Волинь у епоху ранніх феодальних відносин
У VII—X століттях на Волині складаються ранні феодальні відносини, розвивається велике землеволодіння. Тут виникають нові міста, зокрема Червень, Володимир, а в XI столітті — Буськ, Луцьк, Турійськ, Чорторийськ, Перемиль та інші. На початку X століття Волинська земля входила до складу Київської Русі. У 988 році київський князь Володимир Святославич (980—1015) передав Волинську землю в уділ своєму сину Всеволоду. Запровадження християнства на Русі сприяло дальшому розвиткові феодальних відносин.
Київський князь Всеволод Ярославич (1030—1093 рр.) розділив князівство між племінниками та онуками, що призвело до чвар і кривавих сутичок. У результаті цього поділу і феодальних усобиць на початку XII століття на території Волинського князівства утворилось кілька невеликих удільних князівств: Дорогобузьке, Луцьке, Пересопницьке, Белзьке, Ратнівське, Городенське та деякі інші. В середині XII століття Волинське князівство стало незалежним. На той час тут князював Мстислав Ізяславич (помер у 1170 р.), який двічі робив походи на Київ.
Найбільшого піднесення Волинь досягла за часів князювання Романа Мстиславича (1172—1205 рр.) і Данила Романовича (1205—1264 рр.). За їх правління удільні князівства були підкорені і ліквідовані. Спираючись на міське населення і служилих бояр, Роман Мстиславич у 1199 році об’єднав Галичину з Волинню в єдине Галицько-Волинське князівство. Це сприяло зростанню економічної могутності князівства. У XII—XIII століттях в його містах розвиваються ремесла. У Володимирі-Волинському, Холмі і Любомлі виливали дзвони, виготовляли різноманітні вироби з міді, срібла, янтарю, кістки, каменю, рогу та інших матеріалів. Розвиток ремесел сприяв розширенню внутрішньої і зовнішньої торгівлі, яка велась через Бузький торговий шлях.
Князь, бояри посилювали експлуатацію населення. В XII—XIII століттях основною формою експлуатації була натуральна рента: міські жителі платили князю оброк грішми, а селяни — хлібом, медом, вівсом, льоном, вівцями, птицею тощо. Селяни, які потрапили в залежність до окремих феодалів, продовжували платити данину і князю. Крім того, селяни і городяни повинні були ремонтувати та будувати міські укріплення й мости, а також утримувати князівську дружину, що перебувала в містах.
У XIII столітті в Галицько-Волинському князівстві йшла запекла боротьба між боярською знаттю, яка прагнула до самостійності, і князівською владою. В цю боротьбу, ускладнюючи і загострюючи її, весь час втручалися угорські і польські феодали. Проте центральна князівська влада зуміла зберегти єдність Галицько-Волинського князівства, підірвати сили великого боярства на місцях, а потім і розгромити боярську опозицію. У 1245 році галицько-волинське військо завдало на березі річки Сану нищівного удару польським і угорським загарбникам. Галицько-Волинське князівство протягом п’яти років чинило героїчний опір татаро-монгольським нападникам. Та сили були надто нерівними. У 1246 році князь Данило Романович змушений був з’явитися в Золоту Орду до хана Батия і формально визнати свою залежність від нього. Та це не означало, що Данило відмовився від боротьби проти татар. Він встановив зв’язки з римським папою, сподіваючись, що той подасть йому необхідну допомогу. Але папа обмежився тим, що запропонував Данилу королівський титул і надіслав йому корону. Князь коронувався у 1253 році. Не одержавши ніякої підтримки від римського папи, Данило Романович порвав з ним. У 1254 — 1255 рр. князь, зібравши сили, перейшов у наступ проти татарського воєводи Куремси і визволив ряд міст між Бугом і Тетеревом. Проте із Золотої Орди на Придніпров’я було послано велике військо, яке у 1259 році вдерлося у Галицько-Волинське князівство. Воно примусило князя дати наказ про знищення укріплень міст Луцька, Кременця, Володимира, Львова та інших. Незруйнованою залишилася тільки фортеця міста Холма, населення якого відмовилося здатися і скоритися татарам.
У 40-х роках XIV століття, коли влада Золотої Орди в західно-руських землях значно послабилась, Волинь потрапила під вплив Литви. Волинські бояри у 1340 році проголосили волинським князем Любарта — сина великого князя литовського Гедіміна. Литовські князі не змогли зберегти цілісності Галицько-Волинського князівства. У 1349—1352 рр. польські феодали загарбали Східну Галичину, в 1377 році — західну частину Волинського князівства (Холм, Белз). Експансія Польщі на Волині ще більше посилилась, коли в 1385 році литовський князь Ягайло, ставши польським королем, намагався об’єднати Велике князівство Литовське і Польщу в одну державу. Але він зустрів сильний опір з боку литовських феодалів, очолених князем Вітовтом. Після тривалої боротьби Ягайло у 1392 році змушений був визнати Вітовта великим князем литовським. За часів князювання Вітовта (1392—1430 рр.) Волинське удільне князівство було перетворене на провінцію Литовської держави; його населення зазнавало подвійного гніту — від своїх і литовських феодалів.
