Дружківка, Донецька область
Дружківка розташована на північно-східних схилах Донецького кряжа біля злиття приток річок Кривого Торця та Казенного Торця (басейн Дону). Віддаль до обласного центру 86 км. Населення — 53,5 тис. чоловік. Дружківській міськраді підпорядковані також Олексієво-Дружківська та Райська селищні Ради.
Раніше на цьому місці було робітниче селище, яке виникло в 70-х рр. XIX ст. при станції Дружківка Курсько—Харківсько—Азовської залізниці. Назвали станцію так само, як і село, розташоване за 6 км (нині селище міського типу Олексієво-Дружківка). Ще в 1892 році тут стояли лише станційні будинки. Єдиним промисловим підприємством була невелика цукроварня графа Борисова, збудована в 1873 році. У 1893 році Донецьке товариство залізоробного і сталеливарного виробництва, засноване французькими капіталістами, почало тут будівництво чавуноливарного і сталеливарного заводів. Перша домна була задута в травні 1894 року. Уже наступного року завод виробив понад 2 млн. пудів чавуну. А в 1901 —1904 рр. середньорічна продуктивність його досягла 6,5 млн. пудів. У перші роки на заводі випускали лише бесемерівський метал. З 1899 року почалось виробництво мартенівського металу, яке, однак, не стало переважаючим. Головною продукцією заводу були рейки. В 1895 році тут працювало 1419 чоловік, а 1904 року — 29082.
Успіхи Донецького товариства привабили до Дружківки бельгійських промисловців. Навесні 1898 року вони створили Торецьке сталеливарне і механічне анонімне товариство, яке збудувало на території колишньої Дружківської цукроварні Торецький сталеливарний і механічний завод, що виробляв обладнання для залізниць: сталеві, чавунні і бронзові відливки, вагони, колісні скати, ресори і пружини для вагонів, вагонетки, стрілочні переводи.
Будівництво заводів сприяло швидкому зростанню селища. Наприкінці 90-х рр. воно вважалося одним з найбільших у Донбасі і налічувало 6 тис. мешканців. На заводах працювали також селяни з навколишніх сіл. Частина робітників прибувала з далеких місць: Орловської, Курської та ін. губерній. Хазяїв менш за все турбували умови праці робітників. Навіть за офіційними даними, на дружківських заводах траплялося найбільше нещасних випадків. 0. І. Купрін, що приїхав на Донбас весною 1896 року як кореспондент, протягом кількох місяців працював на дружківському рейкопрокатному заводі. Свої враження про становище робітників він виклав у нарисах, надрукованих в «Киевлянине». «Лаврські прочанки, без сумніву,—писав Купрін,— мають дуже слабке уявлення про пекло, не бачивши ні разу роботи зварювальної печі на дружківському рейкопрокатному заводі».
Заробітна плата за цю важку працю була мізерною. Робітники майже не одержували медичної допомоги. У 1903 році усіх жителів селища обслуговувала одна лікарня заводу Донецького товариства на 37 місць. У 1905 році на Торецькому заводі відкрили приймальню на 7 місць. Надзвичайно тяжкими були житлові умови трудящих. 1380 робітників заводу Донецького товариства жили на приватних квартирах, а Торецького заводу всі — одружені й неодружені — селилися у бараках.
В 1903 році в Дружківці була одна початкова школа, в якій навчалося 190 дітей. На початку 1906 року в селищі працювали вже 4 школи (дві початкові, земська і церковнопарафіяльна), але загальна кількість учнів у них не досягала й 500 чоловік. В основному в школах навчалися діти підрядчиків, майстрів, торговців та духівництва. У Дружківці не було ні бібліотек, ні робітничих клубів. Зате височіли бані двох церков і костьол. Двері кількох шинків були відчинені з ранку до пізньої ночі.
