Хуст, Хустський район, Закарпатська область (продовження)
У листопаді 1938 року фашистська Угорщина окупувала західну частину Закарпаття. На решті території краю верховоди буржуазно-націоналістичних партій проголосили т. зв. автономну республіку — «Карпатську Україну». На чолі її маріонеткового «уряду», який розміщався в Хусті, став запеклий український буржуазний націоналіст А. Волошин. Та зрадники інтересів трудящих протрималися не довго. Коли вони зіграли свою роль, їх гітлерівці викинули на смітник.
15 березня 1939 року Хуст був окупований військами фашистської Угорщини. Почалась одна з найбільш трагічних сторінок в історії Хуста. Настали чорні дні фашистської неволі. Місто вкрилось шибеницями. Багато жителів, серед них комуністів, активних учасників революційного руху, кинуто до в’язниць концентраційних таборів. Публічні страти і катування проводились майже кожного дня. Тільки за перший місяць окупації фашисти стратили 100 чоловік.
Тяжким було й матеріальне становище населення в період окупації. У Хусті працювала тільки невелика меблева фабрика, власником якої був І. Дункель, вона мала всього 100 робітників, діяв цегельниіі завод, що належав підприємцеві Б. Давидовичу.
Велика кількість населення не могла знайти роботи. Тільки в лютому 1940 року було 600 чол. безробітних. Всі вони були приречені на голодне животіння. У фашистське рабство з Хуста за роки окупації було вигнано 7836 чоловік.
Уникаючи переслідувань від угорських фашистів, багато комуністів, молодих патріотів емігрувало до СPСP. Серед молоді було чимало призовників, які не бажали йти до армії фашистської Угорщини. Це також був своєрідний опір фашистському режимові.
Донесення урядовців у 1940 році сповнені панічних повідомлень про зростання «прорадянських і прокомуністичних симпатій» серед трудящих Закарпаття. «Безперечним є те, що сусідство з Радянським Союзом помітно впливає на окремі верстви населення, особливо на робітників і бідноту, які в більшості і до цього часу голосували за комуністичну партію»,— писав начальник Хустського окружного управління 24 грудня 1939 року.
Хустський нотаріат у звіті за другий квартал 1940 року визнавав, що «населення гірських та долинських сіл таємно симпатизує Росії». Далі в повідомленні підкреслювалось, що русинське населення день у день все відвертіше і гостріше виступало проти місцевих властей. Про це свідчив той факт, що в Хусті жандарми насмілювалися виходити на вулиці лише групами (по 4 чоловіки), бо на них «нападають з-за рогу». Хортисти жорстоко розправлялися з трудящими. У першому кварталі 1940 року в Хусті заарештовано або притягнуто до відповідальності 860 чоловік.
Біля сіл Рокосова і Кривої фашисти побудували концентраційний табір, в якому катували людей: били нагайками, пекли розпеченим залізом, заганяли голки під нігті, підвішували за ноги. Непритомні тіла кидали в Тису. Та репресії не зломили волі трудящих боротись проти фашизму. Вони глибоко вірили, жили надією, що за допомогою героїчного радянського народу доб’ються свого визволення. 12 квітня 1941 року розпочався страйк їздових лісового управління з вимогою підвищити заробітну плату. Головний нотар вимагав від окружного начальника звільнити їздових з роботи. Ця міра покарання потрібна була йому ще й тому, писав він, що «в самому місті нестерпне становище, отже, слід було б показати суворий приклад для відвернення можливих повторень подібних явищ».
Особливо посилилась боротьба трудящих під керівництвом комуністів у період, коли в серпні 1943 року в районі Хуста висадилася група партизанів-десантників на чолі з Ференцом Патакі. Партизани швидко встановили зв’язок з підпільною атифашистською групою, в складі якої був військовослужбовець М. Сокач, що носив форму офіцера угорської армії. Сокачу неодноразово доводилося «прочісувати» ліси в районі «лінії Арпада». Використовуючи нагоду, він фіксував на карті замасковані в лісах доти, залізобетонні укріплення, мінні поля. Всі відомості військового характеру та копії окремих документів він передавав через працівників хустської пошти партизанській групі, а та в свою чергу по рації — в Москву та Український штаб партизанського руху.
