Василівка, Василівський район, Запорізька область
Василівка — місто районного підпорядкування, розташоване на березі Каховського водоймища, за 50 км від Запоріжжя. Через місто проходять залізниця і автотраса. Населення — 13,5 тис. чоловік.
Василівка — центр району, площа якого 1,6 тис. кв. км, населення 69,7 тис. чоловік (у т. ч. сільського — 44,1 тис., міського 25,6 тис.). У районі 43 населені пункти, підпорядковані міській, селищній і 8 сільським Радам; 15 колгоспів, 5 радгоспів, радгосп-технікум та лісництво; орної землі 92,9 тис. га (у т. ч. 7,7 тис. га зрошуваної); 12 промислових підприємств, 10 будівельних організацій; 53 школи, 52 будинки культури і клуби.
На околицях міста, біля підніжжя Лисої гори, розкопано могильник доби неоліту (V тисячоліття до н. е.), де виявлено понад 30 поховань. Поблизу могильника знайдено рештки поселення доби пізньої бронзи (І тисячоліття до н. е.).
Село засноване наприкінці XVIII ст. запорізькими козаками і кріпаками-втікачами. У 1784 році воно стало власністю генерал-майора Попова. Поміщик переселив у Василівку чимало кріпаків з своїх маєтків на Катеринославщині, Чернігівщині, Полтавщині, а також кілька кріпацьких родин, куплених у Курській губернії. Одночасно йшло поступове покріпачення поселенців-старожителів. Поміщик примусив їх платити оброк, який згодом замінив відробітком. Селяни працювали на нього кожного третього, потім другого тижня, а далі — до 5 днів на тиждень. Василівці мали невеличкі земельні наділи — до 3 десятин на ревізьку душу, які обробляли вручну чи запрягаючи корів. Різниця між переселеними кріпаками і покріпаченими селянами швидко зникала. В 1837 році у Василівці, Янчекраку, Карачекраку і Скельках, що належали Попову, налічувалося 3782 кріпаки.
Порівняно з сусідніми селами Василівка розвивалася швидше, бо була розташована біля переправи через річку Карачекрак, на шляху до Криму. У 20—30 рока х XIX ст. поміщик збудував тут кілька заводів — цегельний, винокурний і по випалюванню ваппа. У Василівці, яку 1831 року було переведено до розряду містечок, знаходилася головна контора управління всіма маєтками Попова. Економія поступово перетворювалася на велике феодально-кріпосницьке господарство. Провідними галузями були вівчарство і зернове господарство. Вироблювану продукцію вивозили до Криму, а звідти — за кордон. 1847 року тільки вовни було продано 1850 пудів.
Поміщик швидко багатів. Напередодні скасування кріпосництва нащадки Попова володіли в Мелітопольському повіті 14 тис. десятин землі. У Василівці тоді було близько 300 селянських дворів, проживало 1,9 тис. чоловік. Кріпаки, задавлені жорстокою експлуатацією, мріяли про волю. Але за реформою 1861 року вони дістали «голодну волю». Селяни втратили майже 30 проц. землі, якою користувалися до 1861 року. Значна кількість ревізьких душ одержала т. зв. дарчі наділи — 1,5 десятини. За повний подушний наділ, тобто 6,5 десятини, селянин мусив за 2 роки сплатити поміщикові 30 крб., а потім протягом 49 років вносити в казну по 7 крб. 20 коп. Отже, наділ коштував 382 крб. 80 коп.— майже по 60 крб. за десятину, тоді як її ринкова ціна не перевищувала 14—15 крб. Не маючи коштів на сплату поміщикові викупних платежів, більшість селян мусила відробляти панщину. Попов сам визначав, скільки днів вони мали працювати на його ланах, і встановлював плату за робочий день. 19 лютого 1863 року василівці припинили виконання повинностей в економії, хоч і не змогли розрахуватися з поміщиком. На умовляння і погрози мирового посередника вони заявили, що не підуть більше на панщину. Тільки за допомогою поліції, солдатів Попову вдалося зламати опір колишніх кріпаків.
Обтяжені платежами, численними податками, бідняцько-середняцькі маси села розорялися, убожіли. За даними перепису 1884 року, з 371 селянського господарства 45 не мали посівів, стільки ж засівали від 1 до 5 десятин, 95 дворів — від 5 до 10 десятин. Отже, 50 проц. господарств були бідняцькими. Третина з них не мала тягла і майже всі були без інвентаря. В той же час 39 дворів засівали близько 50, а 7— понад 50 десятин кожний. Вони ще й орендували 1630 десятин землі.
