Осипенко, Бердянський район, Запорізька область
Осипенко (до 1939 року — Новоспасівка) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташоване на лівому березі річки Верди, за 14 км від місця її впадіння в Азовське море і за 25 км від районного центру. Через село пролягає брукований шлях, який сполучає Бердянськ із Ждановом. Населення — 5520 чоловік. Сільській Раді підпорядковане також село Ольгине (до 1915 року — Нейгофнунг), розташоване на правому березі річки Верди, яке утворює з Осипенком єдиний населений пункт.
З XIII ст. безлюдні через спустошливі набіги ногайських татар приазовські степи називали «Диким полем». Пізніше, з виникненням Запорізької Січі і до 1775 року, територія сучасного Осипенко належала її Кальміуській паланці, теперішнє ж (Ольгине рнаходиться на колишніх землях ногайської Єдичкульської орди.
Масове заселення Приазов’я розпочалося після приєднання краю до Росії* У 1805 році група кріпаків-втікачів з Полтавської губернії заснувала на березі річки Берди невелике село, назвавши його Новоспасівкою. За народними переказами перші поселенці прибули сюди у «спасів день», звідси й походить назва села.
Кількість населення поступово зростала за рахунок втікачів від кріпацької неволі з півночі України. Після повернення на батьківщину козаків Задунайської Січі значна частина їх оселилася і в Новоспасівці. Жителі Новоспасівки були зараховані до складу Азовського козачого війська. З того часу село стало називатися станицею. Тут збудували кам’яну церкву, відкрили станичне правління та поштову станцію. Через Новоспасівку проходив поштовий шлях з Бердянська до Маріуполя. Царський уряд виділив для станиці 20 тис. десятин землі, яку розподілили відповідно до чинів. Штаб-офіцерам (отаманам, військовій старшині) виділялося по 1 тис. десятин, обер-офіцерам (осавулам, сотникам, хорунжим) — по 500, іншій старшині — по 200, служилим козакам — по 12, а неслужилим — по 2 десятини на кожного члена родини чоловічої статі. Крім того, виділили 1,5 тис. десятин для майбутніх земельних наділів.
Протягом перших десятиліть в господарстві переважало тваринництво: задунайці пригнали з собою табуни коней, велику рогату худобу та отари овець. Оскільки через Бердянський порт йшла жвава хліботоргівля з закордоном, у Новоспасівці, як прилеглому селі, швидкими темпами розвивалося хліборобство. Значна кількість зерна поступала на ринок. Тваринництво, як і рибальство, перетворилося у допоміжну галузь господарства.
Козаки Новоспасівки протягом трьох років відбували службу в гарнізонах Петрівської та Захарівської фортець в своєму обмундируванні, зі своєю зброєю. Вони також брали участь у щорічних морських експедиціях для патрулювання східного узбережжя Чорного моря.
Напередодні реформи 1861 року Новоспасівка була вже великим населеним пунктом, в якому налічувалося 510 дворів, де проживало 3182 чоловіки.
З ліквідацією наприкінці 1865 року Азовського козацького війська колишніх козаків офіційно перевели у податний стан. Внаслідок переділу землі вони одержали від казни по 9 десятин на ревізьку душу і «в дар» — присадибні ділянки (0,4—0,7 десятини). Родини колишніх урядників одержали додатково ще по 15 десятин на чоловічу душу, їх вдови — по 7,5, а дочки-сироти по 4,5 десятини в довічне володіння (до смерті або ж шлюбу з правом викупу). Такий розподіл землі закріплював панівне становище колишньої козацької верхівки, яка одержала на двір 500 і більше десятин землі.
Класове розшарування селянства поглибилося в пореформений період у зв’язку з дальшим проникненням капіталізму в сільське господарство. За даними перепису 1885 року, в Новоспасівці налічувалося 1096 дворів, де проживало 6905 чоловік. З них 277 дворів, не приписаних до общини, права на надільну землю не мали. Це були торговці, ремісники, а головно батраки з різних кінців країни, які в пошуках заробітків осіли в Новоспасівці. Лише 44 такі родини мали невеличкі присадибні ділянки і власне житло. З 819 общинних дворів понад 30 проц. господарств були бідняцькими. Через брак тягла та реманенту вони частково, а то й повністю здавали землю в оренду. На долю цієї групи господарств припадало всього 13 проц. посівів. Більшість бідняків наймитувала. Водночас в общині налічувалося 404 середняцькі господарства. З них лише 44 двори самостійно обробляли свої наділи, решта ж господарств, як і бідняцькі, мусила вдаватися до супряги чи найму робочої худоби та інвентаря.
Домінуюча роль у господарстві села належала 140 куркульським родинам, кожна з яких мала по 6—8 голів робочої худоби, по 4—6 корів, складний інвентар і засівала 50—100 десятин землі. Ще в 50—60 роках XIX ст.
20 заможних сімей з козацької старшини вийшли на хутори, розташовані за 5—25 км від села. За даними перепису 1885 року хуторянам належало 3,5 тис. десятин землі. На сільських і хуторських багатіїв гнули спину 160 постійних і майже стільки ж сезонних наймитів. Наймана праця застосовувалася не тільки на ланах, а й у 12 куркульських крамницях, 8 олійницях, 32 вітряках та на цегельному заводі.
Великими землевласниками були і дві новоспасівські церкви, що мали 500 десятин землі.
