Великі Сорочинці, Миргородський район, Полтавська область
Великі Сорочинці — село, центр сільської Ради. Розташовані на річці Пслі, за 25 км від Миргорода і за 100 від Полтави. Найближча залізнична станція — Гоголеве (за 18 км). Населення 5,3 тис. чол. Сільраді підпорядковано населений пункт Малий Байрак.
В офіційних документах населений пункт відомий з 20-х років XVII ст. В захопленому шляхетською Польщею володінні посередині течії Хорола і Псла вказується Миргородський округ, в якому значилося поселення Сорочинці. Поряд з цією назвою населений пункт мав і другу, давнішого походження — Краснопіль. Так, на карті французького інженера Боплана (перша половина XVII ст.) серед поселень на лівому боці Дніпра з невеликими замками і напіврозваленими укріпленнями вказано Краснопіль на річці Пслі. Обидві назви зустрічаються також і в інших працях, зокрема у виданнях до 300-річчя возз’єднання України з Росією.
Велике значення в розвитку Сорочинців мали торговельні зв’язки з російськими містами. Відомо, що в 1635 році сорочинські купці пригнали до м. Бєлгорода корів, овець, свиней, доставляли вино для торгу. В свою чергу бєлгородські купці також відвідували Сорочинці «для своего промисла». В Сорочинцях розвивалися кустарні промисли по виготовленню селітри і поташу. З розвитком землеробства, скотарства, бортництва поширювалися торговельні стосунки.
У 1646 році Сорочинці загарбав польський князь І. Вишневецький, який володів майже всією Полтавщиною. Війни, розруха, тяжкі побори тощо підривали господарство, розоряли селян та бідне козацтво. У 1648 році утворився Миргородський полк як військова і адміністративно-територіальна одиниця, до нього й належала Сорочинська сотня.
З другої половини XVII століття назва села Краснопіль не зберігається і остаточно закріплюється пізніше назва Сорочинці. Походження цієї назви в науковій літературі невідоме, існують лише різні народні перекази.
Жителі Сорочинців радісно зустріли звістку про возз’єднання двох братніх народів. Згодом Сорочинська сотня взяла участь у повстанні 1658 року проти гетьмана Виговського, який намагався перетворити Україну на колонію шляхетської Польщі та посилити феодально-кріпосницький гніт.
На початку XVIII століття Сорочинці були великим містечком, в якому перебувало полкове правління, очолюване Данилом Апостолом. Це також сприяло розвиткові населеного пункту. Містечко було укріплене — обнесене земляним валом з дерев’яними баштами на бастіонах. Миргородський полк під командуванням полковника Данила Апостола брав активну участь у грудневій (1701 року) битві під Єрестфером (західніше Чудського озера), де була здобута перша велика перемога над шведами.
Під час шведської навали 1708 року Данило Апостол 20 листопада залишив військовий табір гетьмана І. Мазепи і наступного дня був у Сорочинцях, де стояло російське військо. В боротьбі зі шведами Апостол проявив неабиякий талант полководця. 20 січня 1709 року шведський король Карл XII наказав полковникові Галле захопити Сорочинці, але здійснити це не вдалось. Хоча шведи й захопили зовнішні ворота, та їхній напад було відбито. Штурмувати міцні укріплення Карл XII не наважився і відступив від Сорочинців.
На початку XVIII століття козацька старшина посилено перетворювала рангові маєтності на приватновласницькі. Використовуючи свою владу, Данило Апостол закінчив розпочате батьком скуповування земель у В. Сорочинцях. Заснований 1670 року миргородським полковником Павлом Апостолом Сорочинський Михайлівський монастир також мав великі володіння. Із зростанням крупного землеволодіння ще більш нестерпнішим ставав феодально-церковний гніт. Козацька старшина, використовуючи козаків і селян, споруджувала на річці Пслі греблі, будувала млини, розширяла виробництво поташу й селітри. Зростала товарність старшинського господарства. В середині XVIII століття у Сорочинцях щороку на свята відбувалось п’ять ярмарків, на які приїжджали люди з багатьох міст і сіл Полтавщини.