Перші виступи дружківських робітників проти капіталістів відбулися в кінці XIX ст. 23 квітня 1896 року 100 робітників рейкообробного цеху заводу Донецького товариства не вийшли на зміну, вимагаючи підвищення заробітної плати. Страйк було припинено лише після втручання поліції. У наступні роки страйкова боротьба значно посилилась. 20 травня 1898 року страйк оголосили робітники Торецького заводу. Вони протестували проти брутального поводження бельгійських майстрів, вимагали збільшення обідньої перерви і скорочення робочого дня. За допомогою поліції страйк було придушено, проте дирекція обіцяла в майбутньому «усунути причини, які викликали незадоволення робітників майстрами». Тільки після ще одного виступу робітників (24 вересня 1898 року) адміністрація змушена була збільшити обідню перерву. У 1899 році Дружківку відвідав І. В. Бабушкін — член Катеринославської соціал-демократичної організації. А в 1903 році для проведення революційної пропаганди сюди приїздив агент «Искры» Ф. А. Сергеев (Артем). До першої російської революції пролетаріат Дружківки прийшов, маючи значний досвід революційної боротьби. Під впливом революційних подій у країні робітники заводу Донецького товариства 8 лютого оголосили страйк, а 10 лютого їх підтримали робітники Торецького заводу. В страйках брало участь понад 7 тис. чоловік. Поряд з економічними вимогами робітники висунули й політичні — свободи страйків, загального виборчого права тощо. В селище було введено війська, проте робітники трималися стійко. Адміністрація заводу, налякана масовими виступами, змушена була піти на деякі поступки й задовольнити частину економічних вимог. Передові робітники Дружківки вели революційну агітацію серед селян навколишніх сіл. У квітні 1905 року брати Горбасенки поширювали серед мешканців села Золотого Колодязя брошуру В. І. Леніна «До сільської бідноти».
В умовах піднесення революційного руху в Дружківці в середині 1905 року організаційно оформилась соціал-демократична група. До її складу входили М. Шаповалов, С. Никаноров, П. Басов, К. Гасенко, М. Майков, М. Ф. Смирнов та ін. Група була зв’язана з Костянтинівсько-Горлівським комітетом РСДРП, від якого одержувала нелегальну літературу. Під впливом соціал-демократів дружківські робітники не повірили царським обіцянкам, проголошеним у маніфесті 17 жовтня 1905 року. Коли місцеві чорносотенці від імені робітників надіслали цареві телеграму, і в Дружківку надійшла відповідь, у якій Микола II «сердечно» дякував авторам за вірнопідданські почуття, обурені робітники відправили цареві свою телеграму, в якій заявили, що вони солідарні з пролетаріатом всієї Росії у боротьбі проти самодержавства, на знак чого припиняють роботу і приєднуються до загального страйку. У розпалі жовтневого політичного страйку соціал-демократична група створила на станції Дружківка розпорядчий комітет, який вів енергійну підготовку до повстання — організував бойову дружину, закуповував і виготовляв зброю. Дружина брала активну участь у збройному виступі донецького пролетаріату в Горлівці.
Весну 1906 року пролетарі Дружківки зустріли масовими виступами, що проходили під керівництвом місцевої групи РСДРП. У цьому році в селищі вперше відзначали день 1 Травня. 9 серпня 1906 року відбувся мітинг трудівників дружківських заводів. Військовий загін розігнав мітинг. 8 робітників було вбито і 32 поранено. Похорон вбитих перетворився на величезну 25-тисячну демонстрацію, що проходила під керівництвом більшовиків. У демонстрації брали участь трудящі Горлівки, Краматорська, Костянтинівки та навколишніх сіл.
Під керівництвом соціал-демократичної групи в жовтні 1905 року було організовано профспілку дружківських робітників. У грудні 1906 року в Дружківці нелегально проходила конференція донецьких профспілок. В її роботі брав участь Г. І. Петровський. За ініціативою більшовиків 19 січня 1907 року дружківська профспілкова організація на ознаменування другої річниці Кривавої неділі провела страйк. Карателі, що прибули до селища, жорстоко розправилися з робітниками. Завод Донецького товариства було закрито, багатьох робітників звільнено, голову профспілки Г. Й. Коробкова та інших активних організаторів страйку заарештовано.