Соціальна нерівність, постійні утиски, злиденне життя штовхали бідноту на боротьбу з куркульством. 1902 року відбувся сільський сход, на якому біднота вирішила переділити всю землю общини. Зчинилася бійка між бідняками та глитаями. Власті, ставши на бік куркулів, заарештували й кинули до в’язниці, як призвідників, Л. С. Латоху, С. Мостового, К. Сокологорського, К. Якута та інших.
Але революційні настрої серед новоспасівської бідноти ширилися, Частина новоспасівців працювала на підприємствах Бердянська та Маріуполя. Навідуючись до села, вони знайомили селян з вимогами та боротьбою робітників, пропагували революційні ідеї. До села приїздили і представники Бердянської організації РСДРП, в берегових зарослях збирали таємні збори бідноти, на яких розповідали про причини злиденного селянського життя, про боротьбу робітничого класу та необхідність об’єднання зусиль для спільної боротьби за свої права.
Грізний подих революції доносили до села і листи матросів-односільчан М. І. Павленка, К. І. Соколова та П. І. Серби, які разом служили на броненосці «Потьомкін» і взяли участь у збройному повстанні влітку 1905 року. З нагоди 50-річчя повстання потьомкінців Радянський уряд нагородив колишнього кочегара броненосця М. І. Павленка (помер 1964 р.) орденом Червоної Зірки.
В період революції 1905—1907 рр. заворушення серед бідноти розгорілися з новою силою; особливо гострою була боротьба за справедливий переділ землі. В березні 1907 року сільський сход постановив поділити землю на їдця. Тут же обрали й комісію для переділу в складі селян С. М. Середи, У. Латохи, К. П. Хомича, К. Якута та інших. Рішення сходу надіслали повітовим і губернським властям. Відповідь так і не прийшла. Тоді біднота на початку серпня 1907 року самочинно розпочала переділ землі. Але з Маріуполя прибула козача сотня і розігнала нагаями бідноту, а членів комісії заарештувала й відправила до в’язниці. Проте біднота не скорилася. Запалали куркульські стоги та скирти, два вітряки. «Винуватців» не знайшли.
1908 року на зміну козачій сотні до бунтівного села прибув загін інгушів і перебував тут «на сторожі порядку» аж до 1910 року.
Столипінська реформа ще більше поглибила класову і соціальну нерівність селянства. Багато бідняків повністю розорились і, продавши наділи, виїхали до Бердянська та Маріуполя, або ж залишилися батракувати в своєму селі. Куркулі скуповували землі бідноти, загарбали майже всі ділянки, що здавалися в оренду. Сім глитайських господарств вийшли на хутори, захопивши кращі общинні землі. Один з куркулів, власник 224 десятин землі, спорудив потужний цегельно-черепичний завод, де працювали наймані робітники. Осіли хуторами-колоніями й сім родин німців, маючи кожна від 100 до 300 десятин землі. В руках куркулів-хуторян та колоністів опинилась 3141 десятина купчої землі.
Світова імперіалістична війна принесла нове горе і ще більше розорення селянству. Під час війни в «православне воїнство» мобілізували майже половину працездатних чоловіків села. Бранців валками виряджали на Маріуполь. До трьох скіфських курганів їх проводжало все село. Ще й досі ті кургани називають «заплаканими могилами». Одночасно проводилася реквізиція хліба та худоби, для потреб армії у селян забрали понад 500 коней. Поля бідноти заростали бур’янами.
Дореволюційна Новоспасівка вважалася великим впорядкованим селом. Тут налічувалося 1223 двори, проживало 11,2 тис. чоловік. Діяли 3 цегельно-черепичні, 2 гончарні заводи, два парові млини, два десятки вітряків, олійниця. Двічі на тиждень відбувалися базари, тричі на рік — ярмарки. Вулиці села забудовувалися козачими сотнями і називалися: 1-ша сотня, 2-га сотня і т. д. Третина куркулів мала криті черепицею чи бляхою кам’яні будинки, решта заможних господарів — саманні облицьовані хати, теж криті черепицею. Основна ж маса хат та господарських приміщень будувалася з цегли-сирцю та саману під солом’яними стріхами або крилася очеретом. Майже в кожному дворі був садок. У центрі села містилися кам’яні будинки волосної управи, земського банку, суду, пошти, двох десятків крамниць та 11 шинків.
Протягом багатьох десятиліть новоспасівців лікував один фельдшер. Але він не мав навіть приміщення, щоб приймати хворих. Лише 1913 року розпочалося будівництво земської лікарні, відкрилися дві аптеки, прибув лікар, три фельдшери, акушерка.
Півстоліття в селі не було школи. Перше однокласне земське училище відкрилося тут у 1866 році, а міністерське двокласне — 1870 року. На час перепису у 1885 році в цих школах вчилося 147 хлопчиків і 47 дівчаток, з яких лише десята частина закінчила навчальний рік. У селі вміли читати й писати 594 чоловіка, а 90 проц. населення лишалося неписьменним. Деяке поліпшення стану народної освіти відбулося протягом останнього передвоєнного десятиріччя. В 1913/14 навчальному році в селі працювало вже 6 початкових шкіл: одна двокласна, дві однокласні та три церковнопарафіяльні. Але вони охопили тільки 795 дітей, тобто 55 проц. дітей віком 8—11 років. Закінчила ж навчальний рік лише шоста частина учнів. Куди більше турбувалися царські урядовці та попи про релігійне одурманення селян,— у селі діяло три церкви, а священики втлумачували «закон божий» у кожній школі. Народної бібліотеки в селі не було, газети одержували лише 18 урядовців та вчителів.
