Павлівка, Іваничівський район, Волинська область
Павлівка — село, центр сільської Ради. Розташована на річці Лузі, за 8 км від районного центру і найближчої залізничної станції Іваничі. Шосейними шляхами зв’язана з Львовом, Гороховом, Сокалем, Іваничами та Локачами. Населення — 929 чоловік. Павлівській сільській Раді підпорядковані села Самоволя і Старосілля.
Сліди перебування давнього населення в околицях села засвідчені знахідками кам’яних виробів доби бронзи (II тисячоліття до н. е.)1.
До Великої Вітчизняної війни Павлівка являла собою передмістя містечка Порицька, яке було центром Порицького району. Під час війни воно було повністю зруйновано гітлерівцями. Лишилося кілька будинків та його околиця — с. Павлівка. Згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1951 року Порицьк було об’єднано з Павлівкою в один населений пункт Павлівка. Історичне минуле Порицька є, власне, й історією його передмістя — с. Павлівки.
Перша згадка про Порицьк належить до 1407 року, коли великий князь литовський Вітовт дав жалувану грамоту Іллі Вячковичу на володіння містечком. У цей час воно перебувало під владою Литовського князівства. Пізніше містечко придбали князі Збаразькі, внаслідок чого одна їх парость дістала назву Порицької. У 1545 році Порицьк належав князеві Олександру Порицькому.
Після Люблінської унії 1569 року Порицьк у числі інших українських міст і сіл захопила шляхетська Польща. Містечко тоді було невеликим населеним пунктом. У 1570 році в ньому налічувалося 37 будинків (з них 3 належало дрібним торговцям і 3 — ремісникам), було 2 млини. Переважна більшість населення займалася сільським господарством, частина — ремеслом і торгівлею. Пізніше Порицьком володіли князі Конєцпольські, Загоровські, а з кінця XVII століття — Чацькі. Поступово містечко зростало, збільшувалась кількість його населення. У 1629 році тут налічувалося 43 дими та близько 250 жителів.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Порицьк увійшов до складу Росії. В 1796 році в ньому було 42 двори і 198 жителів. Містечко стало волосним центром Порицької волості Володимир-Волинського повіту. Наприкінці XVIII — на початку XIX століття Порицьк був одним з осередків культурного життя на Волині. Вихідець з сім’ї власників містечка Чацьких Тадеуш Чацький став ученим і діячем в галузі освіти. З 1803 року він працював інспектором шкіл Волинської губернії, брав участь у розробці проекту шкільної мережі на Волині, в якому відстоював думку про поєднання в початкових і середніх школах загальної освіти з професійною підготовкою учнів. Чацький був одним із засновників Кременецького ліцею. Бібліотека Чацького в Порицьку мала понад 6 тис. книг. Крім того, в ній було багато стародруків, великі колекції грамот, карт, а також старожитностей, у т. ч. особисті речі Богдана Хмельницького. Перу Чацького належить ряд наукових праць. У 1804 році в Порицьку відкрили одно класне училище. Та переважна більшість дітей бідних селян і міщан лишалася поза ним.
Польське населення, яке проживало в Порицьку, брало участь у польському повстанні 1831 року. Так, 11 квітня біля містечка відбулася битва між польськими повстанцями на чолі з генералом Дверницьким і царськими військами.
Переважну більшість населення Порицька і Павлівки становили селяни-крі-паки. Власник маєтку граф Чацький та його управитель жорстоко поводилися з ними. Так, у 1836 році поміщицький економ Скржишевський закатував селянина Сороку. Селяни боролися проти гнобителів. Вони розправлялися з ненависними поміщиками, підпалювали їх маєтки тощо.
Згідно з інвентарними правилами 1847 року, за 59 селянськими дворами Порицька було закріплено 392 десятини землі. Після запровадження цих правил граф Чацький відібрав у селян 40 десятин землі, в т. ч. 20 десятин орної, внаслідок чого селянські наділи скоротилися. Пригноблювачем селян була і церква. Порицькій церкві у 1847 році належало 39 десятин землі, які, згідно з положенням 1842 року, змушені були обробляти селяни своїм реманентом і тяглою силою.
В результаті реформи 1861 року селяни здобули особисту волю, але становище їх лишилося тяжким. За виділені їм земельні наділи вони мали сплатити великий викуп. З 80 селянських господарств Павлівки 21 господарство зовсім не одержало польової землі (колишні городники). Селяни повністю залежали від сільської адміністрації — волосних старшин і сільських старост, які знущалися з них і примушували працювати на панів. Так, волосний старшина К. Зайончківський при введенні уставної грамоти бив селян. У скарзі на нього селяни Павлівки писали, що таке управління є продовженням ненависного поміщицького управління і що староста служить панам. Значну кількість населення Порицька становили селяни-чиншовики. Вони не мали власної землі і змушені були користуватися поміщицькою, за що платили податок — чинш. У 1873 році із загальної кількості 171 двору 96 були на чиншовому праві. Селяни-чиншовики повністю залежали від сваволі поміщика, який будь-коли міг зігнати їх з землі і приректи на голодну смерть. У 1873 році в Порицьку налічувалося 583 жителі. Крім селян, тут були 21 ремісник і 22 торговці. У містечку діяли невеликі заводи — пивоварний, шкіряний і цегельний, які були власністю графа Чацького.
