Новопетрівка, Бердянський район, Запорізька область
Новопетрівка — село, центр однойменної сільської Ради. Розташована на березі Азовського моря, за 12 км на північний схід від районного центру і залізничної станції Бердянськ. Населення — 2085 чоловік. Сільській Раді також підпорядковані села Старопетрівка та Куликівське.
Про заселення цієї території ще в глибоку давнину свідчать виявлені поблизу села в Покосній балці залишки поселення доби бронзи (І тисячоліття до н. ери).
Новопетрівка — одне з найдавніших поселень сучасної Запорізької області. Історія села починається від заснування Петрівської фортеці Дніпровської укріпленої лінії. Фортецю споруджено на р. Берді в 1770 році. Вона мала стіни з бійницями, майданчиками і баштами, оточені глибоким ровом з водою. Залишки ровів збереглися ще й досі. Поблизу фортеці спорудили дерев’яний причал, що на 25 метрів виступав у море. Проте великі судна тут не швартувалися. Вони ставали на якір на півкілометровій відстані, а до причалу підпливали тільки човни, за допомогою яких і перевозилися вантажі з кораблів.
Петрівська фортеця мала посилений карантинний пост, а з 1776 року — митну прикордонну заставу. За кріпосною стіною було зведено кам’яні будинки для військової старшини та казарми. Відставні солдати, працівники допоміжних служб, челядь та втікачі з північних губерній почали селитися поруч з фортецею. Так виникла невелика слобідка, в якій 1776 року налічувалося 618 жителів.
Після Кючук-Кайнарджійської угоди 1774 року Петрівська фортеця втратила своє оборонне значення і з 1779 року її офіційно ліквідували. Основним заняттям жителів Петрівського посаду, яким управляв спеціально призначений наглядач, стало сільське господарство, допоміжну роль відігравало рибальство.
1829 року до Петрівського посаду прибула частина колишніх козаків Задунайської Січі, яким Російський уряд дозволив оселитися між Маріуполем і Ногайськом. Жителів Петрівського зарахували до Азовського козачого війська. Водночас посад перейменували на станицю, вона стала центром війська. Тут розташувався військовий штаб, отаман війська Й. Гладкий та його канцелярія, станичне правління і в’язниця. Невдовзі було відкрито військовий шпиталь, аптеку, приходське училище, церкву.
В липні 1855 року, під час Кримської війни, англо-французька ескадра з 13 суден після невдалої спроби оволодіти Бердянськом наблизилася до Петрівської фортеці і відкрила по ній артилерійський вогонь. На 26 баркасах інтервенти висадили десант, але козаки скинули його в море.
У 1865 році, після ліквідації Азовського козачого війська, частина козаків переселилася на Північний Кавказ і Кубань. Решта стала державними селянами. Населення Петрівки поповнювалося за рахунок державних селян Чернігівської, Полтавської, Курської та інших губерній.
Колишня козацька станиця перетворилася на звичайне село. На відміну від розташованої поблизу Старопетрівки, його назвали Новопетрівкою.
Протягом 1863—1865 рр. селяни одержали від уряду по 9 десятин наділу на ревізьку душу, і «в дар» — свої садиби. Родини колишніх урядників додатково одержали ще по 15 десятин, їх вдови — по 7,5 десятини, а дочки-сироти — по 4,5 десятини, у володіння до смерті чи до шлюбу з правом викупу. Згідно з царським указом 1866 року про викуп у казни земельних наділів колишні козаки Новопетрівки, а нині «селяни-власники», сплачували щороку 7629 крб., але так і не змогли «розрахуватися» з урядом.
