Кіровоградська область у роки Великої Вітчизняної війни
Робітники, колгоспники і службовці Кіровоградщини з перших днів Великої Вітчизняної війни ставали в ряди захисників соціалістичної Вітчизни, поповнювали лави Червоної Армії. На 20 липня 1941 року 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. Першими серед них були комуністи і комсомольці. Як і всі радянські люди, трудящі області з подвоєною енергією працювали на фабриках і заводах, в MTС, колгоспах і радгоспах. Тих, хто йшов на фронт, заміняли жінки, підлітки, літні люди. 2800 жінок пішли на курси механізаторів. На допомогу колгоспникам у збиранні врожаю партійні організації направили з міст десятки тисяч робітників, службовців, студентів, школярів.
В містах і селах створювалися винищувальні батальйони, загони народного ополчення. В липні 1941 року в області було 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік, у т. ч. 2361 комуніст і 1354 комсомольці, і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15 938 членів. В ряди народного ополчення в 22 районах області вступило 66 281 чоловік, в т. ч. 11 454 жінки.
На залізничних станціях створювались санітарні дружини, медичні пункти, які постійно обслуговували військові ешелони, особливо санітарні поїзди. Десятки приміщень обладнувались під військові госпіталі. У липні 1941 року трудящі Кіровограда передали для них 85 тис. крб. і на 15 тис. крб. подарунків.
Враховуючи загрозу фашистської окупації, обласна партійна організація з допомогою ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У заздалегідь підготувалась до підпільної і партизанської боротьби в тилу ворога. В липні 1941 року було створено Кіровоградський підпільний обком КП(б)У, 2 міськкоми, 28 підпільних райкомів, 251 первинну партійну організацію, а також 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп, до яких ввійшло 926 комуністів і 1800 комсомольців.
Для керівництва підпіллям залишилися секретар обкому КП(б)У М. М. Скирда і завідуючий сільськогосподарським відділом обкому партії, депутат Верховної Ради СРСР П. К. Василина.
Переборюючи величезні труднощі, часто ризикуючи життям, трудящі області перевезли в тилові райони країни значну кількість підприємств, промислового устаткування, тракторів, худоби, продовольства.
На початку серпня 1941 року територія Кіровоградщини була захоплена фашистами. Влаштувавши десятки тюрем, таборів для військовополонених, гітлерівські кати заморили голодом і розстріляли понад 150 тис. чоловік. Уже в перші дні окупації печі цегельного заводу Олександрії вони перетворили на крематорій, в якому було знищено 5,5 тис. радянських громадян. За час окупації тільки у Кіровограді та навколишніх селах закатовано і розстріляно понад 72 тис. чоловік. Було спалено десятки населених пунктів області. 52 тис. чоловік насильно вивезено на каторжні роботи до Німеччини.
В умовах нечуваного терору жителі області під керівництвом партійного підпілля вели активну боротьбу проти окупантів. Вже в жовтні 1941 року Радянське Інформбюро повідомляло: «Посилено громлять ворога партизани Кіровоградської області…»4. Загальне керівництво ними здійснював підпільний обком КП(б)У. Окремими патріотичними групами і партизанськими загонами керували Єлизаветградківський (секретар П. Ф. Баранник), Знам’янський (секретар И. Є. Сосновський), Новопразький (секретар О. Н. Оленюк) підпільні райкоми КП(б)У, ряд партійних організацій. Багато керівників підпілля, в т. ч. П. І. Боєвець, І. І. Нечаев, Е. А. Скабард загинули в боротьбі проти ворогів. У листопаді 1941 року був заарештований і в грудні того ж року після неймовірних катувань помер у гестапівській в’язниці в м. Черкасах П. К. Василина. Та на місце загиблих ставали нові месники.
У березні 1942 року Кіровоградський підпільний обком партії встановив зв’язок з Центральним Комітетом КП(б)У, а влітку того ж року — з Центральним та Українським штабами партизанського руху. Віднині підпільні партійні організації та партизанські загони області починають отримувати з центру допомогу людьми, озброєнням, боєприпасами, засобами зв’язку тощо. Так, у кінці березня 1942 року ЦК КП(б)У прислав на допомогу підпільному обкому партії 10 комуністів. Влітку 1943 року Український штаб партизанського руху переправив літаками на територію області ще 10 груп по 8—15 чоловік в кожній. Поповнюючись за рахунок місцевих жителів, вони переростали в партизанські загони. Для зміцнення керівних партизанських кадрів, об’єднання діючих партизанських загонів і створення нових 17 січня 1943 року в районі Чорного лісу була висаджена організаційна група на чолі з І. Д. Дібровою. Вона стала ядром цілого партизанського з’єднання. Під керівництвом партійних організацій до жовтня 1943 року підпільно-диверсійні групи, які об’єднували 2052 чоловіка, діяли в усіх районах області.
Важливу роль у розгортанні партизанського руху на Кіровоградщині відіграв рейд кавалерійського партизанського з’єднання під командуванням М. І. Наумова. В лютому 1943 року відважні кіннотники пройшли по 12 районах Кіровоградської області, завдавши ворогові великих втрат у живій силі і техніці.
