Виноградів, Виноградівський район, Закарпатська область
Виноградів (до 1946 року Севлюш) — місто районного підпорядкування, центр Виноградівського району. Розташований в південній частині області за 100 км від Ужгорода на правому березі Тиси, біля підніжжя Чорної гори, на висоті 239 м над рівнем моря. Через місто проходить асфальтова автострада Ужгород — Рахів і залізнична магістраль Ужгород — Солотвина. Населення — 19,5 тис. чоловік.
На території старого кар’єру цегельного заводу виявлено житла з вогнищами, біля яких лежали бронзові прикраси періоду пізньої бронзи (X—IX століття до н. е.). Важливе значення має поселення (в урочищі Мале Поле), що належало племені Карпів, предкам літописних білих хорватів. Знайдено також унікальний скарб грецьких монет (III—II століття до н. е.). Біля південно-західного підніжжя Чорної гори, де знаходяться руїни середньовічного замку, існувало слов’янське городище кінця І тисячоліття н. е. З проникненням сюди в X —XI століттях угорців тут проходила прикордонна укріплена засіка, що служила захистом від набігів половців та печенігів.
У XII—XIII століттях Севлюш належав до королівського маєтку, центром якого було поселення Королеве. В середині XII століття, коли в Угорщині почала здійснюватись широка колонізаційна політика, король Гейза II направив на територію сучасного Виноградівського району фламандських та саксонських колоністів. Вони одержали не тільки земельні наділи, але й привілеї, що забезпечували їх особисту свободу, а також право займатися ремеслами і торгівлею. В другій половині XII століття, коли населення цього району збільшилося, король Гейза III запровадив тут комітатську організацію. З цього часу Севлюш стає центром комітату Угоча.
Під час татарського нападу в 1241—1242 рр. Севлюш був дуже зруйнований, а багато його мешканців взято у полон. У другій половині XIII століття село було відбудоване і заселене переважно угорцями та саксонцями. В 1262 році воно одержало привілеї королівського поселення. В 1280 році король Ласло IV (Кун) подарував Севлюш на правах бенефіція ішпану Міклошу — сину Петера.
До кінця XIV століття Севлюш переходив з рук у руки, від одного феодала до іншого. 29 серпня 1399 року король Сігізмунд І подарував Севлюш, а разом з ним і маєтки та привілеї патронатної плебенії ішпану комітату Секеїв та Земплен Петеру Перені, який відзначився у битві біля м. Нікополя (Болгарія) проти турків у 1396 році.
Магнат Перені згідно з грамотою від 5 листопада 1399 року збудував у Севлюші фортецю, яка повинна була «зміцнити могутність держави, забезпечити мир і спокій для дворян, щоб вони могли жити без страху». За участь у придушенні заколоту проти короля Сігізмунда І Перені одержав нові нагороди. У 1405 році до його володіння було передано королівський замок Нялаб з усіма навколишніми селами (Королеве, Веряця, Сасове, Ардів, Текове, Бекехаза, Крива, Зепсех, Чорна, Комплод, Батарч). У 1427 році король дозволив проводити у Севлюші ярмарки, що давало можливість магнатам Перені та багатим горожанам одержувати великі прибутки. Так, на рубежі XIV—XV століть у Севлюші закріпились феодали Перені, які з часом прибрали до своїх рук весь Угочанський комітат і протягом майже 4-х століть були найбільшими землевласниками і експлуататорами народних мас.
Магнати Перені зосередили у своїх руках всю повноту економічної, адміністративної і судової влади. В XV столітті вони різко посилили феодальну експлуатацію. Поряд з дев’ятиною селяни Севлюша повинні були давати панам масло, сир, птицю, яйця, рибу, відбувати різні повинності: будівельно-ремонтні роботи в панському помісті, заготовляти будівельні матеріали, дрова, обробляти панські виноградники і городи, нести сторожову службу, а також платити по одному форинту за наділ поземельного податку — цензу. Крім того, селяни сплачували державі воєнний податок, так звану діку, розміри якого визначалися національними зборами, давали церкві десятину.
Значно погіршилось і правове становище мешканців Севлюша. Якщо раніше його поселенці і колоністи були вільними і користувалися порівняно з основною селянською масою деякими правовими перевагами, то на кінець XV століття всі верстви населення були позбавлені своїх привілеїв і перетворилися у безправних, прикріплених до землі селян.