Трудове селянство Новоспасівки свято зберігало народні звичаї, обряди, пісні й танці. Молодь проводила своє дозвілля влітку на вуличних вечорницях, а взимку — на «досвітках». Тут народився й оформився народний танок «Линець», простий і цікавий у виконанні.
Сільські кустарі майстерно виготовляли красиві, зручні, легкі, з тихою ходою таврійські візки і тачанки. Продавали їх на Дону та Кубані. На базарах і ярмарках великим попитом користувалися новоспасівські гончарні вироби: горщики, глечики, макітри, миски, дитячі іграшки.
Дізнавшись про повалення царизму і перемогу Лютневої революції, новоспасівці у травні 1917 року на сільському сході обрали Раду селянських депутатів, яку очолив вчитель Я. Коломієць. Рада провела ряд заходів, зокрема, обеззброїла сільську поліцію. Але селяни так і не одержали від Тимчасового буржуазного уряду ні миру, ні землі. Тому рішення 2-го Всеросійського з’їзду Рад трудове селянство Новоспасівки зустріло з великим піднесенням. Радянська влада в селі і волості була встановлена в січні 1918 року. Головою волосної Ради став середняк Д. Москаленко. Наприкінці квітня того ж року в село заскочив білогвардійський офіцерський загін полковника Дроздовського. Білогвардійці вчинили жорстоку розправу над прихильниками Радянської влади. Члени Ради ледве врятувалися.
Вслід за дроздовцями, які тут не затрималися, у Новоспасівці розквартирувалася рота австрійців. У червні 1918 року сільська гетьманська варта й австрійці, переслідуючи одного з місцевих підпільників А. Н. Білаша оточили й підпалили будинок його брата, тут же розстріляли трьох членів сім’ї Білашів і кілька діб забороняли ховати трупи.
У вересні 1918 року окупанти вибралися з села до Бердянська. Новоспасівці обеззброїли солдатів гетьманської варти і організували бойовий загін з 300 чоловік, який вирушив до Гуляйполя на з’єднання з повстанським загоном Махна. Наприкінці грудня 1918 року село захопили білогвардійці з корпусу генерала Тілло. Вони пограбували населення; оголошена ними мобілізація до білої армії успіху не мала. Селяни створили партизанський загін на чолі з П. І. Гончаренком, який на початку березня 1919 року з допомогою селян волості визволив Новоспасівку і організував кругову оборону села.
12 березня на прохання Бердянського ревкому Новоспасівський партизанський загін допоміг повсталим робітникам визволити місто від білогвардійців.
Через кілька днів до села вступили частини 3-ї махновської бригади, що входила тоді до складу радянської армії. До неї влився загін П. І. Гончаренка.
У селі організувався волосний ревком на чолі з місцевим селянином-бідняком С. М. Середою. Земельний відділ волревкому прийняв рішення відібрати й передати сільській бідноті землі церкви, великих куркулів-хуторян та німців-колоністів. Але обстановка на фронті не дозволила здійснити це рішення. Вже в травні 1919 року розпочався наступ білогвардійських частин Денікіна.
Для оборони від денікінців новоспасівці створили штаб на чолі з П. І. Гончаренком. Село в тих місцях, де могла пройти кіннота, обклали в кілька рядів боронами, а біля мосту через річку Берду викопали шанці. Чоловіки озброїлися, хто чим міг. 8 червня біля села з’явилася денікінська кіннота. Ні в кінному, ні в пішому строю білогвардійці взяти Новоспасівку не змогли і відійшли. Тим часом захисники села сформували полк (у ньому було 20 проц. куркульських елементів). Він попрямував до Каховки, де влився в махновську бригаду й одержав найменування 8-го Задніпровського полку. Пізніше значна частина новоспасівців перейшла на бік Червоної Армії.
Махно, банди якого у вересні — жовтні 1919 року діяли в тилу денікінців — у Олександрівському та Бердянському повітах, проголосив Новоспасівку своєю другою столицею. Звідси махновці за активною участю місцевих куркулів чинили наскоки на навколишні села. Наприкінці жовтня 1919 року під натиском денікінців вони залишили село.
Розгромили денікінців і вигнали з села 7 січня 1920 року частини 2-го й 3-го червоних козачих полків з кінної групи В. М. Примакова. Відразу ж після визволення тут відновив роботу волревком на чолі з демобілізованим червоноармійцем С. Ф. Псарем, місцевим селянином-бідняком. Ревком організував виконання продрозверстки, налагодив ремонт і роботу шкіл, лікарні.
Ревком працював у складній обстановці, оскільки протягом 1920 року в Новоспасівці не раз з’являлися махновці. Трудові верстви села, ще не до кінця розуміючи необхідність рішучої збройної боротьби з махновцями, вже перестали підтримувати їх. Так, у травні 1920 року вони фактично зірвали наступ махновців на Бердянськ, відмовившись поповнити банду людьми та кіньми.
На початку червня 1920 року в Новоспасівці організувався волосний комітет незаможних селян, головою якого обрали батрака Д. Найдьона. Але розгул махновців та врангелівський наступ не дали змоги КНС розгорнути в цей період свою діяльність.
