Люта, Великоберезнянський район, Закарпатська область
Люта — село, центр сільської Ради. Розташована в долині річки Лютянки, за 35 км від районного центру. Населення — 4208 чоловік.
Перші жителі в цих місцях появились близько середини XIII століття, коли виникло понад 25 поселень в Ужанській домінії. Всі села Ужанської домінії у 80-х роках XIII століття були віддані угорським королем Андрієм III ужанському жупану Петру Петуні, володіння якого в 1320 році перейшли до рук феодалів Другетів, союзників угорського короля Роберта Анжуйського. Другети володіли Лютою аж до XVII століття.
Основним заняттям жителів було скотарство та мисливство. На високогірних пасовищах вони випасали велику рогату худобу й овець. На розкорчованих землях сіяли овес, коноплі, садили бобові культури тощо. Вівчарі віддавали феодалу кожну двадцяту вівцю й половину бринзи. Гніт феодала дедалі посилювався. Вже на початку XVI століття жителям Лютої, як і інших верховинських сіл, забороняли полювати на диких звірів та птицю.
В кінці XVII століття в Лютій було 37 дворів, де жили 3 солтиси, 31 підданий, 2 желяри і 1 греко-католицький піп. Кожен солтис, будучи довіреною особою феодала в селі, володів двома наділами землі. Ця привілейована частина населення користувалася певними пільгами і була опорою феодала. їй належали кращі землі, вона платила менше податків. Щорічно солтиси Лютої за 2 наділи вносили по 4,5 флорина цензу, давали десятину від овець, на кухню приносили по 12 курей, 12 яєць, по 2 гуски, по 1 телиці, 8 коблів вівса та деякі інші продукти. Закріпачене селянство терпіло від малоземелля: 24 двори мали по половині, а 3 — по восьмій частині наділу. Проте податки платили великі: кожен по 3 флорини цензу і всі разом — т. зв. суху корчму й данину дякові — в середньому по 30 флоринів щорічно. Гроші вносилися два-три рази на рік, як правило, перед великими святами. Здавали селяни також десятину від свиней, баранів, кіз, двадцятину від овець, десятину від меду. Від наділу селяни відбували 3 дні панщини з тяглом на тиждень або вдвічі більше — без тягла. У косовицю від наділу потрібно було накосити, висушити і привезти на панський двір по 4 вози сіна. Панщину кріпаки відробляли не тільки на полях, а й на лісових промислах.
Не витримуючи такого гніту, селяни лишали своє господарство і тікали в неприступні місця або приєднувались до загонів опришків. У 1629—1630 рр. поблизу Лютої діяли опришки Лапшуна з Стужиці.
Після визвольної війни угорського народу 1703—1711 рр. Люта відійшла до Ужгородської державної домінії, управителі якої захопили всі ліси й кращі орні землі та пасовиська, а селянам залишили малородючу землю, за яку вони змушені були відбувати ще більші повинності. Крім панщини, розмір якої доходив до 3— 4 днів на тиждень, домінія, замість продуктової ренти, почала збирати грошову: по 3 крейцери від вівці, по 6 крейцерів від свині, по 7 крейцерів від кожного вулика бджіл. До того, кожен двір давав ще по 3 горстки конопель, по одному мішку, по підводі сіна, а також по кілька мірок вівса тощо. Селяни зобов’язані були виготовляти дранку, рубати ліс і перевозити деревину до Ужгорода своїм тяглом, годувати казенну худобу своїм сіном, а якщо вона гинула, платити по 1 форинту 59 крейцерів за кожну голову. На посилення експлуатації кріпаки відповідали втечами. На початку XVIII століття з Лютої втекло 32 чоловіки.
Після проведення урбаріальної реформи (60—70-і роки XVIII століття) становище селян ще більше погіршилося. Від них було відібрано частину найкращих земель. Якщо наприкінці XVII століття на один селянський двір приходилось в середньому по півнаділу, то у 80-х роках XVIII століття на кожен із 76 дворів припадало лише по 0,14 наділу. У кінці XVIII століття Люта належала до числа тих сіл Закарпаття, жителі яких найбільше терпіли від безземелля.