В пореформений період провідним напрямком господарства Новопетрівки стає виробництво товарного зерна, насамперед пшениці. Проникнення капіталізму на село прискорило швидке класове розшарування селянства. За даними перепису 1886 року в Новопетрівці налічувалося 215 дворів, проживало 1282 чоловіка. 77 бідняцьких господарств не могли прохарчуватися за рахунок власних посівів, їм доводилося наймитувати у багатіїв. 102 господарства були середняцькими. 36 куркульських засівали від 25 до 50 десятин кожне. Бідняки та середняки Новопетрівки сіяли майже виключно ярі культури, бо з-за недостатньої кількості землі не мали змоги залишати частину її під чорним паром протягом цілого року. Самостійно вели господарство тільки 100 родин, тобто, менше половини дворів. 84 родини свої посіви обробляли супрягою, решта орендувала тягло та реманент чи відмовлялася від власного господарства, здаючи наділи частково, а то й повністю в оренду багатіям. Сохи, рала та дерев’яні борони становили основний реманент більшості селянських господарств. Земля не угноювалася, бо гній використовувався для опалення та як будівельний матеріал.
Диференціація селянства поглибилася на початку XX ст. У 1901 —1902 рр. в Новопетрівці з 361 двора, де проживало 2713 осіб, 126 родин належали до бідняцьких, 136 — до середняцьких господарств. Водночас 99 куркульських дворів, крім власних наділів, орендували понад 800 десятин землі у сільської бідноти та середняків і 450 десятин — у поміщиків і колоністів. Вони мали достатню кількість робочої худоби та простого інвентаря, а також сівалки, жниварки і кінні молотарки й були основними виробниками товарного зерна. В той же час 22,4 проц. дворів Новопетрівки не мали робочої худоби, 30,2 проц. не мали ніяких знарядь для обробітку землі, один букер чи плуг припадав на два двори.
Руками сільських наймитів, крім куркульських, оброблялися землі й інших великих землевласників, що жили в селі — нащадків колишньої козацької старшини, іноземних колоністів. Понад 200 десятин належали колишньому військовому сотнику, стільки ж землі мав колоніст Гейдеріх. Церква в Новопетрівці теж була великим землевласником. За «збитки», завдані їй під час Кримської війни 1853—1856 рр., вона одержала від царського уряду в околицях села 200 десятин найкращої орної землі, яку духовенство здавало в оренду селянам. За рахунок орендної плати багатів і місцевий священик, який теж володів великим наділом.
Події революції 1905 року знайшли відгомін і в Новопетрівці. В березні 1905 року тут відбулася сходка, де бідняки й наймити поставили вимогу — відібрати землю у куркулів. До села прибув каральний загін. Біднота перетяла шлях при в’їзді сюди боронами. Та солдати вдалися до вогнепальної зброї і примусили «бунтівників» підкоритися.
Внаслідок проведення столипінської аграрної реформи швидко зростали володіння багатіїв. Один з новопетрівських куркулів, що мав 150 десятин власної землі, скупивши ще чимало її у бідняків та придбавши у німця-колоніста хутір у Кунджуковій балці, за 12 км від села, переселився туди. Цей глитай наймав понад 25 батраків, мав 20 робочих коней, молотарку з двигуном та інший реманент. Збагатившись, він напередодні першої світової війни купив ще 400 десятин землі. Нащадок останнього сотника колишнього Азовського козацького війська куркуль Кулик в роки столипінщини заснував неподалік Новопетрівки хутір (тепер с. Куликівське). Він мав великі масиви землі і щороку експлуатував по 30—50 батраків. Катеринославський промисловець Петровецький теж купив у Новопетрівці землю і побудував на морському узбережжі двоповерхову дачу з численними господарськими спорудами. Його маєток звичайно обслуговували 10—15 наймитів.
Дореволюційна Новопетрівка забудовувалася здебільшого саманними хатами (земля з домішкою гною). Куркулі обкладали будинки обпаленою цеглою або ж повністю зводили їх з цегли. Покрівельним матеріалом найчастіше служила черепиця, рідше траплялися дерев’яні чи солом’яні дахи. Кожен селянин мав невеликий сад, город та виноградник. За браком деревини двори огорожували загатами з відходів грубих кормів. Сім’ї були чималі — по десять і більше осіб. Значну частину селянської хати, як правило, займала піч, до якої прилягав піл, де спала майже вся родина. Носили селяни домотканий одяг, взимку — свитину з товстого сукна, шапку з баранячої шкіри. Найпоширенішим видом взуття були личаки або постоли. Тільки найбільш заможні селяни носили одяг і взуття фабричного виготовлення.