У жовтні 1920 року в районі села точилися жорстокі бої червоноармійських частин з врангелівцями. Остаточно ж Новоспасівку визволила від білогвардійщини 1-а бригада 2-ї Донської радянської стрілецької дивізії 26 жовтня 1920 року. 2 листопада 1920 року політвідділ цієї бригади допоміг селянській бідноті створити волосний ревком у складі 15 чоловік, якого очолив батрак М. А. Солонський. Скликані ревкомом загальні збори вирішили конфіскувати у куркулів парові млини, створити продовольчий комітет, луки в заплаві річки Берди поділити на їдця.
Радянському будівництву знову перешкодили махновці, які відмовилися від переформування в частини Червоної Армії, вирвалися з Криму до своїх «рідних» місць — Гуляйполя та Новоспасівки. 10 грудня 1920 року загін махновців у кількості 300 кіннотників під командуванням новоспасівського бандита Удовиченка налетів на село і порубав два взводи розквартированих тут червоних курсантів, а також членів ревкому. Відроджений новоспасівський волревком створив загін самооборони, який за допомогою червоноармійських частин аж до вересня 1921 року, часу остаточної ліквідації махновщини, ніс охорону села.
Село переходило до мирної праці. А труднощів було через край. Окупанти, а потім білогвардійці та махновці знищили багато селянських хат, забрали десятки тисяч пудів хліба, понад 1 тис. коней, сотні голів худоби тощо. Загальна сума збитків становила 41,3 тис. золотих карбованців.
За постановою ВУЦВК від 12 жовтня 1921 року Новоспасівську волость з Маріупольського повіту Катеринославської губернії переведено до Бердянського повіту Запорізької губернії, хоч фактично приєднання відбулося ще навесні.
У зв’язку з закінченням громадянської війни необхідність в надзвичайних органах влади на селі відпала. В січні 1921 року відбулися вибори до сільської та волосної Рад; головою волосної став С. Ф. Псар. 26 січня обрали сільський, а 9 лютого — волосний КНС на чолі з батраком П. Псарем.
У лютому 1921 року до села повернувся з німецького полону комуніст П. І. Солонський, член Російської секції Німецької Комуністичної партії з 1919 року. Бердянський повітовий комітет партії доручив йому організувати в Новоспасівці партійний осередок, відправивши на допомогу ще двох членів партії. Влітку 1921 року в Новоспасівці виникла комсомольська організація.
Створена під керівництвом партосередку земельна комісія взяла на облік куркульську й церковну землю, тягло та інвентар. Весною 1921 року всю землю переділили з розрахунку 2,03 десятини на їдця. В селі ж тоді проживало 11,2 тис. чоловік. Волосний посівний комітет організував супрягу незаможних господарств, забезпечив посівним матеріалом та тяглом сім’ї червоноармійців.
Комуністи та сільські активісти провадили широку політичну роботу серед селянства, особливо серед колишніх махновців, багато яких на заклик уряду Радянської України кинули банди і повернулися до села.
1921 року село зазнало нового лиха. Від посухи весь хліб згорів на пні, насувався голод. Комітет по боротьбі з голодом на чолі з головою сільКНС С. Омеляненком закріпив за кожним з 8 кварталів (сотень) села свого члена для виявлення сімей, що найбільше постраждали від голоду, організації допомоги тим, хто її потребує. Комсомольці та комнезамівці знайшли прихований куркулями хліб. Комітет добився державної позики продовольства і посівного матеріалу, організував випікання хліба, відкрив дві їдальні та кілька харчопунктів. Крім того, для дітей-сиріт наприкінці 1921 року в будинку одного з куркулів було відкрито дитячий будинок. Осіння посівна кампанія 1921 року пройшла успішно, і врожай 1922 року дав змогу покінчити з голодом.
З березня 1923 року і до кінця 1925 року Новоспасівка була районним центром. Це сприяло посиленню діяльності партійного осередку, який налічував 8 членів та 9 кандидатів у члени КП(б)У, а також зміцненню Радянської влади та активізації діяльності КНС, що об’єднував 135 незаможників.
Влітку 1924 року райком партії та райвиконком скликали нараду селян з приводу електрифікації села. Роботи в цій справі провадилися на пайових засадах, і вже 1928 року в громадських приміщеннях та багатьох хатах засяяли лампочки Ілліча.
Велику організаторську і виховну роботу серед селянства в цей час проводила сільська Рада. При сприянні населення в період 1922—1930 рр. близько 250 куркулів, колишніх махновських ватажків, позбавлялися виборчих прав. Склад депутатів щорічно оновлювався на 60—70 проц., що давало можливість залучати до роботи місцевого органу Радянської влади широке коло трудящих. З 73 депутатів сільради, обраних 1926 року, 11 були комуністи, решта — безпартійні, з них — 34 бідняки, в т. ч. 7 членів КНС; 28 середняків, 5 робітників і 6 службовців. Робота Ради ставилась у приклад, іншим сільрадам району, а Новоспасівський райвиконком вважався взірцем у всеукраїнському масштабі.
Зміцненню Радянської влади на селі сприяла створена у вересні 1921 року волосна, а пізніше — районна робітничо-селянська інспекція, яка допомагала роботі сільської Ради, контролювала діяльність споживчого та кредитного кооперативних товариств, медичних закладів, розглядала заяви трудящих тощо.