У 1732 році за наказом Данила Апостола в Сорочинцях збудовано місцевими майстрами кам’яну Преображенську церкву, в якій він, на той час уже гетьман Лівобережної України (1727—1734), через два роки і був похований. Церква збудована в стилі барокко, оздоблена зовні ліпленням і старовинною різьбою по дереву (іконостас). Ця споруда — визначний пам’ятник давньої архітектури.
З 1781 року Сорочинці втратили значення сотенного містечка і стали волосним містечком Миргородського повіту Полтавської губернії.
На початку XIX століття в Сорочинцях проживало 4436 чоловік. Населення займалось хліборобством і скотарством. Орали волами, земля оброблялась дерев’яними ралами і плугом-сабаном. Сорочинські поміщики Гудович, Новицький та інші, зрівнявшись у маетностях з дворянами Росії, експлуатували селян і козаків. Безземелля, відсутність власного тягла спонукували бідняків іти на заробітки до Катеринославської губернії або найматися до місцевих багатіїв. Багато селян їздили до Криму по сіль та на Дон по рибу. Розвивались гуральництво, гончарний і бондарний промисли.
Багато доброго в селі було пов’язано з ім’ям видатного російського письменника М. В. Гоголя, який народився у В. Сорочинцях 20 березня (1 квітня) 1809 року в будинку відомого на той час військового лікаря М. Я. Трохимовського. Хоча дитинство письменника пройшло не у В. Сорочинцях, все ж він дорослим часто бував у селі, слухав народні пісні й кобзарські думи, вивчав життя і побут селян. Приїжджаючи до знайомих своїх батьків, Гоголь бував тут у 1832, 1840, 1848, 1850, 1852 роках. У 1850 році разом з М. В. Гоголем В. Сорочинці відвідав відомий український учений, перший ректор Київського університету М. А. Максимович. Обох їх зближувала гаряча любов до української народнопоетичної творчості.
У 1845 році Сорочинці відвідав Т. Г. Шевченко. Немало горя людського побачив він тут. У Сорочинцях на той час з 3522 осіб чоловічої статі лише 1514 належали до козацтва, а 2008 були кріпаками і зазнавали нещадного поміщицького гніту. Селянські виступи по всій країні, революційний рух декабристів, революціонерів-демократів, гнівний виступ Т. Г. Шевченка проти самодержавства і кріпацтва прискорювали визрівання народного протесту проти феодально-кріпосницьких утисків.
Не принесла рятунку селянству і реформа 1861 року. Найбільшим поміщиком у Сорочинцях був тоді граф Андрій Гудович. Йому належало 10 тис. десятин землі, 1099 ревізьких душ і 20 дворових робітників, усього 496 дворів. Селяни мали 3205 десятин землі, наділялись нею вони нерівномірно. Так, 4 селянини зовсім не мали землі, 8 — мали сумісні наділи з іншими сім’ями, 34 — мали наділи до 1 десятини, 31 — одну десятину, 44 — 2 десятини. Зате 76 селянам дано наділи більш як по 10 десятин на господарство. Один селянин мав 28 десятин, два — 29 і один — 34 десятини.
По уставній грамоті селяни за наділи повинні були відробляти на поміщика Гудовича щорічно 38 766 літніх і 25 844 зимові робочі дні, це було тією ж самою панщиною, яка була і до реформи. Не погодившись з умовами уставної грамоти, селяни відмовились її підписати. В 1863 році вони відмовилися і від частини землі. Нічим було обробляти і нічим було платити.
На викуп було перейдено в 1864 році. За 1890 десятин 1873 кв. саженів землі селяни мусили виплачувати державі щорічно протягом 49 років 3974 карбованці 58 копійок. Крім того, поміщикові Гудовичу протягом 5 років треба було сплатити 20 тис. крб. Не кращою була доля селян і в інших поміщиків. Колишні кріпаки поміщиці Баранової перейшли на викуп лише 1883 року.
Безземельні і нужденні вчорашні кріпаки змушені були майже безкоштовно продавати свої робочі руки і, як і раніше, з ранку до пізнього вечора гнути спини на поміщицьких ланах, ходити в найми, на заробітки. Неписьменність, зубожіння й безправ’я досягали небачених розмірів.