Протягом першої половини XIX століття Люта значно зросла. Тут налічувалося 109 дворів, в яких проживало 1014 чоловік. Все більша частина населення починала займатись ремеслом. З початку XIX століття в Лютій діяла лісопилка. Пила приводилась в рух верхньобійним водяним колесом. На лісопилці виготовляли дошки для спорудження жител та мостів. Інтенсивна розробка лісів була пов’язана в деякій мірі з німецькою колонізацією. В Люту прибули вихідці з Швабії: Райке, Лавер та інші, нащадки яких і по сьогодні проживають у селі. Внаслідок цього в Лютій значно розширилось виробництво дощок, дранки, клепки тощо. Використовували працю селян Лютої і на випалюванні вугілля, виробництві поташу та заготівлі лісу.
Ще в 1803 році селяни Лютої скаржилися на Ужгородську домінію, що, замість встановлених урбаріями 7 тижнів панщини на рік, вона вимагала по 21 тижню від наділу. Проте рік у рік домінія збільшувала панщину. В 1843 році селяни Лютої відробили на користь домінії 8469 днів панщини.
Хоча селяни й одержали особисту свободу в результаті революції 1848—1849 рр., економічне становище їх не тільки не поліпшилось, а значно погіршало. Комасація 60—70-х років XIX століття супроводилася захопленням Ужгородською домінією пасовиськ і кращих угідь. Селяни Лютої і сусідніх сіл у скарзі, поданій королю у 1866 році, писали, що комасація проводиться без урахування особливостей гірських районів і є згубною для населення, бо воно втратило частину землі, якої і до того не вистачало. Пасовиська настільки зменшилися, що тепер вони не можуть утримати навіть одну четверту частину поголів’я худоби. Проведене розмежування панських і селянських земель загрожувало, як писалося у скарзі селян,
їхньому існуванню. Вони вимагали переглянути наслідки комасації. Проте уряд не надав ніякого значення цим скаргам, і процес розорення і масового зубожіння селян, з одного боку, та зростання багатіїв-куркулів, лихварів, з другого боку, відбувався прискореними темпами.
В Лютій швидко зростали лісові промисли, розвиток яких зумовлював великий попит на пиломатеріали і ділову деревину. З кожним роком збільшувався обсяг сплавів по річці Лютянці до Дубринича і далі. В 1896 році на лісопилці, замість верхньобійного водяного колеса, було встановлено паровий двигун, а замість однієї простої пили — 2 розпилювальні рами і циркулярний верстат. На лісопилці тоді працювало близько 30 чоловік постійних робітників.
Зростала і кількість населення. В 1900 році в селі налічувалося 2807 чол. Значна частина жителів (782 чол.), як і раніше, займалася сільським господарством, зокрема тваринництвом і городництвом. Тут проживали 133 сільськогосподарські робітники та лісоруби, 34 робітники промислових підприємств, 27 чол. домашньої прислуги; 25 чол. працювало на транспорті, а 19 чол. відносилось до осіб з вільним заняттям.
У другій половині XIX — на початку XX століття сільське господарство залишалося відсталим. Головними культурами були овес і картопля. Вівсяний ощипок і суха картопля — єдина їжа трударів Лютої. Та й цього часто не вистачало. Рятуючись від голоду і злиднів, трудящі емігрували до західноєвропейських країн — Франції, Бельгії, а також до Канади і США. Протягом кінця XIX — початку XX століття з Лютої емігрувало щонайменше 100 чоловік. Першим виїхав бідняк Юрій Жганич, а за ним Іван Пузяк, Петро Галаговець, Михайло Ільницький та десятки інших. Багато з них там загинуло, а ті, що повернулися, як правило, були інвалідами.
Люта за часів Австро-Угорщини не входила до складу лікарських округів, і населення було позбавлене можливості одержувати медичну допомогу. Багато людей щороку помирало від інфекційних хвороб. На початку 1892 в селі спалахнула епідемія скарлатини. Хворіло 82 дітей, з яких протягом двох місяців померло понад 40.
У 1862 році на кошти селян у Лютій була збудована перша народна школа, де вчили дітей читати і писати. Проте основна увага приділялася співу, читанню біблії і закону божому. Діти відвідували школу тільки взимку, коли не було польових робіт. Наприкінці XIX століття було відкрито ще 4 класи парафіяльної школи, навчання в якій проводилося угорською мовою.