Підпільникам і народним месникам допомагали робітники та селяни міста, які постачали їм продовольство і одяг, часто переховували і лікували поранених (напр., чеха В. Цемпера — «Андрія») тощо. Тютюновий ларьок вдови Ганни Логойди у Хусті став своєрідним партизанським штабом. В рядах підпільників боролися шість братів і сестер Іллі Сірка, шість членів сім’ї Ганни Логойди.
В кінці 1943 року хустська група налічувала вже 110 підпільників. На озброєнні народні месники мали 25 гвинтівок, 26 пістолетів, ручний кулемет, 3 автомати, 106 гранат, 10 тис. патронів, 2 рації, вибухівку. Партизани встановили зв’язок з антифашистськими організаціями Хустського округу, а також з організацією студентів-закарпатців у Будапешті. До складу будапештської підпільної групи входили поет Д. Вакаров, Ю. Логойда, В. Орос, І. Вейконь, І. Логай, О. Заяць, яких потім фашисти замучили в концтаборах.
Окупантам все ж вдалося натрапити на слід хустських підпільників. В ніч з 27 на 28 лютого 1944 року будинок Логойди, куди прийшли підпільники до хворого В. Цемпера, щоб перевести його на іншу конспіративну квартиру, був оточений фашистами. Народні месники мужньо оборонялися, але в нерівному бою загинули. Кати вбили партизанів С. Чижмаря, С. Лизанця і В. Цемпера, по-звірячому розправилися з Оленою і Юрієм Логойдами та 82-річною бабусею Ганною Лавкай. Схоплено було пораненого Гаврила Логойду, а також його сестер Марію і Ганну та їх матір. З усієї сім’ї Логойд лише Ганна, з дуже підірваним здоров’ям у концтаборах, залишилась живою.
В масових облавах та арештах фашисти затримали в Хусті і навколишніх селах близько 150 чоловік. Після жорстоких катувань у застінках контррозвідки та в’язницях хортисти влаштували масовий судовий процес в Сігеті. 25 квітня 1944 року були розстріляні В. Чижмар, В. Жупан, М. Сірко, М. Сокач, іншим страту замінено багаторічним і довічним тюремним ув’язненням.
17 червня 1944 року в Хусті окупанти вчинили публічний розстріл патріотів. У той кривавий день загинули В. Попадинець, І. Гангур, М. Калинин, М. Батик, І. Дякун та інші підпільники. Але їхні масові репресії, терор не злякали мужніх героїв опору. Опір фашистам набирав найрізноманітніших форм. 15 червня 1944 року хустські робітники спалили 42 бочки пального на нафтоперегонному заводі. Мужніх бійців окрилювали успіхи на фронтах героїчної Червоної Армії, яка швидко наближалась до Карпат.
24 жовтня 1944 року доблесні війська 17-го гвардійського стрілецького корпусу 4-го Українського фронту принесли в Хуст сподівану волю. Трудящі міста з великою радістю зустрічали воїнів-визволителів. На багатьох будинках на честь визволення майоріли червоні прапори.
29 жовтня 1944 року на масовому мітингу трудящих міста створено Народний комітет. До його складу увійшли старі комуністи, активні учасники класової боротьби в умовах буржуазного ладу І. Величко, О. Тимко, О. Рущак, В. Величко, Е. Богут та інші. Міський Народний комітет під керівництвом окружкому партії проводив роботу, спрямовану на відбудову народного господарства, налагодження роботи шкіл, торгівлі, подання допомоги частинам Червоної Армії щодо ремонту шляхів тощо. Було націоналізовано промислові підприємства, транспорт, зв’язок. Молодь добровільно вступала до Червоної Армії. До її лав та до Чехословацького корпусу пішло 458 жителів міста.
