Маневичі, Маневицький район, Волинська область
Маневичі — селище міського типу, районний центр Маневицького району, розташоване на залізниці Ковель — Сарни, за 74 км від обласного центру. Населення — 4600 жителів. Маневицькій селищній Раді підпорядковане село Оконськ.
Селище розташоване в північно-східній частині області в смузі Північного Полісся на рівній і легкохвилястій місцевості з супіщаними грунтами. Навколо селища значні масиви соснового лісу, на півночі заболочені.
Маневичі — відносно нове поселення, йому трохи більше як півстоліття. Виникло воно у зв’язку з будівництвом залізниці Ковель—Сарни наприкінці XIX століття. У 1892 році в районі сучасного селища Маневичі розпочали вирубувати ліс для прокладання залізниці і приступили до її будівництва. Обабіч неї, поблизу колишнього села Маневичів, що з 1964 року називається Прилісне, було споруджено залізничну станцію Маневичі. Будівництво біля станції складів, бараків для робітників та інших приміщень, що тривало аж до 1914 року, поклало початок сучасному селищу —Маневичам. Його першими жителями були робітники-будівельники. Пізніше тут оселилися залізничники та робітники підприємств, які створювалися тут для забезпечення потреб будівництва. Зокрема, в 1903 році почали діяти 2 цегельні сезонного характеру заводи з 50—75 робітниками. В наступному році виникло невеличке лісопильне підприємство. На ньому працювало всього 18 робітників. За перші чотири роки існування станції в селищі вже було 16 дворів і 127 чоловік. Така кількість населення залишалась тут аж до початку першої світової війни.
З розгортанням воєнних дій район станції Маневичі та селища біля неї став місцем концентрації військ та розташування інтендантських складів російської
армії. Кількість цивільного населення тут зменшилась: частину мобілізували в армію. інших евакуювали вглиб України та Росії. У 1915 році, під час наступу австро-німецьких військ, залізнична станція та населений пункт біля неї опинились в зоні боїв і були захоплені ворогом, але у 1916 році російські війська відтіснили противника до річки Стоходу і визволили станцію та населений пункт. Тут перебував штаб 46-го армійського корпусу з підрозділами і службами. Наприкінці 1917 року частини цього корпусу перейшли на бік революції. Але незабаром під натиском німецько-кайзерівських військ та загонів Центральної ради, які у ніч з 7 на 8 січня 1918 року почали наступ на Маневичі з двох напрямів, революційні солдати відступили. 19 лютого станцію та селище знову окупували німецько-кайзерівські війська. Захопивши Маневичі, ворожі солдати нишпорили по уцілілих домівках, відбирали у населення хатні речі і продукти. Окупанти захопили розташований за 9 км від Маневичів склад зброї російської армії і мали намір її використати.
Але Сарненський підпільний ревком і Сарненська група РСДРП(б), що мала постійний зв’язок з ЦК РСДРП(б), які згуртовували населення для боротьби проти окупантів та буржуазно-націоналістичних запроданців, вирішили інакше. Щоб озброїти населення, що ставало до боротьби, було прийнято рішення скористатися зброєю, що була на складі. Виконати цю операцію ревком доручив групі товаришів на чолі з слюсарем залізничного депо станції Сарни К. І. Томашевичем, членом КПРС з 1922 року (тепер персональний пенсіонер). У травні 1918 року він як помічник машиніста прибув на станцію Маневичі і встановив зв’язок з місцевими підпільниками — завідуючим складом О. Соболевським, машиністом Й. Сухоцьким та іншими. Скориставшися з того, що на залізничних коліях проходило маневрування поїздів, підпільникам за кілька днів вдалося навантажити на локомотив і вивезти зі складу 178 ящиків гвинтівок, гранат і патронів. Зброю та боєприпаси було передано довіреним особам, які доставили її до Сарн і Домбровиці. Невивезену зброю підпільники ввечері 8 вересня висадили в повітря.