В роки першої світової імперіалістичної війни до австро-угорської армії було мобілізовано близько 130 чол. У населення забирали коней, підводи, часто проводились реквізиції зерна, примусово реалізовувалась військова позика. Окружний начальник Великого Березного доносив, що населення відкрито висловлюється проти властей і очікує приходу росіян. Коли жителі Лютої потрапляли на Східний фронт, то здавались у полон російській армії. Так зробили Юрко Чаварга і Станко Куципак. Перебуваючи в Росії з літа 1916 року, вони стали очевидцями і учасниками революційних подій та боїв проти контрреволюції. Юрій Гондорчин боровся проти білогвардійців у Росії в кінноті С. М. Будьонного6. Коли військовополонені повернулися додому, вони розповідали селянам про Велику Жовтневу соціалістичну революцію, декрети Радянської влади. Під впливом агітації колишніх полонених селяни включалися в боротьбу проти австро-угорських властей.
Влітку 1918 року в Люту прибули жандарми для наведення «порядку». Кати вривалися до хат бідняків і знущалися над ними. Серед жертв жандармського свавілля були сім’ї Г. Перебзяк, Ю. Ригана, М. Крайниковець та інші. Це викликало обурення всіх жителів села. Колишні військовополонені Ю. Чаварга і С. Куципак напали на жандармів і 2 катів убили. Після цього в Лютій появився військовий загін, який вчинив криваву розправу над трудящими.
На початку 1919 року в село, окуповане в січні військами Чехословаччини, прибула чеська адміністрація. Селянам обіцяли землю і свободу, проте життя і надалі залишалося важким. Протягом 20—30-х років XX століття селяни Лютої терпіли від малоземелля і безземелля, а також від безробіття. Бідняцькі господарства, як і раніше, вирощували овес та картоплю. Заможні селяни займалися здебільшого скотарством, в їх руках були кращі землі. На подвір’ї нотарського уряду в селі часто можна було прочитати оголошення про продаж землі чи худоби бідняків за борги. В 1924 році продавали на публічних торгах худобу і особисті речі бідняків Станка Головки, Петра Гондорчина, Іллі Мошковича та багатьох інших.
Уже на початку 20-х років відбулися виступи робітників лісових розробок та сільських бідняків. У вересні 1924 року робітники, що працювали на будівництві дороги Вишка — Люта, тиждень вели боротьбу, вимагаючи підвищення заробітної плати і надання допомоги безробітним. Страйк закінчився успішно: заробітну плату було підвищено майже всім категоріям робітників.
У перші роки чехословацької окупації боротьба трудящих села не могла набути широкого розмаху. Значний вплив у селі мала куркульська партія аграріїв, яка всіляко відволікала увагу селянства від боротьби за свої права. На виборах до чехословацького парламенту у 1925 році ця партія зібрала близько 600 голосів, а комуністи — понад 380.
Спроба створити окрему комуністичну організацію в Лютій мала місце у листопаді 1926 року. Та жандарми розігнали збори комуністів, арештували їх організаторів. Нарешті, у 1927 році вдалося створити комуністичну організацію, першими членами якої стали Юрій Шанта, Іван Боринський, Петро Шанта, Микола Головка, Юрій Костелей, Юрій Гондорчин, Іван Гондорчин, Павло Гумен, Федір Крайниковець, Василь Баран, Михайло Боднар і Юрій Русник. Секретарем партійної організації було обрано Ю. Гондорчина, а пізніше — Ю. Костелея. Комуністи села проводили велику роботу серед населення, авторитет партійної організації зростав з кожним днем. Селяни переконувались у тому, що комуністи борються за їх кровні інтереси. На початку грудня 1928 року проходили вибори в крайове представництво. Тепер уже перемогу на виборах здобули не аграрники, як це було в 1925 році, а комуністи. Тільки по виборчій дільниці «Кривуля» вони одержали понад 500 голосів, в той час, коли аграрії — лише 70, а куртяківці — 25 голосів. Всього комуністи одержали 786 голосів. Тоді ж старостою села обрано комуніста Ю. Гондорчина. Заступником старости також став комуніст. Із 32 депутатів сільського представництва комуністів було 17, членів аграрної партії — 12, членів куртяківської партії — З6.
У 20—30-х роках в Лютій неодноразово проводились демонстрації проти непосильних податків. Селяни вимагали зменшення податків, надання допомоги сільській бідноті. Під час однієї з демонстрацій у 1929 році жандарми арештували 14 чоловік. Комуністи проводили таємні збори, на яких обговорювали питання боротьби, розповідали про соціалістичне будівництво в СРСР та розквіт Радянської України.