За розпорядженням катеринославського губернатора діяльність Дружківської профспілки робітників була заборонена.
Після поразки революції на заводах знову збільшився робочий день і зменшилася заробітна плата. Царська охранка полювала на більшовиків. Більшовикам Дружківки довелося в цей час вести напружену боротьбу проти меншовиків, що намагалися привернути на свій бік робітників.
В період промислового піднесення, яке почалося 1910 року, і першої світової війни на дружківських підприємствах значно збільшився обсяг виробництва. Завод Донецького товариства в 1911—1916 рр. випускав у середньому 10 млн. пудів чавуну на рік, Торецький виготовляв у 1915 році 447 тис. пудів виробів. Збільшилась і чисельність робітників. На початку 1913 року населення Дружківки досягло 13,5 тис. чоловік. Два ряди сірих кам’яниць робітничої колонії, бараки, вузенькі вулички, низка тинів та сараїв — усе нагадувало типову картину «собачівок». Великий вплив на політичне виховання робітників справила газета «Правда». Дружківська група більшовиків одержувала близько 100 примірників цієї газети.
Коли почалась імперіалістична війна, дружківські заводи було переведено на воєнне виробництво. Поліція встановила посилений нагляд за працюючими. Але робітники продовжували революційну боротьбу. Керувала нею більшовицька група, до складу якої входили Р. М. Агарков, Т. І. Попов, Д. М. Зоря, А. 1. Земляний, Т. Ф. Руденко та ін. З метою проведення повсякденної роботи в масах більшовики використовували легальні організації: робітничий кооператив, касу взаємодопомоги тощо. Вони проводили в той же час широку політичну агітацію: роз’яснювали значення ленінського гасла — щодо перетворення імперіалістичної війни на громадянську. 1—3 травня 1916 року, на відзначення міжнародного пролетарського свята, робітники провели страйк. Під час страйку шахтарів Горлівсько-Щербинівського району у квітні — травні 1916 року дружківські більшовики встановили із страйкарями зв’язок і подавали їм матеріальну допомогу. Незабаром після закінчення страйку майже всіх членів групи були заарештовано і відправлено на фронт.
Після повалення самодержавства влада в селищі перейшла до громадського комітету, що представляв інтереси купецтва та заводської адміністрації. На противагу йому робітники створили свій орган влади — Раду робітничих депутатів, а військові організації — Раду солдатських депутатів. Ці Ради пізніше об’єдналися. Об’єднана Рада була обрана 8 березня в кількості 132 чоловік. Головою її став більшовик А. Ф. Радченко. При Раді створили 8 комісій: продовольчу, міліції, культурно-освітню, агітаційну, залізничну та ін. Вибори Ради робітничих та солдатських депутатів відбувалися у Дружківці, як і в багатьох інших містах країни, в складних умовах. Багато хто з більшовиків перебував у тюрмах та на засланні. Під час війни на зміну кадровим робітникам, що пішли на фронт, прийшло нове поповнення, в складі якого було багато дрібних власників. До того ж на дружківських заводах, які виконували лише воєнні замовлення., частина робітників одержувала підвищену заробітну плату. Становище більшовиків ускладнювалось і тим, що після виходу з підпілля вони не мали своєї самостійної організації. Вплив їх у перші місяці після Лютневої революції був значним серед робітників заводу Донецького товариства. Але на Торецькому заводі переважала меншовицька організація, яка в липні 1917 року об’єднувала близько 100 чоловік. Численною була тут і організація есерів. Ці обставини дали змогу угодовцям захопити більшість місць у Раді. Дружківська Рада, що перебувала під впливом есерів та меншовиків, не могла стати справжнім виразником інтересів трудящих.