Потреби жителів в основному задовольнялися місцевими ремісниками. На початку XX ст. у Новопетрівці існувало 14 невеликих підприємств — 3 кузні, 2 олійниці, теслярські майстерні, примітивні цегельні, майстерні для виготовлення кінської збруї, кілька вітряків тощо.
Протягом десятиріч жителі села не мали кваліфікованої медичної допомоги. Фельдшерський пункт тут відкрили лише на початку XX століття.
Не краще було з народною освітою. В однокласному міністерському училищі, відкритому 1869 року і перетвореному на початку XX ст. в земську початкову школу, навчалося близько тридцяти дітей. 1901 року лише 9 селянських родин послали до школи 9 хлопчиків і 4 дівчаток.
Сподівання новопетрівців на закінчення війни та одержання землі після Лютневої буржуазно-демократичної революції виявилися марними. Тому селяни з новою надією зустріли звістку про перемогу збройного повстання в Петрограді.
Перша Рада селянських депутатів Новопетрівки почала працювати на початку лютого 1918 року. Головою її новопетрівці обрали Л. Г. Жигулу — маломіцного середняка, учасника першої світової війни, який «самодемобілізувався» з армії і став активним борцем за владу Рад. У березні сільрада здійснила розподіл землі згідно з ленінським Декретом про землю, конфіскувавши 750 десятин у багатіїв та церкви. Землю передали в користування незаможним селянам, виходячи з норми по 2 десятини на «їдця».
Члени Ради виступили ініціаторами створення загону самооборони, притулку для дітей загиблих фронтовиків. Розгорнулася енергійна робота щодо заготівлі хліба, поповнення Червоної Армії за рахунок жителів села.
Цій діяльності перешкоджали часті напади на село банд Махна, що бешкетували в окрузі, білогвардійських загонів. У березні 1918 року під час сутички місцевого загону самооборони з розвідувальною групою білогвардійського загону Дроздовського, що переходив на Дон, було убито командира групи князя Шаховського. Підтягнувши основні сили, дроздовці оволоділи селом, схопили і розстріляли голову сільради Л. Г. Жигулу. Після жорстокої розправи і пограбувань вони залишили Новопетрівку.
А в квітні її захопили австро-німецькі війська. Окупанти пограбували село, а потім підпалили його з кількох боків, внаслідок чого згоріло багато хат.
Після визволення села тут відновила діяльність сільрада, головою її обрали місцевого селянина-активіста В. П. Жигулу. Та вже на початку 1919 року Новопетрівку захопили денікінці з корпусу генерала Тілло. Карателі розстріляли голову сільради В. П. Жигулу, знущалися з селян. В середині березня 1919 року до села вступили махновські частини. Незважаючи на те, що махновці входили на той час до складу Червоної Армії, вони встановили такий «порядок» у селі, що новопетрівці організували загін самооборони.
На початку червня 1919 року денікінці переважаючими силами захопили село. Проте, їх спроба провести мобілізацію до білої армії зазнала краху. 7 січня 1920 року частини 8-ї кавалерійської дивізії червоного козацтва визволили Бердянськ та навколишні села від денікінців. 8 січня в Новопетрівці за допомогою представників політвідділу дивізії було організовано ревком.
Мирний перепочинок і тепер тривав недовго. 14 вересня 1920 року війська барона Врангеля, наступаючи з моря і суші, захопили Новопетрівку. Наприкінці жовтня частини 1-ї бригади 2-ї Донської стрілецької дивізії 13-ї армії визволили село від врангелівців. Повнота влади перейшла до сільського ревкому.
Жителі Новопетрівки активно допомагали Червоній Армії продовольством і фуражем, виділяли транспорт для перевезення вантажів. 83 мешканці села боролися за владу Рад в лавах Червоної Армії. Серед них — Ф. Л. Придня, який згодом став активним учасником колгоспного будівництва, працював бригадиром, а з 1967 року пішов на пенсію; О. Ю. Камай,— він довгі роки був колгоспним ковалем і в 1967 році теж пішов на пенсію; С. І. Назаров та інші.