Велику демонстрацію готували комуністи Лютої на 1 Травня 1930 року, але відзначити революційне свято окружний уряд не дозволив. Проте комуністи села (К). Костелей, В. Готра, В. Боднар, М. Боднар та ін.). взяли активну участь у демонстрації в Мукачевому. У листопаді 1930 року з ініціативи членів КПЧ Ю. Косте лея та І. Жганича було проведено кілька зборів трудящого селянства, на яких ухвалювалися резолюції протесту проти зростання боргів та податкового гніту проти жорстокого поводження екзекуторів з населенням. На збори 9 листопада 1930 року прибув член крайкому КПЧ І. Локота. Жандарми розігнали ці збори.
14 листопада 1930 року Ю. Костелей в сільському представництві вніс проект меморандуму проти збирання податків. Начальник нотарського управління не дозволив обговорення проекту.
Комуністи організовували трудящих також на боротьбу проти безробіття, за надання допомоги безробітним, за підвищення заробітної плати лісорубам, за політичні свободи. Нотар заборонив проведення зборів, призначених на 2 серпня 1931 року. В Люту було стягнуто 17 жандармів. І все ж 22 жовтня 1931 року селянська біднота під керівництвом комуністів рішуче виступила проти збирачів податків. Селяни вигнали із села двох екзекуторів і заборонили їм більше появлятися в Лютій. Одночасно вони знищили всі податкові документи. За цей виступ жандарми арештували 27 чоловік.
У кінці січня 1932 року біля нотарського управління в Лютій зібралося понад 600 чоловік, очолених комуністами М. Боднарем та І. Вашем. Трудящі вимагали припинення екзекуцій, скасування мит на зерно, яке привозили із закордону робітничі кооперативи, надання допомоги безробітним і сільській бідноті. Жандарми намагалися заарештувати М. Боднара, але учасники демонстрації не допустили цього. Демонстрація закінчилася мирно. Через місяць комуністи знову організували велику демонстрацію і мітинг протесту проти безробіття і зростання гніту, де взяло участь понад 700 чоловік. Протягом 1932 року селяни двічі проганяли з Лютої екзекуторів, яких охороняли жандарми, нищили податкові документи. Організаторів виступів було засуджено на півтора року ув’язнення.
Незважаючи на заборону властей, жителі Лютої під проводом комуністів у дні Першого травня виходили на вулицю з червоними прапорами, несучи лозунги «Праці та хліба!», «Геть буржуазію!», «Хай живе Радянський Союз!». На першотравневих демонстраціях були присутні члени крайкому КПЧ М. Сидоряк, Д. Попович, І. Локота, О. Борканюк та інші.
Комуністам села вдалося паралізувати дії аграрної партії, опорою якої були куркулі та лихварі. В 30-х роках аграрники вже не мали значного впливу в Лютій: основна маса селян йшла за комуністами. Трудящі гаряче відгукувались на заклики комуністів. Коли в Іспанії почалась війна, вони йшли добровольцями в інтернаціональну бригаду для допомоги іспанським республіканцям у боротьбі проти фашистів. До неї вступили Микола Головка, Юрій Лович, Іван Гумен та інші. У листі до земляків з Іспанії М. Головка писав: «Я звертаюсь до вас, трудящі Закарпаття, негайно приспіти на допомогу іспанському народу, бо він і ми боремося за вас всіх, за ваше мирне і щасливе життя».
За часів панування чеської буржуазії масштаби освіти в селі дещо розширилися. Уже на початку 20-х років було відкрито народну школу, в якій викладання велось українською мовою. Поряд з українськими класами, з 1926 року існував і клас з чеською мовою навчання. Всього в школі навчалося до 400 учнів. На початку 20-х років у селі працювало 6 учителів з середньою освітою, а в кінці 30-х років — 13 учителів.
В Лютій не було ніяких медичних закладів і у 20—30-х роках XX століття.
Під час угорсько-фашистської окупації партійна організація змушена була піти в глибоке підпілля. Комуністи не припиняли роботи: розповідали селянам про хід війни, розвиток антифашистського руху, становище в країнах Європи. Розташована недалеко від кордону Люта стала одним з центрів по організації груп трудящих з усіх кінців Закарпаття, які хотіли перейти в Радянський Союз. В нижньому кінці села вони збиралися у Миколи Гомовича, а у верхньому — у Юрія Пузяка. Тільки із Лютої до СРСР емігрували Іван Шеба, Михайло Гричак, Микола Гомович, Ілько Калинич та інші — всього 38 чоловік.