Мешканці Севлюша не мирилися з кріпосницьким гнобленням і рішуче виступали проти дворян. Особливо бурхливі події розгорнулися тут у 1514 році, коли вибухнуло селянське повстання. Селяни Севлюша під керівництвом свого ватажка Гергея Вереша (Кермеша) захоплювали дворянські садиби і вбивали ненависних гнобителів.
Після придушення повстання селян Севлюша, як і всієї Угорщини, остаточно позбавлено їхніх прав і закріпачено. Посилення феодальної експлуатації прискорювало майнове розшарування та масове зубожіння селян. Про це свідчить податковий перепис 1567 року, згідно з яким у Севлюші з 266 господарств тільки 45 визнано спроможними платити військовий податок — діку. Звільнялись від податків старости, 182 бідняки, 9 слуг, 18 нових поселенців і 8 ремісників.
У другій половині XVI століття утворюється і за рахунок захоплення общинних та надільних селянських земель поступово зростає доменіальне господарство баронів Перені, а це зумовлювало збільшення панщини. Наприкінці XVI і на початку XVII століття відробіткова рента ставала необмеженою: селяни повинні працювати на панському полі стільки, скільки вимагали управителі домінії. Крім панщини, кріпаки сплачували феодалові по 1 форинту від наділу грошового цензу, давали десятину від врожаю і були зобов’язані приносити панові птицю, рибу, яйця, мед, масло тощо.
Відповіддю на посилення феодального гніту був рух гайдуків та селян Угочанщини в 1611 році. Налякані повстанням дворяни, які повтікали з усього комітату до замку Нялаб, звернулися до палатина Турзо з листом, в якому скаржились на те, що гайдуки і селяни вбивають дворян, захоплюють їхнє майно.
Особливо широкого розмаху набрав антифеодальний рух в Угочанському комітаті у 1698 році, коли повсталі селяни в липні та вересні напали на Севлюш і розправились з поміщиками. Між паперами Угочанського комітатського чиновника Ревицького знайдено лист селянського ватажка Я. Чоні і шести його спільників, в якому з ненавистю говорилося про «панів, які як п’явки зажиріли на… праці бідноти».
Населення Севлюша брало участь у антигабсбурзькій війні 1703—1711 рр. У 1703 році з міста було вигнано австрійських чиновників й встановлено владу повстанців. Та вона проіснувала недовго, до травня 1711 року.
Страшного лиха зазнало місто у 1717 році, коли орди кримських татар на чолі з ханом Гіреєм спустошили північно-східні комітати тодішнього угорського королівства. 29—30 серпня ординці напали на Севлюш, пограбували його, а потім спалили. Згоріли всі будинки, церкви і школа, яка знаходилась при реформатській парафії. Населення частково розбіглося, частково захоплено в полон.
У 1720 році в Севлюші налічувалось тільки 49 жителів — 34 кріпаки, 13 желярів, службовець і 1 невизначеного заняття. Найбільшими землевласниками Севлюша і всього Угочанського комітату у XVIII столітті, як і раніше, були барони Перені, які мали 1555 гольдів землі та 818 гольдів лісу.
У XVIII і на початку XIX століття в умовах розкладу феодально-кріпосницької системи відбувається дальше зростання доменіального господарства, яке супроводжується посиленням феодального гніту, обезземеленням і масовим зубожінням селянства. Про це красномовно свідчать дані перепису 1829 року, коли у Севлюші при наявності 16 ремісників, 109 панських слуг, 326 безземельних желярів, піджелярів і кметів, було всього 27 надільних кріпаків, що мали свої господарства.
Скасування кріпосного права прискорило розвиток капіталістичних відносин у промисловості і сільському господарстві. У другій половині XIX століття у Севлюші швидко зростає ремесло і торгівля. В кінці XIX століття в місті почали працювати гуральня, паровий млин, дві каменоломні, артілі по виробництву вовняних сіряків. У 1890 році в Севлюші налічувалось 130, а в 1896 році 147 ремісників — кравців, шевців, ковалів. Більшість робітників (90 проц.) — це дрібні кустарі і лише незначна частина належала до середніх власників. В майстерні Цельса і винокурні Шемберга працювало по 6 і більше робітників. В 1890—1892 рр. у місті було 32—36 торговців.
Наприкінці XIX століття зросла також кількість населення міста. В 1880 році у Севлюші налічувалось 4381, у 1890 році — 5187, а в 1900 році — 5743 жителів.