Наприкінці 1920 року в селі організувався комітет незаможних селян. Ревком і КНС не встигли повною мірою розгорнути роботу — в середині грудня 1920 року махновська банда Удовиченка, відступаючи під ударами частин Червоної Армії до Маріуполя, вирубала в Новопетрівці весь радянський актив.
Бердянська Надзвичайна районна нарада допомогла відновити новопетрівцям ревком і комнезам. Було створено загін самооборони. Наприкінці січня 1921 року відбулися вибори до сільської Ради. Виконком сільради організував продовольчу допомогу родинам червоноармійців, виступив ініціатором оновлення складу сільського КНС. Його очолив колишній наймит, делегат II з’їзду Рад України І. В. Замула. Активними членами комнезаму стали місцеві селяни О. І. Ткаченко, Л. І. Сосновський та інші. Водночас засновано волосну робітничо-селянську інспекцію на чолі з І. А. Ботвинком.
Тривала війна вкрай підірвала економіку села. Порівняно з 1913 роком посівні площі зменшилися майже вдвоє. До того ж, у 1921 році через засуху загинула більша частина посіву. Боротьба з голодом і хворобами стала головним завданням органів Радянської влади та всіх сільських активістів.
В церкви були вилучені деякі золоті та срібні речі. Сільрада і комнезам організували громадське харчування дітей, визначили мінімум заробітної плати наймитам, запрошували з Бердянська медичних працівників для боротьби з інфекційними захворюваннями.
Завдяки допомозі держави весняна посівна кампанія 1922 року пройшла добре. Обробіток землі за допомогою супряги дав змогу якнайдоцільніше, використати наявний реманент і тягло. Врожай зібрали невеликий, але голоду вже не було.
Заміну продрозверстки продподатком новопетрівці зустріли схвально. Протягом трьох днів у листопаді 1922 року вони доставили на зсипний пункт 800 пудів зерна. При цьому на куркулів, що стосовно до нових умов таємно орендували землю бідняків, експлуатуючи їх працю, Радянська влада наклала підвищений податок та штрафи.
Партійна та комсомольська організації в Новопетрівці виникли 1923 року. Першими комуністами села були: маломіцний середняк Я. О. Попівщий, колишній батрак М. П. Поросюк та посланець Бердянської міської партійної організації Ільїн, який очолював тоді Новопетрівську сільську Раду. Першими комсомольцями стали діти бідняків М. О. Глазов і П. Є. Смирний.
Внаслідок часткового упорядкування землекористування району в 1923—1924 рр. новопетрівським селянам прирізали 79 десятин землі, з яких 58 передано безземельним та малоземельним селянам. 21 десятину залишили під чорним паром, щоб утворити громадський шкільний фонд посіву. 1925 року площа орної землі в Новопетрівці становила 10,8 тис. десятин.
Енергійна робота сільської Ради і комнезаму, а також сприятливі природні умови і напружена праця трудящого селянства забезпечили поступове піднесення господарства села. Про це яскраво свідчив розвиток торгівлі. Споживча спілка села на 1926 рік об’єднувала 340 членів, її місячний товарооборот досягав 7 тис. крб. Створили також в селі касу взаємодопомоги.
Робітники Першотравневого машинобудівного заводу м. Бердянська взяли шефство над селом. Вони організували для новопетрівців сільськогосподарські курси,, де навчалося 40 хліборобів, підібрали для села агронома. Парторганізація і сільрада організували змагання за високий урожай і краще господарювання. Мешканці села збудували місток через р. Берду і спорудили земляну греблю для захисту від весняної повені.
Партійна організація, сільрада і КНС, який 1925 року налічував 47 членів, дбали про дальший розвиток освіти, піднесення культури й поліпшення побуту селян. При сільраді, крім земельної, податкової та господарчої, працювали санітарна і культурно-освітня комісії. Вже у 1920/21 навчальному році в Новопетрівці запровадили обов’язкове чотирирічне навчання дітей. В грудні 1925 року в селі виникли гуртки ліквідації неписьменності серед дорослого населення, дві хати-читальні та дві невеликі бібліотеки. Комсомольці та молодь відкрили сільбуд, організували гуртки художньої самодіяльності.