З часом земельні наділи селян дробилися, що посилювало їх малоземелля. Власники маєтку позбавили селян права випасу худоби на поміщицьких сіножатях і в лісі, а також вилову риби. У червні 1905 року між селянами і вартою економії сталася сутичка. Панські службовці захопили селянську худобу, яка паслася у лісі. Дізнавшись про це, селяни відбили її та напали на графський двір. В той час, коли земельне забезпечення селян дедалі погіршувалося, граф Чацький володів у Порицьку, його передмісті Павлівці та в навколишніх селах Старому Порицьку, Переславичах, Кучках, Трубках і Самоволі 3937 десятинами землі. На початку XX століття містечко значно зросло. У 1906 році в ньому налічувалося 298 дворів і 2272 жителі.
Під час першої світової війни населення Порицька зазнало багато лиха. Влітку 1915 року містечко окупували австро-німецькі війська, які перебували тут до кінця 1918 року. У січні 1919 року його захопили білопольські війська. На початку серпня 1920 року в результаті переможного наступу Червона Армія визволила Порицьк від білопольських окупантів. Тут було створено волосний ревком. Проте в середині вересня 1920 року містечко знову захопили білопольські війська, і за Ризьким договором 1921 року воно відійшло до буржуазно-поміщицької Польші.
Населення Порицька зазнавало тяжкого соціального й національного гноблення. Жителі містечка займалися ремеслом і торгівлею. Основним заняттям населення Павлівки було сільське господарство. Тут вирощувалися пшениця, ячмінь, овес, цукрові буряки, картопля, а також розводилася велика рогата худоба. Переважна більшість селян терпіла від малоземелля. Заданими 1931 року, із 143 наявних тут господарств 33 (23,1 проц.) мали до 1 га землі, 53 господарства (37 проц.) — від 1 до 5 га, 52 господарства (36,4 проц.) — від 5 до 10 га і 5 господарств (3,5 проц.) — понад 10 га землі. Перші дві групи господарств, які становили 60,1 проц. всіх дворів, були бідняцькими і ледве животіли. Щоб якось прогодувати сім’ю, такі селяни змушені були шукати заробітків у поміщицьких господарствах і на промислових підприємствах. Третю групу господарств становили середняцькі і останню — куркульські, які нещадно експлуатували основну масу селян. У Павлівці були також пивоварний завод, 2 млини, смолярня, скипидарня, 2 цегельні заводи. На всіх цих підприємствах працювали переважно павлівські селяни. У 1923 році в Порицьку разом з Павлівкою налічувалося 339 будинків і 2129 жителів.
Населення Порицька і навколишніх сіл піднялося на боротьбу проти поміщицько-капіталістичної експлуатації, за возз’єднання з Радянською Україною. У 1924 році в містечку було створено райком КПЗУ. Він об’єднував 5 осередків КПЗУ, в яких налічувалося 23 члени. У середині 20-х років боротьба проти соціального і національного гніту набрала форми партизанського руху. У квітні 1925 року кілька селян-партизанів вчинили напад на приміщення мирового суду та квартиру судді в Порицьку. Широку революційну агітацію розгорнули члени КПЗУ під час виборчої кампанії до польського сейму у 1928 році. У Павлівці на квартирі члена КПЗУ Й. І. Когута відбулася нарада комуністів-підпільників, де обговорювалося питання про форми й методи революційної роботи серед селян.
Порицький райком КПЗУ керував підготовкою до відзначення революційних свят і страйковою боротьбою трудящих. За рішенням райкому партії напередодні 1 Травня 1929 року група членів КПЗУ на чолі з Ю. Богушем вивісила в Порицьку червоний прапор і розповсюдила листівки. В них ЦК КПЗУ закликав робітників і селян до спільної боротьби проти капіталу і війни, на захист Радянського Союзу, підкреслюючи, що тільки при братерському єднанні народів можна повалити владу капіталістів і встановити диктатуру пролетаріату. Листівки закінчувалися закликами: «За возз’єднання Західної України з Радянською Україною! Хай живе нерозривний зв’язок робітників і селян всіх національностей! Хай живе спільна боротьба українських і польських робітників і селян проти капіталістів! Хай живе КПЗУ і КПП — спільний керівник трудящих в боротьбі проти фашизму за визволення народів». У жовтні 1929 року в зв’язку з відзначенням 11-ї річниці ВЛКСМ у Порицьку були розкидані листівки ЦК КСМЗУ, в яких розповідалося про успіхи Радянської України в розвитку господарства і культури і вказувалося, що скинути ярмо капіталістів і поміщиків можна лише шляхом спільної боротьби робітників і селян під проводом Комуністичної партії.
