Калинівка, Калинівcький район, Вінницька область (продовження)
Коли неодноразові спроби куркулів підірвати довір’я селян до Радянської влади провалилися, вороги вирішили використати релігію і влітку 1923 року влаштували «калинівське чудо». А було це так. Хтось з них на околиці Калинівки прострелив хреста, що стояв при дорозі. Попи одразу ж зчинили галас, звинувачуючи в цьому комуністів. Вони поширювали чутки, ніби з прострілу капає кров. Спритний місцевий піп підправив кулевий отвір на хресті і почав підливати за іржаву бляху розведену водою тваринну кров. Попи, що зібралися біля «чудодійного хреста», почали правити молебні й загрібали «дари» віруючих, які сходились сюди. В натовпі сновигали контрреволюційні недобитки і обіцяли невдовзі «суд божий над антихристами й грішниками». Та скоро шахрайство церковників було викрито.
В присутності комісії губвиконкому та медичних працівників, яка прибула на місце події 2 серпня 1923 року, подільський епіскоп та інші церковнослужителі змушені були оголосити перед натовпом, що ніякого чуда тут нема, а було це звичайне шахрайство. Того ж дня обдурені богомольці розійшлися. Провокаційну вилазку ворогів і цього разу було бито.
За новим адміністративно-територіальним поділом 1923 року Калинівка стала центром однойменного району. З цього часу значно краще налагодили роботу сільськогосподарське, споживче й кредитове кооперативні товариства.
На кінець відбудовного періоду за їх допомогою селянські господарства зміцніли. Якщо до революції дві третини дворів (понад 500) вважалися бідняцькими, то тепер більше двох третин стали середняцькими.
Калинівські комуністи Ф. І. Вільчинський, Г. Є. Павлуник та інші у квітні 1923 року організували в селі Гулівцях (під Калинівкою) комуну «Пахарь». Скоро вона стала зразковим господарством і відіграла важливу роль у розгортанні колективізації.
Чималу допомогу селянам подавав прокатний пункт, перетворений на машинно-тракторне товариство. Воно придбало трактора й молотарку, які використовувались на обмолоті хліба та на інших роботах. Першим трактористом у Калинівці був С. Бабій.
1928 року калинівські комсомольці організували нову комуну, якій присвоїли ім’я Х-річчя ЛКСМУ. Головою її обрали секретаря комсомольської організації С. Ф. Дударя.
Розвивалася й культура Калинівки. З 1922 року в Калинівці працювали дві семирічки (сільська й залізнична), школа лікнепу, сельбуд, бібліотека.
Калинівський район став першим районом суцільної колективізації на Вінниччині. Поступово селяни долали звички одноосібного господарювання. Та багато ще хліборобів вагалося і вийшло з колгоспу. Постанова ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі» остаточно переконала їх в необхідності колективізації, і вони повернулися до колгоспу. В Калинівці утворилося два колгоспи: «Батрак» (голова 25-тисячник І. Єльманов) та ім. Куйбишева (голова Г. У. Нейман). До 1 квітня 1930 року колгоспниками стали майже всі бідняки й середняки. Того ж року відкрили машинно-тракторну станцію, яка обслуговувала всі 24 колгоспи району. Значну допомогу в організаційно-господарському зміцненні мали колгоспи від політвідділу МТС (начальник С. В. Воронов) При МТС почали працювати курси механізаторів. Лише за один 1933 рік було підготовлено 377 спеціалістів. Колгоспи міцніли. У 1934 році два колгоспи об’єднались в один під назвою «Батрак».
За роки передвоєнних п’ятирічок розширився в Калинівці спиртовий завод. Після реконструкції його потужність збільшилася у 15 разів в порівнянні з дореволюційним часом. На початок 1941 року щодоби вироблялося по дві тисячі декалітрів спирту-сирцю.
Відчутних успіхів досягнуто в галузі медичного обслуговування населення та в розвитку культури. Відкрили простору поліклініку з кабінетами. Якщо до революції у Калинівці були лише лікар і фельдшер, то у 1940 році — 30 лікарів і середніх медичних працівників.