Поміщик і куркулі наживалися на нещадній експлуатації селян. Продукція, що вироблялася в економії руками наймитів, ішла на російський та закордонні ринки. Вивезенню її сприяла побудована в 70-х роках XIX ст. Лозово-Севастопольська залізниця, що пролягла і через Василівку. Власники економії мали величезний зиск. У 1889—1894 рр. один з нащадків Попова витратив 1,5 млн. крб. на спорудження великої кам’яниці, яка мала вигляд середньовічного рицарського замку з гостроверхими баштами, банями і зубчастими стінами. У парку, закладеному ще кріпаками, було збудовано двоповерхову дачу, оранжерею. Парк пильно охоронявся, селянам було заборонено навіть наближатися до нього, «аби не псували пейзажу».
В період першої російської революції 1905—1907 рр. власники замку невпевнено почували себе навіть за його товстелезними мурами, побоюючись, що і вони не врятують від народного гніву.
Великий революційний вплив на селян справило повстання матросів броненосця «Потьомкін». Чорноморці С. Широчкін і К. Гнідий, які в липні приїхали до сусіднього села Михайлівни, розповсюджували серед селян, зокрема у Василівці, відозву потьомкінців «До всього цивілізованого світу!» та прокламації Севастопольського комітету РСДРП «До всіх!», «До громадян!» та інші. Одночасно більшовики поширювали в містечку звернення ЦК РСДРП «Селяни, до вас наше слово!». Під впливом більшовицької, агітації селяни Василівки восени 1905 року виступили з вимогою знизити орендну плату до 3 крб. за десятину, збільшити вдвое плату наймитам1. Селянський рух не вилився у відкритий виступ проти поміщика і глитаїв лише тому, що ті викликали до містечка військовий загін, який жорстоко придушував спроби бідноти розв’язати земельне питання революційним шляхом.
У період між двома буржуазно-демократичними революціями в Росії у Василівці ще більше посилилося класове розшарування селян. Із 811 дворів села без-посівних було 57 проц., а кількість господарств, що засівали лише по 5—7 десятин, збільшилася наполовину. Зростає прошарок сільських пролетарів. У 1914 році з 6344 жителів Василівки наймитів та членів їх сімей, що мешкали в поміщицькій економії, було понад 960 чоловік.
Різко загострилися суперечності між общинниками і куркулями, що захопили близько 45 проц. надільної землі і виходили на хутори. Крім того, 96 багатіїв орендували 60 проц. землі бідняків, яким нічим було її обробляти. їм же належало 60 проц. купленої землі.
Трудящі селяни страждали від безземелля, злиднів і голоду, які тягли за собою хвороби. Медична допомога була вкрай недостатньою. Лікарня па 10 ліжок, де працювали лікар, фельдшер і акушер, обслуговувала населення усієї волості (понад 23 тис. чоловік).
Переважна більшість жителів була неписьменною. В 1870—1900 рр. у містечку існували лише 2 земські та парафіяльна школи, де працювали 3 вчителі. Всього 12 проц. жителів уміли писати і читати, серед жінок — тільки 4 проц. У 1912— 1914 рр. земство відкрило у Василівці ще 2 однокласні училища. Проте і за цих умов діти бідноти або зовсім не відвідували школу або ж, провчившись там рік — два і ледь навчившись читати, рахувати та писати, кидали її, бо в господарстві потрібні були робочі руки.
У 1903 році в містечку почала працювати невеличка бібліотека, в якій налічувалось кілька сотень російських книжок. При школах також діяли маленькі бібліотечки, але і в них не було українських книжок. Учнівська молодь діставала та потай із захопленням читала Шевченків «Кобзар», твори М. Коцюбинського, І. Франка тощо. Схвильовано слухала вона народні думи і легенди про героїчну боротьбу запорізьких козаків проти численних ворогів. Ці легенди і думи передавалися з покоління в покоління.
Від батька до сина, від матері до дочки передавалися навики самобутнього національного мистецтва — різьбленого оздоблення фасадів, фронтонів та віконниць жител, вишивання рушників, скатертин, чоловічих і жіночих сорочок, плетіння кошиків з лози чи осоки тощо. Нині багато витворів василівських умільців зібрано і зберігається в районному краєзнавчому музеї.
У роки першої світової війни багато працездатного чоловічого населення було мобілізовано до армії; реквізовано понад 40 проц. робочої худоби. Майже подвоїлася кількість безкінних і однокінних господарств. Основною робочою силою стали жінки та підлітки. Значна частина землі не засівалася. Постійні злидні, невтішні вісті з фронтів про поразки російської армії, листи фронтовиків про тяжку солдатську долю посилювали ненависть до царизму, до поміщика і куркулів.