Про розвиток продуктивних сил і капіталістичних відносин у Севлюші свідчать дані перепису 1900 року. Землеробством займалось 824 чол., з них тільки 169 володіло землею. Більше половини всієї землі було в руках 8 великих землевласників, кожен з них мав понад 100 кадастральних гольдів. Дрібних землевласників було 91, бідняцьких господарств, члени яких займались і поденними заробітками — 68.
Умови праці у промисловому, як і в сільськогосподарському виробництві, були надзвичайно важкими. Робочий день тривав від зорі до зорі, по 12—16 годин. Заробітна плата була низькою. Важка праця, відсутність елементарної техніки безпеки, антисанітарія та хронічний голод підривали здоров’я робітників. Широко застосовувалась також дешева праця жінок, підлітків, дітей.
Уряд та місцева влада не приділяли уваги питанням освіти і культури. На межі XIX—XX століть у Севлюші було дві державні початкові школи і три церковні. В державних школах у 1898/99 навчальному році працювало 6 учителів і навчалося 207 дітей. Греко-католицьку школу, де працював один вчитель, відвідувало 80 дітей, в реформатській школі один учитель навчав 52 дітей, а в римо-католицькій школі два вчителі — 47 дітей.
В 1881 році у Севлюші відкрито горожанську школу. В ній у 1901/02 навчальному році працювало 12 педагогів і навчалося 246 учнів. Навчання в усіх школах велося угорською мовою, хоч у місті більше половини населення становили українці. Навіть у греко-католицькій церковній школі, починаючи з 1880 року, всі предмети, за винятком релігії, викладалися угорською мовою. Крім загальноосвітніх тут існувала промислова школа, в якій у 1901/02 навчальному році навчалось 100 учнів.
В особливо нестерпному становищі опинились широкі маси трудящих міста в роки першої світової війни, яка лягла важким тягарем на плечі простого люду. Та війна ще більше розкрила очі робітникам і міській бідноті на причини їх важкого життя. Вони почали усвідомлювати, що добитися повної свободи можна лише шляхом впертої революційної боротьби.
У кінці 1917 і на початку 1918 років військовополонені, що повертались додому з Росії, розповідали про Велику Жовтневу соціалістичну революцію, про В. І. Леніна. Широку пропаганду в поширенні соціалістичних ідей у місті розгорнули М. Ізраїл, С. Охарі, І. Січ та І. Горват. Вони перші почали роботу по згуртуванню трудящих, спрямовували їх зусилля на боротьбу з поміщиками, куркулями, лихварями.
21 березня 1919 року в Угорщині встановлено Радянську владу. Через два дні після того в місті було створено революційний орган — директоріум Угочанської жупи, до якого входили М. Чабан, М. Фегер, Ш. Розінгер. Комендантом Севлюша призначено Горвата, а членами міської комендатури — комуніста Логойду (тепер персональний пенсіонер), Й. Берчека, К. Егрі, Е. Штейнбергера. В опублікованому оголошенні директоріуму писалось: «Закликаємо населення жупи, щоб у цій важкій і відповідальній роботі серйозно підтримувало нас, усвідомлюючи свої обов’язки, і з повним довір’ям, бо тільки тоді ми зможемо надану нам владу використати на користь і благо населення». 30 березня у Севлюші почав діяти революційний трибунал.
У квітні 1919 року директоріум було реорганізовано, кількісний склад його збільшено до п’яти чоловік. До його складу увійшли представники від селян М. Логойда, від інтелігенції І. Вайс. Директоріум видав ряд розпоряджень по місту Севлюшу і Угочанській жупі.
Про нову владу у Севлюші газета «Угочанський робітник» писала тоді: «Старе управління, совине гніздо і сховище старих панів та магнатів відкрилося перед народом… Ті, які досі, низько вклонюючись, тремтячи, боязко підходили до сходів, до високомірних панів, сьогодні по-домашньому, гідні великих подій, з серйозністю займають там місце. Жупанське управління змінилося не тільки внутрішньо, ідейно, але й змінився його будинок ззовні. Вгорі міжнародний червоний прапор пролетаріату сміливо майоріє і кличе до себе злиденних пролетарів. Устелену килимом кімнату наджупана зайняв тричленний директоріум. Для контролю важливих установ направлені політичні уповноважені. В руках членів директоріуму сходяться всі нитки керівництва цілою жупою».