Рада налагодила роботу 3 початкових трудових шкіл, де 1924/25 навчального року працювало 15 вчителів, у 13 класах було 598 учнів. Через два роки на базі однієї з початкових відкрита семирічна школа, кількість учнів зросла до 747. Крім того, розпочала роботу вечірня школа. Доросле населення все ширше залучалося до гуртків лікнепу. Лише в 1926 та 1927 роках курси лікнепу закінчило 1111 чоловік.
1923 року в будинку для сільських сходок було відкрито сільбуд, при якому працювали народний самодіяльний театр та бібліотека. Партосередок за участю комсомольців провадив широку культурно-освітню роботу та атеїстичну пропаганду. В селі відкрилося 5 хат-читалень. 1927 року в сільбуді розпочалося демонстрування кінофільмів, працював радіоприймач. Молодь, а згодом і переважна більшість населення, перестала відвідувати церкву. Вже в 1924 році 80 віруючих офіційно зреклися релігії, а на початку 30-х років постало питання про закриття церков.
Партійна організація, комнезамівці наполегливо агітували за перехід селян до колективних форм господарювання. На початку 1922 року з ініціативи комуністів 16 бідняцьких господарств об’єдналися у комуну «Пропаганда». Першим її головою став секретар партосередку П. І. Солонський. Сільвиконком виділив комуні 200 десятин землі, відібраної в одного з куркулів, а щойно створений сільськогосподарський кредитний кооператив дав у позичку 30 пудів зерна. Наприкінці того ж року комуні передали садибу з житловим будинком, крамницю, олійницю та молотарку, конфісковані у глитаїв, а на початку 1924 року — хутір Северина з садибою та 200 га землі. На одержані від держави кредити комунари придбали два трактори — «Запорожець» і «Фордзон», два локомобілі, жниварки тощо. Першим трактористом у селі став комунар М. С. Гаденко. Крім рільництва, комунари займалися м’ясо-молочним тваринництвом, городництвом, виростили 10-гектарний сад.
Влітку 1923 року в селі утворилося невелике колективне господарство «Новий труд», а восени 1924 року — комуна ім. Ілліча. 1927 року в селі виникли 4 перші ТСОЗи — «Пролетарський труд», «Іскра», «Перемога» та «Червоний орач», що об’єднували по 15—20 бідняцьких родин. У 1928 році на базі ТСОЗу «Іскра» створена артіль з тією ж назвою, в якій об’єдналося 54 господарства. Колгосп очолив колишній батрак комуніст С. М. Шаповалов. 1929 року виникло ще шість ТСОЗів, які незабаром об’єдналися в ТСОЗ «Ленінський шлях». З літа 1930 року комуни і товариства спільного обробітку землі почали переходити на Статут сільськогосподарської артілі, і вже на осінь у селі існувало 11 колгоспів. 1931 року колективізація в селі повністю закінчилася.
Становлення колгоспів проходило в умовах запеклої боротьби з куркулями, які від антирадянської агітації перейшли до відкритих шкідницьких дій і терористичних актів. Вони побили голову колгоспу «Іскра» С. М. Шаповалова, поранили з обріза секретаря сільського партосередку І. Ф. Жигулу, від їх руки під час хлібозаготівель загинув комсомолець І. А. Кривцун. За рішенням загальних зборів колгоспників 58 куркульських родин вислали за межі республіки, а їхні хати, садиби, худобу, реманент тощо передали колгоспам і школам.
В боротьбі за колективізацію селянських господарств виросли й зміцніли партійна та комсомольська організації, кількість членів яких 1930 року відповідно становили 34 і 98 чоловік.
Велику допомогу артілям подала створена 1929 року Ольгинська (1-а Бердянська ім. Блюхера) МТС. Весною 1930 року вона забезпечила механізацію рільничих робіт в колгоспах села на 40 проц. орної землі, 1938 року — на 90—93 проц. Завдяки піднесенню агрокультури колгоспники артілі ім. Леніна 1939 року зібрали по 19 цнт зернових з га, в інших артілях — пересічно по 17 центнерів.
У передвоєнні роки широко розгорнулося соціалістичне змагання. Артілі змагалися між собою, колгосп ім. Чапаева — з кримською артіллю «2-га п’ятирічка», бригада того ж господарства, яку очолював Г. Н. Лесечко,— з бригадою формувальників Першотравневого заводу м. Бердянська. Ланка О. Я. Михно з колгоспу ім. Чапаева виростила по 15 цнт бавовни з га. Ланка Г. С. Прочко добилася урожаю озимої пшениці по 30 цнт з га. Овочівники колгоспу «Червоний орач» одержали по 141 цнт помідорів з гектара. Колгоспні чабани Ю. С. Пінчук, П. А. Гав’яз та інші одержали від кожних 100 вівцематок по 142—146 ягнят. Передовики виробництва села стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки, нагороджені медалями, дипломами і цінними подарунками.
Заможним стало життя колгоспників. У 1940 році вони одержали на трудодень по 2—3 кг хліба та по 3—5 крб. грішми. Родина колгоспника Д. С. Гаденка з колгоспу ім. Чапаева того року заробила 1418 трудоднів і одержала 5,6 тонни хліба та 6,4 тис. крб. До революції ж ця сім’я завжди жила впроголодь.