Проте, під тиском більшовиків, Рада все ж змушена була вжити ряд заходів, які відбивали інтереси робітників. Так, 3 липня делегати цехів заводу Донецького товариства на чолі з головою Ради А. Ф. Радченком поставили перед адміністрацією вимогу про підвищення заробітної плати від 20 до 70 проц. Управитель підприємства інформував з’їзд гірничопромисловців півдня Росії про те, що вимога поставлена в найкатегоричнішій формі і на її обговорення дано не більше години. В разі неприйняття умов робітники погрожували оголосити страйк. Завдяки підтримці Ради робітники перемогли: вже липнева зарплата була видана за новими розцінками.
Більшовики Дружківки проводили напружену боротьбу з меншовиками за вплив на маси. Серйозну допомогу їм подавав Центральний Комітет партії, пославши сюди з Петрограда досвідчених більшовиків і серед них балтійського матроса Д. І. Пономарьова, колишнього робітника дружківського заводу Донецького товариства, який згуртував більшовиків селища: А. В. Єсаву, О. В. Єсаву, А. Ф. Радченка, К. Мойсеєнка, Г. Бондаренка, І. П. Пасічного, О. О. Недрита та ін. У липні 1917 року до Дружківки для встановлення зв’язків з місцевою партійною організацією приїздив секретар бюро комітету РСДРП(б) Донецько-Криворізької області Ф. А. Сергеев (Артем), який побував у багатьох цехах заводу Донецького товариства, розмовляв з робітниками, роз’яснював їм політичну обстановку, що склалася в країні. Після липневих подій більшовики цього заводу вийшли з об’єднаної організації і створили самостійну групу в складі 25 чоловік. Громадський комітет вже на липень 1917 року втратив будь-яке політичне значення.
В липні — серпні 1917 року Дружківська Рада робітничих, селянських та солдатських депутатів виступила з різким протестом проти введення Тимчасовим урядом смертної кари на фронті, заявивши, що це є ганебний факт у розвитку революції. Рада вимагала також розпуску Державної думи і Державної ради, які принижують роль Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. 5 серпня робітники дружківських заводів прийняли резолюцію, в якій протестували проти скликання Державної наради, вважаючи її зборищем «контрреволюційних сил, спрямованих проти свободи і революції». Під тиском робітників резолюцію протесту проти скликання Державної наради прийняла 16 серпня й Дружківська Рада.
В умовах піднесення революції і банкрутства політики угодовців під впливом великої роз’яснювальної та організаторської роботи більшовиків на позиції більшовизму переходила й частина рядових меншовиків. З вересня 1917 року в Дружківці існувала організація, яка йменувала себе РСДРП (об’єднаних інтернаціоналістів). 19 жовтня 1917 року загальні збори організації постановили визнати єдиним своїм центром ЦК РСДРП(б). Це рішення було надіслано в ЦК РСДРП(б). У листі-відповіді Секретаріату ЦК говорилося: «Щиро вітаємо вашу молоду, але велику організацію і висловлюємо тверду впевненість, що ми дружно працюватимемо разом з вами».
Більшовики зосередили головну увагу на роботі в Раді. 18 жовтня 1917 року Рада ухвалила: «У зв’язку з явно контрреволюційною політикою нинішнього безвідповідального уряду, … яка ганьбить і губить велику революцію і веде країну до остаточної загибелі,— вимагати негайної передачі влади до рук єдиних представників народу і справжніх захисників інтересів трудящого класу — Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів». Напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції в Дружківській Раді більшовикам належало 72 з 120 місць1. Рада допомогла організувати сільські Ради в селищі Яковлівці, селі Дружківці і на хуторі Суровому. За постановою сільських Рад, селяни захопили 30 десятин люцернового поля в маєтку поміщика Ізмайлова, скосили луки, реквізували сільськогосподарські машини. Робітники дружківських заводів обладнали тимчасові майстерні по ремонту сільськогосподарського інвентаря та забезпечили селян навколишніх сіл усім необхідним для збирання врожаю. Ця робота проводилась під керівництвом більшовиків.
Звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді дружківці сприйняли як сигнал до революційних дій. 27 жовтня о 10 годині ранку відкрилось екстрене засідання Ради. Про події у столиці доповів більшовик К. В. Мойсеєнко. Потім, за пропозицією більшовиків, було обрано революційний комітет на чолі з Д. І. Пономарьовим, якому доручили ліквідувати органи буржуазної влади в селищі. 31 жовтня, коли було одержано докладні відомості про рішення II Всеросійського з’їзду Рад, відбулося надзвичайне засідання Дружківської Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. Після впертої боротьби більшовиків з угодовцями Рада прийняла більшовицьку резолюцію, в якій вітала II Всеросійський з’їзд Рад і Раду Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним.
У боротьбі проти Радянської влади буржуазія застосувала економічний саботаж і локаути. На початку листопада 1917 року було закрито металургійний завод. У відповідь на це 4 листопада профспілка металістів і завком заводу разом з іншими робітничими організаціями Донбасу виступили з заявою, в якій підкреслювалося, що для збільшення виплавки металу, видобутку вугілля, поліпшення роботи транспорту необхідні енергійні заходи і, в першу чергу, регулювання роботи промисловості, розподіл палива і робочої сили в масштабі басейну, а також припинення самовільного закриття підприємств капіталістами. На зборах робітників заводу була обрана комісія в складі 6 чоловік, що приступила до здійснення робітничого контролю на виробництві.
Коли на пролетарський Донбас почали наступати білокозачі частини генерала Каледіна і гайдамацько-петлюрівські банди, партійна організація Дружківки, що налічувала 2560 чоловік, розгорнула велику роботу по мобілізації мас на боротьбу з силами реакції. У селищі створили загін Червоної гвардії. Зброю для нього одержували з Бахмута, Харкова та інших міст. Активними організаторами червоно-гвардійських загонів були члени ревкому і Ради. Спочатку організували два загони — піхотний, що налічував понад 200 бійців під командуванням Г. І. Георгі, і невеликий кавалерійський. На кінець 1917 року в червоногвардійських загонах Дружківки вже налічувалось близько 3500 робітників. Незабаром керівник Дружківської більшовицької організації Д. І. Пономарьов був призначений командуючим загонами Червоної гвардії Донбасу і начальником Центроштабу. Загони Дружківки і Краматорська на чолі з більшовиками О. О. Недритом і Ф. 3. Чикирисом допомогли встановити Радянську владу в Костянтинівці. В запеклому бою за станцію Дебальцеве в ніч на 28 грудня 1917 року смертю хоробрих загинули молоді дружківці-червоногвардійці: П. Бербенець, М. Смичков, П. Озерний, О. Маслов, Фадеев, Ашуков, Горяїнов, І. Меренков, І. Шашков та інші.
Після розгрому каледінців у січні 1918 року відбулися вибори нового складу Дружківської Ради. Комуністи перемогли — з 80 місць у Раді вони одержали 62. Розгорнулась велика робота по зміцненню Ради. 29 січня, з ініціативи комуністичної фракції, Рада звернулась до робітників і селян Дружківки та підрайону з відозвою: «Пам’ятайте, товариші, що від часу Жовтневої революції, з моменту переходу влади до робітників і селян вся відповідальність лежить на вас! Будуйте Ради! Охороняйте їх, як рідне дітище! Кожного, хто посягне на Радянську владу, змітайте з лиця землі силою зброї!». Відділи Ради розгорнули енергійну діяльність. Вживались заходи до забезпечення робітників промисловими і продовольчими товарами. Велика робота по організації Рад та роз’ясненню політики Комуністичної партії велась у селах. Так, для постійного зв’язку з селом Дружківська Рада ввела до свого складу представників від Рад селянських депутатів хутора Сурово і колонії Кіндратівки.