Незважаючи на певні успіхи, загальний рівень господарства був низьким, село-залишалося бідняцьким. У 1925 році тут налічувалося 463 господарства, з них 33 — куркульських, 223 — середняцьких, а 207 — бідняцьких. Комуністи та сільські активісти наполегливо агітували за перехід до колективного способу господарювання, доводячи його переваги над одноосібним. Перша спроба створити колективне господарство належить до 1921 року, коли в селі заснували комуну «Зелений клин». 12 бідняцьких сімей, об’єднавшись у комуну, одержали в користування землі та частину інвентаря — коней, плуги, сівалки — сільського глитая Охріменка, збудували загальний житловий будинок зі спільною кухнею, придбали трактор, молотарку та дві косарки. Але через нерентабельність у 1927 році господарство розформували. Так само недовго проіснувала створена 1924 року комуна «Новий клин».
Рух за організацію колективних форм господарювання посилюється з 1925 року, коли засновано перші два ТСОЗи — «Початок» і «Більшовик». Організаторами і керівниками їх стали активісти П. 3. Малуєв, Я. К. Замулата інші. ТСОЗ «Початок» об’єднував 13 господарств, що обробляли 235 десятин землі, до складу другого ввійшло 36 господарств. Обом колективним господарствам бракувало тягла й реманенту. Допомога держави, яка надала ТСОЗам позику для придбання техніки, худоби, насіння, організаційна, практична допомога партійної організації та сільради сприяли економічному зміцненню господарств.
Пересвідчившись в перевагах колективного господарювання, до ТСОЗів почали вступати й середняки.
У 1930 році на базі новопетрівських ТСОЗів утворилися артілі «Жінка до соціалізму» і «Правда», а також риболовецька артіль «Червоний маяк». Цього ж року за рішенням загальних зборів колгоспників тягло, інвентар та зерно куркулів після конфіскації передано колгоспам, а 20 сімей глитаїв виселено за межі села. На кінець 1932 року колективізація в Новопетрівці була закінчена.
Велику допомогу колгоспам подавала створена у 1930 році Ольгинська (1-а Бердянська ім. Блюхера) МТС, а з 1933 року — і її політвідділ. На ланах кожної артілі з’явилися трактори, сівалки, молотарки.
В 1940 році новопетрівські колгоспи мали 2,3 тис. га зернових і бобових культур, середній урожай яких становив 21,1 цнт з га, молочнотоварні, птахівничі, свино-і вівцеферми, де утримувалося 370 голів великої рогатої худоби, 224 свині, 507 овець.
Мали колгоспи і власні пасіки. Загальні прибутки артілей в 1940 році досягли близько 1,2 млн. карбованців.
Широко розгорнулося соціалістичне змагання колгоспників, ланок, бригад, артілей. Не раз виходила переможницею у змаганні, преміювалася краща телятниця артілі ім. Крупської (до 1940 року — «Жінка до соціалізму») К. Г. Шешик. Вона добилася щодобового приросту ваги кожного з закріплених за нею телят на 830 грамів (до 6-місячного віку). 1940 року обидві новопетрівські артілі стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві, а рільника колгоспу ім. Крупської завідуючого хатою-лабораторією О. П. Сауленка нагороджено великою срібною медаллю виставки.
Змінився зовнішній вигляд села. Зелені вулиці, нові будинки, електричне освітлення та радіо в багатьох з них, сади та виноградники на присадибних ділянках — все це риси нової Новопетрівки. В селі працював медпункт, в колгоспах — дитячі ясла. Незмірно зріс добробут селян. Вже 1935 року в колгоспі «Жінка до соціалізму» на трудодень, крім насіння соняшнику, кукурудзи, городини, видавали по 4,5 кг пшениці. Зростали й грошові прибутки. Надлишки хліба колгоспники продавали державі через сільське споживче товариство, а купували одяг, тканини, велосипеди, меблі тощо. Розвивалася державна торгівля. У 1940 році в селі працювало 5 крамниць, де кожен житель села придбав протягом року різноманітних товарів пересічно на 500 карбованців.
