Гончарство
Важка праця селян не завжди забезпечувала прожиток селянських родин, тому вони з дитинства оволодівали навичками різних ремесел, які допомагали їм розвивати своє господарство, а в скрутні часи і виживати за рахунок ремесел. Такими ремеслами у Пиріжні являються гончарство, будівельні роботи, виробництво тканини, вишивання, в’язання, вироблення віників. Художні ремесла вироблялися членами однієї родини. Це були речі побутового, культового, обрядового характеру, що мали прикладну сутність та естетичну виразність. Вони були призначені для використання в своєму побуті і для продажу на ринку
Село Пиріжна вважається одним із осередків гончарного промислу на Україні і це не випадково, адже навколо села залягають багаті поклади кількох видів придатної для гончарної справи високоякісної глини. Якість керамічного посуду залежить насамперед від якості сировини.
Завідуючий кафедрою історії Одеського державного університету ім.. І.Мечнікова Кушнір В.Г. у статті «Пиріжнянський осередок керамічного ремесла» пише: «…Один з найвідоміших центрів в Південно — Східному Поділлі довгий час знаходився в с. Пиріжна Кодимського району на Одещині…Превалюючим з ремесел, яке набуло саме в Пиріжні широкого розповсюдження, стало гончарство. Наші спілкування з сучасними гончарами дають нам можливість стверджувати, що гончарство в селі існувало з давніх часів, і традиції виготовлення посуду сформувались і збагачувались щонайменше декількома поколіннями майстрів. В 60-70-х роках ХХ ст. в селі нараховувалось близько 150 гончарів, більшість яких успадкували гончарну справу від своїх дідів і батьків».
Глину сільські майстри видобували звичайним відкритим способом. Видобуту глину зберігали біля хати або ж у спеціально для цього підготовлених ямах. Із глини вибиралися різні домішки — камінчики, грудочки, корінці, потім глину заливали водою і довго місили ногами, руками, як тісто, поки глина не стане необхідної консистенції. Посуд виготовлявся на стародавньому гончарному крузі, який складається із двох кругів — нижнього, більшого (дерев’яного) і верхнього, меншого (металевого). Обидва вони з’єднуються металевим стрижнем. Нижній круг приводиться в рух ногою, а на верхньому крузі, що крутиться, гончар формує руками посуд.
Після виготовлення гончарних виробів їх довго сушили, багато разів обертаючи і переставляючи, потім випалювали у спеціальній печі, яка у Пиріжні називається «горен». Через отвір горнила закладався сухий посуд рядками. В горені на споді спеціально зроблені юхти (отвори), крізь які проходить вогонь. Полив’яний посуд випалювався двічі, після першого випалювання посуд обливається поливою і знову випалюється. Температура для випалювання повинна підніматися поступово і доводять її до 1000 градусів тепла і при закінченні випалювання температура поступово знижується. Усі гончарі виробляли кілька видів посуду і різних розмірів, щоб легше було викладати їх в горені і такий асортимент скоріше можна було реалізувати. Пиріжнянські гончарі представляли покупцям широкий асортимент — миски, горщики для приготування їжі, ринки для приготування бабки і пасок, баньки для води, гладущики для молока, макітри, друшляки, лохані для замісу тіста, слоїки для зберігання в’ялених сливок, великі баньки для зберігання горілки, горшки близнята, в яких носили на поле їжу. Окрім посуду деякі гончарі у 2-й половині минулого століття виробляли прикладно-декоративні вироби, наприклад, вироби для вина у вигляді різних тварин: котиків, баранчиків, півників, виробляли для дітей сопілки, свистунчики.
Продажем своєї продукції майстри займалися самі, іноді для наймання транспорту об’єднувалися кілька гончарів. На ярмарках і базарах Кодими, Балти, Затишшя, Котовська завжди були кілька пиріжнянських возів з гончарними виробами. Постійні виїзди на одні і ті ж ринки надавали майстрам можливість приймати закази від покупців на той чи інший вид посуду, враховувати їх побажання. Відомими гончарами у Пиріжні були в різні періоди Анатолій Ткачук, Макар Браславський, Антип Обжелянський, Андрій Пенчак, Іван Пантелішин, Артемон Десятник, Григорій Гончар, Тихон Прокопчук, Василь Заболотний, Григорій Колісник, Федір Десятник, Іван Бесараб та багато інших селян.
Гончарна справа віддавна вважалася чоловічою справою, тому що підготовка до вироблення виробів і сам процес виготовлення потребує багато фізичної сили. В скрутні часи селянського буття жінки також оволодівали цією справою. Довгий час гончарною справою займалися дві сестри: Надія Данилівна і Тетяна Данилівна Студенюк. Хорошим гончарним майстром була Лідія Михайлівна Обушенко. В 70-ті роки минулого століття ці жінки працювали в колгоспному гончарному цеху. Гончарна справа в голодні роки рятувала від смерті багато пиріжнянських родин. Наприкінці XX століття із збільшенням в магазинах асортименту посуду промислового виробництва, зменшився попит на гончарні вироби, зменшилася і кількість майстрів гончарної справи у Пиріжні, але в деяких родинах гончарі продовжують справу своїх предків до сьогодення.