За бойові заслуги на фронтах Великої Вітчизняної війни багато хустських добровольців нагороджено високими урядовими нагородами. Серед них — В. Величка, Ю. Джумурата, М. Величка та багатьох інших.
15 листопада 1944 року Народний комітет прийняв резолюцію, в якій робітники і селяни, представники інтелігенції одностайно вимагали возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Рух за возз’єднання у місті набрав загальнонародного характеру. В резолюції установчих зборів Хустського окружного Народного комітету було вказано: «Наш народ живе тепер одним бажанням — якнайшвидше здійснити свою мрію про приєднання до Радянської України».
26 листопада 1944 року, в день відкриття в Мукачевому Першого з’їзду Народних комітетів, в Хусті, на майдані біля кінотеатру «Перемога», було поховано останки хустських партизанів.
«Наші сини і дочки, з якими ми нині прощаємось,— говорили промовці на траурному мітингу, — вже проголосували своїм життям за возз’єднання з рідною матір’ю — Україною. Клянемось над цими дорогими могилами, що ми не зрадимо вам, дорогі земляки!».
За рішенням міської Ради від 12 січня 1945 року в Хусті створено народну дружину. Цю ділянку роботи очолив досвідчений комуніст О. Тимко. Крім того, при міськраді працювали комісії по благоустрою, розподілу продовольчих товарів серед населення та інші.
За роки Радянської влади Хуст став промисловим містом. В перші роки після возз’єднання почали зростати промислові підприємства. На лісопильному заводі працювало у 1945 році 105 робітників, в артілі «Воля» — 52 робітники, на взуттєвій фабриці — 28 робітників, 35 учнів, 5 службовців. Промисловість міста тільки зароджувалась, розвивалась. Будувались нові і реконструювались старі підприємства. Серед них фетрофільцева фабрика, меблевий комбінат та інші.
Меблевий комбінат з року в рік збільшував випуск валової продукції. Якщо в 1946 році підприємство випустило валової продукції на 22 тис. крб., у 1963 році — на 2657 тис. крб., то у 1966 році — на 4 млн. Обсяг продукції у 1966 році в порівнянні з 1965 роком зріс на 12 процентів. На підприємстві в той час працювало 900 чол. На протязі багатьох років кращими трудівниками комбінату були комуністи О. Петрова, І. Гаврило, О. Потапов та інші. Колектив комбінату одержував і одержує постійну допомогу від підприємств РРФСР, Білорусії, Латвії та інших республік країни, а також з ЧССР та НДР.
На комбінаті в 1966 році працювало 10 бригад комуністичної праці, 150 працівників було удостоєно звання ударників комуністичної праці.
За успішне виконання взятих соціалістичних зобов’язань на честь 50-річчя Великого Жовтня меблевий комбінат у листопаді 1967 року нагороджено пам’ятним Червоним прапором райкому КП України і райвиконкому.
Гордістю міста є фетрофільцева фабрика, створена у 1945 році на базі приватної майстерні, яка виготовляла капелюхи з напівфабрикатів. На початку свого існування вона виготовляла зарік 12 тис. жіночих ковпаків трьох видів. До 1952 року на підприємстві поряд з капелюшним існувало і швейне виробництво.
У 1963 році на фабриці виготовлено 516 тис. жіночих і чоловічих головних уборів тридцяти видів. Валовий випуск продукції підприємства у 1965 році становив 7,8 млн. крб. Після реконструкції фабрики у 1967—1968 рр. випуск продукції збільшився майже у 2 рази. У 1967 році фабрика випускала 60 видів ковпаків та капелюхів. Кількість робітників зросла у 1968 році до 1200 чоловік.
