Кірове, Оріхівський район, Запорізька область
Кірове (до 1939 року — Жеребець) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташоване за 12 км від районного центру, відстань від найближчої залізничної станції Обща — 3 км. Через село проходить шосе Запоріжжя—Жданов. Населення— 4,8 тис. чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Васинівка і Любимівка.
На околицях села та на берегах річок Конки і Жеребця є поклади граніту, будівельного піску, білої і гончарної глини, а також сланців, багатих на алебастр. Навколо Кірового чимало курганів, збереглося кілька кам’яних половецьких баб ХІІ-ХІІІ століть.
На березі колись повноводної річки Жеребця, на місці, де нині розташоване село, в 1745—1765 рр. існував великий запорізький зимівник. В 1770 році тут розпочато будівництво Кряжевої фортеці, що входила до складу Дніпровської укріпленої лінії. Залишки п’яти редутів цієї фортеці збереглися до нашого часу. Поблизу фортеці засновано хутір Жеребець, де мешкали відставні солдати та будівельники.
За даними перепису 1782 року, тут налічувалося 79 дворів, проживало 639 чоловік. Невдовзі хутір став військовою слободою. 1798 року її перетворено на село. Відставні солдати одержали земельні наділи і урядову позичку для купівлі тягла та реманенту. Згодом сюди переселено кілька десятків сімей державних селян з Полтавської губернії.
Близько 10 тис. десятин землі навколо Жеребця були передані царським урядом «в рангову дачу і по чину особо» майору Кадуліну, підпоручику Буракову, титулярному раднику Булицькому. Між 1839 і 1844 рр. поблизу села оселилося чимало однодворців і чиншової шляхти, які теж одержали великі земельні наділи. Багато землі міністерство державного майна віддавало і новим переселенцям — державним селянам з сусідньої Катеринославщини, колоністам з Бессарабії. У 1859 році в Жеребці вже налічувалося 764 двори, проживало 4650 чоловік. Земельний наділ на ревізьку душу дорівнював 8 десятинам. Через п’ять років після реформи 1861 року державних селян Жеребця примусили сплачувати надзвичайно високі викупні поземельні платежі, а також великі державні, земські, волосні, мирські податки, що разом становили 10,4 крб. на ревізьку душу.
Оскільки значна частина закріпленої за Жеребецькою общиною землі (14,7 тис. десятин) була далеко від села, селяни почали переселятися на хутори. 1865—1867 рр. засновано Ново-Іванівку, Копані, а потім і Ново-Троїцьке. Та населення Жеребця продовжувало швидко зростати. Наприкінці XIX ст. тут було 1136 дворів і 8126 жителів. З 70-х років землю ділили вже не на ревізькі, а на наявні чоловічі душі, на кожну з яких припадало по 4,4 десятини орної і 0,16 десятини присадибної землі. 1891 року селяни перейшли на подвірно-спадкоємне володіння землею. Подвірними господарями вважалися чоловіки, яких внесено до реєстрових списків 1870 року, їм нарізали по 5 десятин землі. Решта ж чоловічого населення, яка народилася після 1870 року, не мала права на подвірний наділ і одержала лише по 1 десятині на душу. 1897 року відбувся ще один переділ землі серед селян, які не вважалися спадкоємними господарями, а таких було 2605 душ. На кожну з них припав клаптик землі розміром 15×120 сажнів.
Нерівномірний розподіл землі, а також тягла й реманенту свідчив про глибоке класове розшарування селян. За подвірним переписом 1899 року, в Жеребці налічувалося 55 безземельних дворів, 86 мали від 0,5 до 5 десятин і 497— від 5 до 10 десятин. У третини з них не було тягла, три чверті не мали інвентаря. Значна частина цих господарств здавала свої наділи в оренду куркулям, а решта обробляла землю, вдаючись до супряги. Отже, близько 60 проц. селянських господарств Жеребця були бідняцькими.