Почали працювати універмаг, перукарня, їдальня, лазня, дитячі ясла і дитячий садок. У хатах засвітилася лампочка Ілліча. В 30-х роках у Калинівці завершено ліквідацію неписьменності, здійснено загальне початкове навчання. Відкрили дві середні школи. З 1936 року перших відвідувачів прийняли кінотеатр, будинок культури. Розширилась бібліотека.
Віроломний напад фашистів порушив ритм мирного життя. В перші дні Вітчизняної війни понад 1200 чоловік з селища пішли захищати Вітчизну. Серед добровольців було й 12 жінок. Більш як 200 чоловік записалося до винищувального батальйону. Фронт наближався до селища.
Німецько-фашистські війська окупували Калинівку 22 липня 1941 року. Розстрілами й побоями окупанти намагалися залякати радянських людей і перетворити їх на рабів. На вулиці Дзержинського гестапівці і влаштували гетто. Під загрозою розстрілу заборонялося людям виходити за його межі, під конвоєм виганяли людей на роботи. На околиці селища був табір для військовополонених. Цілу зиму тримали людей в холодних конюшнях. Всіх, хто хворів, знесилювався і не тримався на ногах, щоранку підбирав спеціальний фургон і вивозив на розстріл в лощині між Калинівкою і Павлівкою. За рік у цьому таборі з кількох тисяч невільників лишилося живими не більше сотні чоловік. У ніч на 30 червня 1942 року фашисти розстріляли понад 700 чоловік, з них 12 комуністів.
На боротьбу з ворогом калинівчан піднімали підпільники. Підпільну групу в Калинівці організував комуніст М. П. Архипович, який перед війною працював секретарем райкому комсомолу. З перших днів війни він був у лавах Червоної Армії заступником командира роти. Поранений під Полтавою потрапив в оточення. Йому пощастило вирватись і добратись до Калинівки. Після одужання влаштувався на роботу в Калинівському відділенні Корделівського земгоспу і там наприкінці 1941 року створив підпільну групу. Учасниками цієї групи були молоді месники В. Клименко, І. Мазур, В. Муржинський та інші — всього 27 чоловік. 19 травня 1942 року в Калинівці відбулося перше засідання підпільного райкому комсомолу, на якому затвердили склад загону. Йому присвоїли ім’я «Більшовик». Комісаром призначили М. П. Архиповича, командиром В. І. Дюнова3. Одночасно на залізничній станції Калинівка утворилася друга підпільна група, очолювана офіцером Червоної Армії М. І. Бариловим. До її складу ввійшли два брати Д. О. й Г. О. Блохіни, Г. Белов, Л. Толстіхін, учителька М. Д. Полянчук, та інші жителі селища. Більшість з них вирвалася з оточення та повтікала з концтаборів і влаштувалася на залізничній станції вантажниками й на інших роботах. Дії підпільників з кожним днем набирали все більшого розмаху. В своїх листівках підпільники висвітлювали хід боїв на фронтах, друкували зведення Радінформбюро, викривали злочини й брехливу пропаганду фашистів. Листівки закликали населення чинити опір окупантам, зривати польові роботи, не давати фашистам продовольства, саботувати їхні розпорядження.
В червні 1942 року на станції Калинівка в хаті М. Д. Полянчук відбулося засідання керівників підпільних груп Калинівки, Павлівки, Самотнього, Курави, на якому було вирішено об’єднатись у Калинівську підпільну організацію і створити єдиний партизанський загін. Загонові присвоїли ім’я В. І. Леніна. Командиром призначили В. М. Месароша.
Незабаром у селищі згоріли барак фашистських зв’язківців і радіостанція, а на аеродромі — склад пального. На залізничній станції однієї ночі патріоти знищили 7 вагонів хліба. Почали зникати фашистські офіцери, поліцаї, старости. Радянські люди один одному передавали відомості, вичитані в листівках про героїчну боротьбу Червоної Армії, захоплено говорили про сміливі вчинки підпільників. Зростала віра в сили радянського народу і його армію, міцніла воля до боротьби. Люди всіляко саботували польові роботи. Не менше третини землі залишилось незасіяною. А в жнива добра половина зібраного врожаю не дісталась окупантам; колгоспники за порадами підпільників ночами розібрали його по домівках і поховали.