Після повалення самодержавства селянський рух у Василівці значно активізувався. Великий вплив на бідноту справили масові виступи проти Тимчасового уряду робітників Олександрівська, Мелітополя, Бердянська, Великого Токмака. Звідти до Василівки було направлено кількох більшовиків, зокрема М. І. Пахомова, які в серпні—вересні 1917 року проводили революційну агітацію в містечку. Тут організовано групу співчуваючих більшовикам, до якої входили С. В. Величко, П. Ф. Давидков, Т. А. Міщенко, Я. М. Смішко та інші.
Після перемоги петроградського пролетаріату в Жовтневому збройному повстанні розгорнулася боротьба за Радянську владу і в Мелітопольському повіті. На початку грудня у Василівці створено волосну Раду селянських депутатів.
До неї увійшли П. І. Мягкий, М. Ф. Малахов, Я. В. Стовба та інші. Проте поряд з Радою ще діяла волосна управа як орган буржуазної влади.
На початку січня 1918 року влада в містечку повністю перейшла до волосної Ради. Вона відкрила бібліотеку, читальню, дитячий садок і при ньому молочну ферму; проводила широку роз’яснювальну роботу серед селянства. Про її плідну діяльність 26 березня писала харківська газета «Комуніст».
Виконуючи рішення Мелітопольського повітового з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів від 22 січня 1918 року, Рада конфіскувала маєток поміщика Попова. В користування селян передано 33 тис. десятин землі, а також будівлі, худобу, сільськогосподарський реманент. Але минуло близько 4 років громадянської війни, перше ніж селяни більш-менш спокійно змогли господарювати на націоналізованій землі.
У цей буремний час Василівка неодноразово потрапляла до рук ворога. З квітня по кінець листопада 1918 року мирних жителів грабували і вбивали австро-німецькі окупанти, а з середини 1919 до початку 1920 року — денікінці. Білогвардійці закатували члена волревкому Є. Я. Семеренка, дружину голови волревкому М. Ф. Малахова тa інших; забрали у Василівській волості 1250 коней, більшість возів, багато хліба тощо. 10 січня частини 2-ї бригади 41-ї радянської дивізії визволили місто від біляків. Але в липні 1920 року сюди вдерлися врангелівці. Кати розстріляли десятки сімей воїнів, які перебували в лавах Червоної Армії або у партизанах, що діяли в плавнях. На початку жовтня врангелівці зігнали на майдан кількасот селян Василівни і на їх очах стратили 123-х полонених червоноармійців. Спочатку полонених люто били офіцери-марковці; полковник розбивав їм молотком носи, виколював очі. Потім червоноармійців поставили над рівчаком і випустили на них собак. Після звірячих катувань всі полонені були страчені. За 4 місяці врангелівці розстріляли 482 чоловіка.
Червоноармійські частини майже 2 місяці вели запеклі бої проти ворога за визволення Василівки, яка кілька разів переходила з рук в руки. Населення містечка подавало їм всебічну допомогу. Коли білогвардійці висадили в повітря міст, відрізавши відхід бронепоїздам «Радянська Росія», «Радянська Латвія», «Месник вуглекопа» та ін., понад 300 жителів на заклик червоного командування взяли участь в його відбудові. Наприкінці жовтня 1920 року частини 4-ї радянської армії вибили врангелівців з Василівки. Тут відновили діяльність волревком, який знову очолив М. Ф. Малахов, і партосередок, що був організований ще 1918 року. До складу парт-осередку входило 16 членів і кандидатів у члени РКП(б), зокрема В. Авраменко, П. Ситниченко, І. Холодков. Комуністи допомогли створити комсомольську організацію на чолі з В. Маркеловим, а в листопаді 1920 року — волосний комітет незаможних селян.
Партосередок, волревком і КНС розгорнули підготовчу роботу до виборів сільської та волосної Рад, які відбулися наприкінці січня 1921 року. Головою виконкому волосної Ради було обрано селянина-комуніста К. К. Роде. Проте майже протягом цілого року волвиконком не мав можливості спокійно займатися відбудовою зруйнованого господарства, бо махновські банди з дніпровських плавнів нападали на село. Для боротьби з ними у Василівці створено Надзвичайну районну нараду в складі представників Надзвичайної повітової наради, командування і політвідділу 30-ї дивізії, уповноваженого губернської Надзвичайної комісії, военкома, секретаря партосередку та ін. Цей орган сприяв зміцненню Радянської влади у Василівці та навколишніх селах, провів за допомогою червоноармійських частин і місцевих жителів кілька успішних операцій проти махновців. Для ліквідації недобитків банд було організовано василівський загін самооборони з 160 бійців. До кінця 1922 року вони виявили і обеззброїли майже два десятки бандитів. Нарешті населення могло віддати всі сили відбудові господарства, яка проходила в надзвичайно складній обстановці.