Успішний розвиток колгоспної економіки забезпечив небачене піднесення добробуту і культури села. 1937 року, з ініціативи сільради новоспасівці розгорнули соціалістичне змагання за краще подвір’я, вулицю, квартал. Село потопало в зелені фруктових садів та декоративних насаджень. В центрі комсомольці та молодь розбили парк. Всі громадські приміщення і майже всі хати колгоспників були електрифіковані й радіофіковані.
У селі діяли амбулаторія, лікарня на 43 ліжка з інфекційним та пологовим відділеннями, де трудилися 3 лікарі та 11 фельдшерів на чолі з досвідченим хірургом з багаторічним стажем, відмінником охорони здоров’я П. І. Джигурдою. Колектив медичних працівників домігся ліквідації епідемічних та багатьох інших хвороб — постійних супутників дореволюційного села, за що нагороджений Почесною грамотою Наркомату охорони здоров’я СРСР.
Значно зріс освітній рівень селян. До 1937 року було докінчено з неписьменністю серед дорослого населення. Успішно здійснювалося обов’язкове семирічне навчання дітей. В 1940/41 навчальному році середня, семирічна та три початкові школи охопили 1578 дітей, тут працювало 75 вчителів.
За роки Радянської влади відчинили двері центральний і три колгоспні клуби, червоні кутки, кінотеатр, 14 бібліотек. У клубах працювали драматичні, музичні, хорові, танцювальні та інші самодіяльні гуртки. Загальносільський хор, що об’єднував 200 чоловік, 1939 року завоював першість на обласній олімпіаді і взяв участь в республіканському огляді художньої самодіяльності.
Розвивалися фізкультура і спорт. Широко розгорнулася робота гуртків Тсоавіахіму, спортивних секцій. Славилися своїми успіхами кіннотники колгоспу «Іскра».
Соціалізм вніс докорінні зміни в долю жінки-селянки. В 1930 році 30 проц. депутатів сільської Ради становили жінки. П. Г. Дем’янова в 30-і роки очолювала колгосп «Пролетар». Чимало жінок працювало обліковцями, ланковими, завідуючими фермами, бригадирами. За заслуги в навчально-виховній роботі вчителька української мови та літератури В. І. Вільховська двічі — в 1938 і 1958 роках — удостоєна ордена Леніна.
Всесвітньо відоме ім’я Поліни Осипенко. Народилася вона 1907 року в сім’ї селянина-бідняка Д. Дудника і з дитячих років пізнала тяжку долю заробітчан. 1932 року вона закінчила Качинське авіаційне училище, того ж року стала членом Комуністичної партії. Військовий пілот Поліна Денисівна Осипенко встановила 5 міжнародних авіаційних жіночих рекордів, здійснила кілька дальніх перельотів разом з В. С. Гризодубовою та М. М. Расковою, в т. ч. безпосадочний переліт Москва— Далекий Схід на літаку «Родина» у вересні 1938 року. В листопаді П. Д. Осипенко відвідала Новоспасівку, зустрілася з земляками, виїздила з ними на поля. Два ордени Леніна і зірка Героя Радянського Союзу сяяли на грудях льотчиці. 1939 року під час випробування нового літака П. Д. Осипенко загинула. За пропозицією трудящих на честь уславленої землячки Новоспасівку того року перейменували на село Осипенко.
На неділю, 22 червня 1941 року в селі було призначено мітинг з нагоди відкриття пам’ятника П. д. Осипенко. В ней день радіо принесло тривожну звістку про напад на СРСР фашистської Німеччини, і мітинг перетворився в демонстрацію згуртованості осипенківців навколо Комуністичної партії та Радянського уряду, їх готовності стати на захист рідної Вітчизни. Тут же, на мітингу, записалося до лав Червоної Армії багато патріотів, і вже 23 червня перша група добровольців і мобілізованих виїхала з села. Трудівники артілей «Іскра» та ім. Чапаева першими в Радянському Союзі виконали плани хлібоздачі. Колгоспи передали Червоній Армії 200 кавалерійських та обозних коней з упряжжю та возами. Виділялися спеціальні бригади для спорудження оборонних рубежів в районі Генічеська, Каховки, Мелітополя та інших міст. В селі будували бомбосховища, шанці тощо.
Створена в липні 1941 року в селі рота районного винищувального батальйону несла охорону Осипенка. Пізніше більшість її бійців влилася до лав Червоної Армії.
3 наближенням фронту колгоспники евакуювали техніку та майно МТС, артільну худобу. Евакуювалася й частина колгоспників.
6 жовтня 1941 року гітлерівці окупували село, і з того дня близько двох років фашисти катували, грабували і знущалися з жителів села. Примушені працювати в «общинах», осипенківці псували реманент, знищували посіви, намагалися зробити якомога менше, прищеплювали собі різні хвороби, щоб уникнути відправки на роботи до Німеччини.
Зустрічаючи опір поневолених людей, фашисти лютували. Вони розстріляли голову першого колгоспу «Іскра» комуніста С. М. Шаповалова, голову колгоспу «Заповіт Ілліча» комуніста А. G. Кальченка, всього 190 чол. В останній день окупації гітлерівці розстріляли 50 чоловіків, жінок і дітей, які переховувалися на околицях села, щоб уникнути «евакуації».