В 70 роках XIX ст. до сорочинських селян доходили ідеї революціонерів-народників. Пішли в народ разом з іншими сини великосорочинського поміщика Олексія Малинки — Віктор і Георгій. Вони діставали нелегальну літературу, розповсюджували її в селі. Брали участь у заснуванні в 1875 році Миргородського народницького гуртка. У 1877 році Віктора Малинку заарештовано і посаджено до Одеської тюрми за участь у замаху на зрадника Гариновича. Після невдалої спроби товаришів організувати втечу В. О. Малинка 7 грудня 1879 року був страчений. В прокламації «Від Виконавчого комітету «Народної волі», виданій 5 квітня 1881 року в зв’язку з стратою А. Желябова, С. Перовської та інших, перелічується багато безстрашних бійців, які віддали своє життя за визволення народу. Серед них було ім’я і Віктора Малинки.
Реформа 1861 року прискорила розвиток капіталізму в селі. В другій половині XIX ст. в Сорочинцях було 2 винокурні і 3 селітрових заводи. На початку XX століття тут діяло кілька поміщицьких та куркульських цегелень, працювали 2 парові млини, олійниця, просорушка, парова крупорушка, згодом з’явилися завод мінеральних вод, 5 млинів, 4 сукновальні тощо. Якщо у 1729 році в Сорочинцях нараховувалось 857 дворів, то в 1863 році їх уже було 1150, а населення 7167 чоловік. Село в цей час називалось Великими Сорочинцями.
Поглиблювалась класова диференціація селянства, зростало зубожіння переважної більшості сільського населення.
Матеріали подвірного перепису 1900 р. показали, що 254 господарства великосорочинських селян змушені були віддавати свої земельні наділи в оренду сільським багатіям.
З 1537 господарств села в 1900 році 919 мали від 1 до 6 десятин землі на двір. Це були переважно бідняцькі і середняцькі господарства, 185 господарств мали від 6 до 50 і більше десятин землі, 433 господарства зовсім не мали орної землі. Ця безземельна, батрацька частина селянства і стала найбільш активною революційною силою в боротьбі з поміщиками.
В село навідувались також революціонери з Катеринослава, Харкова, Юзівки, які закликали селян ставати до боротьби проти поміщиків і куркулів. Від них сорочинська біднота вперше довідалася про деякі праці В. І. Леніна, зокрема про твір «До селянської бідноти», в якому висвітлювалися програмні вимоги партії з аграрного питання. Виявлена у Великих Сорочинцях брошура була конфіскована.
Боротьба селян набирала активного характеру. Першого вересня 1905 року у В. Сорочинцях було підпалено будови поміщика О. О. Малинки. На допиті в поліції селянин А. І. Шпак зазначив, що так треба діяти і далі, щоб знищити поміщиків.
21 листопада на зборах сільської бідноти у В. Сорочинцях проголошено утворення селянської спілки. Головою обрано кол. робітника, інваліда М. М. Козиленка, секретарем — вихідця з бідняцької родини, робітника цегельні С. С. Юхна. Було розпочато збирання членських внесків та інших коштів до страйкового фонду, встановлено зв’язки з сусідніми селами Устивицею, Хомутцем, Ковалівкою.
Згуртування селян допомогло провести страйк у господарстві куркуля Г. Палія з вимогою підвищити платню за фурманські роботи. Та спроби організувати страйк в поміщицьких маєтках зазнали невдачі.
В грудні 1905 року до села прибув відряджений Кременчуцьким комітетом РСДРП агітатор Микола Пижов, який проводив тут активну революційну роботу. 16 грудня відбувся великий мітинг, на якому було виголошено революційну промову, після якої лунали вигуки: «Геть самодержавство!» Селяни готувались до революційного виступу.
Реакція теж посилилася. Сорочинські поліцаї заарештували члена місцевої селянської спілки Г. А. Без-віконного, відрядженого в село Ковалівку організувати спілку та обрати делегатів на повітовий з’їзд селянської спілки, що скликався у Хомутці. Арешт Безвіконного був тією краплиною, яка переповнила чашу терпіння сорочинських селян.