Із 428 середняцьких господарств більшість теж обробляла наділи супрягою або наймала тягло і реманент у багатіїв. Тільки 70 куркульських дворів, що крім надільної мали понад 2 тис. десятин купленої і 1,8 тис. десятин орендованої землі, а також багато волів, коней та інвентаря, засівали по 25—100 і більше десятин. На них працювало 286 наймитів. Вироблюваний хліб куркулі відправляли залізницею, прокладеною 1900 року поблизу Жеребця, до Олександрівська і навіть на Донбас. Найбагатші з них мали також 23 крамниці і 8 майстерень — столярних, шорних, бондарню, стельмашню, чинбарню та ін. Домашніми промислами займалися 193 двори, що не могли прожити з сільського господарства.
Біднота, яка терпіла від темряви, злиднів, безправ’я, не хотіла миритися з тяжкою долею. На початку XX ст. революційну роботу серед селян провадили місцевий житель І. В. Сокіл і вчитель О. Н. Ковтун. Наприкінці листопада 1906 року близько 300 чоловік зібралися на мітинг. Селяни вимагали розподілу землі й майна куркулів, скасування податків. Для упокорення «бунтівників» в село прибули козаки. Почалися арешти. О. Н. Ковтуна, О. Й. Волосатого, П. І. Свириденка й інших активних учасників селянського виступу було засуджено до різних строків тюремного ув’язнення.
Та боротьба тривала. В 1907 році місцевий селянин П. К. Овсянников організував підпільний революційний гурток, до якого увійшли П. В. Сокіл, О. П. Чернов, М. О. Сердюк та інші. Вони мали зв’язок з більшовиками Т. О. Дудником із Комишувахи та І. С. Опанасенком з Михайлівки. Члени гуртка збирали гроші для придбання революційної літератури, яку поширювали серед населення. Невдовзі найбільш активних з них було заарештовано і в кайданах відправлено на каторгу, а решта потрапила під вплив т. зв. анархістів-комуністів. Створена ними організація встановила зв’язки з центрами анархістів у Парижі і Женеві. Вона займалася експропріацією коштів у багатіїв, індивідуальним терором. Усі її члени опинилися за гратами.
Після придушення революції 1905—1907 рр. гніт глитаїв дедалі посилювався. Внаслідок здійснення столипінської аграрної реформи збільшилася кількість безземельних та малоземельних селян. Продавши свої невеличкі наділи куркулям, 107 родин виїхали до Сибіру шукати кращої долі. Чимало бідняків працювало на машинобудівному заводі, спорудженому 1908 року місцевим багатієм Заславським. Тут виготовляли брички, борони, сівалки, косарки і молотарки.
Напередодні першої світової війни в Жеребці проживало близько 12 тис. чоловік. Село мало дуже непривабливий вигляд: низенькі хати-мазанки з маленькими віконцями, вкриті очеретом або соломою, вузькі криві вулиці з загатами. Відсутність протягом сторіччя медичної допомоги спричиняла масові захворювання. Частими були епідемії цинги, холери. У 80-х роках XIX ст. у селі працював один фельдшер, а лікарню відкрито лише 1912 року.
Не кращим було становище і в галузі народної освіти. Тільки через 60 років після заснування села в ньому відкрили парафіяльну школу. Наприкінці XIX ст. тут діяли 3 земські школи, які відвідувало 180 хлопчиків і 6 дівчаток, а понад тисячу дітей залишалося поза школою. 1913 року в 4 земських школах навчалося всього чверть дітей шкільного віку.
Селяни свято зберігали і передавали з покоління в покоління скарбницю вічно живої народної культури — пісні, думи, танці, прислів’я. В селі здавна були поширені різні промисли. Вироби столяра М. Сакви, коваля К. Жидкова, гончарів Т. Старосвітського та К. Балакшія, бондаря В. Мороза мали великий попит не тільки як речі вжитку, а і як зразки народного мистецтва. У 1913 році в селі працювало 17 кузень, 3 гончарні, 2 бондарні, 2 чинбарні.
Під час імперіалістичної війни близько тисячі чоловіків було мобілізовано у царську армію. Зменшилися посівні площі, поголів’я худоби. Десятки сімей втратили своїх годувальників.
Лютнева буржуазно-демократична революція не принесла селянам очікуваних миру і землі, і їх виступи набирали дедалі більшої політичної гостроти. У червні 1917 року в Жеребці відбувся багатолюдний мітинг. Виступаючи на ньому, матрос Шрамко закликав односельчан захоплювати землю, не чекаючи Установчих зборів. Тоді ж створено земельний комітет, який взяв на облік поміщицьку і частково колоністську та куркульську землю. Проте її було розподілено серед трудящих селян тільки після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції.
