Макіївка, Донецька область
Макіївка розташована поблизу залізничної станції Макіївка, біля каналу Сіверський Донець — Донбас. Відстань до Донецька — 13 км. Місто зв’язане залізничними і автомобільними шляхами з Харцизьком, Іловайськом, Ясинуватою, Криничною, Ханженковим. Через Макіївку проходить автомобільна магістраль союзного значення Донецьк—Ростов-на-Дону. Територія міста — 400 кв. км. Населення—392,6 тис. чоловік. Макіївській міській Раді підпорядковані Бойківська, Грузько-Зорянська, Криничанська, Нижньокринська, Пролетарська, Холоднобалківська, Нсинівська селищні та Верхньокринська сільська Ради.
Територія сучасного міста була заселена з глибокої давнини. В 5 курганах біля шахти «Шиглівка» археологи виявили два поховання доби бронзи, скіфів і кочовиків IX—XIII ст. На цих курганах стояли 4 скульптури (баби). 1969 року в одному з них знайдено шолом, бронзову гривну, залізну шаблю та мідний котел з рештками жертовної їжі. Наприкінці XVII ст. тут було займище, заснування якого, за народними переказами, приписується Макєєву. Перші писемні свідчення про село Макіївку датуються 1815 роком.
До селянської реформи 1861 року місцеві жителі-хлібороби були кріпаками поміщика Іловайського. Про підневільне життя селян Макіївки та їхнє прагнення визволитися з-під поміщицького ярма свідчить виступ, який почався у 1831 році. Прокурор Області Війська Донського у рапорті генерал-губернаторові повідомляв, що «селяни слободи Макіївської в маєтку осавула І. Г. Іловайського вийшли з покори, за що винуватців покарали». Після реформи 1861 року всі кращі землі залишилися у власності Іловайського, а за викупним договором селяни мали сплатити власнику за 1718 десятин 52 373 крб. протягом 49 років. Пограбовані жителі відмовилися прийняти кабальну уставну грамоту, але й цей виступ був придушений.
У другій половині XIX ст. розпочалася промислова розробка кам’яного вугілля на території Макіївки. В 1875—1877 рр. поміщики Іловайські збудували кілька дрібних шахт, згодом переданих заснованому ними ж гірничопромисловому Олексіївському акціонерному товариству. 1882 року заклали велику шахту «Софія». Розробка провадилася на кількох дільницях під назвами «Амур», «Сергій», «Іван», «Марія». Згодом вони стали окремими шахтами. В 1885 році Д. Іловайський перевіз з села Зуївки до Макіївки ремонтно-механічну майстерню й на її базі розпочав будівництво труболиварного заводу. Згодом усі шахти й заводи об’єдналися в Макіївський гірничий район. Макіївка була волосним центром.
Розвиток вуглевидобутку гальмувався труднощами транспортування вугілля. В 1880 та 1893 рр. до Катерининської та Донецької залізниць було приєднано вітки Харпизьк — Макіївка й Макіївка—Ханженкове—Кринична. Почався видобуток на нових великих шахтах «Іван» (тепер шахта ім. Леніна), «Капітальна», «Шмідт» (тепер шахта-дільниця № 3 шахтоуправління № 19—20 тресту «Радянськвугілля»), «Пастухівка» (нині № 1—1-біс), «Італія» (шахта «Жовтнева») та ін. У 1899 році Генеральне товариство доменних печей, залізоробних і сталеливарних заводів у Росії (фірма «Уніон» з центром у Парижі) завершило будівництво металургійного заводу «Уніон». Стали до ладу також доменна і 2 мартенівські печі. Бельгійська фірма «Дюрі—Бернард» звела 66 полуменевих печей без вловлювання хімічних продуктів. З початком будівництва заводів у 1892 році засновано робітниче селище Дмитрієвськ. Незабаром його складовою частиною стало й село Макіївка. В 1897 році у Дмитрієвську налічувалось 7207 чоловік.
