крига, І. П. Бедро, А. Ю. Тесленко і багато інших.
У період реакції внаслідок проведення урядом столипінської аграрної реформи посилилося розшарування сільського населення, зубожіння трудящого селянства. У Лохвиці в 1910 році поміщикам, куркулям і церкві належало 67,2 проц. всієї орної землі. З 1689 селянських сімей, що проживали в місті, 1224 були без землі або без посівів, 175 сімей володіли від 1 до 2 десятин орної землі, 1228 сімей не мали робочої худоби.
В роки нового революційного піднесення трудящі Лохвиці знов піднімаються на боротьбу. Однією з найпоширеніших форм протесту селян проти безземелля і злиднів, а також поміщицького і куркульського гніту були підпали. Так, восени 1912 року селяни спалили у багатія Семенця 140 кіп хліба, а наступного року — 500 кіп у багатія Магуя.
Імперіалістична війна до краю загострила всі суперечності. Ще більше посилилась експлуатація робітників, зросла дорожнеча. Дедалі ширився робітничий рух. 20 липня 1916 року почався страйк на Лохвицькій тютюново-махорковій фабриці Дунаєвського. Власник підприємства, який одержував великі прибутки від поставок махорки армії, платив робітникам (їх було 113) мізерну заробітну плату — від 5 до 20 крб. на місяць. Страйкарі вимагали збільшення платні, восьмигодинного робочого дня і поліпшення умов праці. Керували страйком члени міської організації РСДРП. Робітники трималися стійко і добилися задоволення частини своїх вимог.
Натхнені перемогою тютюнників, застрайкували робітники деяких інших підприємств міста. Але місцеві власті, скориставшись законами воєнного часу, жорстоко придушили ці заворушення.
Звістку про повалення самодержавства в лютому 1917 року робітники і селяни Лохвиці зустріли з великим піднесенням. 10 березня 1917 року були проведені загальні збори жителів міста, які обрали Раду робітничих і солдатських депутатів. До складу Ради увійшло кілька більшовиків та їх прихильників: редактор газети «Лохвицкое слово» (в минулому робітник-металіст) О. Ц. Розін, службовець М. Н. Городиський та інші. Проте більшість місць в Раді захопили українські буржуазні, націоналісти і меншовики.
Більшовики провадили велику роботу в масах, роз’яснюючи їм, що дрібнобуржуазні партії зраджують інтереси трудящих, виступають за продовження війни, за відрив України від Росії. Вони закликали робітників і селян боротися за припинення війни, передачу всієї влади Радам, встановлення контролю над виробництвом, розподіл поміщицьких земель тощо. Під впливом комуністів загальні збори трудящих міста, що відбулися 16 березня 1917 року, прийняли резолюцію про негайне запровадження 8-годинного робочого дня та організацію робітничої міліції. На підприємствах створювалися перші профспілкові організації, які наполегливо відстоювали інтереси робітників.
Під впливом робітничого руху посилювалися селянські виступи в повіті. В липні—серпні селяни Жданів, Андріяшівки, Городища, Вороньків, Луки та ін. почали силою забирати землю й хліб у поміщиків. Але повітовий комісар Тимчасового уряду великий землевласник Русинов з допомогою військової сили придушив селянські заворушення.
Після повалення контрреволюційного Тимчасового уряду і перемоги соціалістичної революції в Петрограді Центральний Комітет РСДРП(б) надіслав до Лохвиці колишнього лохвицького робітника, члена Петроградської міської Ради робітничих і солдатських депутатів, голову полкової Ради солдатських депутатів Д. Л. Прилипіна. 28 грудня 1917 року він виступив на зборах солдатів-фронтовиків з доповіддю «Радянська влада і її переваги над іншими владами». Збори схвалили доповідь, прийняли відозву до робітників, солдатів та селян Полтавської губернії із закликом негайно взяти владу в свої руки. Тут же на зборах було створено повітовий ревком, до складу якого увійшли більшовики Д. Л. Прилипін (голова), В. І. Холоша, 0. Г. Єрмаков, Ф. А. Неструєв,П. К. Рогозик та інші.