Фабрика оснащена найновішим обладнанням, у виробництво впроваджено штучні матеріали: лавсан, нітрон, прелан. Працюють кваліфіковані кадри робітників, інженерів, техніків. У 1967 році 250 робітників мали вищу та незакінчену вищу і середню освіту. 11 чоловік навчалися у вузах, понад 40 — відвідували технікуми та середні школи робітничої молоді.
Далеко за межами району відоме ім’я бригадира першої в області бригади комуністичної праці М. К. Енеді, яка була депутатом Верховної Ради СРСР шостого скликання і нагороджена за трудові успіхи орденом Леніна. З року в рік хороших виробничих успіхів домагаються комуністи А. Топтей, А. Гречка, М. Вакаров, В. Корис, А. Бучок, Е. Крайник та багато інших трудівників.
Робітники підприємства змагаються з колективом Воскресенської фабрики Московської області. Дружба між ними почалася у 1948 році. Робітники Воскресенської фабрики допомагали встановлювати устаткування, освоювати нові види продукції, ділилися своїм досвідом.
У 1966 році колектив фабрики налагодив дружні зв’язки з робітниками фірми «Хема Пол» — підприєїмством по експорту і імпорту хімічних товарів і сировини з міста Праги. Чехословацькі друзі в 1967 році надіслали колективу фабрики 28 взірців фарбування, після випробування деякі з них були впроваджені у виробництво.
Хустські фетровики обмінюються досвідом і з колективом спорідненого підприємства «Тонак» з м. Нового Ічена та хімічною фірмою «Хематол» ЧССР. Наприкінці 1966 року чехословацькі друзі надіслали запчастини для швейних машин, нові взірці виробів, фарби.
Далеко за межами Закарпаття відома продукція Хустської фетрофільцевої фабрики. Вироби хустських. фетровиків не раз демонструвались на міжнародних виставках-ярмарках у різних країнах світу. Продукція експонувалася, зокрема, на міжнародних виставках в Загребі (Югославія) 1953 року, в Марселі (Франція) 1965 року, Брюсселі (Бельгія), Лейпцігу (НДР). У Москві на виставці досягнень народного господарства вироби фабрики удостоєні 4 великих і 4 малих срібних медалей, кількох бронзових медалей, а також диплому третього ступеня. У 1967 році продукція фабрики демонструвалась на Всесвітній виставці у Монреалі.
За успішне виконання семирічного плану в 1966 році робітниця валяльного цеху Г. Комар нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, інженер експериментальної групи Т. Лацман — орденом «Знак Пошани» та інші. За досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня колективу фетрофільцевої фабрики вручено на вічне збереження пам’ятний Червоний прапор Закарпатського обкому КП України, облвиконкому та облпрофради.
Великих успіхів у роботі добиваються хустські цегельники. Одне з найстаріших підприємств, побудоване в 1909 році багатієм Ш. Давидовичем, Хустська цегельня, багато років працювала сезонно, з великими перебоями. На роботі було зайнято лише до 50 робітників. В перші роки Радянської влади завод реконструйовано, побудовано нові об’єкти. Розширився асортимент продукції, зокрема освоєно виробництво гончарної черепиці і керамічних дренажних труб. Ветерани підприємства Ф. Величко, І. Вайнраух, І. Ковач, І. Боклаганич та інші на протязі багатьох років були прикладом в роботі, гордістю колективу. Випуск продукції за період з 1946 по 1967 рік збільшився в 10 разів. Колектив цегельників міста підтримує тісні зв’язки з Кошіцьким цегельно-черепичним заводом, представники якого бували в Хусті.
Швидкими темпами розвивається виробництво на побудованому в роки другої післявоєнної п’ятирічки керамічному заводі. У 1964 році тут розпочалося освоєння нової продукції — т. зв. біофільтрів для хімічної та інших галузей виробництва. Технолог заводу Б. Кулинич побував у Ленінградському керамічному інституті, докладно вивчив технологію, привіз звідти креслення. Російські брати дали також окремі механізми для виготовлення біофільтрів.
