Звенигородка, Звенигородський район, Черкаська область
Звенигородка — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на річці Гнилому Тікичу, за 129 км від обласного центру і за 12 км від залізничної станції Звенигородка. Населення —19,9 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковане село Стебне.
На території сучасної Звенигородки виявлено кам’яні знаряддя праці доби бронзи, предмети скіфських часів та поселення черняхівської культури.
Місто виникло ще в часи Київської Русі. За існуючою легендою воно було розташоване за 3 км від сучасного, навколо конусоподібної гори. На одній з його веж висів дзвін, яким населення повідомлялось про напад ворогів. Назва міста походить від слова «Звенигора».
Під час монголо-татарської навали місто було вщент зруйноване і починає згадуватися в історичних джерелах тільки з кінця XIV ст. 1506 року хан Менглі-Гірей віддав великому князю Литовському Сигізмунду ці землі. Звенигородський замок, що знаходився на шляху з Брацлава до Києва, часто зазнавав нападів татар, які і зруйнували його. 1545 року, на прохання брацлавських міщан, замок було відбудовано, а в кінці століття біля нього знову заселилося місто, яке одержало стару назву — Звенигородка.
Після захоплення Правобережної України шляхетською Польщею 1569 року посилюється соціально-економічний гніт населення, яке зазнавало великих утисків від феодалів. Жителі сплачували панам численні податки: чопове, подимне, шкіряне, що спричинювало заворушення пригноблених. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького жителі міста повстали й вигнали польську шляхту. У 1648—1667 рр. Звенигородка входила до складу Корсунського полку.
За Андрусівським перемир’ям 1667 року Правобережна Україна лишилась у складі Польщі, і населенню Звенигородки довелося й далі терпіти гноблення з боку польської шляхти. Соціально-економічний гніт доповнювався національно-релігійним. Польська шляхта і католицьке духовенство систематично проводили насильницьку політику ополячення українського народу, що викликало протягом XVIII ст. ряд повстань на Правобережній Україні. В районі Звенигородки діяв гайдамацький загін на чолі з козаком Медведівського куреня Гнатом Голим, який двічі, 1737 і 1743 року, брав штурмом Звенигородський замок. Для захисту від гайдамаків польський уряд почав зводити укріплення навколо міста. 1765 року Звенигородський замок обнесено дубовим частоколом, побудовані нові башти і казарми для охорони.
Під час Коліївщини у повстанські загони влилося багато жителів міста. В гайдамацькому загоні Ремези перебував В. Варченко — Звенигородський бандурист. Своїми полум’яними піснями він закликав кріпаків до боротьби з панами. 1770 року озвіріла польська шляхта закатувала його.
Після придушення Коліївщини Звенигородка неодноразово переходила від одного власника до іншого. 1792 року польський король Понятовський Станіслав-Август затвердив Звенигородці герб і надав статус міста за магдебурзьким правом. У 1793 році пануванню шляхетської Польщі над Правобережною Україною настав кінець. Правобережні землі возз’єднано з лівобережними в складі Росії. З 1795 року Звенигородка ввійшла до складу Вознесенського намісництва, а з січня 1798 року стала повітовим містом Київської губернії.
Інтенсивний розвиток торгівлі в зв’язку з включенням Правобережної України у всеросійський ринок був однією з причин виникнення і швидкого розвитку чумацького візництва. Звенигородка стає одним із центрів чумацького промислу нарівні з Чигирином та Білою Церквою. Торгували переважно лісом, виробами з дерева, лісоматеріалами. 1842 року із Звенигородського повіту вивезено цих товарів на суму до 42 тис. крб. З інших товарів місцевого виробництва слід назвати гончарні вироби.
1850 року в Звенигородці проживало 7501 чоловік. Основна частина населення займалася землеробством, чумацьким промислом та ремісництвом. У місті налічувалося 127 ремісників, із них 33 кравці, 15 кушнірів, 25 шевців, 35 ткачів, 10 ковалів, 3 слюсарі, 6 теслярів, 2 склярі. У місті налічувалося 49 лавок, 20 корчем.
В 30-і роки XIX ст. у Звенигородці споруджено міст через річку Гнилий Тікич, відкрито повітову лікарню. Місто мало пошту, телеграф. З 1833 року розпочалися заняття в парафіяльному училищі, де навчалося трохи більше 20 учнів. Переважна ж більшість населення була неписьменною.