2 березня пленум Ради ухвалив доручити волосному комісару народного господарства організувати економію в колишньому поміщицькому маєтку. Туди послали близько 70 чоловік для обробітку землі. На базі економії було створено колективне господарство, практичне керівництво яким здійснювала Дружківська Рада. В школах запровадили безкоштовне навчання для дітей робітників. Було відкрито народний університет, у якому читались лекції з історії класової боротьби і соціалізму. Серед робітників розповсюджувались більшовицькі газети «Правда», «Социал-демократ», «Донецкий пролетарий». Працював політичний клуб, який відвідували тисячі робітників і робітниць.
Коли на Україну вторглися війська німецьких імперіалістів та їх буржуазно-націоналістичних пособників, робітники й селяни Дружківки за закликом Комуністичної партії одностайно піднялись на захист Радянської влади. 16 березня селище відправило на фронт два загони чисельністю близько 1240 чоловік. В середині квітня під тиском кайзерівських військ робітничі загони Дружківки разом з частинами Червоної Армії відійшли до Царицина. Загін піхотинців увійшов до 1-го стрілецького радянського полку, а загін кіннотників до Царицинського соціалістичного полку. Дружківські металісти взяли активну участь в обороні Царицина. Захищаючи фортецю на Волзі, героїчно загинули командир полку В. Копилов, командир роти К. С. Кучма і політпрацівник Г. Проценко.
18 квітня Дружківка була окупована німецькими загарбниками. Уже в середині травня на підприємствах було запроваджено 12-годинний робочий день, скорочено зарплату. Окупанти за допомогою буржуазних націоналістів провели ряд жорстоких терористичних актів проти населення. З благословення місцевого попа Пилецького повісили десятки дружківців, багатьох відшмагали шомполами. В окупованому селищі діяла підпільна більшовицька організація, якою керували Д. О. Міхієнко і Волохов. За дорученням ЦК РКП(б) сюди прибув В. Г. Прокопов для подання допомоги партійному підпіллю. Організований комуністами партизанський загін об’єднався з партизанами Костянтинівни і вступив у боротьбу з окупантами та гетьманцями. 17 листопада 1918 року партизани роззброїли варту.
Але 20 грудня селище зайняв красновський офіцерський загін. Партизани, що змушені були відступити, з’єдналися з райгородськими загонами й далі воювали з красновськими бандами. 14 січня 1919 року 1-а партизанська дивізія визволила Дружківку. Створений у селищі ревком на чолі з А. Ф. Радченком підготував і провів у березні 1919 року вибори до Ради.
Проте в Донбас рвалися полчища Денікіна. У найкоротший строк треба було створити військові формування, зробити їх боєздатними і дисциплінованими. З робітників Дружківки і Краматорська сформували 11-й український полк (командир — Курочкін, комісар — робітник-металіст Т. Ф. Руденко), який незабаром увійшов до складу 9-ї дивізії 13-ї армії. 31 травня 1919 року дивізії доручено було обороняти дільницю Дружківка — Боголюбівка. Після запеклого бою з переважаючими силами «Добровольчої армії» дивізія була вибита з позицій, які вона займала. На початку червня Дружківку захопили денікінці. Згодом у складі військ Південного фронту 9-а дивізія брала участь у визволенні Донбасу від денікінців.
В загарбаній денікінцями Дружківці діяла підпільна партійна група, зв’язана з Слов’янською та іншими підпільними організаціями Бахмутського підрайону. Групу очолювали партійні працівники Булигін і Ходов, направлені сюди ЦК РКП(б). Більшовики організували партизанський загін, який розгорнув успішні бойові дії. Наприкінці грудня, коли денікінська армія відступала, партизани дезорганізували рух на залізничній лінії Дружківка — Костянтинівка, пустивши під укіс ворожий ешелон з боєприпасами.