За допомогою ленінградців було повністю освоєно виробництво біофільтрів, які використовуються підприємствами великої хімії. Директор заводу П. І. Снітар теж вніс певний вклад в справу кращого освоєння випуску нової продукції. Він на протязі кількох років — кращий раціоналізатор міста, удостоєний звання заслуженого раціоналізатора УРСР. Продукція підприємства надсилається для реалізації майже в усі кінці Радянського Союзу. У 1967 році на заводі освоєно знаменитий «патрон здоров’я» — складну керамічну місткість, за допомогою якої очищається вода в різних водоймах. Тисячі цих виробів несуть службу навіть в ариках Узбекистану. До кінця п’ятирічки випуск цієї продукції буде збільшено майже удвічі.
Великими підприємствами міста є взуттєва фабрика, лісозавод та інші. На місці взуттєвої фабрики у 1946 році була невеличка майстерня, яка переросла у високомеханізоване підприємство. Переважна частина обладнання виготовлена в Ленінграді на заводі «Вперед», а також чехословацькою фірмою «Світ», підприємствами НДР. У 1967 році на цьому підприємстві працювало 1230 чол. Взуттєва фабрика того ж року випустила продукції на 7 млн. крб., тоді як у 1945 році — лише на 1,5 тис. карбованців.
За виконання соціалістичних зобов’язань на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції колектив фабрики нагороджено Червоним прапором обкому КП України, облвиконкому та облпрофради.
Хорошим попитом у трудящих країни користується продукція спортивно-галантерейної фабрики, створеної в 1965 році. Колектив підприємства добивається високих показників у роботі.
На фабриці в 1967 році працювало 4 бригади і 162 ударники комуністичної праці. Випуск продукції у 1966 році збільшився на 25,4 проц. в порівнянні з 1965 роком.
У 1967 році приріст валової продукції підприємств міста становив 10 проц. в порівнянні з 1966 роком. Протягом року збудовано нові цехи на меблевому комбінаті, спортивно-галантерейній фабриці, керамічному заводі й інших підприємствах.
У 1968 році став до ладу плодоконсервний завод потужністю 10 млн. банок консервів на рік. У тому ж році завершено реконструкцію цегельно-черепичного заводу, маслозаводу та інших об’єктів. Наприкінці п’ятирічки (1970 р.) стане до ладу завод поліхлорвінілової плівки, на якому працюватиме 2 тис. робітників.
За роки Радянської влади докорінно змінилося життя селян. Переконавшись у перевазі колективного господарства, в жовтні 1948 року на загальних зборах селян створено ініціативну групу по організації колгоспу. Першими вступили до нього Й. Соколович, Й. Джумурат, Г. Гендей, Г. Гаврило, Ю. Штефуца й інші. Спочатку в місті організовано три колгоспи: ім. Кірова, ім. Калініна, «Нове життя». У 1951 році вони об’єднались у велике колективне господарство імені Леніна. В 1959 році до цього колгоспу приєднались артілі «Більшовик» села Бороняви та ім. Жданова с. Рокосова і створено велике багатогалузеве господарство колгосп «Ленінський шлях». У 1965 році артіль мала 9367 га сільськогосподарських угідь, 2277 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 803 корови, 1919 овець, 1030 свиней.
З року в рік підвищується врожайність сільськогосподарських культур, яка зростає за рахунок механізації, впровадження агротехніки, передових методів вирощування сільськогосподарських культур. У 1961 — 1966 роках колгосп одержував в середньому з гектара по 20 цнт пшениці, 25 цнт жита, 58 цнт кукурудзи, по 190—200 цнт картоплі. Провідною галуззю артільного виробництва тут є садівництво. Колгосп має 370 га плодоносних та 1172 га молодих садів.