На початку 1944 року збройну боротьбу проти фашистів на території області вели 41 підпільно-диверсійна група, 17 партизанських загонів і 2 з’єднання, які налічували понад 8 тис. месників, серед них 830 комуністів і 1220 комсомольців, об’єднаних у 12 партійних і 14 комсомольських організаціях. У партизанських загонах і групах пліч-о-пліч з місцевим населенням проти гітлерівських окупантів билися москвичі й ленінградці, жителі Уралу, Сибіру, Киргизії, Узбекистану. Тільки в партизанському з’єднанні ім. Ворошилова були представники 15 національностей Радянського Союзу. Запорукою успішної боротьби партизанів був тісний зв’язок їх з народними масами. За період окупації підпільні організації і партизанські загони розповсюдили понад 100 тис. листівок, газет, відозв, випущених на місці чи одержаних з «Великої землі». Жителі сіл ходили в розвідку, доглядали поранених.
Лише протягом травня—серпня 1943 року народними месниками Кіровоградщини було знищено 46 ворожих ешелонів. На території Чорного, Чутянського, Нерубаївського, Кам’янського, Холодноярського, Яничанського і Мотронівського лісів існували цілі партизанські райони.
Золотою сторінкою у літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. 28 вересня — 3 жовтня 1943 року частини 37-ї армії, 4-ї і 5-ї гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на дільницях Деріївка—Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище—Новогеоргіївськ, Змитниця—Старе Липове Новогеоргіївського району. Вранці 15 жовтня вони перейшли в наступ на Кіровоградському і Криворізькому напрямках. Оволодівши невеликими плацдармами і розвиваючи наступ, 18 жовтня радянські війська зайняли міцний вузол оборони противника — Деріівку. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на дільниці Куцеволівка—Деріївка 218 воїнів 37-ї армії (командуючий генерал-лейтенант М. М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 21 жовтня 1943 року визволено селище Петрове — перший районний центр області та понад 50 інших населених пунктів. 6 грудня радянські війська вигнали фашистів з Олександрії, а 9 грудня — із Знам’янки.
У середині грудня фашистське командування, зосередивши в районі Кіровограда чотири танкові дивізії, намагалося зупинити навальний наступ частин 2-го Українського фронту. Однак радянські війська відбили контрудар ворога і вранці 8 січня визволили Кіровоград від фашистських загарбників.
Водночас війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського, що наступали у південній частині області, 12 березня визволили Долинську, а через 4 дні — Бобринець. У західних районах Кіровоградщини частини 4-ї і 5-ї танкових гвардійських армій 2-го Українського фронту 11 березня очистили Гайворон від гітлерівських окупантів, а 53-ї армії — Новомиргород. 17 березня 5-а і 7-а гвардійські армії зламали опір ворога і звільнили Новоукраїнку, 18 березня — Помічну, а 19 березня — останні населені пункти області — Глиняне, Перчунове, Миколаївку і вийшли до Південного Бугу.
В боях за Кіровоградщину полум’яний патріотизм і героїзм проявили тисячі радянських воїнів, представників усіх братніх народів Радянського Союзу. Понад 400 з них були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. 58 частинам і з’єднанням присвоєне найменування «кіровоградських», «знам’янських», «олександрійських», «новоукраїнських». Вшановуючи пам’ять полеглих за радянську землю героїв, трудящі області встановили їм 606 пам’ятників і 145 обелісків.
Мужньо билися на фронтах Великої Вітчизняної війни жителі Кіровоградської області. Понад 85 тис. з них нагороджено орденами і медалями, 135 удостоєно звання Героя Радянського Союзу, а Маршал Радянського Союзу П. К. Кошовий за розгром кримського угруповання ворога та бої у Східній Пруссії і генерал-майор авіації О. Ю. Мазуренко за вмілі дії на Балтиці, Чорному морі та Півночі — двічі Героя Радянського Союзу. 27 воїнів—уродженців Кірозоградщини—повні кавалери ордена Слави. За відвагу і героїзм, виявлені у боротьбі проти ненависного фашизму, орденами й медалями Радянського Союзу відзначено понад тисячу партизанів області.
Героями визволення Чехословаччини стали організатори та командири партизанських з’єднань і загонів І. Д. Діброва і Г. А. Мельник. Десантований 14 вересня 1944 року за завданням ЦК КП(б)У і Українського штабу партизанського руху у Західну Словаччину, І. Д. Діброва очолив другу об’єднану партизанську бригаду. 11 жовтня 1944 року е одному з боїв партизанський ватажок загинув. У словацькому місті Розі встановлено пам’ятник герою. В італійському русі опору боролися проти фашистів кіровоградці С. Базенков, В. Поліщук (у Лігурії, разом з легендарним Ф. Полєтаєвим). В районі Емільї—Романы заступником командира найбільшого радянського підрозділу «Групи моденських дивізій» т. зв. російського ударного батальйону був кіровоградець М. Чорноус. Почесним громадянином міста Кракова обрано О. Т. Шаповалова, який разом з групою радянських розвідників і польських партизанів брав участь у врятуванні його від знищення гітлерівцями. Уродженця Гайворонського району, мужнього партизанського командира Героя Радянського Союзу Г. В. Балицького польський уряд нагородив Золотим Хрестом.