Володимир-Волинський, Володимир-Волинський район, Волинська область (частина третя)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5
Депутат англійського парламенту Бекет, який у 1927 році побував на Західній Україні, писав: «Ми відвідали Володимир-Волинський на Західній Україні. Я знаю Індію і ви, звичайно, чули про страхітливі злидні індійських сіл. Але мені ніколи не доводилося бачити таку гнітючу і безпросвітну бідність. Тепер нам стає зрозуміло, чому Польща утримує багатотисячну армію».
Уряд буржуазно-поміщицької Польщі штучно гальмував розвиток промисловості в окупованих районах, зробивши їх ринками збуту. Підприємства у Володимирі-Волинському, як і взагалі у переважній більшості міст Волині, мали напівкустарний ремісничий характер. Наприкінці 1920 року володимирський повітовий староста у своєму звіті писав, що економічне життя в стані застою. У місті є невеликий завод сільськогосподарських машин, але через відсутність матеріалів він не працює. У 1939 році тут було 6 млинів, 2 тартаки, 5 цегелень і майстерні — 7 бетоноробних, ливарна, механічна, столярна, шевська, кравецька, а також пекарні і кілька дрібних підприємств по виробництву цукерок, мила, свічок, газованої води тощо, які мали примітивне устаткування.
Голод, злидні, неможливість знайти роботу — ось що принесли польські окупанти трудящим. Особливо переслідувалося українське населення. Правлячі кола Польщі всіма засобами придушували українську культуру, здійснювали політику насильницького ополячування. Українців, які не хотіли переходити в католицтво, звільняли з роботи. Так, у березні 1922 року було усунуто з посад у державних установах міста 8 українців. Діти не могли вчитися рідною мовою, оскільки жодної української школи не існувало. За станом на 1 лютого 1929 року у Володимирі-Волинському працювало 7 загальних шкіл з 7-річним строком навчання, одна гімназія і одна ремісничо-промислова школа, яка готувала робітників масових професій. В 1932 році відкрилась приватна гімназія. В усіх учбових закладах навчання провадилося польською мовою.
Ніхто не дбав про охорону здоров’я населення. Щоправда, в місті було 2 амбулаторії, в яких працювало по одному лікарю і одній медсестрі, лікарня, штат якої складався з 3 лікарів і 6 чоловік середнього медичного персоналу, і приватний пологовий будинок на 10 ліжок. Але за медичну допомогу треба було платити великі гроші.
Тяжке економічне становище, нещадна експлуатація, безправ’я викликали гострий протест трудящих. Вони вели наполегливу революційну боротьбу за своє соціальне й національне визволення, яка значно посилилась після утворення в 1923 році у Володимирі-Волинському комуністичного осередку, до складу якого входило 20 чоловік.
Засновниками його були Д. В. Білецький, М. Яворський, В. І. Крайц, М. А. Панасевич, Й. К. Панасевич, Г. Л. Маковський та інші. Тоді ж була створена й комсомольська організація, яка провадила роботу під керівництвом партійної організації. В січні 1924 року в місті за участю відомого діяча комуністичного руху керівника комуністів Холмщини О. О. Ясинського та посла сейму комуніста А. Пащука відбулась повітова конференція, яка створила повітову партійну організацію. До складу повітового комітету КПЗУ, обраного на конференції, входили М. Яворський, В. Крайц та інші. 30—31 березня 1925 року в місті працювала конференція Волинської окружної організації КПЗУ, в якій взяли участь делегати Горохівської, Володимир-Волинської, Луцької, Любомльської, Голобської і Ковельської повітових організацій.
Однією з форм революційної агітації комуністів серед мас було вивішування червоних прапорів і транспарантів з нагоди різних подій та пам’ятних дат, а також розповсюдження комуністичних листівок. Так, наприкінці 1923 року на вулицях міста з’явились відозви Комуністичної партії Польщі, які повідомляли трудящих про рішення II з’їзду партії і закликали до боротьби проти буржуазно-поміщицького уряду. 11 серпня 1925 року у Володимирі-Волинському були вивішені червоні прапори і транспаранти з революційними лозунгами.
