Брідок, Заставнівський район, Чернівецька область
Брідок — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі Дністра, за 47 км від обласного центру, за 7 км від найближчої залізничної станції Заставна. Населення — 758 чоловік. Сільській Раді підпорядковане село Митків.
Околиці сіл Брідка і Миткова багаті археологічними пам’ятниками. В урочищах Кизя і Стінка виявлені поселення трипільської культури (IV—III тисячоліття до н. е.). На березі Дністра біля Миткова в 1954 році було розкопано напівземлянкове житло слов’ян (IX—X століття), де знайдено залізні вироби (стріли, ножі), бронзові прикраси (лунниці). В 1966 році під час будівельних робіт виявлено давньоруський могильник XII—XIII століть. В одному з поховань знайдені срібні жіночі прикраси (скроневі кільця).
У переказах виникнення Брідка і навколишніх сіл пов’язується з героїчним минулим українського народу, з визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти. Зокрема, у давній легенді оповідається про хороброго козака Якима Сулиму, пораненого у битві біля Збаража. Вибравшись з ворожого оточення, Яким добрався до Дністра, перебрів його і спорудив собі у лісі землянку. Так, за легендою, було покладено початок Брідкові.
До XVIII століття Брідок був складовою частиною села Миткова, він належав поміщиці Ілені Савін. З 1710 року село переходить у власність Великоскитського монастиря в Галичині. У другій половині XVIII століття Брідок виділився у самостійну адміністративну одиницю.
Наприкінці XVIII століття село стало швидко розростатись: якщо на 1774 рік тут проживало 32 сім’ї, на 1780—68, то на 1786 рік — 135 сімей.
Жителі села розкорчовували навколишні ліси і на вивільнених землях сіяли зернові культури, провідне місце серед яких займала кукурудза. Крім землеробства, селяни займалися рибальством, що було допоміжним промислом.
З загарбанням краю Австрією село перейшло у власність православного релігійного фонду Буковини і вважалося складовою частиною Кіцманської домінії.
Православне духовенство, як і перед цим турецькі яничари, нещадно визискувало селян. Голод і злидні передчасно зводили в могилу багатьох трудівників Брідка. В книзі реєстрації смертності за 1803—1850 рр. зазначається, що протягом цього періоду померло 1300 чоловік. Особливо великою смертність була серед людей віком до 30 років.
У 1824 році між православним фондом і мешканцями села була укладена угода, за якою натуральна повинність замінялася грошовим оброком. Кожен селянин, що мав робочу худобу, повинен був платити фондові 6 гульденів оброку; той, хто не мав її, — 3 гульдени 30 крейцерів. І це тоді, коли селянин, працюючи від зорі до зорі, міг заробити лише 10 крейцерів.
Не поліпшилось становище селян Брідка і після ліквідації панщини в 1848 році. Безземелля та малоземелля залишалось і надалі. Так, на 1847 рік у селі налічувалось 60 батрацьких сімей, у 1857 році — 70, у 1865 — вже 80 сімей. З наділом землі до 2 йохів у 1847 році було 20 дворів, у 1857 — 25, у 1865 — 35 дворів. І лише невелика кількість дворів (у 1847 році — 10, у 1857 — 5 і 1865 році — 5) мала земельні наділи від 10 до 20 йохів.
З розвитком капіталістичних відносин на селі змінилась лише форма експлуатації трудівників Брідка. Духівництво і чиновники австро-угорської адміністрації нещадно визискували селян. Збирач податків Криштоф на обмані селян та податкових махінаціях швидко розбагатів, ставши власником великого маєтку і гуральні в сусідньому селі Зозулинцях. Не меншим хижаком був і піп Голіпа, у господарстві якого селяни-бідняки працювали майже безплатно. Священик встановив навіть плату за шлюб: молоді повинні були тиждень відпрацювати на полі чи в домашньому господарстві попа.
Трудівники Брідка страждали не тільки від соціального, а й від національного гноблення. Австрійські власті проводили колонізаторську політику, вони всілякими засобами намагались ізолювати селян від братів-українців Наддніпрянщини та увіковічнити тут панування австро-угорських баронів. У селі робилося все, щоб примусити українське населення забути рідну—мову, звичаї, історичне минуле.