Населення відмовлялося здавати продукти й худобу, що йшли на потреби фашистській армії, ухилялося від виконання примусових робіт, зокрема на спорудженні «лінії Арпада».
Селяни Лютої чинили опір фашистським загарбникам. Коли на полонині Рівній висадився партизанський десант під командуванням О. В. Тканка, підпільники-комуністи села встановили тісний зв’язок з ним. 27 чол. зразу ж вступили до партизанського загону. Понад 120 селян допомагали партизанам і брали участь у нападах на окупантів. 29 липня 1944 року в урочищі Лютянська Полиця відбувся великий бій партизанів з фашистами. Народні месники повністю розгромили угорський загін, дислокований в Лютій. Партизани М. Головка, І. Каменца, Ю. Гомович, М. Матьовка та ін. при підтримці населення в цей час роззброїли 160 угорських солдатів. В серпні 1944 року народні месники з допомогою робітників лісопильного заводу роззброїли 16 фашистських солдатів, які охороняли підприємство. Тут же партизани вивели з ладу верстати і пилораму. Партизанський загін на чолі з мешканцем села В. Куштаном 22 серпня 1944 року на станції Ставне напав на групу фашистів і підірвав склад з боєприпасами і фуражем, а також 13 вагонів, навантажених різними військовими матеріалами. Було знищено 10 казарм, в яких розквартировувались війська окупантів.
Люта була одним із центрів партизанської боротьби в західних районах Закарпаття. У жовтні 1944 року фашисти вирішили покарати населення і зруйнувати село, але наступ Червоної Армії зірвав цей злочинний план. 18 жовтня 1944 року воїни 18 стрілецького корпусу 4 Українського фронту вступили в Люту. Селяни гаряче вітали своїх визволителів. 12 жителів села добровільно вступили в ряди Червоної Армії (Олекса Готра, Петро Щербанич, Василь Перебзяк, Василь Готра, Юрій Пузяк, Василь Пузяк та інші).
Наприкінці жовтня 1944 року в Лютій було обрано Народний комітет, на чолі якого став випробуваний комуніст-підпільник М. Головка. На Першому з’їзді Народних комітетів Закарпаття від Лютої було 5 делегатів: М. Головка, М. Биряк, Ф. Крайниковець, М. Бадида і В. Лошак. Прийнятий з’їздом Маніфест селяни зустріли з особливим піднесенням. Його підписали понад 2300 жителів села.
В партійній організації, що вийшла з підпілля, нараховувалося 28 комуністів, секретарем був О. Скрипич. Тоді ж створилася комсомольська оганізація, яку очолила М. Сурмай.
Комуністи і комсомольці допомагали Народному комітету налагоджувати мирне життя, ліквідовувати рани, заподіяні війною. На очищення території села від мін вийшло все доросле населення. Вже на початку 1945 року трудящі відбудували лісопильний завод, школу, приміщення для Народного комітету, провели ремонт мостів тощо. Мешканці Лютої одержували велику допомогу від частин Червоної Армії: матеріали для відбудови лісозаводу, товари першої необхідності тощо.
Відповідно до декретів Народної Ради Закарпатської України, в селі було проведено аграрну реформу. За рахунок націоналізованих земель у церкви і лихварів Народний комітет наділив безземельним селянам 36 га землі. Крім того, з ініціативи комуністів, населення взялося за розчищення чагарників і розширення посівних площ. В перші роки після визволення було розчищено понад 30 га земель. Це була велика підмога. Селяни одержали від держави посівні матеріали та деякий реманент для обробітку землі.
В 1946 році в Лютій відкрито семирічну школу. Одночасно активісти села доклали багато зусиль, щоб ліквідувати неписьменність дорослого населення.
Комуністи створили спеціальну групу, а при сільраді комісію, які безпосередньо займалися питанням організаційної роботи серед землеробів, допомагаючи їм у проведенні сівби, збиранні врожаю тощо.
Протягом 1947—1948 рр. партійна і комсомольська організації та сільська Рада вели роз’яснювальну роботу серед селян про необхідність соціалістичної перебудови сільського господарства й переваги великого колективного господарства над дрібним індивідуальним, розповідали про успіхи колгоспів Закарпаття, створених у перші роки Радянської влади.