Наприкінці 1918 року, після відходу німецьких військ, до Маневичів почали прибувати підрозділи петлюрівців, що відкочувались на захід під натиском підрозділів Червоної Армії. З’явилися тут і білополяки. їх піхотний полк та два ескадрони кінноти, форсувавши річку Стохід, 8 травня 1919 року захопили станцію Маневичі. 6 червня сюди прибув і 3-й батальйон 24-го полку дивізії Пілсудського з 11 кулеметами, 8 гаубицями та кінними підрозділами.
У 1920 році Червона Армія, ведучи наступ проти білополяків, визволила селище, але ненадовго. Восени цього року воно, як і вся Західна Україна, знову опинилось під владою буржуазно-поміщицької Польщі. Маневичі увійшли до складу Ковельського повіту Городоцької гміни Волинського воєводства. Панування буржуазії і поміщиків, яке тривало аж до знаменних вересневих днів 1939 року, затримало економічний і культурний розвиток Маневичів, як і всіх міст і сіл Волині. Здійснюючи колоніальну політику, правителі буржуазно-поміщицького уряду намагалися звідси вивезти найбільше сировини — лісу, сільськогосподарських продуктів тощо. Наявність дешевої робочої сили в селищі, його вигідне розташування поблизу залізниці, лісові багатства краю приваблювали сюди різних комерсантів і ділків, які в 1921 році відкрили тут тартак, смолокурню, майстерню по виготовленню паркету, кузню, бойню, кравецьку майстерню, кілька крамниць, перукарню, фотографію тощо. Виробничі майстерні, побутові і торговельні заклади були невеликі, а то й зовсім дрібні, з 1—2 працівниками. Всього в 1921 році на станції Маневичі і в пристанційному селищі жило понад 800 чоловік, у тому числі 300 робітників. Значна частина робітників, здебільшого сезонних, мешкала в навколишніх селах. Багато було безробітних. Збіднілі селяни навколишніх сіл йшли в найми заради шматка хліба. За мізерну платню робітникам доводилося працювати по 10—12 годин на добу, виконуючи різну тяжку роботу.
Злидні, голод, виснажлива праця призводили до епідемічних захворювань. Але лікуватися трудящі не мали змоги, бо медична допомога була платною. Лікар брав за прийом хворого від 5 до 8 злотих.
Українське населення терпіло і національний гніт. На роботу приймали в першу чергу поляків. Українська мова була заборонена. Навчання в єдиній у селищі однокласній школі провадилося лише польською мовою.
Проте польському уряду не вдалося ополячити українців. Вони не відмовились від своєї мови, культури, народних звичаїв та обрядів. Потай від поліції молодь збиралася на вечорниці, де співала українські народні та революційні пісні. Портрет Т. Г. Шевченка прикрашав житла багатьох маневичан.
Особливо погіршилося становище населення після неврожаю 1924 року. Взимку почався голод. Незважаючи на це, польський уряд відбирав у голодних селян останній шматок хліба.
У цей тяжкий час допомогу голодуючим подали радянські люди, які надіслали до західних областей України десятки вагонів хліба. Частина зерна, надісланого голодуючим, була завезена і на станцію Маневичі. Представники польської влади хотіли перешкодити роздачі хліба, але безуспішно. Роздачу зерна тут комуністи перетворили на бурхливий мітинг, учасники якого дякували радянським людям за допомогу.
Трудящі селища в роки буржуазно-поміщицької влади не раз виступали проти соціального і національного гніту та різних обмежень, за встановлення Радянського ладу і возз’єднання з Радянською Україною. Натхненниками цієї боротьби були комуністи, які входили до складу Колківської підпільної комуністичної організації, що виникла в 1922 році. Вони у 1926 році організували страйк залізничників, у 1927 році — бойкот виборів до гмінної ради. В липні 1928 року комуністи організували страйк робітників тартака. Безпосереднім приводом до виступу були недоплата робітникам зароблених грошей та часті штрафи. Страйк закінчився перемогою робітників.