18 грудня зранку, на базарному майдані, зібралися мешканці села. Вони були обурені тим, що влада так швидко забула про «даровану» від царя волю слова, про недоторканність особи тощо. Всі бажали бачити станового пристава, будинок його канцелярії був оточений народом. Для переговорів з приставом обрано уповноважених.
Не скидаючи шапок, уповноважені допитали переляканого пристава, арештували його та урядника, потім передали по телефону вимогу помічникові миргородського справника Барабашеві негайно звільнити Безвіконного. З такою ж вимогою вони надіслали телеграму полтавському губернаторові. На селі замайорів червоний прапор. Повсталі селяни обеззброїли і розпустили місцеву поліцію, закрили дві лавки — «монопольки», винесли постанову не платити податків та не давати рекрутів до царської армії.
Селянська спілка втратила свою силу і вплив. Діями повсталих керував уже революційний комітет. До його складу ввійшли Г. Н. Муха, М. М. Козиленко, Ф. П. Вільченко, агітатор М. Пижов та ще кілька учасників повстання.
Як тільки стало відомо, що до В. Сорочинців надсилається каральний загін, з наказу революційного комітету вдарив дзвін. На мітинг зібралося кілька тисяч озброєних людей. Керівники повстання закликали їх бути готовими до бою. Г. Н. Муха разом з колишніми учасниками російсько-японської війни організували народну охорону по вулицях села. Кінні розвідники стежили за миргородським шляхом. До Миргорода та Устивиці було надіслано гінців з закликом підтримати повстання.
Ранком 19 грудня у В. Сорочинці з загоном козаків прибув помічник миргородського справника Барабаш. Зустрінутий вилами і кілками, каральний загін покинув село. Але незабаром козаки знову повернулися і за наказом Барабаша вдалися до зброї. Обурені селяни вбили Барабаша. Від козацьких куль полягло кілька десятків селян.
21 грудня за розпорядженням полтавського губернатора у В. Сорочинці прибув статський радник Ф. В. Філонов з каральним загоном козаків і двома гарматами. Козаки вночі вривалися до селянських хат, арештовували учасників повстання, чинили погром. Другого дня зігнані на майдан люди, оточені кінними козаками з шаблями наголо, протягом чотирьох годин стояли на колінах у снігу проти наведених на них гармат. Весь цей час на площі тривало жорстоке катування раніше арештованих «зачинщиків». Особливо знущалися з найбільш активних учасників повстання — Г. Н. Мухи, Ф. П. Вільченка, Д. А. Клияненка, С. Ф. Коверка, П. І. Коцара, В. В. Покрови, Г. І. Мухи, С. І. Сороки та інших. Близько двадцяти напівпритомних від катування людей козаки погнали до Полтавської тюрми, де тримали до суду.
Пораненому Г. Р. Доценкові вдалося сховатися і уникнути знущань та суду царських катів. Уник катувань також М. М. Козиленко. Та спійманий згодом він був разом з іншими відправлений до тюрми. Навіть царський суд, розглядаючи через рік і 9 місяців справу Сорочинського повстання, неспроможний був застосувати до його учасників більш суворої кари після двох кривавих каральних експедицій. Десять осіб «за недостатністю доказів» виправдано, вісьмох засуджено на різні строки тюремного ув’язнення, найбільший термін був півтора роки.
Проти жорстокої розправи над селянами виступив видатний письменник В. Г. Короленко. 12 січня 1906 року він опублікував у газеті «Полтавщина» «Відкритий лист статському раднику Філонову», в якому вимагав суду над кривавим «усмирителем». На основі великого документального матеріалу В. Короленко написав книгу «Сорочинська трагедія», в якій викрив і засудив беззаконність та люту жорстокість карної експедиції Філонова. Відкритий протест письменника проти масових катувань прикував увагу прогресивних кіл всієї Росії до злодіянь і безчинств царських прислужників.
Сорочинське повстання пізніше відобразив у повісті «Сорочинська трагедія» український письменник Павло Ходченко. Про ці події розповідає й інший український письменник Андрій Головко в романі «Мати».
