Брусниця, Кіцманський район, Чернівецька область
Брусниця (до 1946 року — Барбівці) — село, центр сільської Ради. Розташована на правому березі Черемошу при злитті його з Прутом. Відстань до районного центру — Кіцманя — 22 км. Населення — 2620 чоловік. Брусницькій сільраді підпорядковані села Діброва, Зеленів, Остра, Чортория.
Барбівці згадуються у письмових джерелах XVI століття. Зокрема, в грамоті 1558 року говориться, що частину села продано панові Барбівському. Прізвище його названо і в грамотах 1528 і 1529 років.
Як і інші буковинські села та міста, Барбівці тривалий час входили до Молдавського князівства, яке з початку XVI століття загарбала Туреччина. Селяни терпіли тяжкий подвійний — соціальний і національний гніт; платили данину і туркам, і місцевим феодалам; постачали армії коней, волів і фураж. Крім того, вони відробляли на користь молдавського господаря за надані їм землю, пасовиська, сіножаті, право рибалити тощо.
Пани чим далі, тим більше визискували селян. Поміщик Калмуцький, крім десятини врожаю зернових і воза дров, зобов’язував кожного селянина відробити йому 40 днів панщини на рік, здати міток пряжі та курку. Селяни писали скарги на безчинства поміщиків. В одній з них говорилося про великий розмір панщини і податків, про те, що поміщик самочинно примушував селян працювати 75 і більше днів на рік усією сім’єю й своїм тяглом. Крім того, кожен селянин повинен був давати поміщикові щорічно курку і 12 курчат, 3—4 мітки своєї пряжі (по 40—50 пасом) і один місяць кожного року дерти пір’я птиці. Це було водночас і грабунком, і шахрайством. Адже фактично поміщик одержував 13 курей (курчата повинні були здаватися тільки великими, які вже можна смажити). Відомо також, що на всій території України, у т. ч. й на Буковині, мітки бувають різної величини. Найбільш поширений розмір мітка — 10 пасом, а якщо тонка пряжа — 30—50. Поміщик, як видно, забирав першосортну тонку пряжу мітками найбільшого розміру. Отже, фактично він одержував не по 3—4, а по 12—20 мітків.
Рік у рік зростала й майнова нерівність. У 1847 році, напередодні скасування панщини, у Барбівцях кільком поміщикам належало 975 йохів землі, а 142 селянським господарствам — тільки 830. В селі було 7 безземельних господарств, 46 мали по 2 йохи, 45 — по 2—5, 30 — по 5—10, 13 — по 10—20 і лише одне — понад 20 йохів.
Значно посилився процес диференціації селян Барбівців і після скасування кріпацтва. Якщо в 1847 році із 142 господарств села безземельних і малоземельних було 98, або 69 проц., то в 1865 році — 81,6 (155 господарств із 190).
Селяни вели боротьбу проти соціального і національного гноблення. Значний вплив на дальше розгортання її справила революція 1905 року. Селяни Барбівців і навколишніх сіл на зборах у сусідньому селі Чорториї вимагали встановлення загального виборчого права.
Про соціалістичну революцію в Росії та на Україні розповідали односельчанам зокрема, М. Т. Гаврилюк та О. І. Злотар. Гаврилюк повернувся з полону. Жовтнева революція застала його в Одесі. Там він на власні очі побачив, як трудящі встановлювали Владу Рад. Злотар один час був бійцем Богунського полку, яким командував Микола Щорс. Ленінські ідеї запалювали селян. Вони звертали свої погляди на Схід, беручи приклад з Радянської Росії та Радянської України.
Напередодні визволення Червоною Армією Північної Буковини у Барбівцях було 530 дворів, з них 408 мали до двох га землі, 14 — безземельні; 83 — без корів, 377 — без коней, 134 — по одному коневі; було 126 плугів, 2 сівалки і 180 возів. Більшість обробляла свої клаптики найманим тяглом. Цілком протилежне — у господарстві тутешньої поміщиці Самсон: 110 га землі, водяний млин; 30 корів, 30 свиней і 20 коней.
Гнані нестерпним життям селяни емігрували, як от, скажімо, 3. І. Петращук, що 1929 року подався до Канади. Там понад 4 роки бідував, мало не помер з голоду. Заробленого не вистачало навіть, щоб повернути борги. Замолоду опинився в Канаді й М. 3. Антофійчук, теж поневірявся. Зрештою, після 7-річних злигоднів, позбувшись здоров’я, мусив повернутися.
Окупанти проводили політику жорстокого національного гноблення. У місцевій школі навчали тільки румунською мовою. Тут було лише три вчителі. Вони, лікар-самоук та сільський піп — оце й уся інтелігенція Барбівців.
