Шевченкове, Звенигородський район, Черкаська область (продовження)
Але репресії не зламали волі селян до боротьби. Заворушення тривали і в наступні роки. Так, 15 червня 1906 року селяни скликали сход, на якому вирішили не йти працювати на поле. Під час реакції в селі діяла нелегальна група з місцевих селян. Її члени збирали зброю, вели агітаційну роботу серед односельців, розповсюджували заборонену літературу. 1910 року за допомогою провокатора групу було розкрито, а її членів заарештовано і вислано на каторгу.
У роки столипінської реформи поглибилося класове розшарування в селі. Значна частина землі потрапила до рук куркулів. Через безземелля на початку XX ст. до Казахстану й Сибіру із Кирилівки виїхало 40 сімей. За даними 1912 року з 791 двора 162 володіли до 1 десятини землі, 427 господарств — від 1. до 3 десятин. 306 дворів не мали робочої худоби, 242 господарства були без реманенту.
Внаслідок тяжкого матеріального становища, частих посух багато селян, особливо дітей, щороку вмирало. Наприкінці XIX ст. всю Тарасівську волость, до якої належала Кирилівка, обслуговував один фельдшер. Лише на початку XX ст. з’явився в селі лікар О. М. Писарєв, який брав участь у революційних подіях 1905—1907 років.
Основна маса селян була неписьменною. 1882 року українофіли-ліберали — професор Київського університету О. Ф. Кістяківський та інші спробували на пожертвування відкрити в селі двокласну школу. Справа тягнулась три роки, але з добрих намірів нічого не вийшло: міністр внутрішніх справ заборонив її відкривати. Тільки 1896 року почала вона працювати, але навчались у ній діти заможних селян і духівництва. Для бідняків двокласна і чотирикласна (відкрита в 1911 році) школи були недоступні через високу плату за навчання. Все ж біднота тягнулась до знань. Відомим художником-реалістом та педагогом став виходець із селянської сім’ї, випускник петербурзької Академії мистецтв, потім викладач Київської рисувальної школи Г. К. Дядченко (1869—1921 рр.). Його картини «Зустріч променів», «Подвір’я», «В Кирилівці», «Левада» та інші здобули широку популярність серед любителів живопису. Частина творів Г. К. Дядченка експонується в Київському державному музеї українського образотворчого мистецтва. Здобув визнання також художник, син кирилівського селянина Ф. П. Різниченко (1865—1924 рр.). На фронті імперіалістичної війни загинув талановитий художник-початківець Я. Т. Шевченко.
В селі важко було дістати книгу. В маленькій бібліотеці при школі не було жодного примірника «Кобзаря» Т. Г. Шевченка та інших українських книжок. Ще наприкінці XIX ст. при двокласній школі створено перший хоровий колектив. У своєму репертуарі він мав багато народних пісень, виконував твори Т. Г. Шевченка.
Великою любов’ю і піклуванням оточили кирилівські селяни все те, що пов’язане було з ім’ям Великого Кобзаря. 1908 року на місці хати батьків поета встановили млинове колесо з написом: «Тут була хата Т. Г. Шевченка». У 1914 році царський уряд заборонив вшановувати пам’ять Тараса Шевченка. Незважаючи на це, в селі було відзначено сторічний ювілей: родичі посадили пам’ятний дуб на садибі Тарасового брата Йосипа. Того ж року на гроші, зібрані діячами культури Києва, в т. ч. письменником I. С. Нечуєм-Левицьким і студентською молоддю, викуплено садибу батьків Шевченка. Вона стала доступною для багатьох відвідувачів, що вже тоді прибували сюди з різних місць.
З початком імперіалістичної війни становище селян погіршало. Близько 500 годувальників сімей пішли на війну, з них майже сто не повернулися додому. Голод і холод лютував у сім’ях кирилівців.
Після повалення царизму надії селян на краще майбутнє не виправдалися. Тому трудове селянство все більше прислухалося до більшовиків. На початку березня 1917 року кирилівці взяли участь у демонстрації, що відбулася в повітовому центрі. Демонстранти співали революційних пісень, несли червоні прапори, портрети Тараса Шевченка.
Перемога Жовтневої соціалістичної революції викликала велике політичне піднесення серед кирилівських селян. У листопаді 1917 року тут відбувся мітинг, на якому солдати, що повернулися з фронту, виступили за підтримку більшовицької політики. На початку лютого 1918 року в Кирилівці встановлено Радянську владу. Але розгорнути нове життя перешкодили австро-німецькі загарбники, які в березні вдерлися до села. У відповідь на грабежі окупантів та їхніх прислужників — українських буржуазних націоналістів селяни піднялися на боротьбу. Кирилівці влилися до повстанських загонів, що діяли на території Звенигородського повіту. Ворог кинув проти них великі сили. Каральний загін зайняв й Кирилівку. Озвірілі загарбники спалювали житла, розстрілювали людей, наклали на село контрибуцію в сумі 200 тис. крб., забирали худобу, хліб, майно. Та нелегко було задушити народний гнів. Селяни викопували із землі зброю і йшли до партизанських загонів, зокрема до загону Т. Г. Шендрика, що діяв у районі с. Вільшани. В цих загонах відважно боролися кирилівські жителі О. А. Мурза, Ф. О. Демченко, М. І. Демченко, Я. А. Марченко.