Умови роботи підпільників були надто важкими. Вся околиця кишіла гестапівцями й есесівцями. В кінці 1942 року гестапо натрапило на слід підпільників.
Почались провали. На початку 1943 року гестапівці схопили з листівками Д. О. Блохіна й після катувань розстріляли. Заарештували Г. Белова й ін. Але вони розрізали тюремні грати і вирвалися з пазурів катів. З Павлівської групи схопили й закатували К. В. Волинця та його 12-річного сина Лесика. В ніч на 5 березня 1943 року в селі Котюжинцях вистежили М. П. Архиповича. Вдерлися до квартири місцевого вчителя, де він переховувався, і хотіли взяти живим. Та Архипович не здався, загинув у єдиноборстві з цілою зграєю фашистів. Всього в ті дні фашисти схопили й закатували 23 підпільники.
Всі групи підпільної організації ім. Леніна, більшість калинівських месників напровесні 1943 року перебазувались у Чорний ліс. Разом з ними була й Л. Л. Волинець — партизанська мати.
Весною 1943 року В. М. Месарош вибув до іншого району. Командування загоном прийняв П. Т. Кугай. Комісаром став П. К. Волинець. Своїми діями загін ім. Леніна все більше наводив жах на фашистів. Начальник поліції у Вінниці доповідав, що навколо «Вервольфа» в тих селах, де немає поліції, вже 6 тижнів, як старости сплять не у себе вдома, а в копицях сіна, то дії комуністичних організацій і партизанів не можуть бути зупинені ні німецькими воєнними, ні політичними силами. А начальник таємної поліції писав, що з грудня 1941 року по вересень 1943 року в ньому районі зареєстровано 1360 пригод. Багато їх були вчинені месниками з організації і загону ім. Леніна.
Звістка про дії партизанів швидко облетіла всі села Калинівського і навколишніх районів. До Чорного лісу все більше йшло радянських людей. Комсомолка К. Ю. Гуменчук, яку підпільники надіслали працювати в Калинівський табір військовополонених, влаштовувала втечі полонених і направляла їх до загону. Через кілька місяців в його підрозділах уже налічувалось близько 800 чоловік. Командування прийняв А. С. Мичковський, комісаром був Д. Д. Садовник (Васильєв). До осені 1943 року загін ім. Леніна виріс і перетворився в партизанське з’єднання ім. Леніна, що об’єднувало близько 1400 партизанів.
Після закінчення війни багато партизанів за подвиги в тилу ворога були відзначені урядовими нагородами. А комісарові загону ім. Леніна П. К. Волинцю, в зв’язку з 20-річчям від дня Перемоги, посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В лавах радянських військ на різних фронтах Вітчизняної війни сотні калинівчан самовіддано билися з ворогом. Старший лейтенант М. Ф. Степовий удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Його ім’я присвоєно Калинівській середній школі № 1, де він навчався. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно й С. В. Антонюку за форсування Одера й оволодіння плацдармом. Всього за подвиги на фронтах нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу 620 калинівчан. У боях за незалежність Вітчизни полягло смертю хоробрих на фронтах 548 чоловік селища. Нема сім’ї в Калинівці, яка б не втратила на війні когось з рідних.
Визволили Калинівку частини 74-го стрілецького корпусу 14 березня 1944 року.
Окупанти зруйнували її вщент. Вивели з ладу залізничну станцію й залізницю, спиртовий завод, ремонтно-механічні майстерні, МТС, всі громадські будівлі колгоспів, приміщення шкіл та багатьох установ, розграбували майно колгоспів і колгоспників. У колгоспах селища не лишилося ні машин, ні коней, ні худоби й реманенту. МТС не мала жодного трактора.