Художники І. Володимиров, І. Шульга присвятили темі цього повстання свої картини.
Революційні виступи селян у В. Сорочинцях знайшли відгук і в народній творчості, зокрема в думах українського народного співця М. С. Кравченка (1858— 1917), який народився і жив у В. Сорочинцях. Безпосередній учасник сорочинських подій у грудні 1905 року, Кравченко створив дві класичні думи про селянське повстання: «Про сорочинські події 1905 року», записану художником О. Сластіоном, і «Чорна неділя в Сорочинцях», записану письменником В. Короленком.
Сорочинські події тоді і пізніше знайшли широкий відгук серед трудящих Полтавщини. В деяких селах відбувались мітинги, на яких селяни висловлювали своє обурення з приводу жорстокої розправи над учасниками повстання.
Тривалі епідемії, велика смертність, особливо дітей, знахарство — постійні явища в селі в другій половині XIX і на початку XX століть. У 1894 році Велико-сорочинська медична дільниця обслуговувала населення двох волостей. На одного лікаря припадало близько 20 тис. чол. У 1902 році ця ж дільниця обслуговувала 8 сіл з населенням 16,5 тис. чоловік. Лікарня мала всього 5 ліжок.
Повільно ширились у селі освіта і культура. Біднота школи майже не знала. У 1910 році серед 4198 чоловіків і 4109 жінок села письменними були 1476 чоловіки і лише 558 жінок. Кількість учнів у школах церковно-парафіяльній і земській була теж незначною.
Незважаючи на важкі політичні й економічні умови життя, мешканці села свято шанували пам’ять про свого великого земляка М. В. Гоголя. В 1902 році, коли відзначалося 50-річчя з дня смерті письменника, було порушено клопотання про спорудження йому пам’ятника. Для цього був створений спеціальний комітет. На 100-річчя з дня народження М. В. Гоголя у 1909 році, в урочистій обстановці на фасаді будинку, в якому народився письменник, було встановлено меморіальну дошку з написом: «Тут 20 березня 1809 року народився М. В. Гоголь». Дрібним шрифтом внизу значилося «Великосорочинська учительська семінарія».
Знаменною датою було 23 серпня 1911 року. В цей день у В. Сорочинцях було відкрито пам’ятник М. В. Гоголю, який зберігся до наших днів. Автор пам’ятника — скульптор І. Я. Гінзбург. Пам’ятник споруджено на кошти трудового народу, тому що поміщики вносили не більш як по карбованцю. На відкритті були не лише жителі цього села, але й багато мешканців сусідніх сіл.
Широку популярність у народі своїми ліричними і сатиричними поезіями здобув видатний український письменник, уродженець В. Сорочинців В. І. Самійленко (1864—1925). Основне спрямування сатиричних творів Самійленка у 1905— 1906 рр.— розвінчування ілюзій, породжених царським маніфестом 17 жовтня, викриття злочинів царсько-поміщицької адміністрації, висміювання «панів-патріотів», продажності буржуазної преси.
В умовах імперіалістичної війни, зокрема у В. Сорочинцях, щодалі більше зростала кількість безземельних і малоземельних дворів. Поміщики й куркулі наживалися на продажі армії хліба, м’яса та інших продуктів. До жителів села доходили ленінські слова про необхідність революції, про посилення революційної боротьби в країні. З перемогою Лютневої революції 1917 року і поваленням царизму у В. Сорочинцях замість волосного правління утворився т. зв. комітет громадського спокою, який проводив політику Тимчасового уряду.
Не задоволена діями буржуазно-поміщицької влади біднота під впливом революційно настроєних солдат, що поверталися з фронтів імперіалістичної війни, у травні 1917 року створила селянський комітет, який вимагав відібрання і розподілу поміщицької землі.
Першим агітатором-більшовиком, що виступив на сході селян у травні 1917 року, був фронтовик Бондаренко. Він розповів селянам про ленінські Квітневі тези. Про них розповідали також революційно настроєні селяни — колишні фронтовики. Під впливом більшовицької агітації розгортався селянський рух проти поміщиків і куркулів.