У квітні 1949 року в Лютій було скликано установчі збори, які ухвалили створити у селі сільськогосподарську артіль. Першими членами колгоспу стали 16 бідняків. За колгоспом було закріплено 150 га землі, в т. ч. 60 га орної. Артіль мала 3 коней, 9 плугів, 8 борін і 8 підвід. Правління колгоспу розмістилося в колишній попівській фарі. Колгосп одержав кілька будівель для утримання громадської худоби та реманенту. До правління обрали колишніх батраків, активних борців проти фашистських окупантів Ю. Данила, П. Дідика, М. Лошака. В. Ригана, а головою — В. Данила. Ревізійну комісію очолив М. Ігнатко.
У перший рік господарювання виникало чимало труднощів. Бракувало досвіду керівництва колективним господарством, не вистачало посівного матеріалу, тягла, коштів. Колгосники своєчасно не змогли обробити землю. Перший врожай залишався довгий час необмолоченим через відсутність молотарки. Із 4 запланованих ферм створена була тільки вівцеферма, та й та укомплектована лише наполовину. Не впорались колгоспники і з сівбою озимих.
Комуністи та активісти села розробили конкретні заходи щодо поліпшення роботи правління колгоспу та партійної організації. Було вирішено подати допомогу колгоспникам у зміцненні господарства артілі. До весни 1950 року підготували кондиційне насіння, взимку вивезли на поле необхідну кількість органічних та мінеральних добрив, приступили до спорудження приміщень для утримання худоби тощо. Весняні роботи провели у стислі строки і на належному агротехнічному рівні. В артіль почали вступати нові господарства. У верхній частині села, так званій Кривулі, було створене ще одне колективне господарство ім. Олега
Кошового, в яке спочатку об’єдналося 30 дворів. Всього протягом року в обидва колгоспи вступило 236 дворів. В першій половині 50-х років колгоспи збирали у два рази вищі врожаї зернових і городніх культур, ніж одноосібники в минулому. Велику допомогу колгоспам надавала Ужгородська МТС1. Колгоспники почали приділяти більше уваги розвитку тваринництва. Протягом 1950—1955 рр. були споруджені корівники, організовано свиноферму тощо. У колгоспі ім. Горького (нижня частина села) налічувалося 205 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 105 корів; 207 коней, 918 овець і 75 свиней. Колгосп мав 916 га землі. За допомогою Великоберезнянської МТС у 1958 році проведено механізацію тваринницьких ферм: встановлено автопоїлки, підведено водопровід тощо. Цього ж року колгоспи об’єдналися в одно господарство—артіль ім. Горького (пізніше — ім. Орджонікідзе).
За роки семирічки колгосп ім. Орджонікідзе спеціалізувався на тваринництві, але значна увага приділялася і землеробству. Середня врожайність картоплі в колгоспі становила 70—80 цнт з га. Окремі ланки домоглися кращих показників. Наприклад, ланка Олени Химич збирала по 125 цнт, а Марії Сливки — по 120 цнт картоплі з га. Артіль мала в 1960 році 464 голови великої рогатої худоби, в т. ч. 225 корів; 157 свиней, 760 овець і 120 коней. Практика показала, що доцільніше розвивати вівчарство. Тому в наступні роки почали збільшувати поголів’я овець, а кількість великої рогатої худоби зменшувати. На початку 1968 року тут уже налічувалось 2000 овець. Якщо раніше тваринництво давало третину прибутків колгоспу, то тепер воно дає половину усіх надходжень. З 1963 року введено щомісячне авансування колгоспників.
За роки семирічки зросла і технічна озброєність колгоспу; він закупив машини для заготівлі сіна, 4 трактори, 5 автомобілів. Робітники Ужгородського авторемзаводу обладнали кормоцех, автопоїлки тощо. Колгосп придбав також дизель, і з допомогою шефів у всіх господарських приміщеннях та в громадських будинках було проведено електричне освітлення. А Дубриницький лісокомбінат передав колгоспові обладнання для вивезення деревини і ремонту сільськогосподарських машин.