Наприкінці березня 1919 року було опубліковано прокламацію севлюської організації соціалістичної партії Угорщини до населення Угочанської жупи «Про ставлення Радянської влади до дрібної власності і ремісників», в якій роз’яснювалось, що не слід вірити різним брехливим вигадкам контрреволюції, нібито Угорська Радянська республіка хоче відібрати будинки і землю від дрібних господарств. В кінці звернення говорилося: «…Революційна Рада переводить в державну власність тільки великі міські і прибуткові будинки, щоб ніхто не міг ледарювати з арендної плати». Директоріум брав активну участь у зміцненні Червоної Армії і поповненні її трудящими Угочанської жупи, організував народну варту (міліцію) для боротьби з контрреволюцією, налагодив регулярне постачання населенню міста продуктів харчування тощо.
Велику роль у мобілізації трудящих по виконанню розпоряджень директоріуму відігравала газета «Угочі мункаш» («Угочанський робітник»), яка виходила у Севлюші двічі на тиждень. Вона систематично друкувала матеріали про діяльність і мету революційного уряду, викривала брехливі наклепи контрреволюції на народні органи влади. 1 квітня 1919 руку в газеті було опубліковано статтю. «Про встановлення Радянської влади в Угочанській жупі», 12 квітня 1919 року — «Про організацію і найближчі завдання Радянської влади в Угочанській жупі», «Про покарання ворожих елементів за порушення радянських законів» та інші.
Коли в середині квітня 1919 року почався наступ румунських військ, директоріум міста мобілізував всі сили на боротьбу проти інтервентів. 20—21 квітня частини 5-ї дивізії угорської Червоної Армії дали бій румунським окупантам недалеко від м. Севлюша. Обороною міста керував уповноважений по Угочанській жупі С. Кутлан (тепер учитель-пенсіонер). 25 квітня 1919 року газета «Пешті гірлап» («Пештський вісник») писала: «… Робітники і цивільне населення міста Севлюша… показали яскравий приклад любові до пролетарської Батьківщини… В Севлюші маси озброїлися і з власної ініціативи своїми силами захищали місто до останньої можливості, завдаючи ворогові кривавих втрат. Румуни проти одчайдушного захисту пустили в хід гармати, і таким чином за допомогою артилерійського вогню вдалося їм перебороти одностайний опір міста. Варварські орди… помстилися захисникам пролетарської батьківщини, приклад яких осяє шлях, на який стає зараз угорський пролетаріат, щоб визволити пролетарську батьківщину і її героїв».
Зламавши опір червоногвардійців, 25 квітня 1919 року румунські війська окупували Севлюш. Радянську владу, яка існувала більше місяця, було ліквідовано. Почався масовий терор і переслідування трудящих. Вже у перший день окупації на Теківській вулиці було розстріляно 7 чоловік.
За Сен-Жерменською угодою Севлюш було включено до складу буржуазної Чехословаччини. Жорстокий колоніальний гніт продовжувався. Чеська буржуазія гальмувала розвиток промисловості. У 20—30 рр. в Севлюші побудовано тільки лісопильню, цегельно-черепичний завод, гуральню та два млини, що мали кустарний характер.
Становище народних мас залишалося важким. Та трудящі Севлюша ніколи не мирилися з соціальним і національним поневоленням і на чолі з комуністами продовжували боротьбу проти жорстокої експлуатації. У 1920 році в місті створено окружну організацію Міжнародної соціалістичної партії Підкарпатської Русі. В червні того ж року ця організація, очолена М. Балінтом, провела збори трудящих, на яких з промовою виступив один з керівників комуністичного руху на Закарпатті І. Мондок. Робітники вимагали праці, рівних прав для всіх незалежно від майнового стану.
В червні 1920 року у місті відбувся страйк робітників, які вимагали припинення інтервенції Антанти проти Радянської Росії, надання політичних прав трудящим і підвищення зарплати всім робітникам не менше, як на 15 процентів.
Революційний рух на той час набирав дедалі ширшого розмаху. В грудні 1920 року відбувся загальний виступ робітників. Страйкуючі обеззброїли жандармів, захопили в млинах борошно і розподілили його серед бідних.
У 1921 році в Севлюші створено окружну партійну організацію КПЧ, секретарем якої обрано М. Федоранича. Того ж року була заснована в місті профспілка промислових робітників і землеробів.
Безчинства чеських окупаційних властей у 1921—1923 рр. ще більше відкрили очі трудящим на те, що собою являє влада капіталу. Тому вони всіляко підтримували комуністів і все активніше включалися у революційну боротьбу. Масовою була першотравнева демонстрація 1922 року, яка проходила під керівництвом комуністів. У ній взяло участь понад 2 тис. чол. З промовами на мітингу виступали І. Сабо і Б. Кіш.