Під керівництвом комуністів, зокрема І. Вуйцика і Ю. Богуша, в Павлівці влітку 1930 року відбувся великий виступ селян і сільськогосподарських робітників. За розпорядженням власника фільварку було знижено заробітну плату сезонним робітникам до 70 грошів за день і скасовано грошову оплату у розмірі 8 злотих в місяць постійним робітникам, які одержували також натуральну оплату — 1 цнт зерна в місяць. У відповідь на це робітники кинули роботу. Вони вимагали скорочення робочого дня на 2 години, який влітку тривав 16 годин, а взимку— 12 годин, підвищення заробітної плати поденним робітникам до 90 грошів і відновлення грошової оплати постійним. Страйк тривав майже два тижні. Спроби поліції силою примусити селян стати до роботи зазнали невдачі. Рішучий виступ селян і сільськогосподарських робітників закінчився їх перемогою. Власник фільварку змушений був задовольнити всі вимоги страйкарів.
Боротьба набирала дедалі більш виявленого політичного характеру. В 1930 році у зв’язку з виборами до польського сейму комуністи організували в Порицьку багатолюдний мітинг. Учасники його проголошували: «Геть фашистський уряд Пілсудського! Хай живе возз’єднання Західної України з Українською Радянською республікою!».
Восени 1930 року поліція провела в Порицьку і Павлівці арешти комуністів, однак райком і партійні осередки продовжували свою діяльність. Один раз на місяць відбувалися партійні збори, на яких розглядалися різні питання революційної боротьби. Райком мав безпосередній зв’язок з ЦК КПЗУ, який містився у Львові, і одержував від нього директиви та революційну літературу.
Виконуючи вказівки ЦК КПЗУ, місцеві партійні осередки розповсюджували листівки, в дні пам’ятних дат вивішували червоні прапори і транспаранти. Так, у 15-у річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції 7 листопада 1932 року в Порицьку замайоріли червоні прапори, а наступного року в цей день з’явилися транспаранти і листівки. 1 Травня 1934 року в селі були розповсюджені листівки і брошури. В ніч на 7 листопада 1934 року вивісили транспарант з написом: «Хай живе пролетарська революція в Польщі! Геть з пацифікацією! Геть уряд!». У січні 1935 року на відзначення дня пам’яті В. І. Леніна на стінах будинків руками комуністів були виведені червоною крейдою слова: «Хай живе СРСР! Хай живе робітничо-селянський уряд!».
Важко довелося комуністам працювати у підпіллі. Поліція жорстоко переслідувала їх, заарештовувала і піддавала катуванням. Так, хвиля арештів пройшла в 1930 і 1932 роках. 16 березня 1935 року поліція натрапила на слід Порицького райкому КПЗУ, до складу якого входило 11 комуністів. Під час обшуку на квартирі члена КПЗУ Ш. Кельнера було виявлено два протоколи засідань .місцевого комітету КПЗУ, а у комуніста Л. Вайгеля — транспаранти з лозунгами «Геть фашизм! Хай живе революція! Нашу кров віддамо за комунізм!». Незважаючи на те, що частина комуністів була заарештована, партійна організація не припиняла революційної роботи.
Мрії трудящих про свободу й щастя здійснилися у вересні 1939 року, коли Червона Армія визволила їх від іга буржуазно-поміщицької Польщі. Західноукраїнські землі були возз’єднані з Українською Радянською державою. Порицьк став волосним центром. Тут було створено волосний комітет на чолі з членом КПЗУ Й. І. Когутом, якого обрали депутатом Народних Зборів Західної України. З січня 1940 року містечко стало центром Порицького району. Тут почали працювати райком КП(б)У, райвиконком та інші районні установи. Почалося будівництво нового життя. Маєток графа Чацького було націоналізовано. Його землю розподілили між безземельними і малоземельними селянами, а 252 га передали новоствореному колгоспу ім. Кірова. Головою артілі став активний її організатор, колишній член КПЗУ П. І. Когут.
Незабаром було націоналізовано пивоварний і лісопильний заводи та створено райпромкомбінат, райспоживспілку і лісництво. Перший господарський рік колгосп закінчив із значними успіхами. Поліпшувалось матеріальне становище і селян-одноосібників, яких Радянська влада наділила землею. Наприкінці 1939 року в Порицьку почали працювати семирічна школа, районний клуб, бібліотека, в якій налічувалося близько 21 тис. примірників книг художньої і політичної літератури. В клубі було створено гуртки художньої самодіяльності і спортивні колективи.