Революційна боротьба зростала все більше. Страйки виникали то на одному, то на другому підприємстві. У червні 1935 року застрайкувало 150 робітників лісопилки, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. 22 жовтня 1935 року застрайкували робітники паркетної фабрики. Приводом до цього на цей раз було звільнення 50 робітників, які тривалий час працювали на підприємстві. Замість них власник найняв сезонних робітників з нижчою заробітною платою. Страйкарі вимагали від адміністрації не звільняти робітників, дотримуватись угоди, за якою підприємці не мали права заміняти постійних робітників сезонними. Намагання чиновників припинити страйк були безуспішними. Він тривав аж до 11 березня 1936 року, коли було скликано нараду представників профспілки робітників, дирекції, інспектора праці та чиновників для розгляду конфлікту. Дирекцію змусили задовольнити вимоги робітників і поновити на роботі звільнених. Проте незабаром адміністрація стала порушувати свої обіцянки.
Один з найбільш масових, хоч і короткочасних, страйків у Маневичах відбувся 25 червня 1937 року. Поштовхом до цього був виступ краківського архієпіскопа Сапєги у червні цього ж року в одній з газет, в якому він вимагав від польського уряду ще більш рішучої боротьби з комунізмом, здійснення політики полонізації українського населення, дальшого обмеження прав усіх трудящих Польщі. На знак протесту проти наступу реакції робітники всіх виробничих підприємств селища паркетної фабрики, лісопилки, фабрики олівців та інших — провели одно-годинний страйк. Цей виступ, що був складовою частиною загального протесту трудящих Польщі, мав яскраво виявлений політичний характер. Він переконливо свідчив про те, що трудящі Маневичів, які не раз виступали проти власників підприємств та польської буржуазно-поміщицької влади, вели боротьбу не лише за економічні інтереси, але й за політичні права. Боротьба проти польських окупантів не припинялась аж до 1939 року.
Про непереборне прагнення трудящих селища до визволення від соціального і національного гніту, до встановлення влади трудящих свідчить та радість, з якою вони зустріли 20 вересня 1939 року воїнів Червоної Армії. З приходом Червоної Армії у Маневичах виник орган народовладдя — тимчасове управління і народна міліція. Агітатори, а ними стали всі активісти, проводили роз’яснювальну роботу серед трудящих, розповідали їм про політику більшовицької партії і Радянської влади, вели підготовку до виборів у Народні Збори Західної України. В селищі створили виборчий округ № 71. Трудящі одностайно обрали свого депутата до Народних Зборів — активну селянку з села Оконська М. А. Радчук. Збулася мрія трудящих про возз’єднання з Радянською Україною. В селищі почало налагоджуватись нормальне життя.
З встановленням радянського ладу і запровадженням нового районування Маневичі в січні 1940 року стали районним центром. Почали працювати районна та селищна Ради депутатів трудящих, райком КП(б) України. Були створені господарські органи.
Згідно з Декларацією Народних Зборів у селищі були націоналізовані промислові підприємства, селяни одержали землю. Торгівля зосередилась в руках радянської споживчої кооперації. На базі колишніх Троянівського та Чарторийського надлісництв було створено Маневицький лісгосп з площею лісів в 33 тис. га. До складу лісгоспу ввійшло 9 лісництв, яким були передані ліси, що раніше належали поміщикам, акціонерним та банківським товариствам. Площа підпорядкованих лісгоспу лісів в січні 1940 року становила 71 382 га. В листопаді 1939 року створюється промкомбінат, а в грудні — рибгосп «Маневичі»; спочатку він мав 7 рибних ділянок та 11 озер, а на початку 1941 року розширився за рахунок рибних господарств «Колки» і «Галузія». Для риборозведення використовувалися також річки Стохід і Стир.