У січні 1918 року в селі організовано ревком на чолі з місцевим селянином 3. Кучугурним, а трохи пізніше —волревком, який очолив бідняк І. С. Дробний.
Спираючись на бідняцький актив, вони приступили до наділення хліборобів землею. Та селяни не встигли скористатися першими здобутками революції. У квітні Жеребець захопили австро-німецькі війська, які понад 7 місяців грабували село.
У червні 1919 року в Жеребець вдерлися денікінці. Почалися жорстокі розправи над мирним населенням. Від рук карателів загинули селяни-активісти H. Мозгін, А. Іллянцев та чимало інших. Але незважаючи на репресії, жителі села активно підтримували партизанський загін Шульженка, що діяв у дніпровських плавнях. 6 січня 1920 року частини 46-ї радянської стрілецької дивізії вигнали білогвардійців з Жеребця.
Новоствореному ревкому довелося працювати у тяжких умовах. Селянські господарства, пограбовані німецькими окупантами і денікінцями, занепали. Лютував тиф. Навколо села нишпорили махновці. 31 січня вони напали на розміщений у Жеребці підрозділ 3-ї бригади 41-ї стрілецької дивізії і порубали багатьох бійців та командирів. Куркульство чинило жорстокий опір всім заходам Радянської влади. Долаючи перешкоди, ревком при активній підтримці населення подавав допомогу Червоній Армії людьми та продовольством. Було зібрано і здано державі хліб по продрозверстці. За це Жеребецьку волость занесено на Червону дошку і видано премію — 250 метрів мануфактури, 125 пудів цукру і 200 тис. коробок сірників.
Наприкінці травня 1920 року в селі організовано комітет незаможних селян на чолі з Н. Фидрею. Комнезамівці допомагали ревкому наділяти селян землею. Кожен житель, включаючи жінок і дітей, одержав по 2,1 десятини.
Та й на цей раз мирний перепочинок був недовгим. Наприкінці червня Жеребець захопили врангелівці. Протягом липня—вересня частини 2-ї Кінної армії, полк червоних курсантів в районі села вели запеклі бої проти переважаючих сил ворога. 24 жовтня червоноармійці 23-ї дивізії 4-ї радянської армії остаточно визволили Жеребець від білогвардійців.
Після закінчення громадянської війни волосний ревком, який очолив селянин I. С. Мацюра, а також сільревком і комнезам приступили до землевпорядкування, допомагали бідноті піднімати господарства. Для зручнішого користування землею, що знаходилася за 7—20 км від села, засновано 14 хуторів: Жовта Круча, Ключі, Тарасівка та інші. Сюди переселилося понад 220 родин.
Наприкінці січня 1921 року були обрані сільська і волосна Ради. Швидко зростав комнезам. У жовтні він об’єднував 109 членів. Тривалий час радянським органам довелося вести боротьбу з тяжкими наслідками неврожаїв 1921—1922 рр. і голодом. На допомогу жителям прийшли розквартировані у селі частини 30-ї Іркутської дивізії. Вони відкрили харчувальний пункт на 100 чоловік. Кожний червоноармієць виділяв з свого пайка голодуючим по 50 грамів хліба, 5 грамів круп щодня. Жеребецький волосний комітет по боротьбі з голодом на початку 1922 року відкрив у селі 5 харчувальних пунктів на 1100 чоловік. Держава виділила 1,1 тис. пудів продовольства і на кожний двір по 3—5 пудів зерна кукурудзи. Поступово з голодом було покінчено.
Чималий вклад у справу подолання розрухи, а потім і соціалістичну перебудову села вніс комсомольський осередок, організований 1920 року. Його секретарем був робітник Т. Кривич. Комсомольці допомагали органам Радянської влади боротися з бандитизмом, займалися комуністичним вихованням молоді. Вони були ініціаторами і організаторами будівництва клубу на залізничній станції Обща. Тут читалися лекції й доповіді на революційні і антирелігійні теми, працювали гуртки художньої самодіяльності.