Після закінчення громадянської війни у селян лишилося всього 25 пар коней, дуже мало великої рогатої худоби, зерна. Для допомоги хліборобам у проведенні весняних робіт 1921 року у Василівці створено волосний посівний комітет. Через повітовий посівком він одержав кілька тисяч пудів ячменю, вівса, проса, а також 600 пудів картоплі. До проведення сівби були залучені бійці 30-ї Іркутської дивізії. Військові частини виділили і коней.
Зазеленіли поля. Проте влітку від посухи загинуло три чверті посівів. Населення залишилося без хліба, худоба — без кормів. Насувався голод. Місцеві радянські та партійні органи вживали всіх заходів, щоб запобігти цьому лихові. Селянам з державних фондів було видано 8 тис. пудів насіння. Проте виснажені люди змогли засіяти тільки третину посівної площі. Зима 1921/22 року була лютою, уціліла всього половина озимини. А влітку від нової посухи загинула більша частина врожаю. Голод набрав жахливих розмірів. Якщо до початку 1922 року з 6,2 тис. жителів Василівки голодувала третина, то до середини літа — 72 проценти.
У березні партосередок і волвиконком провели селянську позапартійну конференцію, на якій вироблено заходи по боротьбі з голодом. Було створено волосний комітет допомоги голодуючим, відкрито 2 харчопункти. Вони обслуговували понад 2 тис. чоловік, насамперед дітей. Особливо виснажених дітей прикріпляли для харчування до заможних дворів. Протягом першої половини 1922 року держава надала селу понад тисячу пудів хліба, але становище лишалося тяжким.
Весною та восени наступного року 794 селянські господарства засіяли чотири п’ятих посівної площі. Цьому великою мірою сприяло землевпорядкування, проведене радянськими органами. Безземельним і малоземельним селянам було нарізано по 2 десятини на їдця. Решту поміщицької землі передано радгоспові (1,4 тис. десятин) і колективним господарствам, створеним за ініціативою і допомогою партійного осередку 1921—1922 рр. Комуну «Трудова зоря», в якій об’єдналися 15 наймитських родин, очолив комуніст М. Кудинов. Крім неї, були невеличкий колгосп «Червона зоря» і два ТСОЗи. Тоді ж почали працювати споживче і кредитне сільськогосподарські товариства. Кредитне — закуповувало і продавало селянам худобу, позичало бідняцьким господарствам, яких налічувалося 43 проц., посівний матеріал, давало напрокат реманент.
Наприкінці 1924 року чимало василівських бідняків вступило до комуни «Незаможник», яку на клопотання її членів було переведено з с. Юрківки Оріхівського району до Василівки. Тут їй виділили 490 десятин землі та кілька приміщень в замку. Головою комуни був Я. Богуславський, секретарем партосередку І. Ліщина.
Василівський райком партії, утворений навесні 1923 року, і сільський партійний осередок, який мав 24 члени і кандидати у члени партії, повсякденно займалися питаннями розвитку сільського господарства, кустарної промисловості, кооперативної торгівлі. Вони подавали дійову допомогу колективним господарствам і кооперативним підприємствам. Одночасно через податкову політику партійні і радянські органи всіляко обмежували приватних торговців, власників кустарних майстерень, яких в роки непу розвелося багато. Наприкінці відбудовного періоду в селі було 13 приватних крамничок, працювали 2 парові млини і 5 вітряків, 2 олійні, стільки ж крупорушок, 8 кузень, 4 столярні майстерні, бондарня, чинбарня тощо. У Василівці тричі на тиждень збиралися базари, двічі на рік — ярмарки.
Поряд з господарським успішно провадилося і культурне будівництво. Було відкрито семирічну та дві початкові трудові школи; організовано лікнепи, в яких опановували грамоту 40 селян. Партійний осередок і сільська Рада докладали багато зусиль для забезпечення нормальних умов життя і навчання вихованців василів-ської дитячої колонії. Її створено 1923 року на базі дитячого будинку, заснованого зразу ж після визволення села від врангелівців у колишньому поміщицькому замку. Колонія проіснувала два роки.
Неослабну увагу партосередок приділяв і розвитку культурно-освітніх закладів. У селі ще 1921 року було відкрито сільбуд і при ньому бібліотеку. Почали працювати також дві хати-читальні. Діяла районна міжспілкова культкомісія, яка дбала про підвищення освітнього й культурного рівня трудящих, поширення періодичної преси.
Селяни Василівки дедалі більше прилучалися до активного громадсько-політичного життя. Вони збирали гроші і хліб в допомогу політичним в’язням Польщі та інших країн, а також голодуючим дітям Німеччини. 24 листопада 1924 року районний з’їзд Рад висловив рішучий протест проти насильств над комуністами-політв’язнями буржуазної Естонії. Зросла політична свідомість трудящих Василівки виявилася і в тому, що близько 400 мешканців села пішли працювати на будівництво Дніпровської ГЕС ім. В. І. Леніна та промислових підприємств Запоріжжя.