Після смерті Вітовта знову почалась боротьба між литовськими і польськими феодалами за волинські землі. У 1440 році відновлюється Волинське удільне князівство. На чолі його став литовський князь Свидригайло (1355—1452 рр.)? який визнав васальну залежність від польського короля Казимира. Після смерті Свидригайла Волинське князівство було ліквідоване остаточно і поділене на три повіти: Луцький, Володимирський і Кременецький. Протягом XV—XVI століть на Волині з’явилися великі земельні володіння Острозьких, Збаразьких, Чарторийських, Корецьких, Сангушків, Вишневецьких, Заславських та інших магнатів, які загарбували міста і села, покріпачували селян, посилюючи жорстоку експлуатацію.
У 1447 році великий князь литовський видав привілей, за яким закріпачені селяни звільнялись від державних платежів і передавались феодалам у повне володіння. Уже в середині XVI століття у литовських юридичних документах тяглі селяни вважалися кріпосними. Вони відбували на користь феодалів багато повинностей, відробляли по 2—3 дні панщини на тиждень.
Дуже часто селяни, не витримуючи експлуатації, відмовлялись виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, вбивали панів і втікали в інші місця. Так, у 1567 році жителі села Городка Луцького повіту виступили проти поміщиці Фальчевської, відмовившись виконувати феодальні повинності. Вони убили десятника, хотіли покарати й управителя маєтку та інших слуг, але ті повтікали.
Значного розвитку в XV—XVI століттях набрали на Волині ремесла, різні промисли й торгівля. На базі виявлених тут родовищ залізної руди провадилося виробництво заліза. Все це сприяло розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі, збільшенню кількості торгів та ярмарків. Луцьк, Володимир-Волинський, Торчин, Устилуг та інші міста стають досить великими центрами торгівлі. На Захід з Волині по Західному Бугу вивозили хліб, ліс, худобу та інші товари.
З розвитком ремесла і торгівлі в XV —XVI століттях зросли повинності міського населення. Міщани змушені були сплачувати податки, будувати і ремонтувати міські укріплення, нести варту, перевозити вантажі тощо.
Ремісники об’єднувалися в цехи, торговці — у корпорації. Разом вони боролися за запровадження міського самоврядування. Протягом XV—XVI століть переважна більшість волинських міст одержала самоврядування за магдебурзьким правом, що відіграло певну позитивну роль у їх розвитку.
Люблінська унія 1569 року, яка об’єднала Литву і Польщу в єдину державу — Річ Посполиту, сприяла зближенню польських, литовських та українських феодалів, посиленню ними експлуатації трудящих. Феодали примушували селян відбувати 4—6-денну панщину, дедалі збільшували натуральну ренту. Розвивалися фільваркове господарство, товарно-грошові відносини.
Литовський статут 1588 року юридично завершив закріпачення селян. У кінці XVI століття основна маса трудящих опинилася в цілковитій залежності від феодалів, влада яких стала необмеженою. Феодал мав право не тільки скарати свого кріпака на смерть, а й передавати це право орендарям.
Соціально-економічний гніт на Волині доповнювався національно-релігійним. Польські магнати та католицька церква намагалися ополячити і покатоличити все українське населення. З цією метою 1596 р. у Бресті була укладена унія православної і католицької церков, за якою православна церква визнавала зверхність римського папи. Більша частина українських магнатів, шляхти і вищого православного духовенства прийняла унію. Але широкі народні маси стали на шлях рішучої боротьби з унією, проти католицької агресії і феодалів.
Не погодилась прийняти унію і певна частина православного духовенства та української шляхти. Наприкінці 70-х рр. XVI століття князь К. К. Острозький заснував у Острозі греко-слов’янську школу, яка відіграла значну роль у розвитку освіти і культури на Україні та в боротьбі проти унії. При школі було відкрито друкарню, в якій Іван Федоров у 1580—1581 рр. надрукував перші книги на Волині.
Наприкінці XVI століття на Волині діяли загони повстанців, які очолював Северин Наливайко. Ці загони спрямували свій удар не тільки проти польської шляхти, але й проти князя Острозького, який, демонстративно виступаючи проти католицизму, захищав свої привілеї і величезні володіння від зазіхань польської шляхти.
Волинські селяни активно підтримували загони Наливайка, провадили довгу і вперту боротьбу проти шляхетського панування. В районі Луцька діяло кілька повстанських загонів.
Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. поширилась і на Волинь. Коли сюди дійшла звістка про перемогу селянсько-козацького війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, під Жовтими Водами і Корсунем, на боротьбу з польською шляхтою піднялась більшість волинян. Уже в червні 1648 року відбулися селянські повстання в Печихвостах, Стрільчому, Матові та інших селах Луцького повіту3. З перемогою козацького війська під Пилявцями селянський рух розгорнувся на всій Волині. Великі групи повстанців з’явилися між Ковелем і Турійськом, значні загони діяли під Ратним, Затурцями і Литовежем та в інших місцях.
Після Зборівського миру 1649 року більша частина Волині залишилася під владою Польщі. Польська шляхта жорстоко розправилася з учасниками повстання, що викликало на Волині хвилю нових заворушень, масові втечі селян на схід. Тільки в кінці 1649 року з Луцького повіту на Житомирщину втекло 500 сімей.
Порушення польським урядом Зборівського миру викликало наступ українського війська на Волинь. У червні 1651 року під Берестечком відбулася кровопролитна битва між українським і польським військами. В цій битві селянсько-козацьке військо зазнало поразки через зраду татар, що були тоді союзниками козаків.