В ніч з 17 на 18 вересня 1943 року Осипенко визволили воїни 221-ї Маріупольської стрілецької дивізії під командуванням полковника І. І. Блажевича 28-ї армії Південного фронту. В боях за населений пункт загинуло 25 радянських солдатів, які поховані в братській могилі в центрі села. Окупанти розграбували колгоспи, знищили більшість приміщень. Вони зруйнували міст через річку Берду, 9 шкільних будинків, 5 корпусів лікарні, клуби, млин, хлібопекарню, радіовузол, крамниці та 50 житлових будинків. Загальна сума збитків, заподіяних загарбниками тільки колгоспам села, становила 139 млн. карбованців.
Осипенківці внесли гідний вклад у боротьбу з німецько-фашистськими окупантами. В боях за Батьківщину брало участь понад тисячу жителів села, з яких 450 загинуло. За мужність і героїзм 517 воїнів відзначено урядовими нагородами. Виходець з села Ф. К. Мечієнко за героїзм, проявлений при штурмі рейхстагу, нагороджений орденом Леніна. О. С. Соколов, один з 50 пілотів-вихідців з села, особисто збив у повітряних боях 16 і під час групових бойових вильотів ще 8 ворожих літаків; його подвиги відзначені трьома орденами і чотирма медалями. Він героїчно загинув 18 квітня 1944 року. Генерал-лейтенант артилерії. Г. С. Прочко — доцент, кандидат воєнних наук, учасник радянсько-фінської війни 1940 року, пройшов з боями і фронти Великої Вітчизняної війни.
Одразу ж після визволення відновили роботу сільська Рада та правління колгоспів. Хоч і з великим запізненням, колгоспники провели осінню посівну кампанію. Колгоспники знесли кілька тисяч пудів зерна з власних запасів, насіннєву позичку дала й держава. Уцілілими коровами та вручну піднімали осипенківці зяб на зарослих бур’янами полях і все ж зуміли засіяти понад 1,5 тис. га озимини.
У січні 1944 року створена територіальна партійна організація села у складі 4 комуністів на чолі з секретарем О. І. Зубковою, відроджені комсомольські організації. Комуністи й комсомольці очолили головні ділянки відбудови колгоспів.
Осипенковці допомагали фронтові всім, чим тільки могли. У листопаді 1943 року з ініціативи колгоспників в районі розпочалося збирання коштів на авіаескадрилью ім. П. Осипенко. Навесні 1944 року директор Андрівської школи депутат Верховної Ради Союзу РСР Є. М. Постникова передала ескадрилью представникам армії. Жінки пересилали на фронт теплі речі, фрукти, тютюн тощо. Колгоспники здали в фонд оборони майже всі облігації.
Сільські механізатори обладнали ремонтну майстерню МТС, внаслідок чого восени 1944 року на поля вийшло 70 тракторів. Але техніки не вистачало. Загальний розмір освоєних земель становив 30 проц. усієї посівної площі. Важкими були жнива. І все ж перша заповідь: хліб фронтові, державі була значно перевиконана.
200 молодих ентузіастів взяли участь у відбудові Дніпрогесу ім. В. І. Леніна та підприємств Запоріжжя, Бердянська і шахт Донбасу.
Після переможного закінчення війни до села повернулися демобілізовані воїни. Колгоспи одержали значні державні грошові позички. Справи пішли на краще. У 1946—1947 рр. створено колгоспні партійні організації. І хоч вони були ще мало-чисельними — налічували по 3—9 чоловік,— але стали справжніми штабами в боротьбі за відродження села та господарства колгоспів. Вже 1948 року артілі села відновили довоєнні посівні площі, а врожайність зернових становила близько 15 цнт з га. Значно зросло поголів’я колгоспної худоби. Прибутки колгоспів з 1945 по 1950 рік зросли в 1,6 раза і становили 3,2 млн. карбованців. З метою зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів наприкінці 1950 року проведено об’єднання 8 оси-пенківських та ольгинської артілей в три великі: «Іскра», ім. Ворошилова та ім. Чапаева.
До 1950 року закінчилася відбудова села — на місці знищених хат з’явилися нові громадські й житлові будинки, відбудовано міст через річку Берду, приміщення лікарні, шкіл, крамниць. До 1953 року були радіофіковані й електрифіковані головні вулиці села, громадські приміщення тваринницькі ферми тощо. Колгоспники відбудували пам’ятник П. Д. Осипенко, який в період окупації гітлерівці зруйнували. Бронзовий бюст, відправлений на переплавку, робітники маріупольського заводу «Азовсталь» сховали в брухті, а 1946 року повернули селу.
В період другої післявоєнної п’ятирічки та наступних трьох років колгоспи села, завдяки кращому використанню техніки, підвищенню агрокультури і, головне, вмілій розстановці кадрів, домоглися значних виробничих успіхів. Врожайність зернових в усіх господарствах підвищилася до 19 цнт з га. Партійні організації та правління колгоспів подбали про створення міцної і сталої кормової бази, поліпшення племінної справи, організували за допомогою шефів — бердянських підприємств «Азовкабеля», Першотравневого, заводу шляхових машин та інших — будівництво капітальних тваринницьких ферм та механізацію трудомістких процесів.
У 1959 році колгоспи села об’єдналися у велике господарство «Дружба», за яким закріплено 18 тис. га землі, в т. ч. 13,6 тис. га орної. Головою артілі обрали І. О. Іванченка, комуніста-фронтовика, який з 1945 року очолював колгосп «Іскра» і показав себе вмілим керівником.