У 1923 році в Севлюші проведено вибори до місцевого представництва. Велике число виборців міста віддало свої голоси за комуністичних кандидатів: 643 голоси або 7 депутатів — таким був успіх партійної організації на виборах. На виборах до чехословацького парламенту в 1925 році комуністи Севлюша одержали 917 голосів, значно більше, ніж будь-яка інша партія. Все це свідчило про те, що за комуністами йшли широкі народні маси.
Значну допомогу севлюським комуністам по організації і мобілізації трудящих мас на боротьбу за свої економічні і політичні права подавав депутат чехословацького парламенту М. Сидоряк, якого було обрано від комуністичної партії.
Трудящі Севлюша виступали на захист Країни Рад. 26 лютого 1926 року в місті проведено мітинг, на який зібралося 400 робітників. Виступаючі вимагали від уряду визнання СРСР, укладення з ним торговельних угод, скасування податків із зарплати. Ці виступи настільки налякали начальника окружного управління, що він наказав завчасно викликаному загонові жандармів розігнати мітинг. Трьох організаторів було заарештовано.
Гострого характеру набрали страйки у місті наприкінці 20-х років. Це були, насамперед, виступи солідарності на підтримку робітників Мукачевого, Берегового, які добивалися збільшення плати, підписання нової колективної угоди та додержання законів про 8-годинний робочий день. Коли 8 квітня 1929 року застрайкували робітники виноградних плантацій Берегового, севлюські комуністи 16 квітня організували страйк будівельників. Незважаючи на погрози місцевих властей і арешти, робітники продовжували боротьбу, трималися стійко.
В роки світової економічної кризи (1929—1933 рр.) становище трудящих Севлюша погіршилося. Знизилась заробітна плата, підвищилися ціни на товари широкого вжитку. Економічна криза викликала скорочення комунальних робіт у місті, припинення роботи цегельно-черепичного заводу, розорення кустарів тощо.
Трудове населення міста боролось проти тяжкого соціально-економічного гніту. Велику роль в активізації робітників і селян відігравали мітинги, демонстрації, походи, на яких трудящі вимагали хліба, роботи. Масова демонстрація трудящих відбулась у лютому 1931 року. В ній взяло участь понад 700 чол. В тому ж році Севлюський окружком КПЧ нелегально розповсюджував серед трудящих міста ілюстровану брошуру «1 Травня 1931 року», в якій за допомогою яскравих фотознімків порівнювалось життя трудящих СРСР і Чехословаччини. На одному кадрі було зображення будівництва нового промислового гіганта в Радянському Союзі, а поруч — картина арешту демонстрантів-комуністів у Чехословаччині.
Велике обурення серед трудящих Севлюша викликала звіряча розправа жандармерії над страйкуючими робітниками Хуста. Кілька робітників було поранено, а М. Гінцак помер в севлюській лікарні. В день похорону — 22 липня 1931 року — на кладовищі в Севлюші зібралися робітники і селяни — депутації з Хуста, Великого Бичкова, Берегового, Ужгорода, Мукачевого та інших районів, загони фізкультурних об’єднань, що примикали до комуністичної партії. На похороні М. Гінцака після короткого мітингу трудящі прийняли резолюцію, присягаючись посилити боротьбу «за хліб, працю, землю і волю, за повалення буржуазного порядку, за повне соціальне і національне визволення працюючих».
Комуністи Севлюша вели активну роботу не тільки серед робітників і селян, але й відстоювали права дрібних кустарів і торговців, які теж жорстоко експлуатувались буржуазією. В 1932 році власті обмежили допомогу безробітним та голодуючим, посилили податковий тягар і в ряді місць зробили спробу повернутись до екзекуцій. На знак протесту проти екзекуцій торговці міста 6—7 листопада закрили крамниці.
Виступаючи проти сил реакції і фашизму, комуністи в березні 1935 року організували антифашистську конференцію, в якій взяло участь близько 2 тис. делегатів і гостей. Це була своєрідна підготовка до нових страйків, які у 1936—1937 рр. набули масового характеру. 24 дні протягом червня 1937 року тривав страйк 500 виноградарських робітників округу. Цим виступом керували О. Борканюк і В. Попович. Незважаючи на те, що до міста було стягнено велику кількість жандармів і проведено арешти, страйкарі домоглися підвищення оплати на 20 проц., а також продовження на рік колективного договору.