Мужньо боролися дружківці з ворогами Радянської влади на різних фронтах громадянської війни. Більш як 2 тис. комуністів селища перебували в лавах Червоної Армії і на відповідальній партійній роботі. Активну участь у придушенні контрреволюційного заколоту чехословацького корпусу і антирадянських куркульських повстань на Поволжі брав А. Ф. Радченко. Відзначився він і в боротьбі з денікінцями на Південно-Східному і Західному фронтах. Д. І. Пономарьов як начальник Центроштабу ревкомів басейну, брав активну участь в організації 1-го полку Червоної гвардії Донбасу. Згодом, перебуваючи на керівній роботі в штабі Південного фронту, він також віддавав справі революції всі свої сили, знання і величезний талант організатора. Комуністка, член Дружківського ревкому, А. В. Єсава була медичною сестрою, а потім — політичним комісаром санітарного управління 13-ї армії. Її сестра О. В. Єсава — начальником освітньої частини політичного відділу тієї ж армії. У боротьбі з ворогами Радянської влади виключну сміливість виявив робітник Торецького заводу Л. Г. Галета, нагороджений орденом Червоного Прапора. Кавалером багатьох бойових нагород повернувся з війни М. П. Лохтаренко.
Дружківка була визволена від денікінців 27 грудня 1919 року. А 28 грудня на засіданні Дружківської партійної організації сформували ревком на чолі з К. А. Точеним. Ревком підготував вибори до Ради, які відбулися в кінці березня 1920 року. Партійна організація, що налічувала у січні—лютому 1920 року 19 чоловік, і виконком Ради мобілізували робітників на відбудову промисловості. 15 лютого 1920 року в Дружківці відбувся перший комуністичний суботник. У ньому взяло участь понад 200 чоловік. За короткий зимовий день було очищено 3 км залізничної колії, територію вокзалу, а також завантажено 5 вагонів коксу.
При Дружківському парткомі була створена селянська секція. Ще в березні 1920 року вона допомогла селянам хутора Сурового організувати комуністичний осередок, якому надавала постійну допомогу, забезпечувала його політичною літературою.
Переборюючи труднощі відбудовного періоду, партійна організація вживала заходів до підвищення авангардної ролі комуністів на виробництві. Згідно з рішенням зборів від 11 жовтня 1921 року багатьох комуністів, що працювали в установах, було направлено на завод. Партійна організація селища зростала за рахунок передових робітників заводу і на 1 січня 1924 року об’єднувала 71 чоловіка. Велике поповнення лав партії відбулося під час ленінського призову. На кінець 1924 року в партію було прийнято 400 робітників від верстата. Профспілкова рада «Металіст» у 1924 році налічувала в своїх рядах 1535 чоловік. Важливу роль у мобілізації молоді на активну участь в господарському і культурному будівництві відіграла комсомольська організація, створена на початку 1920 року, відразу ж після визволення селища від денікінських військ. Першим секретарем селищного комсомольського комітету був В. Шарковський, активними членами — П. Ходов і М. Яновський. На 1 квітня 1920 року організація об’єднувала 300 чоловік. Велику увагу приділяли комсомольці вихованню молоді в дусі свідомого ставлення до праці. Активно боролися вони з бандами, які намагалися зірвати соціалістичне будівництво. Весною 1921 року від рук бандитів загинули комсомолець К. Юрченко і бійці молодіжного продзагону на чолі з секретарем виконкому Ради П. Кузьменком.
25 березня відбувся траурний мітинг. Прощаючись із загиблими комсомольцями, їх товариші поклялися безстрашно продовжувати велику справу революції. По всіх осередках пройшли збори. У полковому госпіталі, який розмістився в Дружківці, багато бійців, що видужували, достроково виписались і попросили прийняти їх до загонів по боротьбі з бандитизмом.