Із м. Звенигородкою пов’язане ім’я російського поета-партизана Вітчизняної війни 1812 року Д. В. Давидова, якого на початку 20-х років за сатиричні вірші переведено на службу до гусарського полку, розквартированого тут. В місті часто бував російський байкар І. А. Крилов, що з 1797 по 1801 рік проживав у с. Козацькому Звенигородського повіту. Тут він написав трагедію «Тріумф» та комедію «Пиріг». Проїздом, повертаючись з Кам’янки на службу до міста Кишинева, зупинявся О. С. Пушкін. Двічі місто відвідав Т. Г. Шевченко.
У другій половині XIX ст. поява залізниць, що мали незрівнянні переваги перед чумацьким візникуванням, прискорила занепад чумацтва. Звенигородка перестає бути одним із центрів чумацького промислу. 1867 року в місті налічувалося понад 11201 житель, більшість з яких становили разом з родинами міщани (6174 чоловіка) і ремісники (1677 чоловік). Праця у виробничих майстернях була виснажливою. Робочий день тривав з 6 годин ранку і до 9 годин вечора. На відпочинок протягом дня часу майже не відводилося. Майстри жорстоко експлуатували учнів, вимагаючи працювати навіть у нічний час.
У 70-х роках розпочалося будівництво залізниці Одеса—Кишинів, спочатку до Шполи, а пізніше до Умані, колія пролягла за 12 км від Звенигородки. В зв’язку з цим у місті з’являються промислові підприємства. У цей час тут діяли два свічкових заводи, тютюнова фабрика, 14 млинів. Через десять років стали до ладу ще два пивоварні та винокурні заводи, кілька цегелень. Проте вони були малопотужні, з примітивною технікою, на них працювало по декілька робітників, переважала ручна праця.
Початок революції 1905—1907 рр. у Росії дав поштовх революційним виступам у місті. Повітовий предводитель дворянства в телеграмі на ім’я київського генерал-губернатора повідомляв, що заворушення охопило увесь повіт, місцевих сил недосить, щоб придушити народний рух. На 8 жовтня 1905 року за гратами Звенигородської в’язниці вже перебувало 113 чоловік. 20 жовтня припинили роботу робітники млина і броварі, 16 листопада — поштово-телеграфні працівники. Адміністрація цих установ змушена була піти на поступки: скоротити робочий день і підвищити заробітну плату.
Революційний рух у Звенигородці не припинився і 1906 року, що примусило київського генерал-губернатора перекинути сюди з м. Умані загін драгунів. У зв’язку із зростанням виступів проти поміщиків і місцевих властей, сенат указом від 6 липня 1906 року запровадив у Звенигородському повіті стан облоги.
Царизм жорстоко придушив революцію 1905—1907 рр. В період реакції погіршало не лише соціальне становище трудящих. Вони все більше відчували й національне гноблення. У школах заборонялося навчання українською мовою, на батьківщині Т. Г. Шевченка царські сатрапи переслідували тих, хто читав його твори. 1911 року видатки на утримання урядових установ, війська та поліції по Звенигородці набагато перевищували витрати на охорону здоров’я та народну освіту.
У період промислового піднесення (1910—1914 рр.) у Звенигородці діяло 4 фабрично-заводські підприємства, де працювало близько 50 робітників, 7 ремісничих закладів. Найпоширенішим виробництвом було кожушне (у ньому було зайнято 200 чоловік). На цих підприємствах все ще переважала ручна праця.
1910 року в місті налічувалося понад 24 тис. жителів. Вони мешкали в 2461 будинку. Здебільшого це були дерев’яні, криті соломою хати. 40 гасових і 24 газових ліхтарі освітлювали площі та центральні вулиці. Городян обслуговували 40 візників. Один раз на тиждень проводився базар.
З медичних закладів було 3 лікарні на 64 ліжка, 2 аптеки, 6 аптекарських лавок, в яких трудилося 15 лікарів, 8 фельдшерів, 6 акушерок. У 7 нижчих чоловічих школах, жіночій гімназії, комерційному та ремісничому училищах навчалося 510 учнів,, працювало 16 учителів.