Велику роль у боротьбі за встановлення в Лохвиці Радянської влади відіграв створений наприкінці грудня 1917 року повітовий комітет більшовицької партії. Його секретарем був робітник В. І. Холоша. В січні 1918 року в волостях і селах повіту були організовані ревкоми і Ради селянських депутатів. Для боротьби проти контрреволюційних сил у місті сформовано загін Червоної гвардії в складі піхотної роти (200 бійців) і кінної сотні (150 шабель).
22 січня 1918 року в Лохвиці відбувся перший з’їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів Лохвицького повіту, який обговорив питання про поточний момент і завдання Рад. Меншовики та націоналісти висунули пропозицію про підпорядкування Рад Українським та Всеросійським установчим зборам. За неї голосувала лише невелика група делегатів. За пропозицією комуністів більшістю голосів була прийнята резолюція, в якій говорилося: «З’їзд вважає, що… тільки Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів повинні стати носіями влади на місцях. Хай живе влада Рад!»1 2. З’їзд, який проголосив встановлення Радянської влади в повіті, обрав виконавчий комітет в складі робітника Д. Л. Прилипіна (голова), службовця Ф. А. Неструєва (заступник), солдата О. Г. Єрмакова (військовий комісар), а також В. І. Холоші, Д. М. Юрченка, В. А. Червоненка та ін. Відразу ж після з’їзду була створена Рада народного господарства повіту. Її головою призначено М. Ф. Хоменка.
Повітова більшовицька організація і органи Радянської влади проводили велику роботу по ліквідації решток буржуазного державного апарату, по зміцненню Радянської влади у місті і повіті. Вони мобілізовували маси на боротьбу з контрреволюцією, яка не бажала складати зброщ.
В ніч на 12 лютого 1918 року петлюрівці, скориставшись тимчасовою відсутністю в місті Лохвицького червоногвардійського загону, вчинили заколот і заарештували голову ревкому й повітвиконкому Д. Л. Прилипіна та члена виконкому О. Г. Єрмакова. Однак протрималися петлюрівці недовго. Вже ранком 12 лютого червоногвардійці, що терміново прибули у Лохвицю, ліквідували заколот. Проте на цьому боротьба не закінчилася.
Це були важкі часи для нашої країни. Німецькі імперіалісти, уклавши договір з контрреволюційною Центральною радою, вторглись на українську землю. Наприкінці березня кайзерівські війська наблизилися до Лохвиці. Для боротьби проти загарбників та їх найманців — українських буржуазних націоналістів Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів Лохвиці і Сенчі сформували загін червоних козаків, який налічував 350 бійців.
Щоб затримати рух ворожих військ, не допустити їх до залізниці Бахмач-Ромодан, цей загін спільно з червоними козаками В. М. Примакова (понад 500 бійців) нав’язали загарбникам кілька боїв. Особливо запеклий бій відбувся недалеко від Лохвиці, біля с. Красного. Протягом п’яти діб червоні бійці героїчно відбивали атаки переважаючих сил ворога і відступили тільки за наказом командування. Пізніше загін брав участь в боях проти білих армій у Донбасі, під Царицином та на інших фронтах громадянської війни.
Німецькі загарбники, захопивши на початку квітня Лохвицю, встановили тут з допомогою українських націоналістів жорстокий режим грабежу і насильства. Повертались поміщики і капіталісти, відновлювались буржуазні порядки.
Під проводом комуністів трудящі Лохвиці й повіту піднімалися на рішучу боротьбу проти окупантів. У місті були створені підпільні повітпартком і ревком. Секретарем парткому і головою ревкому обрали досвідчену революціонерку Б. Ш. Горелік, заступником — С. Б. Журавського. В більшовицькому підпіллі активно працювали С. К. Луценко, В. А. Червоненко, О. Я. Лобода, І. 6. Чопик, та інші. В кожній волості діяли партизанський загін або група.
Величезну допомогу подавали їм російські брати. 15 серпня 1918 року лохвицький повітовий комендант повідомляв окупантів, що «у Лохвиці живуть люди, які проводять в широких розмірах більшовицьку агітацію серед селян… Є відомості, що з Курської та Орловської губерній до нас у повіт доставляється зброя і снаряди гужем. Повстанці мають на меті напасти на німців, розташованих в Млинах Лохвицького повіту, а потім наступати далі».