У першій половині лютого 1919 року частини 6-го і 7-го Сумських полків Червоної Армії вигнали петлюрівців з Кирилівки. В селі розпочали роботу ревком і комбід. Органи народної влади відстоювали інтереси бідняків, організовували боротьбу проти банд.
Наприкінці серпня 1919 року село захопили денікінці. І хоч недовго вони панували, але повернули землю поміщикам та куркулям, пограбували селян. Проти денікінців діяли партизани, які завдавали ворогові відчутних ударів. 2 січня 1920 року частини 45-ї дивізії Червоної Армії визволили Кирилівку. Чимало кирилівських жителів віддали життя в боротьбі за Радянську владу. По-звірячому забитий петлюрівцями молодий червоноармієць В. Жорновий, під час виконання важливого доручення загинув розвідник К. Кумпаненко.
Зразу ж після визволення села відновив свою діяльність ревком, який мобілізував селян на відбудову господарства. На початку 1921 року Кирилівка стала волосним центром. Тоді ж створено партійний осередок у складі 4 комуністів, у квітні — комсомольський осередок. Комсомольці Кирилівської волості організували збирання продуктів для голодуючих, випускали стіннівку «Голос села».
Все зростаючого значення набуває комнезам, створений на початку серпня 1920 року, у ньому в 1922 році налічувалося 140 членів, серед них 4 комуністи. Протягом року волосна організація комнезаму відібрала у куркулів 360 десятин землі, надала грошову допомогу 129 бідняцьким родинам, провела 18 недільників по впорядкуванню села Молодій Радянській республіці в ті роки загрожували розруха, тиф і голод. У відповідь на ленінський заклик селяни Кирилівки, незважаючи на недорід, лише за один тиждень здали до фонду допомоги голодуючим Поволжя 31 пуд жита, понад 9 пудів пшениці , 1571 тис. карбованців. Активну участь у роботі КИС брали Ю. Д. Скрипник, Т. А. Маламуж, О. О. Жорновий, який обирався делегатом V Всеукраїнського з’їзду Рад і членом ВУЦВКу. Кирилівська селянка, учасниця революції 1905—1907 рр. О. П. Проценко була делегаткою VII Всеукраїнського з’їзду Рад і членом президії з’їзду.
Урочисто відзначили трудящі Кирилівки 5 річницю Радянської влади. 11 листопада 1922 року хлібороби надіслали хвилюючу телеграму В. І. Леніну: «Делегати Волз’їзду Рад і селяни Кирилівської волості, батьківщини Тараса Шевченка, Звенигородського повіту Київської губернії, шлють палкий привіт світовому вождю пролетаріату В. І. Леніну і поздоровляють його з великим днем п’ятиріччя Червоного Жовтня».
Восени 1922 року кирилівські бідняки організували три артілі: Першу Демківську, «Колосок» та ім. Карла Маркса. Перша Демківська об’єднувала 10 родин і мала 35 десятин землі, «Колосок» — 68, ім. Карла Маркса — 59 десятин. У 1925 році остання злилася з Першою Демківською артіллю. Велику роль в організації артілей відіграли комуністи, зокрема начальник продгрупи І. А. Баранюк, який мав значний досвід масово-політичної роботи серед селян. 1925 року всі артілі об’єднували 29 господарств, мали 172 десятини землі, 6 плугів, 13 борін, 2 сівалки, молотарку, 46 голів великої рогатої худоби. На той час у Кирилівці налічувалося 1453 двори, з них 42 заможних, 234 середняцьких, 1177 бідняцьких, які володіли 4360 десятинами землі; 97 чоловік займалося ремеслом.
Протягом 20-х років помітні зрушення відбулися в галузі народної освіти. Для дітей бідняків товариство «Кобзар» відкрило літню школу, яка працювала з 15 квітня по 15 жовтня. Крім основ наук, вивчались столярство і чоботарство. Створене за ініціативою інтелігенції села товариство «Кобзар» займалося також впорядкуванням садиби Шевченка, спорудженням йому пам’ятника. Вищепочаткову школу (колишню чотирикласну) з вересня 1920 року перетворено в єдину трудову семирічну школу. 1918 року в селі відкрито вчительську семінарію, яка з серпня 1920 року почала називатись педшколою, а з 1922 року — педкурсами ім. Т. Г. Шевченка. В педшколі навчалося понад 150 учнів. Одночасно з нею працювала соціально-економічна школа, пізніше ці навчальні заклади об’єдналися. Серед учителів були талановиті люди, згодом відомі вчені і митці. Це — А. І. Ємченко — український радянський фізіолог, член-кореспондент АН УРСР, С. Ф. Теліжинський — диригент і музикознавець, Ф. П. Різниченко — художник. Любителі літератури й мистецтва випускали журнали «Як умієм, так і пієм», «На згадку минулих літ». При школах працювали музичний і драматичний гуртки, хоровим колективом, що налічував 55 співаків, керував С. Ф. Теліжинський. У 1923 році педшколу переведено до м. Корсуня, а в її приміщенні відкрито загальноосвітню семирічну школу та сільський клуб.