Крім колгоспу, в Лютій розташовані лісозавод і лісопункт. З метою підготовки кадрів лісопункт направив кілька десятків чоловік на курси. Здобули кваліфікацію електропильщика Михайло Юричка й Олекса Чаварга, лебідника — Юрій Кірик, Іван Готра та ін. Робітники лісопункту багато працювали над оволодінням передовими методами праці кращих лісопунктів Закарпаття. З року в рік лісопункт виконував і перевиконував план. В 1966 році тут працювало 116 чоловік, серед яких немало передовиків — бригада Ю. Чаварги, майстер лісопункту В. Бартованець, лебідник М. Боднар, бензопильщик Ю. Риган, їздовий М. Опаленик.
Лісозавод виготовляє пиломатеріали для автовагонобудування, тару, чорнові меблеві заготовки, меблеві рейки, щити для кукурудзяних сушарок та ін. За семирічку завод було розширено. Побудовано нове машинне відділення, ремонтну майстерню.
З 1960 року в Лютій діє цех масового пошиву Ужгородської швейної фабрики. Тут працює понад 300 чоловік.
За роки Радянської влади зовсім змінився вигляд Лютої. В селі зведено двоповерхове приміщення середньої школи, клуб, добудовано кілька приміщень восьмирічної школи. Широкого розмаху набрало індивідуальне будівництво. Замість старих маленьких хат, жителі Лютої почали споруджувати великі будинки з цегли і саману, вкриті черепицею. Більшість з них двокімнатні, з кухнею, кладовою, верандою, обставлені сучасними меблями. Такі будинки звели колишні бідняки — передовий робітник лісокомбінату Ф. Ю. Настич та колгоспник Ф. М. Гумен. Всього споруджено більше 600 нових будинків та стільки ж перебудовано. Відремонтовано дороги і мости, побудовано вузькоколійку для транспортування лісу. Все село електрифіковане.
Велику увагу благоустрою села приділяє Лютянська сільська Рада. Всі 42 її депутати, зокрема, В. І. Дідичин, В. Ю. Юричка, М. І. Каменца, С. Ф. Лошак відповідають за роботу на певній частині села. Силами громадськості в Лютій посаджено великий парк, збудовано амфітеатр, футбольний майданчик. При сільраді створено Будинок щастя, де реєструються шлюби та новонароджені.
В 1968 році в селі споруджено обеліск на честь воїнів і партизанів, що загинули під час Великої Вітчизняної війни.
До 50-річчя Великого Жовтня Лютянська сільська Рада нагороджена пам’ятним вимпелом обкому КП України та облвиконкому.
Люта має регулярне автобусне сполучення з районним і обласним центрами. В селі працюють відділення зв’язку, ощадна каса, 4 магазини, 12 торговельних точок, 2 пекарні, а також 2 клуби, 2 бібліотеки, 2 дитячі садки і ясла, сільська лікарня на 25 ліжок, амбулаторія, устаткована новітнім медичним обладнанням, аптека. Медичну допомогу жителям подають 2 лікарі та 10 чол. середнього медперсоналу.
З 50-х років у Лютій існує середня школа, яка вже випустила 289 учнів. Багато випускників навчається у вищих учбових закладах, технікумах, чимало вже здобули спеціальність. С. Сусла закінчив Львівський гірничий технікум, брати Іван та Юрій Юрички — Ужгородський державний університет, Ю. Коваль — Львівський політехнічний інститут, М. Кірик — Львівський лісотехнічний інститут, Ю. Риган — сільськогосподарський інститут.
Крім середньої, є восьмирічна та 2 початкові школи. Значна частина сільської молоді охоплена навчанням у вечірній школі. Всього в селі працюють близько 50 вчителів. За 6 років середню школу сільської молоді закінчили 193 учні. Якщо до Радянської влади в селі тільки 4 чол. мали середню освіту, то в 1967 році нараховувалось 18 спеціалістів з вищою, 13 — з незакінченою вищою та 426 — з середньою освітою.
Заможно і культурно живуть тепер мешканці Лютої. Змінився їхній зовнішній вигляд: вже ніхто не носить домотканого одягу, постолів. Змінюється й побут колгоспників. Своє дозвілля вони проводять у клубах, де регулярно члени товариства «Знання» читають лекції, проводять бесіди. Часто перед односельчанами виступають старі комуністи В. Ф. Баран, В. П. Опаленик та ін., які розповідають про боротьбу за щастя, вчать молодь берегти надбання старшого покоління, множити їх досягнення.
І. М. ГРАНЧАК, В. В. ТЕЛІГА