В артілі виросли нові люди, передовики виробництва, майстри вирощування високих врожаїв сільськогосподарських культур. У 1963 році депутат обласної Ради Марія Кривенка з своєю ланкою виростила врожай кукурудзи по 91 цнт з га, ланковий М. Корпош зібрав по 80 цнт кукурудзи, а ланковий І. Величко виростив рекордний для колгоспів району урожай картоплі по 283 цнт з га. У 1967 році в колгоспі було зібрано по 32,9 цнт озимої пшениці, по 24 цнт озимого жита, 25 цнт озимого ячменю. Особливо хороших успіхів добились ланки М. Кривської, М. Корпош, М. Поп, І. Кешпі, І. Величко.
На той час значно зросла і продуктивність тваринництва, прибутки від якого у 1967 році становили понад 100 тис. карбованців.
Підвищилась оплата праці колгоспників. Доярки у 1967 році заробляли в середньому по 90 крб., а працівники свиноферми— 120 крб. на місяць. На 20 проц. в порівнянні з 1966 роком збільшилась оплата праці садоводів і рільників. Оплата людинодня в 1963 році становила 1,7 крб., а у 1968 році — 3 крб. 50 копійок.
Батьківщина високо оцінила трудові подвиги людей. Тільки у 1965—1966 рр. 9 членів артілі нагороджено орденами і медалями СРСР. Серед них М. А. Корпош — орденом Леніна, М. М. Меренко — орденом Трудового Червоного Прапора. Тракториста П. П. Ерфана у 1967 році обрано депутатом Верховної Ради УРСР. З великою пошаною ставляться в колгоспі і до передової доярки М. Пекар, яку нагороджено орденом Леніна та орденом «Знак Пошани», двома срібними медалями Виставки досягнень народного господарства СРСР і удостоєна почесного звання заслуженого тваринника республіки.
Куди б ви не пішли у цьому колгоспі: чи на поле, на тік, на ферму — всюди побачите багато машин, механізмів агрегатів. Одних тільки тракторів у 1967 році було 16. Артіль має 5 комбайнів, 24 автомашини та чимало іншої сільськогосподарської техніки.
Помолодів і виріс за роки Радянської влади Хуст. Проведено велику роботу по його впорядкуванню. До визволення міста Червоною Армією тут не було жодного скверу, парку. Лише одна вулиця була озеленена і кілька замощено твердим покриттям. На благоустрій міста держава відпускає значні кошти. Якщо в 1947 році на впорядкування міста витрачено 56 тис. крб., то в 1963 році —120 тис. крб. У місті розбито 8 нових скверів, закладено комсомольський парк площею 1,5 га. З 1947 по 1963 рік проведено ремонт та будівництво 43 вулиць міста.
В центрі міста побудовано пам’ятник радянським воїнам-визволителям і партизанам, що загинули від рук фашистів у роки другої світової війни. Трудящі міста старанно доглядають могили воїнів-визволителів. Щороку 9 травня, в День
Перемоги, біля пам’ятника відбуваються мітинги, біля його підніжжя виростають гори квітів. Вінки і квіти на могили приносять також і в дні революційних свят. До 50-річчя Великого Жовтня в Хусті на кошти, зібрані комсомольцями, встановлено пам’ятний бюст поету-революціонеру Д. Вокарову.
За період з 1946 по 1967 рік у місті побудовано близько 2 тис. будинків. Лише в 1964—1967 рр. здано в експлуатацію 150 нових квартир. Будівництво розширюється з року в рік. Тільки в ювілейному 1967 році на спорудження промислових, соціально-культурних та побутових об’єктів міста і сіл району асигновано 7 млн. карбованців.
Свідченням зростання добробуту трудящих є збільшення товарообігу, який у 1967 році на душу міського населення лише по міськзмішторгу зріс на 39 крб. (в порівнянні з 1966 роком) і складав 415 крб. У тому ж 1967 році в місті відкрито їдальні на меблевому комбінаті, фетрофільцевій і взуттєвій фабриках, при середній школі. Побудовано ресторан «Тиса».