У Звенигородці народився І. А. Криницький (1797—1838 рр.), український зоолог-фауніст, професор Харківського університету. Вчений виявив багато нових для фауни України видів птахів, плазунів, земноводних.
В роки першої світової війни в місті дислокувалися військові частини. Армійські більшовики проводили серед місцевих жителів революційну пропаганду. Звістку про повалення самодержавства трудящі Звенигородки зустріли схвально. Створення органів влади Тимчасового уряду поспішила взяти в свої руки міська дума. На початку квітня в місті почала діяти Рада робітничих і солдатських депутатів.
Восени 1917 року в Звенигородці виникла більшовицька організація із 17 чоловік у складі Г. Герасуна, С. С. Семенова, І. Я. Чижова та інших, які працювали на підприємствах міста. Більшовики розгорнули широку роз’яснювальну роботу серед, населення, викриваючи антинародну суть буржуазного Тимчасового уряду та націоналістичної Центральної ради, направляли своїх представників до земської управи та міської думи. Під керівництвом більшовиків протягом 1917 року створилися профспілкові організації швейників, друкарів.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді посилила, боротьбу трудящих Звенигородки за владу Рад. У лютому 1918 року до міста надійшла, телеграма від голови Київської Ради робітничих і солдатських депутатів А. Іванова з пропозицією організувати Ради робітничих і солдатських депутатів Звенигородського повіту. Негайно скликане засідання групи більшовиків разом із представниками, революційно настроєних членів профспілки обрало тимчасову Раду робітничих і солдатських депутатів, до якої увійшли робітники-більшовики та співчуваючі їм. У місті було проголошено Радянську владу.
Членам Ради доручили найвідповідальніші ділянки роботи — телеграф,, пошту, телефонну станцію, казначейство. В місті сформувався невеликий загін Червоної гвардії. Одним з перших заходів Звенигородської Ради була підготовка до-скликання повітового з’їзду Рад. Був вироблений відповідний модус представництва на з’їзд Рад від робітників, батраків і демобілізованих фронтовиків.
З’їзд розпочав роботу 12 лютого 1918 року. Він розглянув питання про поточне-та міжнародне становище, обговорив земельне питання. Буржуазні націоналісти вирішили будь-що зірвати роботу з’їзду. З допомогою «вільних козаків» вони розігнали делегатів, голову з’їзду Б. С. Каца бандити схопили і закатували. Після розгону з’їзду розпочалися репресії проти більшовиків і співчуваючих їм. У другій половині березня 1918 року в місто вдерлися австро-німецькі окупанти. Звенигородська більшовицька організація перейшла на нелегальне становище. Загарбники приступили до відновлення поміщицького землеволодіння і повернення поміщикам конфіскованого майна.
Незважаючи на жорстокий терор, народні маси піднялися на боротьбу проти окупантів та їхніх буржуазно-націоналістичних спільників. Боротьбу в тилу ворога вів великий партизанський загін, організований С. І. Петриковським (Петренком) із солдатів колишнього Дністровського полку і селян сіл Олександрівни і Нової Праги. Ввечері 25 березня 1918 року загін оточив і знищив біля Звенигородки військову частину окупантів. 26 травня 1918 року газета «Правда» писала, що в Звенигородці Київської губернії між місцевим населенням 1 німецьким гарнізоном відбулися сутички з приводу масового пограбування селян повіту та вивозу хліба до Німеччини.
У першій половині червня 1918 року боротьба з окупантами набирає ще більшого розмаху. Все чоловіче населення Звенигородського повіту взялося за зброю. Це змушені були визнати й офіційні урядові особи. Так, у телеграмі міністерству закордонних справ Німеччини від 8 червня 1918 року німецький посол у Києві Мумм повідомляв про виступи в районі Звенигородки. А вже через два дні, 10 червня, він змушений був визнати, що події тут серйозніші, ніж офіційно повідомлялося.