Зросла культура трудящих села. До 1936 року неписьменність дорослого населення було ліквідовано повністю. Понад 400 дітей вчилися у неповній середній школі. Працювали хати-читальні, клуб, червоні кутки з бібліотеками. Добра слава линула про співаків, драмгуртківців, танцюристів сільбуду. Переважна більшість колгоспників передплачувала газети й журнали. Щасливе, заможне життя прийшло в кожний колгоспний двір.
У перші дні війни трудящі села, зібравшись на мітинг, поклялися віддати всі сили боротьбі проти ворога. Лави діючої армії поповнило 420 новопетрівців. Колгоспники повністю зібрали і здали державі багатий урожай зернових. У серпні на полях залишилися тільки кукурудза, соняшник, картопля та пізня городина. З наближенням фронту почалася евакуація людей, худоби, сільськогосподарської техніки. Але фашисти встигли захопити худобу.
8 жовтня 1941 року Новопетрівку окупували німецько-фашистські загарбники. Вони запровадили в селі жорстокий окупаційний режим, відправили до Бухенвальду кількох активістів села, розстрілювали комуністів. 111 мешканців Новопетрівки фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини.
Жителі села ставали на шлях активної боротьби з окупантами. Один з місцевих мешканців у березні 1943 року надав притулок розвідникам Г. Ю. Начволоду та М. П. Приній, відряджених радянським командуванням збирати розвідувальні дані про роботу Бердянського порту та залізничної станції. Розвідникам допомагав місцевий учитель П. А. Задурній. Він часто ходив до Бердянська, щоб зібрати інформацію про ворожі частини, зберігав рацію розвідників аж до вступу в село Радянської Армії.
16 вересня 1943 року частини 130-ї стрілецької дивізії 22-ї армії Південного фронту визволили Новопетрівку від фашистів. Командував дивізією полковник К. В. Сичов. 38 радянських бійців, які загинули в боях за село, поховані у двох братських могилах.
На фронтах Великої Вітчизняної війни смертю хоробрих загинуло 166 жителів села. В боях за Батьківщину прославилося чимало новопетрівців. Комуніст К. Т. Малагон, мобілізований 22 липня 1941 року, брав участь у боях під Смоленськом, Сталінградом і закінчив війну у Празі. За бойові заслуги він нагороджений орденом Червоної Зірки та кількома медалями. Доброволець А. Горбань воював на Смоленському напрямку і в нерівному бою з фашистами загинув смертю героя.
Страшних спустошень завдали селу фашисти, які зруйнували господарство артілей, знищили господарські будівлі та громадські приміщення. Загальна сума завданих колгоспам збитків становила 18,6 млн. крб. Було спалено також 330 житлових будинків — 85 проц. наявного житла Новопетрівки. В уцілілих будинках поселилося по 3—4 сім’ї. Жили також у льохах, в ямах, сяк-так прикритих від осінньої негоди.
Партійні організації й правління колгоспів ім. Крупської та «Правда» розпочали відбудовні роботи заготівлею будівельних матеріалів. У цьому велику допомогу селу подала держава. Група новопетрівців виїхала до північних районів країни на заготівлю лісу. Правління колгоспів створили будівельні бригади, налагодили виробництво цегли та вапна, заготівлю очерету для покриття дахів. Протягом 1943— 1950 рр. Новопетрівку повністю відбудували.
З великими труднощами відроджувалося рільництво. Не уціліло жодного трактора. Колгоспники відшукали у схованках 16 плугів, 77 борін, склали 7 сівалок та 23 жниварки-лобогрійки, привели на колгоспні подвір’я 69 голів великої рогатої худоби, збереженої ними, 8 свиноматок. Червоноармійці виділили колгоспам 45 коней. З цього починали. Протягом перших двох років після визволення села оброблялася лише половина орної землі.
У 1946 році на колгоспні поля Новопетрівки прибули перші три трактори MTG, а в 1948 — ще п’ять. Цього ж року артілі освоїли всю площу орної землі. Довоєнної товарності землеробства колгоспи досягли протягом першої післявоєнної п’ятирічки. В 1951 році голова артілі ім. Крупської Ю. В. Воцько на 3-й обласній сільськогосподарській виставці удостоївся диплома 1 ступеня за вирощений колгоспом на площі 1125 га урожай зернових по 16,2 цнт з га. Саму артіль за вирощений урожай бавовнику по 8,8 цнт з га нагородили дипломом II ступеня виставки.