17 березня 1923 року на зборах комуністів Жеребецької, Комишуваської та Юрківської волостей обрано волосний комітет партії. Його секретарем був активний учасник боротьби за владу Рад М. І. Касаткін. З утворенням 23 березня Жеребецького району, до складу якого ввійшло 46 населених пунктів, волосний партійний комітет перетворено на райком КП(б)У. 23 квітня відбулися збори членів і кандидатів у члени партії с. Жеребця, на яких організаційно оформився партійний осередок. Секретарем обрано місцевого селянина М. М. Царьова. Навесні організовано і районний комітет незаможних селян. Протягом року він розглянув понад сто заяв по землевпорядкуванню. Два його представники входили до судово-земельної комісії, де відстоювали інтереси незаможників.
Місцеві радянські органи приділяли багато уваги розвиткові освіти. 1922 року в селі працювало 5 початкових і одна семирічна школи. Тоді ж відкрито сільськогосподарську школу. Найбільш підготовлених селян посилали вчитися на робіт-факи, медичні курси.
Істотні зміни сталися і в охороні здоров’я трудящих. Відкрито районну лікарню, персонал якої складався з 6 лікарів і акушерки; аптеку.
Дедалі більший авторитет завойовували комуністи і комсомольці — організатори нового життя на селі. 1924 року партійний осередок об’єднував 5 членів і 4 кандидати у члени партії, а комсомольська організація — 40 юнаків і дівчат. Найпершою їх турботою був господарський розвиток села. В період непу в Жеребці працювало кілька державних підприємств — паровий млин, олійниця, завод сільськогосподарських машин (1933 р. перетворено на майстерні MTС), цегельний завод. Проте приватних було значно більше — 27 вітряків і один паровий млин, 17 кузень, 2 цегельні заводи, 4 чинбарні і бондарні. Радянські і партійні органи проводили політику обмеження приватника, захисту бідняків, звільнення їх від куркульської кабали.
У 1923—1924 рр. в селі створено артіль «Самодопомогу» і комуну «Перемога над розрухою». В комуні, що об’єднувала 32 господарства, було усуспільнено понад 200 десятин землі. Пізніше організовано ще кілька артілей і ТСОЗів — «Вільний селянин», ім. Шевченка та ін. Куркулі всіляко протидіяли зміцненню колективних господарств. Так, в колгоспі «Комунар» куркулі отруїли і покалічили 40 коней. За рішенням загальних зборів селян найбільш вороже настроєні куркульські родини було вислано за межі району.
Наприкінці 1929 року, коли почалася масова колективізація одноосібних селянських господарств, в селі на базі ТСОЗів і артілей утворено 6 колгоспів — «Прогрес», «Комунар», ім. 30-ї Іркутської дивізії та ін. Серед їх організаторів були місцеві комуністи С. X. Михайличенко і А. Г. Федоров. Тоді ж частина ремісників об’єдналася у промислову артіль «Керамік», що виготовляла алебастр, гончарний посуд, каналізаційні труби.
Велику роль в розвитку колгоспів відіграла Жеребецька МТС, створена в липні 1933 року. Її машинний парк швидко зростав. Напередодні війни механізатори МТС обробляли понад 80 проц. земельної площі колгоспів району. Комбайнера комуніста О. М. Демченка, що виконував норми виробітку на 400 проц., нагороджено орденом Леніна, а тракториста Г. А. Сушка —- орденом Трудового Червоного Прапора.
З кожним роком міцніли колгоспи, зростала врожайність. 1940 року валовий збір зернових і бобових в артілях села перевищив 64 тис. цнт; зернових вродило по 18 цнт з га. Колгоспники мали добрі заробітки. У передвоєнні роки вони одержували на трудодень по 8 кг хліба і близько 5 крб. грішми. Чимало заробляли і робітники новозбудованого сироварного заводу, а також працівники промислової артілі «Керамік».
Підвищення добробуту населення відбилося і на загальному вигляді села, яке 1939 року було перейменовано на Кірове. Багато жителів збудувало нові просторі оселі, посадило садки. Працювали лікарня на 55 ліжок, дитяча консультація. З дореволюційного часу і до початку Великої Вітчизняної війни у селі трудився лікар-хірург Г. П. Сорочинський, який здобув загальну повагу.