Трагічною була доля представників української культури за румунського панування. Наприклад, Сидора Івановича Терлецького, родом барбівчанина. У пошуках заробітку батьки його переїхали до Чернівців. Майбутній актор протягом усього життя підтримував тісні зв’язки з Барбівцями, де мешкали його родичі і було залишено йому в спадщину батькову хату. Він був театральним діячем, режисером і актором у 1910—1914 рр. Виступав у Львівському театрі «Руська бесіда», керованому тоді Й. Стадником; спільно з Бучмою — своїм другом — грав і у Львівській трупі. Після війни створив театр у Чернівцях. «Цей театр,— згадував С. Терлецький,— проводив я сам до 1928 року і покривав усі дефіцити власними коштами. На це був я змушений продати останній клаптик землі і батьківську хату, що залишились у селі Барбівцях, біля Вашківців».
Долаючи великі труднощі і перешкоди, театр під керівництвом С. Терлецького поставив ряд п’єс української та російської класики. Особливою популярністю у глядача користувалися вистави «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Ой, не ходи, Грицю…» М. Старицького, «Живой труп» Л. Толстого та інші.
Тільки за Радянської влади на повну силу зазвучав голос актора, розквітнув його талант. Але війна перервала натхненну працю митця. В роки окупації Буковини його переслідували. Румунські власті заборонили С. І. Терлецькому ставити п’єси,, бо, як вказували вони, артисти «своєю грою підбурюють народ, викликають небезпечні почуття у глядачів». С. І. Терлецький тікає до Галичини, намагається повернутись.
на сцену. Він дає платні концерти, на яких виступає з декламаціями поезій Т. Г. Шевченка, влаштовує літературні вечори в галицьких містах і селах (тепер Івано-Франківська область). В серпні 1943 року його арештовують і кидають до коломийської, а потім львівської в’язниць. У жовтні 1943 року він був ув’язнений фашистами в концтаборі Бухенвальд, а потім ще в кількох таборах смерті. Так загублено цей чудовий, рідкісний талант. До кінця своїх днів С. І. Терлецький мріяв повернутися на Буковину.
20—30-і роки у Барбівцях ознаменувалися масовими виступами трудящих проти румунської окупації. Визвольна боротьба мас проходила під керівництвом Барбівського осередку партії «Визволення», який створено у 1929 році.
Діяльністю осередку «Визволення» керували комуністи, використовували його як легальну форму зв’язку з широкими масами трудящих. Вони проводили масову роботу, спрямовану на підтримку народних кандидатів під час виборів до парламенту та місцевих органів влади; вели агітацію серед населення за визволення Буковини від румунської окупації і возз’єднання з Радянською Україною. В селі часто розповсюджувалася література, яку одержував керівник осередку М. Т. Гаврилюк з Чернівців безпосередньо від секретаря ЦК партії «Визволення» і редактора газети «Борець» І. Д. Стасюка. Вашковецький комісаріат поліції 26 грудня 1930 року доповідав сто-рожинецькій повітовій поліції, що в Барбівцях, Замості і Зеленові було багато передплатників газети «Борець».
Активну боротьбу барбівчани розгорнули після того, коли в селі почав діяти комуністичний осередок (створено 1930 року). До нього входило 9 членів. Свого часу в Барбівцях оселився колишній батрак із Садгори, робітник Чернівецького цегельного заводу М. М. Міклин. Він одразу включився до агітаційної роботи. Працюючи кушніром, мав тісні стосунки з селянами, вів бесіди на політичні теми, читав їм радянські періодичні видання, брошури, які діставав нелегально.
Трудящі села наприкінці червня 1940 року радо вітали возз’єднання буковинських земель у єдиній Українській Радянській державі. На початку липня 1940 року в Барбівцях утворено сільську Раду. В 1940—1941 рр. головою сільради працював М. М. Міклин, його заступником — М. Т. Гаврилюк, секретарем — 3. Г. Букотько. Радянська влада конфіскувала поміщицькі землі і урожай, розподілила їх між батраками та бідняками.
Сільська Рада та її активісти розгорнули серед селян широку масово-політичну роботу. При сільраді працювало 25 агітаторів, сільські активісти: М. М. Міклин, М. Д. Грендей, М. С. Хомік, Ю. Г. Даниляк, Д. С. Лукашук та інші. Вони проводили підготовку до виборів, читали селянам газети і журнали, вивчали з ними Конституцію СРСР і Конституцію УРСР, розповідали про права і обов’язки громадян Країни Рад.