Селяни активно підтримували курс партії на колективізацію сільського господарства. Вже наприкінці 1928 року 47 проц. хліборобів вступили до колгоспів. Протягом двох наступних років колективізацію селянських господарств було повністю завершено. Вони об’єдналися в чотири артілі: «Клим Ворошилов», «Червоний агроном», «Червоний степ» (пізніше ім. 90-го Уральського полку) та «Перше травня». У трьох перших були створені партійні осередки. Координував і спрямовував їх роботу сільський територіальний партосередок, до якого 1931 року входило 32 члени партії. Дещо пізніше на базі комуни «Незаможник» було організовано артіль «МОДР». Перші колгоспи, у створенні яких визначну роль відігравав КНС, очолили місцеві селяни-активісти І. П. Коломієць, І. О. Опанасенко, Н. Ф. Чабан та запорізький робітник-двадцятип’ятитисячник П. П. Медведев, який у 1930 році став директором щойно створеної Василівської МТС. Кожний з колгоспів мав 1,2—1,5 тис. га землі і об’єднував близько 200 колишніх одноосібних господарств.
Куркульство не наважувалося чинити відкритий опір колгоспному рухові, але через свою агентуру вело антирадянську агітацію. Селяни рішуче виступали проти вилазок класового ворога. На вимогу загальних зборів колгоспників 10 глитайських господарств було розкуркулено, а їх власників виселено з села.
Велику допомогу партійним осередкам у боротьбі за організаційне і економічне зміцнення артілей подавали політвідділ МТС, а також районна газета «Колгоспна бригада», перший номер якої вийшов 12 лютого 1932 року. Вміла організаторська та політично-виховна робота комуністів дала добрі наслідки. Вже 1931 року колгоспники артілі «Перше травня» зібрали з га пересічно по 18,2 цнт озимої пшениці. На районному зльоті представників передових колгоспів були відзначені і премійовані члени цієї артілі Г. Н. Маслов і Г. С. Мушенко. 1933 року колгоспи Василівни з допомогою МТС своєчасно засіяли всі площі, швидко і без втрат зібрали врожай, успішно виконали плани хлібозаготівель. У передвоєнні роки середня врожайність зернових досягла 18—20 цнт з гектара.
Успішно розвивалося і тваринництво. В кожній артілі були створені ферми великої рогатої худоби, а також вівце-, свино- і птахоферми. Річний надій молока від корови перевищував 2 тис. літрів, а настриг вовни з вівці — 2,8 кг. Зміцнення артільної економіки забезпечило високу оплату трудодня. 1935 року в середньому було видано на трудодень по 4 кг хліба і 1 крб., а 1939 року — по 6 кг хліба і 2 крб. 50 коп. грішми1. Колгоспне селянство жило заможно.
У 30-х роках дальшого розвитку набула промисловість. Поряд з старими підприємствами — маслозаводом, вальцьовими млинами та олійницею — стали до ладу цегельний і вапняковий заводи. Працювали майстерні по ремонту інвентаря, промартіль, швейні, шевські майстерні. Ще в дореволюційні часи сільська біднота плела і збувала на базарах та ярмарках меблі й корзини з лози, а з рогози — кошики та інші речі. Тепер народні умільці об’єдналися в промислово-кооперативну артіль. Була також риболовецька артіль.
За передвоєнні роки змінився загальний вигляд Василівки. Зникли землянки і халупи. На їх місці виросли нові добротні будинки. Решту житлового фонду було капітально відремонтовано. Значна частина осель колгоспників, робітників і службовців мала електричне освітлення (спочатку від дрібних місцевих електростанцій, а потім Дніпрогесу ім. В. І. Леніна). Центральні вулиці було забруковано і обсаджено деревами. Зазеленіли садки біля хат.
Село прикрасилося новими будинками середньої школи, сільбуду. Було відкрито 12 державних і кооперативних крамниць. Вже у перші роки Радянської влади тут почало діяти поштово-телеграфне відділення.
Невпинно поліпшувалася охорона здоров’я трудящих. 1935 року споруджено районну лікарню на 40 ліжок, а дещо пізніше відкрито фельдшерсько-акушерський пункт та пологовий будинок. Зникли такі хвороби, як короста, тиф, малярія, що були до революції постійними супутниками селянського життя. В колгоспах і радгоспах відкрили постійні і сезонні дитячі ясла, що дало змогу більшості жінок брати участь у колгоспному виробництві і громадському житті.
Підвищувався освітній і культурний рівень селянства. Ще 1926 року у Василівці організовано товариство «Геть неписьменність!», яке створило шість груп лікнепу. У наступні роки відкрили профтехшколу і вечірній робітфак для дорослих. Із загальноосвітніх шкіл працювали семирічна і три початкові, а з 1934 року — десятирічка. З п’яти довоєнних випусків близько 70 проц. юнаків і дівчат продовжували навчання у вузах і технікумах країни.