Після перемоги Великої Жовтневої революції та проголошення Радянської влади на Україні, великосорочинські бідняки масово вступали в загони Червоної Армії. Начальником полкового штабу цих загонів був М. І. Чайка.
У лютому 1918 року в усьому повіті утвердилась Радянська влада. Над селами замайоріли червоні прапори. Селяни з радістю зустріли ленінські Декрети про мир і землю. Десять тисяч гектарів поміщицької землі перейшло в розпорядження великосорочинського трудового селянства. Вся влада в повіті перейшла до Тимчасового військово-революційного комітету на чолі з лікарем — більшовиком Г. П. Радченком. У В. Сорочинцях, як і по всій Миргородщині, почалася підготовка до виборів місцевих Рад.
Але робота була перервана вторгненням в березні 1918 року австро-німецьких окупантів. Встановилася влада їх ставленика — гетьмана Скоропадського. У В. Сорочинцях цю владу здійснювали староста та загін «державної варти», утворений з контрреволюційних елементів. Розпочалися жорстокі розправи з комуністами та активом села. 24 березня 1918 року під В. Сорочинцями рукою контрреволюціонера було вбито першого народного комісара у військових справах Радянської України Є. В. Нероновича.
Комуністи змушені були піти у підпілля. Під керівництвом підпільного повітревкому, очоленого Г. П. Радченком, в лісах навколо В. Сорочинців, Бакумівки, Шишак формувалися партизанські загони, готувалося збройне повстання проти гетьманщини. В грудні 1918 року партизани захопили Миргород, і за два тижні до приходу Червоної Армії в повіті знову було встановлено Радянську владу. З селян-бідняків утворився волосний революційний комітет у складі С. С. Юхна, Г. Н. Мухи, В. І. Бокитька та інших. Ревком очолив місцевий житель, учасник потоплення Чорноморської ескадри в Новоросійській бухті, революційний матрос, більшовик з 1917 року Ф. П. Винниченко. Ревком закликав трудящих села вступати до партизанського загону для боротьби з військами Директорії. Згодом партизани влилися в Перший Миргородський радянський полк, який у складі дивізії Миколи Щорса брав участь у визволенні України від петлюрівців.
В січні 1919 року у В. Сорочинській волості почалися вибори до Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Незважаючи на шалену агітацію меншовиків і есерів, вибори пройшли успішно. До В. Сорочинської волосної Ради було обрано в основному комуністів. Очолив волосну Раду місцевий бідняк — комуніст М. Г. Легейда. На першому повітовому з’їзді Рад в лютому 1919 року він був обраний членом повітового виконкому. Повітовий з’їзд обговорив одне з найважливіших завдань Радянської влади — організацію заготівлі хліба. В цей час хліб був, як говорив В. І. Ленін, порятунком для революції.
Очолили цю роботу комуністи, які в 1919 році утворили партійний осередок. На 1 березня 1920 року Великосорочинський партосередок мав 30 членів партії і 50 співчуваючих, а в жовтні того ж року — 64 комуністи. Це був один з найміцніших більшовицьких сільських осередків на Полтавщині.
Велике значення в подоланні ворожого опору на селі відіграв створений навесні 1919 року комітет бідноти (комбід), яким керували С. С. Юхно, Г. Н. Муха, Г. Г. Легейда, П. А. Лісовий та інші. Комбід сприяв проведенню в життя декретів та розпоряджень Радянської влади, особливо — по заготівлі хліба й фуражу, подавав допомогу бідноті.
В серпні 1919 року В. Сорочинці захопили денікінці, що відновили владу поміщиків і куркулів. Розпочалися масові арешти і розправи. В с. Хомутці денікінці розстріляли великосорочинських жителів — Г. А. Безвіконного, відомого учасника революційних подій 1905 року, активіста О. Д. Клияненка та інших. Комуністи знову пішли у підпілля й очолили партизанську боротьбу проти загарбників. Діями партизанських загонів повіту керувала підпільна група Миргородського повітревкому. Коли на фронті розгорнувся масовий наступ проти денікінців, партизани в грудні 1919 року визволили В. Сорочинці. Відновилася діяльність ревкому, який подавав допомогу Червоній Армії,— остаточно ліквідував поміщицьке землеволодіння, забезпечував охорону громадського порядку.