Наприкінці того ж року новопетрівські колгоспи ім. Крупської та «Правда» об’єдналися в одне господарство ім. Крупської. Це допомогло краще спланувати сівозміну, доцільніше використовувати людей, сільськогосподарську техніку, зміцнити економіку колгоспу. Наступного року за вирощення високих урожаїв бавовнику ланкові Н. П. Авраменко, О. П. Ботвинко і І. Г. Придня удостоєні ордена Леніна, їхні ланки нагороджено дипломами першого та другого ступеня 4-ї обласної сільськогосподарської виставки.
В рільництві основну увагу зосереджували на виробництві зернових культур та соняшнику. Продуктивність тваринництва ще була досить низькою, На сто га угідь тваринники виробили по 108 цнт молока, 13,5 цнт м’яса, 58 кг вовни та по 6,5 тис. яєць на 100 га зернових.
Чималих успіхів артіль ім. Крупської досягла і в 1956—1958 рр. Середня врожайність зернових і бобових за цей час зросла до 20,8 цнт. У півтора — два рази зросло поголів’я худоби.
Загальний прибуток артілі в 1958 році досяг майже 5 млн. крб. Колгосп закупив у МТС велику кількість техніки.
За високу врожайність бавовнику в цілому по колгоспу 1957 року нагороджений орденом «Знак Пошани» голова артілі Г. А. Яковленко, а бригадира тракторної бригади Д. О. Новака за вирощення високого врожаю зернових і технічних культур того року удостоєно ордена Трудового Червоного Прапора.
На початку 1959 року до колгоспу ім. Крупської приєдналася сільська риболовецька артіль, а в наступному році — ще й сусідній старопетрівський колгосп ім. Жданова. Після цього господарство дістало нову назву — «Росія». Колгосп господарює
на 8360 га земельних угідь, у т. ч, 5,7 тис. га орної землі. Він став одним з найбільших у Бердянському районі.
В роки семирічки загальні темпи розвитку економіки артілі дещо знизилися. Партійна організація та правління вжили рішучих заходів щодо ліквідації такого становища. Комуністи, комсомольці і спеціалісти сільського господарства перейшли працювати безпосередньо на виробництво. Була поліпшена структура посівних площ, агрокультура полів, накреслено заходи по завершенню механізації тваринницьких ферм, поліпшенню системи морального і матеріального заохочення колгоспників, і після цього господарські справи пішли на краще. На вирішальних ділянках колгоспного виробництва трудилося 1969 року 83 комуністи і 72 комсомольці — заспівувачі всього нового, передового, організатори соціалістичного змагання. Широко розгорнувши його на честь 50-річчя Великого Жовтня, колектив артілі виростив найвищий у районі врожай зернових культур — по 26,5 цнт з усієї площі. За визначні успіхи в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Радянської влади колгоспу «Росія» вручено пам’ятний Червоний прапор ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СPCP і ВЦРПС.
Протягом чотирьох років поточної п’ятирічки, завдяки постійній увазі партійної організації та правління колгоспу до технічної оснащеності господарства, помітно зріс машинний парк артілі. 1969 року тут було 42 трактори, 16 різних комбайнів, 23 вантажні автомашини, 26 сівалок, 60 культиваторів, екскаватор, скрепер, зерноочисні машини, автонавантажувачі, транспортери, 90 електромоторів тощо. Колгоспну техніку обслуговували 120 механізаторів. У рільництві рівень механізації робіт досяг 100, а в тваринництві — 65—70 процентів.