З ліквідацією неписьменності швидко зростали культурні запити і потреби населення. У сільбуді проводилася велика робота — працювали гуртки художньої самодіяльності, читалися лекції й доповіді тощо. Напередодні війни у Басилівці спорудили районний будинок культури із залом на 450 місць. Майже щовечора збиралися тут і молодь і літні люди подивитися виставу, послухати концерт самодіяльних митців, а часто і приїжджих артистів. В селі працювали кінотеатр, 3 бібліотеки.
В пошані у юнаків і дівчат були фізкультура і спорт. Вони захоплювалися футболом, волейболом, велосипедним та іншими видами спорту. Молодь брала активну участь в оборонних гуртках. У роки Великої Вітчизняної війни жителі Василівни вміло застосовували набуті військові знання в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників.
У червні—липні 1941 року близько тисячі чоловіків призовного віку пішли на фронт. Багато жителів взяло участь у спорудженні оборонних рубежів на правому березі Дніпра — від Лепетихи до Верхньої Хортиці. Решта працездатного населення збирала хліб на колгоспних ланах.
З 20 серпня за рішенням Василівського райкому партії почалася евакуація промислових підприємств, техніки МТС, хліба, колгоспної худоби в глиб країни. Того ж місяця в районі створено два винищувальні батальйони в складі 650 бійців, які несли патрульну службу на лівому березі Дніпра. Третій винищувальний батальйон організовано безпосередньо у Василівці. Він мав 12 розвідувальних груп, до яких входили 74 чоловіка. Пізніше з кращих бійців цього батальйону було створено партизанський загін на чолі з комуністами О. Г. Дяченком (командир) та І. І. Гостищевим (комісар). З 11 вересня по 6 жовтня загін разом з підрозділом автоматників Червоної Армії тримав оборону на річці Лепетисі.
Після відходу регулярних частин і захоплення гітлерівцями Василівни (5 жовтня 1941 року) бійці загону і 200 автоматників перейшли у плавні і провадили розвідку в тилу ворога. У жовтні загін дрібними групами вийшов з плавнів і роззосередився в навколишніх селах. Кожна з груп мала провадити диверсійну роботу. Проте більшість підпільників потрапила до рук ворога і загинула. Командир загону, втративши зв’язок з групами, перейшов лінію фронту і до кінця війни перебував у діючій армії.
Протягом літа—осені 1943 року в дніпровські плавні, неподалік Василівки, було закинуто кілька радянських десантних диверсійно-розвідувальних груп. Деякі з них приземлилися і тут же прийняли бій з гітлерівцями, де і загинули. Уціліла десантна група О. І. Яценка, до якої незабаром приєдналося близько 40 патріотів з Василівки та ближніх сіл. Новоутворений партизанський загін боровся з окупантами до підходу частин Червоної Армії. У плавнях діяла диверсійна група під командуванням І. О. Панкова. Її бійці допомогли багатьом жителям Василівки врятуватися од відправки на каторжні роботи до Німеччини.
Понад два роки тривала окупація Василівки. За цей час фашисти розстріляли 40 мирних жителів, пограбували колгоспи. Восени 1943 року гітлерівські варвари, відчуваючи, що їх пануванню настає край, зруйнували приміщення МТС, будинку культури, шкіл, лікарні та інших громадських закладів і установ, спалили понад 100 хат колгоспників, робітників і службовців. Матеріальні збитки, заподіяні селу, перевищували 14 млн. карбованців.
27 жовтня 1943 року два гвардійські полки 59-ї Червонопрапорної дивізії і 526-й окремий мінометний аолк 3-ї гвардійської армії 3-го Українського фронту визволили Василівку. Під час боїв за село загинуло чимало радянських воїнів, які поховані в братській могилі. Після війни їм встановлено пам’ятник.
Уславили себе в боях проти ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни і жителі Василівки. Багато з них нагороджено орденами і медалями СРСР, а двоє удостоєні Золотої Зірки Героя. Авіаполк, яким командував В. Й. Давидков, до літа 1942 року знищив 90 літаків ворога. За успішне виконання бойових завдань його командиру присвоєне звання Героя Радянського Союзу. В. Й. Давидков зробив 434 бойові вильоти, особисто збив 20 ворожих літаків. Нині генерал-полковник авіації В. Й. Давидков продовжує службу в Радянській Армії. У роки війни М. Д. Кравець очолював відділення розвідувального взводу танкової бригади. За виконання важливих завдань командування його удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Тепер М. Д. Кравець живе і працює у Василівці.