Колгосп збудував добре оснащені ремонтні майстерні, в час реорганізації MTG придбав потужну техніку, яку обслуговує 290 механізаторів. Врожайність зернових за чотири роки поточної п’ятирічки становила пересічно 24 цнт з га, у т. ч. провідної зернової культури — озимої пшениці — 25,5 цнт. Виробництво овочів на поливних землях, яких в артілі 200 га, перевищило 250 цнт з га. Колгоспний сад і виноградники займають площу 495 га. Високопродуктивною галуззю колгоспного виробництва стало тваринництво. Щоб утримувати близько 6 тис. голів великої рогатої худоби, 12 тис. овець, 3,5 тис. свиней і 20 тис. штук птиці, під кормові культури щороку відводиться 7 тис. га. 4 справжні тваринницькі містечка виникли на околицях села. Більшість трудових процесів на фермах механізовано, діє центральне опалення, пташники користуються електричним підігрівом. Тваринникам створені умови для відпочинку та культурних розваг. За рівнем механізації тваринницьких ферм колгосп «Дружба» посідає одне з перших місць в області. Доярка М. О. Погоріла надоює по 3,5 тис. кг і належить до десятка кращих доярок району. Чабани П. Я. Гуйвик та Є. П. Старушко отримують по 130—150 ягнят від ста вівцематок.
В господарстві діє добре налагоджена система матеріального заохочення колгоспників — за останні два роки видано понад 200 тис. крб. премій.
В селі ведеться велике капітальне будівництво. Крім тваринницьких приміщень за останні роки збудовані дві теслярські майстерні, два автогаражі, дві комори, склад отрутохімікатів, картоплесховище, два силососховища та інше. Зведено також будинок культури із залом на 450 місць, приміщення середньої школи та музею П. Осипенко, центральну контору колгоспу тощо.
За самовіддану працю й визначні успіхи в піднесенні сільськогосподарського виробництва 33 колгоспники та спеціалісти сільського господарства села відзначені урядовими нагородами. Понад 20 років очолює тракторну бригаду колгоспу П. М. Зубко. Ще 1958 року за своєчасне високоякісне проведення оранки, сівби та збирання врожаю його нагороджено орденом «Знак Пошани». На початку 1962 року П. М. Зубко виступив ініціатором вирощування просапних культур без затрат ручної праці і виростив по 41,4 цнт кукурудзи та по 21,4 цнт соняшнику з га. В наступні роки він закріпив ці успіхи. У 1966 році П. М. Зубкові присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
За вміле керівництво і виробничі успіхи артілі «Дружба», яка стала зразково-показовим господарством району, голова колгоспу І. О. Іванченко удостоєний ордена Леніна. Таку ж високу нагороду одержав комбайнер П. Ф. Солонський. Зараз він пішов на пенсію, підготувавши собі зміну 6 механізаторів — своїх синів. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені колгоспники І. В. Гав’яз, О. С. Рогозна, А. Я. Щербак; Т. Ф. Солонський удостоєний цієї нагороди двічі.
Могутній розвиток колгоспної економіки, невпинне зростання прибутків забезпечили неухильне поліпшення умов життя осипенківців. 1969 року оплата праці колгоспників становила 3 крб. 81 коп. за людино-день. Протягом останніх десяти років осипенківці придбали у власне користування 79 легкових автомобілів, понад 300 мотоциклів.
До послуг осипенківців — поштове відділення, радіовузол, автоматична телефонна станція, ощадна каса. У селі діє водопровід, центральні вулиці заасфальтовані чи забруковані, обсаджені декоративними деревами, а присадибні ділянки колгоспників потопають у зелені садів та виноградників. На честь 20-річчя перемоги над фашистською Німеччиною молодь розбила на узбережжі річки Верди та навколо колгоспного будинку культури парки.
Належно поставлене і медичне обслуговування трудящих. Лікарня на 125 ліжок обладнана сучасним медичним устаткуванням, має хірургічне, інфекційне, пологове, дитяче та інші відділення, а також амбулаторію, кілька лікувально-профілактичних кабінетів. Тут працює близько 100 медичних працівників, у т. ч. 11 лікарів. Є дитячий садок і 5 ясел.
Докорінно змінився освітній і культурний рівень селян. В селі діють дві школи: восьмирічна та середня, які охоплюють 700 учнів. Директора середньої школи А. І. Зюзя нагороджено орденом Леніна, 10 вчителів — медалями, 13 — значками «Відмінник народної освіти УРСР». Директорові восьмирічної школи К. О. Федорець присвоєно почесне звання заслуженого вчителя школи УРСР. З села вийшло 140 вчителів, 68 інженерів, 32 лікарі, 10 агрономів, 31 офіцер Радянської Армії, 6 юристів.
Крім загальноколгоспного будинку культури в селі діють три бригадні клуби, а також червоні кутки на фермах та в польових станах, є 6 бібліотек.
На майбутнє планується дальший благоустрій села, розширення громадського та житлового будівництва. Нові будинки, нові вулиці, нові відносини між людьми — ось риси сьогоднішнього життя радянського села Осипенка. Його трудівники гідно несли трудову вахту на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна.
П. Г. БІЛОВОЛ, Л. Ю. НЕЧАЄНКО