Для ліквідації неписьменності серед населення багато зробили гуртки лікнепу. Товариство ім. Леніна, створене 1924 року, організувало навчання грамоти дорослих у вечірній час. Керівна роль у товаристві належала комуністам і комсомольцям. На початку 20-х років створено хату-читальню з першою в селі публічною бібліотекою. У березні 1924 року, на відзнаку 110-х роковин з дня народження Т. Г. Шевченка на садибі його батьків встановлено погруддя Кобзаря.
1926 року відбулися чергові вибори до сільських Рад. До сільради обрали 49 депутатів, з них 5 комуністів і 4 комсомольці. До складу Ради увійшло 5 жінок.
З особливою силою розгорнувся рух за суцільну колективізацію в 1928—1929 рр. Кирилівці стали заспівувачами колгоспного руху в Шевченківській окрузі. Крім існуючих двох артілей, на кутках створено 5 ТСОЗів, які восени 1929 року об’єдналися в колгосп «Червоний партизан». До нього ввійшло 1080 господарств. Колгоспом керувало правління в складі 7 чоловік. Протягом наступних двох років побудовано 4 зерносховища і стайні, закладено молодий фруктовий сад, плодорозсадник. Дбаючи про колгоспниць, артіль організувала на час сільськогосподарських робіт дитячі ясла. Ці успіхи викликали шалений опір класових ворогів. У червні 1929 року, коли проходили збори на одному з кутків, куркулі підпалили клуню з зерном. Вони поширювали різні брехливі чутки, псували реманент, труїли худобу. Але вже ніщо їм не допомагало — артільні господарства міцніли з кожним днем.
Значною подією в житті села став Шевченківський ювілей 1929 року. 11 березня в сільському клубі відбулося урочисте засідання райвиконкому і сільської Ради за участю голови ВУЦВКу Г. І. Петровського. Окружна газета «Радянська думка» писала: «Святкування роковин Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці Вільшанського району перетворилося на свято колективізації сільського господарства». Урочисті збори ухвалили перейменувати с. Кирилівку в Шевченкове.
У роки довоєнних п’ятирічок артільне господарство досягло дальшого розвитку. 1932 року від «Червоного партизана» відокремилася артіль «Ударник», а 1934-го — ім. Якіра (згодом «Червона Зірка»). 1934 року у господарстві «Червоний партизан» налічувалося 125 коней, 80 голів великої рогатої худоби, 165 свиней. 1937 року зібрано — 23,4 цнт пшениці, а пересічний урожай зернових становив 18,8 цнт з га. На трудодень колгоспники одержали по 4,8 кг зерна. 1939 року колгосп завоював почесне право бути учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. У боротьбі за зміцнення колгоспного ладу відзначилися ударники праці — перші колективісти: Д. С. Гавриленко, який очолив ставкове господарство, Д. П. Кислиця — рільничу бригаду, І. Я. Могильний — хату-лабораторію. В передвоєнні роки шевченківські колгоспи мали 3542 га землі, 9 автомашин, 20 жаток, комбайн, 235 голів великої рогатої худоби, 358 коней, 507 свиней. Середній урожай зернових по артілях становив 15 цнт з га, прибутки становили 1286 тис. крб. у довоєнних цінах. Комуністи і комсомольці завжди йшли в авангарді передовиків виробництва. Кадри тваринників і ланкових більш ніж наполовину складалися з молоді.
Шевченківська сільська Рада, вибори до якої відбувалися у грудні 1939 року, активно боролася за дальший господарський і культурний розвиток села. Серед 25 депутатів Ради було 12 комуністів. Поступово змінювалося обличчя села. Лише за 1938 рік тут виросло понад сто нових будівель. У житла, медичні та шкільні приміщення, установи прийшла електрика. 1929 року з ініціативи комсомольців на пустирі молодь упорядкувала парк. У центрі села встановлено скульптурну композицію, присвячену Кобзареві.
Здоров’я трудящих села охороняли 14 медичних працівників, серед них три лікарі; діяв стаціонар на 25 ліжок.
Значних успіхів було досягнуто і в народній освіті. 1932 року в центрі села споруджено новий корпус сільськогосподарського технікуму. На той час це була перша в республіці школа, яка ставила за мету підготовити фахівців колгоспного виробництва. На її будівництво поряд з державними коштами вніс особисті гроші і Г. І. Петровський, В селі працювали середня, семирічна та початкова школи, де 1000 дітей навчали 44 вчителі. За роки перших п’ятирічок у селі повністю ліквідовано неписьменність.
Культосвітню роботу серед шевченківців проводив місцевий клуб, при якому працювали хоровий і драматичний колективи, струнний та духовий оркестри. 1939 року Шевченківська філія зв’язку одержувала понад півтисячі примірників газет і сто журналів. З 1935 року на садибі Т. Г. Шевченка розгорнулося будівництво літературно-меморіального музею, яке закінчилося 1939 року. Щороку музей відвідували тисячі трудящих з усіх кінців Країни Рад.