Умови праці й життя робітників були дуже тяжкими. Робочий день тривав 12— 14 год. Старший гірник шахти «Софія» О. Ф. Лук’янов розповідав: «Приїхав я до Макіївки у 1882 році і почав працювати на руднику Іловайського саночником. Щодня видавав по 40 санок, заробіток отримував тільки на покрову. У бараці було брудно. Іловайський на всьому заощаджував. Харчувалися у занедбаній їдальні, тут же на шахті. За прокислу горохову юшку вираховували майже весь заробіток».
На заводах і шахтах не додержували техніки безпеки. Люди часто гинули й калічилися від обвалів породи, через відсутність вентиляції у підземних виробках. У лютому 1888 року Макіївку відвідав Д. І. Менделєєв. Він зібрав проби рудникового газу на шахті Д. Іловайського й занотував у своїй записній книжці: «Гримучий газ: біля рудників Риковський, Юза, Макіївський рудник Іловайського… вентиляторів немає ні в Юза, ні у Французького товариства». У 1898 році внаслідок вибуху гримучого газу на руднику «Іван» загинуло понад 60 шахтарів. Тільки в рік пуску заводу «Уніон» було травмовано 634 робітники. Обурюючись жахливим станом медичного обслуговування на заводі, заводський лікар в 1900 році подав заяву про звільнення: «Не бажаю брати на себе моральну відповідальність за ту шкоду, якої завдає адміністрація заводу».
До 1898 року медичну допомогу жителям селища подавав один фельдшер. Згодом товариство «Уніон» відкрило рудникову лікарню на 5 ліжок і збільшило штат до 5 лікарів, який обслуговував усіх хворих 18 шахт і 3 заводів. Погані житлові умови робітників були причиною постійних епідемій: в землянках мешкало по кілька сімей, тут же милися, сушили одяг.
90 проц. жителів не знали грамоти. 1881 року в селі Макіївці відкрили 2-класну парафіяльну школу. Згодом у 1898 році товариство «Уніон» заснувало ще дві початкові школи: рудникову й заводську. Протягом 20 років існування цих шкіл у них навчалося 1800 дітей, з них лише 80 дівчаток. У 1900 році почали працювати дві приватні гімназії — чоловіча й жіноча, але діти робітників туди потрапляли рідко.
Жорстока експлуатація російськими та іноземними капіталістами, важкі умови праці й побуту, політичне безправ’я — все це зароджувало у передової частини робітників прагнення до боротьби за свої права. Перші заворушення на рудниках Іловайського відбулися в кінці 1880 року. Для придушення їх було послано сотню козаків. 13 робітників заарештували й віддали до суду. 26 травня 1892 року відмовилася вийти на роботу нічна зміна рудника «Сергій». Близько 1300 робітників влаштували стихійний мітинг, де висловлювали обурення поганою якістю продуктів, які продавали в крамничках, низькою заробітною платою. Вмовляння управляючого рудником стати до роботи не допомогли. Лише викликані терміново з Юзівки 40 козаків придушили виступ. 24 березня наступного року 300 гірників шахти «Амур», протестуючи проти затримки заробітної плати, припинили роботу й почали вимагати негайного розрахунку. Рудникова адміністрація, яку цей виступ застав зненацька, вимушена була задовольнити справедливі вимоги страйкуючих. Але після цього Іловайський заздалегідь вжив заходів: викликав дві сотні козаків. І коли 19 травня під час наступної видачі зарплати 1000 шахтарів рудників «Сергій» та «Капітальна» наполягали на збільшенні її, козаки батогами відновили «порядок».