У роки поточної п’ятирічки партійна організація і правління колгоспу спрямували свої зусилля на рішуче піднесення тваринництва, що протягом тривалого часу відставало. Насамперед колгосп створив міцну кормову базу, відвівши для цього 700 га ріллі. Партійна організація в 1965 році направила завідуючим фермою № 2 досвідченого тваринника, колишнього чабана-комуніста О. П. Суслова і допомогла йому докорінно перебудувати роботу ферми. Завдяки вжитим заходам колектив ферми значно поліпшив свої виробничі показники. В цілому артіль 1969 року виробила по 472 цнт молока на кожні 100 га угідь та по 45,5 цнт м’яса. Ферми колгоспу досягли кращих показників у районі. Доярка О. Г. Бранцева виборола перше місце в колгоспі і ввійшла в число кращих доярок району. Того року вона надоїла від кожної з закріплених за нею корів близько 4 тис. кг молока.
В колгоспі споруджено капітальні високомеханізовані тваринницькі ферми, молочний пункт, зерносховище на 2 тис. тонн, великий гараж, механічну майстерню, дві кузні і дві лісопильні, вальцьовий млин, олійницю тощо. Протягом цих років побудовано також лікарню, побутовий комбінат, приміщення для середньої школи, будинок культури, які стали окрасою села.
У колгоспі виросло багато майстрів хліборобської справи. Високих показників у вирощуванні кукурудзи добилася ще в 1959 році комсомольсько-молодіжна ланка О.І. Коханенко, яка на площі 60 га зібрала по 50 цнт кукурудзи. Правління колгоспу , послало О. І. Коханенко вчитися. Здобувши вищу освіту, вона працює в колгоспі плановиком-економістом.
З 1953 року колгосп очолює Г. А. Яковленко, в минулому тракторист, учасник Великої Вітчизняної війни, знавець сільськогосподарського виробництва, здібний організатор. Його сумлінну працю відзначено орденом Леніна.
Піднесення колгоспної економіки забезпечує невпинне зростання добробуту колгоспного селянства. Середньорічний заробіток тваринника становив 1215, механізатора — 1540, колгоспника рільничої бригади — 993 карбованці.
В селі зникли старі хати. З’явилися рівні, обсаджені декоративними деревами, упорядковані вулиці. Обабіч їх розташувалися добротні кам’яні чи личковані будинки колгоспників, криті шифером і черепицею. Лише протягом 1957—1969 рр. у селі споруджено або капітально перебудовано 147 будинків. Більш як у 120 хатах є газові плитки. На трудові заощадження жителі придбали 16 легкових автомашин, 130 мотоциклів, 508 телевізорів, 610 пральних машин, 105 холодильників. Всього 1969 року в селі працювало 13 магазинів і ларків.
Давно забули новопетрівці про епідемічні захворювання. До послуг трудящих — лікарня на 25 ліжок, амбулаторія з лікувальними кабінетами, аптека. Медичні пункти створено в бригадах, на фермах є профілакторії.
У селі працює середня школа, розміщена в новому типовому будинку, де навчається 330 дітей. Вчителів у 1969/70 навчальному році налічувалося 22. Відмінниками народної освітнє вчителька молодших класів Н. В. Яковленко, вчителька англійської мови О. Ф. Зінченко та інші.
За роки Радянської влади село дало країні 40 учителів, 27 інженерів, 15 лікарів, 17 агрономів, 17 зоотехніків і ветлікарів. Переважна більшість жителів Новопетрівки має неповну середню або середню освіту.
Книжковий фонд двох бібліотек села становить 13 тис. примірників. На 1970 рік новопетрівці передплатили 3,4 тис. примірників газет і журналів. 22 члени сільської первинної організації товариства «Знання» читають для трудівників села близько 300 лекцій щорічно.
Велику й важливу роботу ведуть депутати сільської Ради та її постійні комісії. 1949 року з ініціативи депутатів у Новопетрівці методом народної будови споруджено клуб, пізніше — приміщення середньої школи, медичного пункту, сільської лікарні. У 1967 році з участю Ради в селі відкрито дитячий садок на 30 місць. Добре працюють її сільськогосподарська та бюджетно-фінансова комісії. На кошти, що надійшли від перевиконання планів, у селі зведено приміщення сільської Ради, де розмістилися також бібліотека, відділення зв’язку, радіовузол.
Новопетрівка — звичайне село на Запоріжжі. На його прикладі можна побачити велетенські зміни, які сталися в українських селах під зорею Радянської влади.
А. М. КУЛИК