Діти колгоспників, робітників і службовців навчалися в середній, семирічній і 4 початкових школах. За передвоєнні роки середню школу закінчили понад 100 чоловік. З ліквідацією в селі неписьменності з кожним роком збільшувалася кількість читачів сільської бібліотеки, пожвавлювалася робота будинку культури. На його сцені виступали місцеві самодіяльні колективи — хор, драматичний гурток, струнний оркестр, а іноді й артисти з Мелітополя та Запоріжжя. Керували господарським і культурним будівництвом на селі партійна організація і сільська Рада.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, партійна організація, що налічувала тоді 15 членів і 6 кандидатів у члени ВКП(б), очолила патріотичний рух за всебічну допомогу фронту, Червоній Армії. Захищати Радянську Батьківщину від німецько-фашистських загарбників пішли 1,4 тис. жителів Кірового. Жінки, старі, підлітки поспішали збирати врожай, щоб вчасно здати хліб державі. З наближенням фронту почалася евакуація техніки, худоби. Місцеву лікарню пристосували під госпіталь.
З жовтня в село увірвалися фашисти. За заздалегідь розробленою програмою вони приступили до знищення радянських людей, планомірних грабежів. Гітлерівці закатували організатора перших колгоспів комуніста С. X. Михайличенка, розстріляли активістів А. П. Гавриленка, М. М. Наумова, П. О. Вітра, близько 10 чоловік відправили до концентраційних таборів, зокрема ветлікаря А. Т. Тройку, секретаря сільради О. Й. Зотова, директора будинку культури І. Г. Гармаша, які відмовилися працювати на окупантів. Понад 500 юнаків і дівчат було примусово вивезено до Німеччини.
Протягом усього часу окупації радянські патріоти чинили опір ворогові. Активно діяла підпільна група, що складалася з 12 чоловік — Б. Ф. Васюти, А. Я. Лихолати, Г. М. Скрипки, О. X. Бубенця та ін. Підпільники змонтували радіоприймач і слухали повідомлення Радянського інформбюро, а потім поширювали їх серед населення. Після розгрому фашистських військ під Сталінградом Б. Ф. Васюта написав про це в листівках, які розклеїв у різних кінцях села. Один примірник він причепив на дверях поліції, приписавши: «Вас чекає така ж доля!». Підпільники не раз обстрілювали німецькі ешелони, відкривали крани в цистернах з пальним. Завдяки хорошій конспірації патріотична група вдало діяла аж до визволення села. Потім її члени боролися з ворогом в лавах Червоної Армії. О. X. Бубенець загинув під Лібавою, а Б. Ф. Васюта, М. М. Назаренко та інші воювали до кінця війни. Кіровчани пишаються своїм односельчанином командиром авіаескадрильї В. G. Левітаном, якому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Після запеклих боїв в ніч на 19 вересня 1943 року бійці 127-ї стрілецької дивізії 51-ї армії Південного фронту визволили Кірове від ворога. В цих боях брав участь начальник зв’язку однієї з частин дивізії кіровчанин М. О. Шуст.
Відступаючи з села, фашисти спалили 39 хат колгоспників, 25 громадських будівель, в т. ч. залізничну станцію, сироварний завод, лікарню, будинок культури, 2 школи. Гітлерівці пограбували колгоспи, забравши 540 коней, 445 корів, 243 свині, понад 35 тис. цнт зерна. Матеріальні збитки становили 87,8 млн. карбованців.
Відбудова зруйнованого окупантами господарства проходила з великими труднощами. Навесні 1944 року було засіяно лише одну третину довоєнних посівних площ, бо не вистачало техніки, тягла. В колгоспі ім. 30-ї Іркутської дивізії, наприклад, залишилися 2 рядкові сівалки і 3 косарки. Хліб косили косами, возили на коровах. Люди трудилися самовіддано. 188 колгоспників і робітників були нагороджені медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Успішно відбудовувалася Жеребецька МТС. Відновили роботу силовий, токарний, моторний, інструментальний цехи. Працівники МТС зібрали і відремонтували 56 тракторів. Восени було піднято зябу в півтора раза більше, ніж заплановано.