У рік пуску металургійного заводу «Уніон» (1899 р.) застрайкували 700 вантажників. їм обіцяли сплачувати 75 коп. за робочий день, а під час розрахунку видавали лише по 70. Дирекція викликала козаків, які розправилися з робітниками: руйнували їхні житла, били жінок і дітей. У відповідь на це не вийшли на роботу шахтарі усіх рудників. Невдовзі знову застрайкували 700 поденників заводу «Уніон». Вони протестували проти збільшення робочого дня при попередній зарплаті, проти великих вирахувань за квартиру й воду. Робітники розгромили поштову контору, сталася сутичка з поліцією. 16 чоловік було заарештовано й віддано до суду. З 1892 по 1903 рік у Макіївському гірничому районі відбулося 9 страйків за участю 15 тис. робітників.
Марксистську пропаганду серед робітників Макіївського гірничого району почали вести соціал-демократи Ростова-на-Дону. Вони розповсюджували ленінську «Искру». В 1902—1903 рр. виникли марксистські гуртки і групи на рудниках Бурозівському, Олексіївському, Берестово-Богодухівському, на металургійному та труболиварному заводах. Ці гуртки тримали тісний зв’язок з «Искрою». Про рішення II з’їзду партії Макіївські соціал-демократи дізналися в грудні 1903 року від представників Катеринославського комітету РСДРП. Тоді ж на квартирі десятника Бурозівського рудника С. М. Голубова відбулася нелегальна нарада представників 8 гуртків, на якій було створено Макіївський комітет РСДРП. Його керівником став молодий робітник-революціонер Т. Ф. Боборін (Облаєв). Його ім’ям названо одну з кращих вулиць міста.
Після подій 9 січня 1905 року в Петербурзі почався загальнорайонний страйк робітників, у якому взяли участь 15 тис. чоловік. Робітники вимагали запровадити 8-годинний робочий день, скасувати понаднормові роботи, збільшити заробітну плату, забезпечити безплатну медичну допомогу тощо. Перелякані розмахом революційних виступів власники шахт і заводів звернулися по допомогу до отамана Війська Донського: «Зважаючи на початок страйку на Макіївському заводі й надто збуджений стан робітників усього району, ми звертаємося з проханням не відмовити у невідкладному посиленні кількості військ до 200 козаків і двох рот піхоти, звертаємо вашу увагу на те, що кількість робітників цього району перевищує 20 тис. чоловік».
У дні жовтневих страйків 1905 року гірники шахт «Буроз», «Капітальна», «Шмідт» обрали Раду робітничих депутатів, яка керувала розпорядчим страйковим комітетом. До його складу ввійшли більшовики П. І. Колесников, М. І. Зілотін, І. В. Карпов, П. Д. Захаров та ін. У вимогах, які висунули робітники гірничопромисловцям, крім економічних, були й такі: амністувати політичних в’язнів, надати приміщення для мітингів і зборів, відкрити бібліотеку та школу. Від Ради й делегатських зборів Макіївських рудників 79 чоловік були представлені в Юзівській районній Раді.
Коли весь Донбас облетіла звістка про збройне повстання в Горлівці, на заводах і шахтних кузнях Макіївки почали виготовляти піки та шаблі й забезпечили ними три бойові дружини, які відрядили для допомоги горлівцям. На багатьох шахтах району в грудні відбулися сутички робітників з козаками. Директор металургійного заводу «Уніон» француз де-Луазі в листі до Парижа цинічно писав: «Ми навчимо росіян дотримувати наших порядків, а ті, хто їх порушував (150), були вбиті, хоч офіційно дали довідку про 20 чоловік».
Робітничий рух у Макіївці не вщухав і під час спаду революції. Керував ним Юзівсько-Петровський комітет РСДРП. 1906 року комітет направив до Макіївського гірничого району партійних працівників, які допомогли робітникам у створенні соціал-демократичних гуртків. Наприкінці 1906 року помічник начальника жандармського управління доповідав своєму начальству: «В Макіївському районі я не можу сам простежити за революційним середовищем, яке веде велику підпільну агітацію серед робітників і селян з метою підняти їх на збройну боротьбу». Більшовики проводили революційну роботу й серед військових. Так, 15 серпня 1906 року козаки другої сотні 41-го Донського козачого полку взяли участь у мітингу та маніфестації робітників під червоними прапорами. Багатьох активних учасників революції заарештували. В грудні 1908 року в катеринославській тюрмі стратили керівника Макіївського комітету РСДРП Т. Ф. Боборіна.