Створений у травні 1920 року комітет незаможних селян об’єднував не лише бідноту, але й середняків. КНС став опорним пунктом диктатури пролетаріату на селі, відіграв велику роль у розгромі куркульства, в зміцненні Радянської влади, наділенні землею безземельних та малоземельних селян. Комнезам мав свої матеріальні фонди для допомоги бідним селянам, жінкам-вдовам, багатодітним сім’ям.
За ініціативою комуністів села 8 грудня 1920 року у В. Сорочинцях було проведено збори молоді, присвячені створенню комсомольської організації. Серед перших комсомольців села були: Кость Варченко, Олександр Коротенко, Григорій Муха, Олександр Петров, Іван Омельченко, згодом — Микола Різун, Григорій Пінчук та інші. Секретарем був Прокіп Передерій. На початку квітня 1921 року комсомольська організація мала вже близько 40 чоловік і була міцною опорою партійного осередку. В дитячому будинку для безпритульних, розміщеному в колишньому маєтку поміщика О. О. Малинки, було створено піонерську організацію. Одним з перших організаторів і вихователів піонерів була комсомолка Кіма Карасьова. Згодом піонерські організації утворилися в усіх школах села.
Для боротьби з бандами Махна, Хрестового, Мусієнка, Глиняного у 1920— 1922 рр. трудящі села створили збройний загін, до якого ввійшли комуністи, члени комнезаму, комсомольці. Керував загоном М. Г. Легейда (у 1922 році він помер від тифу).
В боротьбі з бандитами смертю хоробрих полягли сільські комуністи й комсомольці Л. Й. Кущевський, І. І. Гриб, І. О. Тимошенко, Д. С. Сіренко, Ілля Говійко, П. І. Лисенко, І. Ю. Чобітько, Г. П. Клочко, Г. М. Підошва, Д. Є. Павленко та інші. Разом з ними полягли і Т. Т. Тришиненко, уповноважений продзагону, та Живодьоров — представник від Полтавського губернського ЧК3.
Після закінчення громадянської війни головна увага комуністів і комсомольців села була спрямована на зміцнення Радянської влади, на боротьбу з господарською розрухою. За їх ініціативою в селі проводилися суботники й недільники. Виняткове значення в цей час партія надавала відбудові Донбасу. З 15 січня по 15 лютого 1921 року на Миргородщині був оголошений місячник допомоги Донбасу. Селяни збирали і посилали шахтарям продовольство. Кілька громадян з В. Сорочинців виїхали на роботу в Донбас.
В кінці 1921 року В. Сорочинці відвідав голова ВУЦВК Г. І. Петровський. Він розповів селянам про важке становище з харчуванням у населення Поволжя та Півдня України, викликане засухою, і закликав допомогти потерпілим. Парт-організація і комнезам провели роз’яснювальну роботу серед бідноти і середняків, виявили приховані запаси хліба в куркулів. Завдання хлібоздачі було виконано і по В. Сорочинцях, і по всій Миргородщині, повіт було нагороджено орденом Червоного Прапора.
Постановою Президії ВУЦВК від 5 березня 1923 року був створений Велико-сорочинський район, що об’єднав Сорочинську та Савинцівську волості. Великі Сорочинці стали центром району, який належав до Лубенського округу Полтавської губернії. Держава допомагала трудовому селянству, особливо бідноті, у відродженні сільського господарства. У 1925 році у В. Сорочинцях, які з 1925 по 1931 рік звалися Нероновичами, а район — Нероновицьким, налічувалося 1954 одноосібні господарства, більшість з яких були бідняцькі.
Перші кроки в перебудові індивідуального сільського господарства на соціалістичних засадах великосорочинські селяни спостерігали на діяльності комуни «Маяк», розташованої на хуторі Пологи (тоді В. Сорочинської сільради), у колишній поміщицькій економії Горвіца. Члени цієї комуни невтомним трудом і згуртованістю були добрим прикладом для одноосібних господарств.