Після закінчення війни до села повернулися 978 демобілізованих воїнів. Партійна, комсомольська організації, сільська Рада очолили наполегливу боротьбу трудівників села за хліб, молоко, м’ясо, в яких країна відчувала найгострішу потребу. Комуністів було розставлено на найважчих ділянках. Вони стали застрільниками і організаторами змагання за піднесення всіх галузей господарства. Уже в 1946 році порівняно з попереднім роком артілі вдвічі збільшили виробництво зерна. Самовідданою працею уславили себе десятки механізаторів Жеребецької МТС. Молодіжна тракторна бригада І. О. Кулика виборола першість в обласному змаганні. 1949 року колгоспи досягли довоєнного рівня виробництва. Були відбудовані всі господарські, громадські та житлові приміщення, промислові підприємства.
У червні наступного року з шести було створено два колгоспи — ім. Димитрова та ім. Воровського. Це позитивно позначилося на господарстві. За 5 років виробництво зерна збільшилося в півтора раза, значно зросло поголів’я худоби. У квітні 1958 року обидва колгоспи об’єдналися в одне велике багатогалузеве господарство, що дістало назву «Ленінським шляхом». До нього приєдналася і артіль ім. 40-річчя Жовтня, розташована в сусідньому селі Васинівці. Об’єднаний колгосп мав близько 10 тис. га орної землі. Вже перший рік господарювання відзначився добрими виробничими показниками. Було одержано по 20 цнт зернових з га. За семирічку доход колгоспу виріс більш як на півмільйона крб. Великі прибутки дали змогу розгорнути капітальне будівництво. За цей час побудовано чимало корівників, свинарників і пташників.
Завдяки цілеспрямованій виховній роботі парторганізації невпинно зростали ряди передовиків і новаторів виробництва. У роки семирічки золотими та срібними медалями, а також дипломами ВДНГ СРСР було відзначено працю 67 колгоспників, 14 з них удостоєні високих урядових нагород. На всю республіку лине слава Г. П. Адацурової, ланка якої, вирощуючи кукурудзу на силос, збирала на зрошуваній ділянці близько тисячі цнт зеленої маси з га. Г. П. Ададуровій присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Трудящі області обрали її депутатом Верховної Ради України. Велику пошану серед колгоспників здобула депутат районної Ради 6. К. Авраменко. Понад чверть віку працює вона на тваринницьких фермах. За семирічку загальний прибуток колгоспу від вирощеного Є. К. Авраменко молодняка великої рогатої худоби становив 1,8 млн. крб. За досягнуті успіхи передовій телятниці присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Нових успіхів добилися колгоспники в поточній п’ятирічці. 1969 року, незважаючи на несприятливі погодні умови, вони зібрали пересічно по 22 цнт зернових 3 га. Добре вродили кукурудза, соняшник, ячмінь, горох, буряки. Великий прибуток дав двохсотгектарний сад і виноградник (64 га).
Успішно розвивається і тваринництво. На фермах налічується понад 3 тис. голів великої рогатої худоби. Внаслідок спорудження двох типових механізованих пташників, поліпшення догляду за поголів’ям, птахівництво стало високоприбутковою галуззю господарства. Загальний прибуток колгоспу у четвертому році п’ятирічки перевищив 2,1 млн. карбованців.
Великі кошти витрачаються на електрифікацію всіх виробничих ділянок і механізацію найбільш трудомістких процесів в тваринництві та рільництві. Професія механізатора стала провідною. 123 члени колгоспу водять в полі трактори й комбайни, ремонтують техніку, обслуговують складні механізми ферм і системи зрошення. В господарстві працюють 29 спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою — інженери, агрономи, зоотехніки, ветеринари.
Успішно розвиваються в селі і підприємства місцевої промисловості. На заводі «Керамік», де трудяться 52 робітники, виготовляються каналізаційні труби, ізолятори. Виробничий план 1969 року його колектив значно перевиконав. Завод по виробництву сирів того ж року дав споживачам сотні тонн продукції. Понад десять тонн хлібобулочних виробів випікає за добу хлібокомбінат.