Активну діяльність у протиборстві онімеченню українців Брідка провадив прогресивний діяч І. В. Ярошинський, який з 1884 року працював у селі вчителем школи, відкритої в 1864 році. І. В. Ярошинський брав діяльну участь у роботі сільської читальні товариства «Руська бесіда», відкритої завдяки його клопотанню. Вона містилася у селянській хаті, мала невеличкий книжковий фонд, переважно твори Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка. Її активні учасники, і насамперед І. В. Ярошинський, поширювали серед селян книги, організовували їх обговорення, навчали грамоти неписьменних, проводили велику освітницьку роботу.
Прекрасну сторінку в громадське і культурне життя села вписала своєю діяльністю дочка І. В. Ярошинського — Євгенія (1868—1904 рр.), яка деякий час проживала в Брідку. Будучи вчителькою (1893—1896 рр.), Євгенія Іванівна знайомила селян з ідеями українських революціонерів-демократів та інших письменників, відстоювала самобутність української культури, боролася проти політики насильницького понімечення. Вона наслідувала Ю. Федьковича у збиранні та вивченні фольклорно-етнографічних матеріалів Буковини. Ярошинська була однією з перших буковинських жінок-письменниць, подругою О. Кобилянської і другом М. Павлика. За його допомогою вчителька в 1889 році налагодила творчі зв’язки з прогресивним чеським етнографом О. Ржегоржем, допомагала йому в збиранні етнографічного матеріалу на Буковині. Прагнучи познайомити інші слов’янські народи, зокрема чеський, з мистецьким обдаруванням буковинських селян, Є. Ярошинська радо вітала задум Ржегоржа представити в чеських етнографічних музеях вироби народних умільців Буковини. Вона систематично надсилала йому потрібні матеріали. Такі творчі стосунки сприяли культурному зближенню українців і чехів.
Перебування в Брідку й вивчення життя селян, осмислення їх соціального становища, зрештою збирання народної творчості,— все це дало Ярошинській можливість написати ряд реалістичних творів, серед яких найбільш яскравими є повісті «Перекинчики» і «Над Дністром». На адресу «Російського географічного товариства» в Петербурзі нею також були надіслані 440 власноручно зібраних пісень, значну частину яких записано з уст селян Брідка. Її збірка «Пісні буковинсько-руського народу з над Дністра» здобула щире схвалення з боку російських учених: 22 грудня 1888 року на засіданні ради уже згаданого товариства збірку було відзначено срібною медаллю, а її автора — грошовою премією в сумі 50 карбованців.
Нещадна експлуатація, непомірні податки, нужденне існування, національне гноблення,— все це гнало брідчан за океан. Із року в рік еміграція набирала все більших розмірів. Якщо в 1889 році в Канаду переселилось 17 жителів села, в 1900 — 35 чол., то в 1913 році число емігрантів досягло 146 чоловік.
Не залишилось село осторонь революційних подій 1905—1907 рр. в Росії. Про революцію селяни узнавали з газети «Буковина» (Чернівці). До того ж, у Брідку майже рік перебували два учасники повстання на броненосці «Потьомкін», які після втечі з Румунії повертались через Буковину на батьківщину. Моряки розповідали селянам про революцію в Росії та земельні вимоги російського пролетаріату і селянства, що, безумовно, певною мірою революціонізувало свідомість жителів села.
Багато горя й нещастя принесла населенню Брідка перша світова війна. Село знаходилося в зоні активних воєнних дій, оскільки з 1915 по 1916 рр. лінія фронту проходила вздовж Дністра. Ще в 1912 році 350 селян Брідка були забрані в австрійську армію. Крім людських жертв, війна принесла брідчанам великі матеріальні збитки: вщент були розорені селянські господарства, спалено понад 20 будівель, забрано багато робочої худоби. Силою зброї селян примушували працювати на спорудженні військових об’єктів.
Трудівники Брідка схвально зустріли звістку про Велику Жовтневу соціалістичну революцію, вони підтримали вимогу Буковинського народного віча про возз’єднання Буковини з Радянською Україною. Посланці села Д. П. Мігайчук, О. П. Мігайчук, В. І. Тирон, М. Я. Бурик після повернення з віча виступили на організованому з цієї нагоди мітингу. Вони закликали селян зробити все, щоб не допустити роз’єднання штучними кордонами єдиного українського народу.
Тяжким було життя брідчан за часів румунської окупації.- На 300 сімей припадало всього 707 га землі, а майже половина з них взагалі її не мала або тулилася на жалюгідних клаптиках. У власності селян, зокрема, в 1937—1938 рр., було тільки 167 робочих коней, 367 голів великої рогатої худоби, 126 овець.