Великих зусиль вимагала відбудова підприємства. Ще в липні 1920 року постановою промбюро ВРНГ Торецький завод було воєнізовано і включено до Ударної групи, а в жовтні на базі двох заводів — Донецького товариства і Торецького — створено Торецький сталеливарний і механічний завод ім. Ворошилова. На час закінчення громадянської війни трудящі Дружківки досягли перших успіхів у відбудові промисловості. Частково стали до ладу цехи: механічний, ковальський, складально-котельний, ремонтний, цех руху та експлуатації, а також заводська електростанція. Проте через нестачу вугілля й сировини основні цехи заводу не працювали. Тільки в жовтні 1921 року мартенівська піч видала першу плавку. Трудовий героїзм робітників Дружківки долав голод і розруху. У 1924—1925 рр. колектив Торецького заводу виконав завдання по сталевому литву на 250 проц. і по виготовленню напівскатів шахтних вагонеток — на 109 процентів.
Поступово налагоджувалось і культурне життя селища. В Дружківці в 1923 році працювало 3 типи шкіл: семирічна єдина трудова, фабрично-заводського учнівства і вечірні курси для робітників. У семирічці навчалося 1805 чоловік, у фабзавучі — 130. Комсомольці організували при народному будинку драматичний гурток, виставку картин місцевих художників. В бібліотеці-читальні часто проводились диспути і бесіди.
Після XIV з’їзду Комуністичної партії, який взяв курс на соціалістичну індустріалізацію країни, в селищі широко розгорнулось промислове будівництво.
26 травня 1927 року для докладного ознайомлення з роботою Торецького заводу і вивчення можливостей його дальшого розвитку до Дружківки приїхав голова ВРНГ СРСР В. В. Куйбишев. На нараді технічних спеціалістів і господарських керівників підприємства було прийнято рішення про спорудження нового заводу металевих виробів, житлових будинків для робітників і клубу. У вересні 1929 року завод металевих виробів став до ладу. В його цехах щорічно виробляли 21 808 тонн болтів, заклепок, костилів тощо. На новому заводі працювало близько тисячі робітників. У 1928—1929 рр. було побудовано електростанцію потужністю 2250 кіловат.
Торецький завод розширився — до нього приєднали цехи колишнього заводу Донецького товариства, будувались нові цехи та переобладнувалися старі, з’явились нові верстати, досконаліші машини, які дали змогу збільшити виробничу потужність підприємства. Незабаром реконструйований Торецький завод ім. К. Є. Ворошилова став великим підприємством вугільного машинобудування. Він мав 24 цехи і виготовляв породонавантажувальні машини, екскаватори, шахтні кліті і вагонетки, корпуси моторів для врубмашин, запасні частини до машин тощо. У 1932 році тут було випущено валової продукції на 32 млн. крб. На підприємстві працювало 4837 чоловік. Серйозна увага приділялась виробничому навчанню робітників. У квітні 1935 року склали держтехекзамен 1060 робітників заводу, з них 123 — комуністи. У різних виробничих гуртках навчалося близько 1,5 тис. чоловік.
Трудовий ентузіазм робітників особливо виявився в соціалістичному змаганні. Ініціатором руху ударників на заводі в першій п’ятирічці виступив герой громадянської війни коваль Л. Г. Галета. Активну участь у змаганні брали комсомольці. На І Всесоюзний з’їзд ударників колектив послав молодого токаря В. Ростовського, а на І Всеукраїнський з’їзд комсомольців-передовиків виробництва — О. Гулевича. 11 травня 1929 року завком профспілки закликав трудящих переходити «від ударних бригад до ударних цехів». Застрільником міжцехового змагання стала профспілкова організація стрілочно-переводного цеху. Колективи цехів змагалися за підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції. У січні 1930 року в русі ударників брало участь 1863 трудівники. Комуністи становили близько чверті загального числа ударників. Згідно з рішенням парткому в березні 1930 року всі комуністи, що мали виробничу кваліфікацію і працювали в апараті заводоуправління, були переведені до цехів заводу. На кінець цього року вже більше половини трудящих підприємства брало участь у русі ударних бригад.