Протягом 1920—1938 рр. всі виступи трудящих Севлюша очолювали комуністи Ю. Васько, М. Гандера, І. Дешко, О. Кіш, І. Кормош, П. Копча, Г. Костак, М. Товт, а також члени молодіжної організації В. Кривуляк, М. Лебі, В. Тимканич, Б. Ровт.
Чехословацький буржуазний уряд приділяв мало уваги справі розвитку культури міста. У 1938 році тут працювало 7 початкових, 2 горожанські (чеська і українська), реміснича, торговельна школи, а також школа для розумово відсталих 1945 дітей. Та навчання в них проводилося чеською та угорською мовами, учителями в початкових школах були люди, які не мали відповідної освіти.
Навчально-матеріальна база шкіл була теж убогою. Вони здебільшого розміщалися в арендованих приміщеннях, які не відповідали санітарно-гігієнічним вимогам. Не вистачало парт, підручників та іншого шкільного обладнання і приладдя.
Незважаючи на опір сил реакції, комуністи Севлюша боролися за те, щоб викладання в усіх школах проводилося українською мовою. Вони виступали і за піднесення культурно-освітньої роботи. Адже в місті діяв лише невеликий приватний кінотеатр, клуб і бібліотека, яка працювала три дні на тиждень.
Охорона здоров’я трудящих Севлюша теж була на низькому різні, хоч у місті була лікарня на 117 ліжок, яка обслуговувала все населення східної частини Закарпаття, і працювало тут 14 лікарів, 18 чол. середнього медичного персоналу. Плата за лікування була надзвичайно високою — від 20 до 60 крон тільки за добу перебування в лікарні. За медикаменти та операції платити треба було додатково.
Місцева влада не дбала і про упорядкування міста. Тротуари і дорога з твердим покриттям, освітлення були тільки в центрі. У Севлюші працювало 17 приватних магазинів, 7 корчем та кілька дрібних майстерень по ремонту одягу, взуття, капелюхів.
У березні 1939 року Севлюш окупували угорські фашистські війська. Наступили тяжкі дні панування чорної реакції. Та незважаючи на великі труднощі, небезпеку, активісти комуністичного підпілля проводили значну роботу по викриттю кривавого фашистського режиму. В місті були створені і діяли нелегально партійний осередок та окружком партії, який очолював Ю. Онуфрій. Комуністи таємно слухали передачі московського радіо, розповсюджували листівки, тримали зв’язки з іншими підпільниками, комітетами. Все це сприяло наростанню опору трудящих Севлюша фашистським загарбникам. Гнівом палали серця севлюських трудівників до окупантів. Активну участь у підпільній боротьбі брали комуністи О. Кіш, Ю. Клинчак, Й. Гофман, І. Кормош, О. Йожеф, А. Форкош, П. Копча, І. Іванта, М. Лебі, І. Пал, Б. Ровт та інші. В 1940—1943 рр. всі підпільники були арештовані, частина з них загинула у концентраційних таборах.
Активним протестом проти окупаційного режиму угорських фашистів був перехід населення міста, зокрема молоді, до Радянського Союзу. Одними з перших втекли до СРСР С. Ремочуський, Ф. Дорогій, М. Філекі, П. Кляп, М. Танчинець та інші Вони зі зброєю в руках у лавах Чехословацького корпусу генерала Л. Свободи брали активну участь в боротьбі проти фашистських окупантів.
В середині 1943 року для організації партизанської боротьби проти німецьких і угорських окупантів, на полонині Менчул у районі села Драгового Хустського району була висаджена група десантників в складі 7 чоловік. Допомогу їм подавала і севлюська підпільна антифашистська група. Учасники тієї групи допомагали партизанам в організації конспіративних квартир та схованок для радіостанцій, у придбанні документів, продовольства, виконували роль зв’язківців. Близько 6 місяців партизанська група діяла і на території Угорщини, допомагаючи Червоній Армії громити фашистських загарбників.
У 1944 році підпільників було викрито. Після жорстоких катувань у застінках контррозвідки та в’язницях хортисти 17 червня 1944 року в Севлюші публічно розстріляли найбільш активних учасників партизанського підпілля Олену Гандеру, Михайла Гачку, Мора Форкоша, Серену Форкош, Євгена Лейзмана, Євгена Лейбовича, Мора Шварца. Мешканці міста свято шанують пам’ять героїв-партизанів. В центрі міста Виноградова, на площі Червоної Армії, куди після визволення перенесено прах партизанів, їм встановлено пам’ятник, а на місці розстрілу — Меморіальну дошку.