Щоб припинити наростання революційного руху, залякати трудящих і паралізувати їх волю до боротьби, польський уряд вирішив завдати удару по КПЗУ. Для цього він організував ряд великих судових процесів над комуністами. Один із таких процесів відбувся в 1926—1927 рр. у Володимирі-Волинському. Це так званий «процес 151». Польська дефензива посадила на лаву підсудних велику групу самовідданих борців за народну справу, уродженців міста й повіту. Підсудні, як зазначалось у вироці, звинувачувались у тому, що вони в 1924—1925 рр. були членами КПЗУ, «створеної з метою повалення існуючого в Польщі ладу за допомогою введення шляхом збройного перевороту диктатури пролетаріату у формі робітничо-селянських рад, а також відриву від Польщі східних земель, насамперед Волині, і приєднання їх до Радянської України». Ще до початку процесу польські власті, побоюючись революційних заворушень, стягнули у Володимир-Волинський не тільки поліцію з навколишніх повітів, а й просили прислати кількасот солдатів з Ковеля.
Підсудні мужньо трималися на суді, викривали жахливі методи попереднього слідства, катування і знущання поліції над в’язнями. На цьому грунті 25 листопада 1926 року між обвинуваченими та судом виник конфлікт, який вилився у грізний вибух обурення підсудних. Всі в’язні заспівали революційну пісню «Шалійте, шалійте, скажені кати!». Судді і прокурор так перелякалися, що, перекидаючи стільці, повтікали. Засідання суду було перервано. Пілсудчики намагались якомога скоріше закінчити процес, допит свідків робився наспіх, причому з’ясувалося, що катували не тільки в’язнів, а й свідків.
Трудящі міста уважно стежили за ходом судового процесу, виявляли щире співчуття революційним борцям. Напередодні суду Центральний комітет КПЗУ випустив спеціальну листівку «Кати судять!». «151 волинський робітник і селянин, — писалося в листівці,— стануть перед панським судом за те, що організовувались до боротьби за землю і волю, за краще завтра, що ставали у ряди Комуністичної партії Західної України». Розповівши про тяжке становище робітників і селян, про переслідування українського населення, листівка закликала підняти могутній голос протесту проти терору, насильства, знущань, проти фашизму і війни, за возз’єднання з Радянською Україною. В ніч з 12 на 13 листопада 1926 року листівки у великій кількості були розповсюджені по місту і трудящі взнали правду про судовий процес над борцями за народну справу.
Володимир-Волинський процес набрав міжнародного характеру, за ним стежила світова прогресивна преса і громадськість. Радянські газети «Правда», «Комуніст» та інші не раз вміщували на своїх сторінках повідомлення про хід процесу. В Харкові за ініціативою окружкому МОДРу відбувся великий мітинг протесту проти нелюдських катувань та знущань над робітниками і селянами Західної України.
Фашистський суд жорстоко розправився з патріотами: 9 чоловік було засуджено до довічного ув’язнення, 115 чоловік — на різні строки — від 4 до 15 років. Серед підсудних було 12 жителів Володимира-Волинського, зокрема В. Крайц, В. Вишневський, М. Панасевич, Д. Білецький, Г. Маковський та інші.
В період економічної кризи 1929—1933 рр., коли ще більше погіршилося становище робітників, посилився страйковий рух. Так, у 1930 році у Володимирі-Волинському страйкували пекарі, а також теслярі майстерні Айзена, в 1934 році знову страйкували пекарі і робітники швейних підприємств. 25 березня 1935 року припинили роботу 30 робітників кравецьких майстерень. Вони вимагали підвищити заробітну плату, і власники майстерень змушені були погодитись на це.