Економічне гноблення селян з боку румунських бояр доповнювалося духовним і національним гнітом. У селі, де 1937 року проживало 1130 чол., з них 108 дітей шкільного віку, була тільки одна початкова школа. Все діловодство місцевих органів влади, як і шкільне навчання, здійснювалось румунською, а не рідною, українською мовою. На вивчення української мови відводилося лише по дві години на тиждень.
Рятуючись від жорстокої експлуатації та національних утисків, багато селян залишали рідний край і їхали шукати щастя за океан. Еміграція стала ще більш масовим явищем, ніж при австро-угорському пануванні. Органи румунської влади всіляко сприяли еміграції, оскільки низький рівень розвитку економіки не давав змоги розв’язати проблему зайнятості. В 1937—1938 рр. число емігрантів-брідчан досягло 180 чоловік. Це, в свою чергу, призводило до різкого зменшення населення.
На чужині брідчан, як й інших емігрантів, чекала тяжка, виснажлива праця і мізерні заробітки. Не щастя, а смерть знайшли за океаном М. П. Сторощук, М. М. Куницький, Д. Г. Мігайчук та багато інших. З надірваним здоров’ям і втраченими надіями повернулись в 1956 році до рідного села Ю. І. Мігайчук, Ю. І. Гриценюк, Т. І. Андрушко, В. М. Федорюк та інші.
Жорстокий окупаційний режим, встановлений румунськими загарбниками, не зміг зламати волю трудящих до боротьби за краще життя. Вихід з тяжкого економічного і політичного становища свідома частина селян шукала не в еміграції, а у боротьбі за соціальне визволення і возз’єднання з Радянською Україною.
З революційними подіями, спрямованими проти буржуазно-поміщицького ладу та антинародної політики румунського уряду, пов’язані імена брідчан В. Ф. Рошкаг, А. М. Гудими та І. В. Тирона. Перебуваючи в румунській армії, вони разом з іншими селянами у солдатських шинелях восени 1919 року в Чернівцях виступили проти румунських загарбників. Після придушення повстання А. М. Гудиму було засуджено на 4 роки каторжних робіт, на 10 років каторги — В. Ф. Рошка. Вбивши жандарма, що його конвоював, В. Ф. Рошко втік з під арешту і незабаром емігрував до Південної Америки. Чимало юнаків села відмовлялося служити в румунській армії; у вересні 1920 року більша частина призовників перейшла через Дністер і вступила до лав Червоної Армії.
Своєрідним протестом, спрямованим проти румунізації українського населення, стала діяльність сільського драматичного гуртка. Його організатором і керівником був член Комуністичної партії Канади Ю. І. Мігайчук, що повернувся в 1931 році з еміграції. Переборюючи опір румунських властей, молоді аматори за 5 років (1932—1937) у селянських хатах, при каганцях, підготували і поставили багато п’єс прогресивних українських драматургів. Переслідуючи Ю. І. Мігайчука за активну громадську роботу, зокрема в гуртку, румунська адміністрація змусила його вдруге емігрувати до Канади, звідки він повернувся лише в 1956 році.
Світла сторінка в історії села відкрилася лише 28 червня 1940 року, коли радянські війська перейшли Дністер і принесли братам-буковинцям віками омріювану свободу. Після возз’єднання Буковини з Радянською Україною у Брідку була створена сільська Рада, першим головою якої став селянин-бідняк Ю. І. Ілюк. За прикладом східних братів-українців хлібороби села прагнули створити у себе колгосп. Для ознайомлення з методами праці у великому соціалістичному господарстві, в складі делегації селян до Кам’янець-Подільської області й на Всесоюзну сільськогосподарську виставку їздила активісткам. І. Ілюк. У селі розгорнулася діяльна робота по ліквідації неписьменності, у школі знову зазвучала рідна українська мова.
Напад фашистських орд на Радянський Союз приніс багато лиха і брідчанам. Німецько-румунські війська окупували село 6 липня 1941 року, а 8 липня фашисти, при сприянні місцевих посібників-націоналістів, заарештували 18 жителів села які брали активну участь у встановленні Радянської влади. Заарештованих по-звірячому катували, а одну селянку розстріляли. Багато селян було забрано у фашистську неволю.
Кривавий терор не зламав волі трудящих до боротьби. Жителі Брідка, зокрема М. М. Вакалюк, М. А. Кикоть, Ф. Д. Барабас, допомагали партизанам з’єднання Ковпака, які влітку 1943 року, під час рейду в Карпати, побували і в Брідку. Вони повідомляли партизанів про сили і розташування ворога, допомагали продовольством, були провідниками тощо.
Радянські воїни визволили село 25 березня 1944 року.