Повстання в Звенигородському повіті розпочалося 3 червня 1918 року в м. Лисянці. Селяни під керівництвом більшовицького штабу розгромили німецько-гетьманський загін. 8 червня повстанці оточили Звенигородку, а наступного дня оволоділи містом, де був блокований ворожий батальйон з 400 німецьких солдатів. Солдати цього батальйону відмовилися боротися проти повстанців. На мітингу, який відбувся, вони вирішили передати свою зброю повсталим селянам. 14 червня під натиском переважаючих сил противника повстанці залишили місто і відступили до Лисянки. Штаб повстанців оголосив мобілізацію населення, і сили їх збільшилися до 30 тис. чоловік. Як повідомляв начальник особливого відділу при штабі гетьмана, виступи населення повіту і міста Звенигородки були наслідком пропаганди більшовиків серед селян. З липня 1918 року група озброєних селян знову зробила спробу захопити Звенигородку, але це не мало успіху.
Після вигнання німецьких окупантів владу захопили представники буржуазно-націоналістичної Директорії, і лише 4 березня 1919 року частини 2-ї Української дивізії та кавалерійська група С. М. Штеменка визволили Звенигородський повіт від петлюрівців. 7-й Сумський полк та 1-й Звенигородський інтернаціональний батальйон ще певний час вели боротьбу проти численних банд, які безчинствували на околицях міста і в повіті.
Органом відновленої Радянської влади став військово-революційний комітет, який наклав на міську буржуазію контрибуцію в сумі 10 млн. крб. 9 березня 1919 року було створено Звенигородську повітову колегію пропаганди, що проводила агітаційно-пропагандистську роботу серед населення міста і повіту. Колегія разом із ревкомом почала видавати газету «Комуна». Основну увагу було зосереджено на створенні радянського апарату (комісаріатів та відділів ревкому), наділенні безземельних та малоземельних селян землею, наданні допомоги фронту продовольством, боротьбі з куркульськими бандами на території повіту. З цією метою в квітні створено загін самооборони.
13 квітня 1919 року в Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Рад селянства, робітників та червоного козацтва. У привітанні на ім’я голови Раднаркому з’їзд писав: «Перший з’їзд біднішого селянства, робітників і червоного козацтва Звенигородщини вітає Робітничо-Селянський Уряд України, висловлює йому повне довір’я і буде підтримувати його в боротьбі за життя й добробут української бідноти».
В перші місяці існування Радянської влади в Звенигородському повіті почали виникати комуни й артілі. Першу комуну (42 чоловіка) створено в Звенигородці в травні 1919 року. Повітова партійна організація, усвідомлюючи важливість кооперування селян, послала своїх представників на села.
Трудящі міста приступили до відбудови господарства. Але мирну працю порушували куркульські банди. Так, 23 червня 1919 року банда кількістю в 500 чоловік, яка діяла в районі Звенигородки, намагалася захопити станцію Звенигородку, але була відбита. Щоб підірвати економічну основу місцевої буржуазії, ревком націоналізував шкірообробний та цегельні заводи Омельянова. Поступово налагоджувалася робота радянських установ, закладів охорони здоров’я і народної освіти. Однак у середині серпня 1919 року Звенигородку захопили денікінці. У грудні місто визволене від ворога і в ньому остаточно відновлено Радянську владу.
Перебудова народного господарства і перехід до мирного будівництва зустрічали ряд перешкод. У повіті численні банди ще грабували мирне населення. 30 січня 1920 року банда Туза навіть зайняла Звенигородку. З метою посилення боротьби з куркульськими бандами ревком 5 лютого видав наказ про організацію повітової Ради для боротьби з бандитизмом і контрреволюцією. За допомогою частин Червоної Армії з бандитизмом у повіті було покінчено.
13 червня 1920 року створено Звенигородський повітовий ревком, який спрямовував свою діяльність на організацію кооперативних товариств і виконання прод-розкладки. З 15 серпня в місті проводилася мобілізація чоловіків на Південно-Західний фронт. У перші дні на призовний пункт з’явились понад 3 тис. чоловік, всі вони прагнули швидше розгромити ворога і приступити до мирної праці.
Влітку 1920 року під керівництвом партійної організації в Звенигородці створено комсомольську організацію, яка в серпні налічувала вже 15 чоловік.
Покінчивши з внутрішнім ворогом, трудящі міста активно включилися у відбудову народного господарства. 1922 року почали працювати чавуноливарний (заснований 1912 року як вагранка для лиття металу), шкіряний заводи, а 20 жовтня силами трудящих пущено в дію першу чергу електростанції. В місті створено артілі промислового характеру: швейну, килимову, трикотажну, шевську, ткацьку.