За часів реакції тільки на заводах товариства «Уніон» закрили ряд цехів, звільнили 4 тис. робітників, а тим, хто працював, знизили зарплату на 50 проц. 1910 року на території Макіївського гірничого району налічувалося 18 рудників, які об’єднували 37 шахт з річним видобутком 280 млн. пудів вугілля, що становило 25 проц. видобутку всього Донбасу. На металургійному заводі випускали 235,8 тис. тонн чавуну, 169,9 тис. тонн сталі, 128,7 тис. тонн прокату. З 1910 року заводами й фабриками повністю розпоряджалося акціонерне товариство «Уніон». До 1912 року на заводах і шахтах працювало понад 10 тис. робітників. Незважаючи на репресії, більшовики продовжували активну роботу в масах, піднімали шахтарів на боротьбу. В 1909—1910 рр. велику допомогу місцевим партійним групам подавали відомі революціонери М. М. Шверник, який працював на Харцизькому труболиварному заводі й очолював там партійну організацію, та П. О. Мойсеєнко, в той час столяр на Берестово-Богодухівському руднику. В ніч на перше травня 1909 року на телеграфних стовпах від станції Ханженкове до шахт № 5 і 9 замайоріли червоні прапори з написами: «Хай живе РСДРП!», «Геть самодержавство!». Серед трудящих розповсюджувалися листівки під назвами: «Товариші робітники, навіщо треба вступати до партії?», «Товариші робітники, що ж робити далі?». Квітневі страйки 1912 року в районі переросли в могутні політичні демонстрації, які проходили під більшовицькими лозунгами. Величезну роль у політичному вихованні робітників відіграла газета «Правда». Шахтарі й металурги Макіївки були не тільки її читачами, але й кореспондентами. Так, у листі до редакції газети робітники писали: «Ми тільки три місяці отримуємо нашу улюблену газету. За такий короткий час у ній ми знайшли більше, ніж за три роки в інших…, вона зміцнює дух і допомагає нам легше зносити наші знегоди».
Влітку 1912 року за участю представників ЦК РСДРП і газети «Правда» було створено Юзівсько-Макіївський комітет РСДРП, який об’єднав партійні групи Юзівського і Макіївського районів. Під керівництвом комітету розгорнулася наполеглива боротьба робітників за поліпшення свого економічного й політичного становища. В липні 1913 року на заводі «Уніон» з ініціативи робітників механічного цеху розпочався страйк. Металурги вимагали скасувати нічні понаднормові роботи, підвищити зарплату, скоротити робочий день, вигнати ненависного майстра-француза. Страйкарі вимазали майстра мазутом і на тачці вивезли з заводу. Про зростання впливу більшовиків на маси свідчить лист керівника Макіївської організації А. Б. Батова депутату IV Державної думи Г. І. Петровському 11 лютого 1914 року: «Шахтарі підтримують тактику більшовиків, а тому будь-яка спроба ліквідувати, паралізувати нашу роботу розбивається вщент».
З розвитком промисловості населення Дмитрієвська швидко зростало. На початку 1914 року тут мешкало близько 20 тис. чоловік (після Лютневої революції селище стає містом). Але про благоустрій його ніхто не дбав. З 1817 будинків було лише 200 цегляних. Здебільшого будівлі ліпили з глини, вони часто розвалювалися від дощу й вітру. В центрі було 3 км брукованих вулиць, освітлюваних 23 дуговими електричними лампочками, та 3 розподільчі пункти питної води. Для цього з населення як особливий податок стягли 7 тис. крб. У 1913 році Дмитрієвськ відвідав С. М. Сергєєв-Ценський і згодом у повісті «Похила Олена» змалював картину тогочасного міста. «Казарми для шахтарів були повнісінькі — по три-чотири родини в одній кімнаті, абияк розгороджені ситцевими занавісками… Спали на нарах. Оскільки казарми мали вигляд дерев’яних балаганів, причому дошки в стінах припасовані були абияк, то взимку крізь щілини дуло. Заразні хвороби не виводилися, і в місцевій лікарні було тільки два відділення для хірургічних і заразних.