Після визволення села Червоною Армією тут відновили роботу райком партії, райвиконком, сільська Рада та інші установи. У колгоспах були створені партійні організації. Вони очолили боротьбу населення за відбудову підприємств, колгоспів, а також житлового фонду. За допомогою трудящих Російської Федерації і республік Середньої Азії, які надіслали будівельні матеріали, техніку, 230 голів великої рогатої худоби тощо, відродження господарства Василівни йшло успішно. Вже до 26-х роковин Великого Жовтня робітники відбудували олійницю і частково маслозавод, механізатори МТС відремонтували два трактори. У листопаді — грудні 1943 року стали до ладу електростанція, друкарня, паровий млин тощо.
У 1944 році почалася наполеглива боротьба за урожай. План весняної сівби колгоспники перевиконали. Восени вони зібрали по 12—16 цнт озимої пшениці з га. Артілі Василівни першими в районі розрахувалися з державою по хлібопоставках, здали понад план тисячі пудів зерна. Жителі внесли півмільйона крб. на будівництво ескадрильї бойових літаків ім. Ковпака.
Комсомольці і молодь Василівського та Якимівського районів стали ініціаторами патріотичного молодіжного руху за найшвидше відродження Дніпровської гідроелектростанції ім. Леніна. Вони звернулися із закликом до юнаків і дівчат області відробити кожному по 8 денних норм на відбудові ГЕС і самі показали приклад. У грудні 1944 року 120 юнаків і дівчат Васйлівки на чолі з комсомольськими ватажками О. Т. Матяшем, Н. А. Чукалкіною та Т. О. Андрієнко прибули до Дніпрогесу.
Слідом за ними сюди приїхало ще 1,2 тис. молодих патріотів з Василівського району. Зароблені гроші (77,4 тис. крб.) комсомольці району передали на будівництво авіаескадрильї «Відбудовник Дніпрогесу».
Самовіддано трудилася молодь і над зміцненням економіки Василівки, яку 1945 року переведено до розряду селищ міського типу. Протягом чотирьох післявоєнних років відновлено довоєнний рівень колгоспного виробництва. Дальшому його піднесенню сприяло укрупнення сільськогосподарських артілей. Наприкінці 1950 року колгоспи «Червоний агроном», ім. Ворошилова, ім. 90-го Уральського полку та ім. Тельмана (село Зелений Гай) об’єдналися в артіль ім. Ватутіна, яку очолив комуніст М. М. Козаченко. Пізніше до неї приєднався колгосп ім. Жданова, розташований на колишніх василівських хуторах. Артіль ім. Ватутіна стала потужним багатогалузевим господарством, що мало 8,7 тис. га сільськогосподарських угідь, в т. ч. 6,9 тис. га орної землі, 241 га саду і виноградників. До 1959 року врожайність зернових зросла в 2,5 раза, а соняшнику — в чотири рази. Втроє збільшилося поголів’я худоби та її продуктивність. Добре господарювали колгоспники і в роки семирічки. За визначні досягнення у виробництві сільськогосподарської продукції 13 трудівників колгоспу нагороджено орденами і медалями, у т. ч. тракториста І. К. Приня — орденом Леніна, а бригадира четвертої комплексної бригади комуніста М. А. Величка удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Він і його товариші повели боротьбу за звання бригади високої культури землеробства і добилися чималих успіхів.
В роки поточної п’ятирічки значно підвищилася культура землеробства, зросла технічна озброєність господарства. Кваліфіковане керівництво всіма галузями виробництва здійснюють 50 досвідчених спеціалістів, серед яких чимало комуністів. Із 69 членів КПРС, об’єднаних в колгоспну партійну організацію, три чверті працюють безпосередньо на виробництві — механізаторами, рільниками, тваринниками тощо. Вони очолюють боротьбу трудівників за дальше піднесення сільськогосподарського виробництва. 1969 року колгоспники зібрали на всій площі посіву 7,7 тис. тонн зернових. На 100 га угідь вироблено 379 цнт молока, 54,2 цнт м’яса, 123 кг вовни. Особливо добре вродило на поливних землях (1300 га). Розпочато будівництво великої зрошувальної системи, що дасть можливість обводнити ще три тис. га посушливих земель. Це сприятиме дальшому піднесенню врожайності зернових, технічних та інших культур.
Успішний розвиток усіх галузей виробництва забезпечує постійне зростання прибутків колгоспу. Лише за чотири роки п’ятирічки вони збільшились з 1,6 до 2,4 млн. крб. Оплата людино-дня зросла до 4 крб. 10 коп. Невпинно підвищується добробут не тільки колгоспників, а й двох тисяч робітників, інженерно-технічних працівників, службовців, які сумлінно трудяться на підприємствах місцевої промисловості.