З року в рік зростає сітка лікувальних закладів. Після визволення Закарпаття в Хусті відкрито районну лікарню, тубдиспансер, зубопротезний кабінет, санепідстанцію, фельдшерсько-акушерські пункти. Якщо до 1945 року в місті працювало лише декілька лікарів і 20 чоловік з середньою медичною освітою, то в 1967 році було 70 лікарів і 230 чол. середнього медичного персоналу. Зростають витрати держави на лікування трудящих.
У 1967 році в Хусті розпочато будівництво районної лікарні на 240 місць, міжколгоспного санаторію, нових дитячих дошкільних закладів. Серед медичних працівників міста заслуженим авторитетом і повагою користуються невролог С. П. Гудак, терапевт О. І. Кузнецова, головний лікар району О. Ф. Віцинський та інші.
Медичний персонал і вся громадськість міста виявляють велике піклування про дошкільнят. До їх послуг 11 дитячих садків і ясел, в яких працюють кваліфіковані вихователі.
Широкого розвитку тут набирає спорт. У 1967 році в Хусті було 35 низових фізкультурних колективів. Крім футбола, який є улюбленим і найбільш масовим видом спорту молоді, розвиваються баскетбол, настільний теніс, легка й важка атлетика, художня гімнастика. У місті є стадіон спортивного товариства «Авангард». Щороку проводяться спартакіади здоров’я, в яких беруть участь всі низові колективи. На 1 січня 1968 року в місті налічувалося 9039 спортсменів, серед них 2764 — розрядники і значківці.
Великих успіхів досягнуто в галузі освіти й культури. У 1966 році в Хусті працювало понад 600 чоловік з вищою освітою, тоді як до Радянської влади тут було лише 29 чол. Сотні юнаків і дівчат міста одержали вищу освіту. Шестеро дітей селянина-бідняка М. Топтея здобули дипломи про середню та вищу освіту. Дві дочки Марія і Ганна — кращі робітниці фетрофільцевої фабрики. За невтомну працю Ганну у 1966 році нагороджено орденом Леніна. Син Юрій — один з кращих ліка-рів-стоматологів міста. Всі семеро дітей колишнього робітника електромережі І. Куштана також одержали відповідну освіту.
У 1967 році в Хусті працювало 5 середніх, одна восьмирічна і 5 початкових шкіл, в яких навчалось 5136 учнів. Крім того, працюють і найбільша в області школа-інтернат, школа робітничої молоді на 340 учнів, заочна семирічна школа на 140 учнів. В усіх цих школах в тому ж році працювало 307 учителів. За сумлінну працю вчитель географії, директор школи-інтернату І. Магула, директор середньої школи № 1 І. В. Курбатов удостоєні ордена Леніна. Вчительці О. Шуліко надано почесне звання заслуженого вчителя школи Української РСР.
Серед найбільших середніх спеціальних учбових закладів міста є Хустський лісотехнічний технікум, який відкрито у 1947 році. За час свого існування він випустив 2700 спеціалістів: технологів лісозаготівель і механіків по ремонту й експлуатації лісозаготівельних машин. Учбовий заклад готує також спеціалістів для меблевих підприємств, техніків по хімічній переробці деревини.
В місті працюють медичне, культурно-освітнє, професійно-технічне і технічне училища, в яких навчається 3100 юнаків і дівчат. Учбові заклади готують кадри для культурно-освітніх установ, медичних закладів області, випускають швейників, будівельників, меблевиків.