Піднімаючи трудящі маси на революційну боротьбу, комуністи спирались на профспілки, які виникли в місті. В 1936 році тут існували профспілки кравців, будівельників, деревообробників, пекарів, друкарів, транспортних робітників. Через профспілки комуністи зміцнювали свої зв’язки з народними масами, створювали там свої фракції. «Червоні фракції» організувались у профспілках кравців, пекарів, друкарів.
Готуючись відзначити міжнародне свято пролетарської солідарності — 1 Травня, партійна організація залучила до цього профспілки, які 23, 27 і 29 квітня 1935 року провели збори робітників. 29 квітня поліція вдерлась у приміщення профспілки деревообробників, де відбувалися в той час збори, і заарештувала 12 чоловік. Крім того, в селах повіту схопили і ув’язнили 9 найактивніших членів КПЗУ. Репресивні заходи поліції значною мірою паралізували діяльність парторганізації, і масовий виступ у день 1 Травня не відбувся, але революційна боротьба не припинилася. 29 лютого 1936 року застрайкували 52 робітники тартака Юзенхена і добились підвищення оплати праці; 2 листопада 1937 року розпочався страйк теслярів, що входили в профспілку деревообробників, 5 листопада до них приєдналися робітники міських млинів. У 1937 році страйкували робітники кравецьких майстерень.
Боротьба дедалі більше набирала політичного характеру. Так, 1 травня 1938 року у Володимирі-Волинському відбулись демонстрація і мітинг під лозунгами: «Геть фашизм!», «Розпустити сейм і сенат!», «Змінити зовнішню політику уряду!», «Хліба і роботи!», «Хай живе возз’єднання Західної України з Радянською Україною!».
У пам’ятні вересневі дні 1939 року над стародавнім містом зійшло сонце свободи: Волинь навіки з’єдналася з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. 19 вересня 1939 року радянські війська вступили у Володимир-Волинський. Населення міста радісно зустрічало своїх визволителів. На багатотисячному мітингу, що відбувся 20 вересня, трудящі гаряче дякували Комуністичній партії, Радянському уряду, Червоній Армії за визволення від соціального і національного гніту.
Для керівництва господарським і культурним життям міста було створено тимчасове управління, а для охорони громадського порядку — робітничу гвардію. 4 жовтня 1939 року в місті вийшов перший номер газети «Червоний прапор».
Господарський відділ управління почав налагоджувати роботу підприємств і торгівлі, насамперед для міської бідноти організував допомогу продуктами харчування. В місті відкрились культурно-освітні заклади. 4 жовтня уже розпочалося навчання в трьох школах. 6 жовтня в міському кінотеатрі демонструвався кінофільм «Ленін у Жовтні». На початку листопада постановкою п’єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка» почав діяльність український драматичний театр.
22 жовтня 1939 року жителі Володимира-Волинського на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні обирали депутатів Народних Зборів, які мали вирішити долю Західної України. Передвиборна кампанія сприяла залученню до активного політичного життя всіх верств населення. В день виборів трудящі виявили високу політичну активність. Уже до 14 години проголосувало понад 70 проц. виборців. В усіх шести виборчих округах були обрані депутати Народних Зборів Західної України. 25 жовтня в місті відбувся мітинг, присвячений проводам депутатів, які виїжджали до Львова.
Після прийняття західних областей України до складу Радянського Союзу і возз’єднання з Українською РСР у Володимирі-Волинському були створені нові органи влади. В грудні 1939 року Волинський облвиконком затвердив склад повітового виконавчого комітету на чолі з Т. І. Поповим. Тоді ж Волинський обком КП(б)У затвердив склад бюро повітового комітету КП(б)У, першим секретарем якого став К. Г. Тесленко.
20 січня 1940 року, відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР про ліквідацію повітів і утворення районів, Володимир-Волинський став районним центром. У місті налагоджувалось і розгорталося нове, радянське життя. На основі рішення Народних Зборів було націоналізовано банк, а 27 грудня 1939 року відкрито філію Держбанку СРСР. У власність народу передано ряд підприємств та магазинів. Ставали до ладу нові промислові підприємства, розширювали виробництво старі.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5