1940 року в селі було створено комсомольську організацію. До її складу ввійшла найпередовіша частина сільської молоді, сини й дочки бідняків і батраків. Ватажком сільських комсомольців став В. Москалюк. Комсомольці-активісти Т. Лукашук, М. Козьма, Т. Міклин, Є. Торончук згуртовували молодь села і спрямовували їхню енергію на будівництво нового життя, були організаторами соціалістичного змагання, посилали своїх кращих представників на керівну і господарську роботу, допомагали сільраді в боротьбі з труднощами.
Значних успіхів у перший рік визволення було досягнуто і в галузі культурного будівництва. Всі діти шкільного віку сіли за парти, школу було забезпечено всіма необхідними підручниками, учбовими посібниками, обладнанням тощо.
Більше року жили барбівчани за Радянської влади, але й за цей короткий час вони встигли на власні очі побачити її переваги, на власному досвіді переконатися, що це справді влада народу. Тому після віроломного нападу німецьких фашистів на СРСР 290 жителів села брали участь у боротьбі проти фашистських загарбників на фронтах Великої Вітчизняної війни, 140 з них за мужність і відвагу удостоєно урядових нагород. Орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня нагороджено Т. І. Миколайчука, медалями «3а відвагу», «За бойові заслуги» та іншими —Д. С. Харину, С. Т. Петращука, М. Т. Лукащука, Т. О. Лукащука, М. 3. Антофійчука, К. Т. Миколайчука, М. П. Серну, І. В. Суханка та багато інших. 100 барбівчан не повернулися з війни додому. У центрі села височить обеліск, на якому викарбовано імена тих, що полягли в боях за свободу і незалежність Радянської Вітчизни.
28 березня 1944 року Барбівці визволено від німецько-румунських загарбників воїнами 45-ї танкової бригади та частинами 24-ї стрілецької дивізії. Зразу ж після визволення поновила свою діяльність сільська Рада, головою якої став С. І. Даниляк. Радянська влада повернула селянам землю, для будівництва й відбудови жител та придбання худоби уже в червні 1945 року надала кредит в сумі 12 тис. крб., зокрема багатодітним матерям та сім’ям, що потерпіли від буржуазно-націоналістичних банд. Рішенням Вашковецького райвиконкому від 20 березня 1945 року встановлено щомісячну допомогу сім’ї С. Т. Захарюка, де 5 малолітніх дітей залишилися без батька, якого було вбито бандерівцями у жовтні 1944 року. Одноразову матеріальну допомогу в сумі 1700 крб. було надано багатодітній матері М. І. Ткачук.
Нове, радянське життя в Барбівцях встановлювалось і зміцнювалось у боротьбі з буржуазно-націоналістичними бандами, які чинили найжорстокіший опір Радянській владі. В лютій ненависті до радянських людей вони поширювали провокаційні чутки, листівки, вдавалися до погроз і відкритого терору проти комуністів, комсомольців, активістів села.
Трудівники Барбівців, незважаючи на погрози і терор, восени 1944 року першими в районі організували червону валку по здачі хліба державі. Цього ж року в селі було створено земельну громаду, яку очолив колишній батрак П. О. Винничук.
У вересні 1946 року Барбівці перейменували на Брусницю. Це назва річки, що протікає через село.
1948 року в Брусниці створено партійну організацію, до складу якої входили О. Ф. Івашин, Д. О. Леонтюк, І. В. Грендей, О. М. Бойчук та О. І. Злотар. Секретарем парторганізації було обрано майстра залізничної станції Барбешти С. М. Безушенка. Відновила свою діяльність комсомольська організація, яку очолив Г. Г. Сироїжко.
Перший колгосп у селі — «Червона зірка» — організовано в березні 1948 року. Ініціатором створення колективного господарства і першим його головою був М. В. Даниляк, що колись шукав щастя за океаном — в Канаді. Спочатку артіль об’єднувала лише 40 дворів, господарство було слабке, не вистачало коней, знаряддя, реманенту, насіння. Люди з запалом трудилися, щоб зміцнити колективне господарство.
8 січня 1949 року на зборах ініціативної групи села було вирішено створити другий колгосп — «Червоний прапор», головою якого обрали Д. В. Миколайчука. А ще через рік Брусниця стала селом суцільної колективізації. У процесі організаційно-господарського зміцнення колгоспів двічі відбувалося укрупнення їх. У 1950 році колгосп укрупнено за рахунок об’єднання п’яти артілей. Друге укрупнення проведено 1959 року. Два колгоспи — «Червона зірка» (Брусниця) і «Зоря комунізму» (Зеленів) — об’єднано в артіль ім. XXI з’їзду КПРС. Згодом ЇЇ перейменовано на колгосп «Дружба».