Наприкінці 1918 року після краху німецького окупаційного режиму владу на Україні захопила буржуазно-націоналістична Директорія. 19 січня 1919 року трудящі Лохвиці, очолені більшовиками, підняли проти неї повстання. Кінна сотня петлюрівців і полк «хліборобів-власників» були розгромлені, Лохвиця і повіт визволені.
У лютому 1919 року трудящі обрали повітову Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, куди увійшло 25 комуністів. 23 лютого почала роботу міська Рада, яка складалася з робітників і найбідніших селян. З’їзд Рад Лохвицького повіту, що зібрався наприкінці лютого 1919 року, вітав робітничо-селянський уряд України і заявив про рішимість трудящих із зброєю в руках боротися проти ворогів країни Рад. Обраний на з’їзді Лохвицький повітовий виконком (голова Луценко) проводив велику роботу по націоналізації промислових підприємств, поміщицької і церковної землі. За ініціативою відділу праці виконкому в місті організовувалися трудові комуни лимарів, булочників, кондитерів. З метою припинення спекуляції і забезпечення предметами першої необхідності робітників і найбідніших селян відділ продовольства виконкому взяв на облік всі товари у магазинах міста. Рішучу боротьбу проти спекулянтів провадила надзвичайна комісія.
II з’їзд комуністів Лохвицького повіту, що відбувся 21 березня, накреслив заходи по зміцненню союзу робітничого класу і селянства, згуртуванню сільської бідноти для боротьби проти куркульства. Активними помічниками комуністів у проведенні в життя цих заходів виступали комсомольці. Перші комсомольські осередки в Лохвиці були створені наприкінці січня 1919 року. Разом з лохвицькими комуністами комсомольці взяли найактивнішу участь у ліквідації петлюрівського заколоту Дубчака в Миргороді, в боротьбі проти банд Григор’єва, Ангела, Зеленого, Греся, Марусі. В бою з бандою Ангела-27 квітня 1919 року в с. Остапівці Лохвицького повіту загинув секретар повітпарткому Ю. Ф. Холявко. Як повідомляла газета «Більшовик», банди Ангела були ліквідовані силою місцевих червоних частин при найширшій підтримці незаможного селянства.
Велику роль у боротьбі з куркульським бандитизмом та здійсненні політики Радянської влади на селі відіграли створені на початку 1919 року комітети бідноти. Головою повітового комбіду був О. Р. Репецький, а потім І. Г. Сердюк — бідняк з с. Гирявих Ісківців, член Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету.
Лохвицький з’їзд комітетів бідноти, який зібрався навесні 1919 року, гаряче відгукнувся на заклик партії щодо постачання продовольства Червоній Армії, робітничим центрам і найбіднішому селянству. Комбіди Лохвицького повіту зібрали тоді 4810 пудів хліба, з якого на зсипні пункти вивезли 3760 пудів і з дозволу відповідних продовольчих органів залишили місцевій бідноті 1050 пудів.
Влітку 1919 року над молодою Радянською республікою знову нависла смертельна небезпека. З півдня почала наступ біла армія Денікіна. Лохвицькі комуністи сформували 3-тисячний стрілецький полк і кавалерійський дивізіон в 350 шабель. Вони ввійшли до складу 56-ї стрілецької дивізії 9-ї армії і брали участь в боях з Денікіним, Красновим, Мамонтовим, Врангелем, Антоновим. 19 серпня 1919 року Лохвицю захопили денікінці, встановивши в місті і повіті режим жорстокого терору. Так, білогвардійці по-звірячому вбили військового комісара волості М. Д. Гіщенка, заступника голови повітвиконкому С. Б. Журавського, живцем спалили більшовика П. Ф. Молодченка і двох його товаришів. Десятки радянських людей було замордовано в катівнях денікінської охранки.
Партизанським рухом проти білогвардійців керував підпільний повітовий ревком на чолі з комуністом С. К. Луценком. Сміливими і рішучими діями партизани і підпільники завдавали ворогові відчутних ударів і примушували його знімати з фронту військові підрозділи для «підтримання порядку» в місті і повіті. Але народні месники були невловимі. Денікінський офіцер-каратель Людаговський пізніше пригадував: «По нас стріляв кожний кущ, кожний яр, кожна оселя. Здавалося, що ми опинилися в рою роздратованих бджіл, які з усіх боків нападали й кусали».