Усіма своїми успіхами трудівники села зобов’язані повсякденному керівництву 4 партійних організацій. 87 комуністів об’єднує одна лише колгоспна парторганізація. В центрі її уваги — питання економіки, культури виробництва, впровадження досягнень науки, передового досвіду. Вірними помічниками комуністів показали себе комсомольські організації, які об’єднують 134 члени ВЛКСМ. Не раз на районну Дошку пошани заносили прізвища комсомольців: доярок В. Г. Склярової та Н. В. Кравцової, механізаторів В. С. Суботи, О. О. Щербини, О. А. Корнієнка.
Велику роль у житті села відіграє місцева Рада, до складу якої входять 55 депутатів. Її виконком разом з комісією по впорядкуванню і шляховому будівництву склав план роботи квартальних і вуличних комітетів. Було вирішено мобілізувати громадськість для закладки парку культури і відпочинку, впорядкування і озеленення вулиць та садиб. Нині вже можна бачити чудові наслідки діяльності ентузіастів. У центрі села, біля середньої і восьмирічної шкіл, будинку культури зеленіють тінисті сквери і парки. Тут споруджено пам’ятники загиблим радянським воїнам. 1968 року встановлено 20 меморіальних дощок, на яких викарбувано прізвища односельчан, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. В центрі села височить 8-метровий пам’ятник С. М. Кірову.
З кожним роком розквітає село.
З’являються нові вулиці, забудовані цегляними та облицьованими будинками, критими шифером, черепицею, залізом. У післявоєнний час за допомогою колгоспів і держави споруджено близько тисячі житлових будинків, корпус восьмирічної школи, приміщення дитячого будинку-інтернату, мости через річки Конку та Жеребець тощо. До послуг трудящих — відділення зв’язку, телефонна станція, радіовузол, майстерні побутового комбінату.
Добре організовано службу охорони здоров’я. Дільнична лікарня має сто ліжок. Тут працюють понад 50 чоловік з вищою і середньою медичною освітою. Щороку чимало трудівників села зміцнюють здоров’я в санаторіях і будинках відпочинку; в піонерських таборах за рахунок колгоспу і по путівках профспілок відпочиває близько ста дітей.
Понад 1,2 тис. дітей і підлітків навчаються в 7 школах. За зразкову багаторічну педагогічну роботу і активну громадську діяльність директор середньої школи села Кірового В. Й. Ковтуненко нагороджений орденом «Знак Пошани», чотирьох вчителів відзначено значками «Відмінник народної освіти», а трьох — Почесними грамотами Міністерства освіти Української РСР. З часу заснування Кіровську середню школу закінчило півтори тисячі учнів, 670 з них здобули вищу освіту, стали агрономами, зоотехніками, інженерами, діячами культури та ін. Уродженцями села є український радянський письменник О. Є. Носенко, генерал-майор Радянської Армії Є. В. Гринько, кілька кандидатів наук.
Громадськість села дбає про найповніше задоволення культурних запитів трудящих, розвиток народних талантів. При будинку культури працюють численні гуртки художньої самодіяльності, які добре відомі в районі. Артисти-аматори — бажані гості на фермах і польових станах, в сусідніх селах. Вони не раз посідали перші місця на районних оглядах самодіяльного мистецтва. На сцені будинку культури часто виступають актори Запорізького театру ім. Щорса, обласної філармонії, мистецькі колективи інших міст країни.
На вечори трудової, революційної і бойової слави збирається майже все село. Особливо урочисто і зворушливо проходять посвячення випускників шкіл у хлібороби. їм вручають посвідчення членів колгоспу, до них із словом-наказом звертаються ветерани праці, передовики виробництва. Перед трудящими часто виступають члени лекторських груп товариства «Знання» — вчителі, лікарі, спеціалісти сільського господарства.
Мешканці Кірового пишаються своєю бібліотекою, якій присвоєно звання культурно-освітньої установи відмінної роботи. В цьому велика заслуга завідуючої Ю. С. Головкіної, яку нагороджено медаллю «За трудову доблесть».
Колгоспники, робітники, службовці, примножуючи доробок у господарському і культурному будівництві, прагнуть бути гідними незабутньої пам’яті С. М. Кірова, ім’ям якого названо село.
І. К. КРАСНОСЕЛЬСЬКИЙ