Після війни стали до ладу черепичний і цегельний заводи, розширено підприємство по виробництву вапняку. Докорінно модернізовано маслозавод, який за післявоєнний час збільшив річне виробництво масла, сиру та іншої молочної продукції майже в дев’ять разів.
На базі довоєнної промартілі ім. Кірова створено харчокомбінат. Після спорудження макаронної фабрики і пекарського цеху він перетворився на потужний хлібокомбінат. Значно розширилася мережа підприємств побутового комбінату. Він має майстерні і павільйони для ремонту й пошиття взуття та одягу, виготовлення меблів, телевізійне і радіоательє, пральний комбінат тощо.
Найбільшим підприємством є споруджена в 1964 році взуттєва фабрика, яка щороку випускає понад 1 млн. пар взуття. Тут налічується понад тисячу робітників та інженерно-технічних працівників. Крім цих підприємств працюють також завод металопобутових виробів, механізована колона меліоративної станції Укрводбуду, районне об’єдання «Сільгосптехніки». Механізатор цього об’єднання Я. Ю. Богдан 1958 року нагороджений орденом Леніна. В роки семирічки 16 передовиків промислових підприємств удостоєно урядових нагород.
За післявоєнні роки Василівка, яка 1957 року стала містом районного підпорядкування, розрослася, покрасивішала. Подвоїлася загальна житлова площа, а державний житловий фонд зріс у чотири рази (понад 60 комунальних багатоповерхових житлових будинків). Більшість вулиць забруковано, центральні — заасфальтовано і обсаджено деревами та кущами, прокладено тротуари, водопровід (15 км). б великий парк.
Чималі кошти держава асигнує на розширення медичних закладів. В місті споруджено ціле медичне містечко, де крім п’яти лікувальних корпусів є дві поліклініки, пологове відділення, жіноча й дитяча консультації, аптека. Відкрито дитячий комбінат, 4 садки і ясла.
Кожний третій мешканець Василівни вчиться; діти шкільного віку — у двох середніх, восьмирічній, початковій школах та школі-інтернаті. Для робітничої молоді відкрито вечірню середню школу і консультаційний пункт заочної середньої школи.
У багатьох колгоспах Запорізької області і за її межами працюють зоотехніки і ветеринари — випускники Василівського зооветеринарного технікуму. 1964 року його перетворено на радгосп-технікум «Перемога». Тут на денному і заочному відділеннях навчається понад тисяча студентів. Василівське професійно-технічне училище за післявоєнний час закінчило понад 3,5 тис. трактористів і комбайнерів. У школах, технікумі, училищі трудиться великий загін педагогів. 6 з них нагороджено орденами і медалями. У семирічній музичній школі досвідчені вчителі навчають дітей по класу баяна, акордеона і фортепіано.
Кожного року збільшується мережа культурно-освітніх закладів міста. Крім районного та колгоспного будинків культури, що вміщують понад тисячу глядачів, тут діють кілька кінотеатрів, зокрема «Батьківщина», а також літня естрада. При районному будинку культури працює драматичний колектив, якому присвоєно звання народного самодіяльного театру. За останні десять років цей колектив підготував і поставив понад 30 вистав за творами українських та російських класиків і радянських драматургів. Агіткультбригада систематично виїжджає з лекціями та концертами до колгоспів і радгоспів.
Велику культурно-освітню роботу проводять колективи районної і міської бібліотек для дорослих. Бібліотечні працівники влаштовують тематичні виставки, організують обговорення нових книжок, виступи самодіяльних митців з читанням творів популярних прозаїків, поетів.
Перед робітниками, колгоспниками, службовцями часто виступають лектори районної та 10 первинних організацій товариства «Знання», які об’єднують фахівців з різних галузей знань. В місті працює краєзнавчий музей.
Керівною і спрямовуючою силою у боротьбі трудящих за перетворення Василівни на місто високої комуністичної культури є численний загін комуністів. 33 первинні партійні організації об’єднують 832 члени і кандидати у члени КПРС. Помічниками партійних організацій у вихованні активних будівників комунізму є комсомольські організації, що налічують понад 1,6 тис. членів ВЛКСМ. Визначну роль у житті міста відіграє Василівська міська Рада депутатів трудящих.
Партійна організація і Рада мобілізують трудящих на дальший розвиток господарства міста. Для цього є всі умови. Василівна — центр району з розвинутим сільським господарством. Поблизу неї відкрито поклади залізної руди, марганцю, вапняку та ін. Через неї пролягають зручні транспортні магістралі — залізничні, автомобільні, водні. Все це враховано у перспективному плані розвитку міста. За цим планом розгорнуто будівництво авторемонтного заводу, нового потужного цеху заводу металопобутових виробів тощо. Василівна перебудовується за проектом Українського державного інституту проектування міст.
Л. Ю. НЕЧАЄНКО, О. П. ЯКОВЕНКО