Створено всі умови і для культурного дозвілля та відпочинку трудящих. В 1968 році в Хусті функціонувало 4 клуби. В них працювало 60 колективів художньої самодіяльності, до складу яких входило понад півтори тисячі чоловік. Серед них самодіяльний народний театр і самодіяльний народний ансамбль «Вогник», які у 1967 році нагороджено Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Крім того, народний театр нагороджено Грамотою Президії Верховної Ради СРСР. Вони відомі не лише на Закарпатті, але й за його межами — в Києві, Москві, Ленінграді.
Місто має 3 кінотеатри, 23 бібліотеки, книжковий фонд яких становить понад 233 тис. томів. Послугами бібліотек у 1968 році користувалося понад 210 тис. чоловік. Трудящі Хуста на той час передплачували 36 тис. примірників газет і журналів.
На громадських засадах у 1963 році створено історико-краєзнавчий музей ім. Д. Вакарова. Експонати музею відображають історію розвитку міста від сивої давнини і до наших днів. У 1965—1968 рр. поблизу р. Хустець під час будівельних робіт знайдено ядра артилерії замка. На глибині двох метрів екскаваторник Іван Бринзей у 1967 році знайшов бронзову фігуру «Божок», яка, ймовірно, належала комусь з вожаків татаро-монгольського нашестя XIII століття. Крім того, знайдено чимало різноманітної зброї, яка належала охоронцям Хустського замку.
В одній з кімнат експонати відображають боротьбу трудящих міста проти соціального і національного гніту за возз’єднання з Радянською Україною. Є також багато матеріалів, які розповідають про досягнення міста і району в розвитку промисловості, сільського господарства і культури за роки Радянської влади. Керує роботою музею старий комуніст О. І. Рущак, який розповідає екскурсантам цікаву історію про рідне місто. За час існування музею його відвідало понад 132 тис. чоловік.
Важлива роль у справі розгортання змагання, мобілізації мас на виконання завдань, поставлених партією і урядом, належить Хустській міській Раді депутатів трудящих. Депутати міськради стали глибше вникати в питання промислового і колгоспного виробництва, роботу шкіл, лікарень, дитячих закладів, клубів і бібліотек, торговельних підприємств. Великим помічником у роботі Ради стали постійні комісії, які залучили до своєї діяльності широкі кола активу. Свою роботу вони проводять в тісному зв’язку з виборцями.
Серед депутатів міськради найбільш активним народним обранцем зарекомендував себе персональний пенсіонер О. І. Рущак, який багато разів підряд обирається депутатом до Хустської міської Ради. Він завжди підтримує постійний зв’язок з виборцями, звітує перед ними про свою діяльність.
Партійна організація міста, яка об’єднує 73 первинні організації і налічує 1300 комуністів, невтомно бореться за дальше піднесення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. Активним помічником комуністів є завжди молодь. Комсомольська організація міста об’єднує 8852 члени ВЛКСМ.
Багату історію має стародавнє закарпатське місто Хуст. Складецо про нього чимало цікавих легенд, зокрема про його стрімку скелю-фортецю, що віками відбивала татарські набіги, про боротьбу населення проти ворожих нападів, прагнення трудової людини до великого, прекрасного і щасливого життя.
Трудівники Хуста під зорею Радянської влади продовжують творити нашу радянську легенду — реальну, живу, комуністичну дійсність. Вслухайтесь в неї, і ви почуєте її в ритмі роботи промислових підприємств, учбових закладів і будинків культури. Хвилюючі сторінки нашій радянській дійсності присвячують хустські літератори О. І. Маркуш і М. І. Рішко. Уродженець міста — український радянський письменник Олександр Маркуш написав у Хусті в 1944 році свої кращі твори «Мрійники» і «Лист матері», присвячені нашій радянській дійсності. Легенду творять також науковці, уродженці Хуста, які трудяться в різних містах країни. Легенда народжується в серці кожного трудівника древнього міста, який прагне зробити його ще красивішим. Радянська дійсність творить все нові й нові легенди.
О. В. ХЛАНТА, К. І. ПАРАНИЧ, Ю. І. ФЕНИНЕЦЬ