Платили робітникам ордерами, які тутешні дрібні крамнички, що торгували найбільше горілкою, брали за півціни.
На головній вулиці десятка два заповзятливих вірменів влаштовували бакалійні крамниці, винарні… На одному розі красувалася вивіска: «Бубличний і крендельний заклад Восход Івана Пискунова». На другому — «Готовий одяг Перешивайлова», далі «Акушерка Бабкіна», «Швець Кислий», «Кравець Жовтобрюх…». У Дмитрієвську було 2 рудникові лікарні, кілька фельдшерських пунктів, працювало лише 10 лікарів. Сотні робітників зустрічалися з лікарем тільки раз у житті, під час рекрутського набору. До селища надходило усього 20 примірників газет: для попа — «Епархиальные ведомости», для поліції — «Полицейский листок», а управляючі шахтами одержували «Биржевые ведомости». До робітників іноді доходила газета «Копейка». Бібліотеку мав лише торговець Батманов, який за певну плату видавав книжки.
З перших днів першої світової імперіалістичної війни більшовики району, очолені А. Б. Батовим і В. І. Єрмощенком, викривали несправедливий, грабіжницький характер ії. Вже 19 липня 1914 року відбулися антивоєнні виступи. Мобілізовані металісти, вирушаючи на фронт, на станції Бузанівка (тепер станція Мишине) відмовилися сідати у вагони. Поліція викликала сотню козаків, були вбиті й поранені. Поліцейський наглядач доносив у Новочеркаськ військовому отаману, що «в Макіївці настрій запасних загрожуючий, для придушення заворушень вдалися до вогню». Подібні виступи відбулися у 1915 році. 22 квітня застрайкував металургійний завод товариства «Уніон», який виконував замовлення військово-морського відомства. Понад 3 тис. робітників вимагали від адміністрації підвищити заробітну плату на 10—25 проц., запровадити півгодинну перерву на сніданок. Страйкарів підтримали котельники Макіївського заводу Фресса й робітники ряду шахт. Усього в страйку взяли участь до 4 тис. чоловік. Металісти страйкували 10 днів. Власті стягнули сюди поліцію з усього Макіївського гірничого району. 100 активних учасників страйку було заарештовано й відправлено на фронт. У листопаді 1915 року було створено Макіївський комітет РСДРП, який об’єднав організації Горлівсько-Щербинівського району, Петровського заводу і навколишніх рудників, Єнакієвого, Юзівки, Берестово-Богодухівки, Костянтинівського пляшкового заводу, Нью-Йоркського механічного заводу, Бахмута й заводу «Нікополь» в Маріуполі.
Комітет встановив зв’язок з Російським бюро ЦК партії, звідки одержав кілька номерів газети «Социал-демократ» та іншу нелегальну літературу. В квітні-травні 1916 року під керівництвом більшовиків відбувся великий страйк шахтарів Горлівсько-Щербинівського району, який охопив понад 45 тис. чоловік. В липні й серпні 1916 року Макіївський комітет РСДРП випустив два номери газети «Правда труда» тиражем близько 200 прим. У першому номері говорилося: «Лозунгами поточного моменту нашої організації будуть лозунги ЦК РСДРП, надруковані в № 4 газети «Социал-демократ». «Правда труда» передрукувала також статтю В. І. Леніна «Кілька тез». Керуючися вказівками Російського бюро ЦК, Макіївські більшовики 9 січня 1917 року провели загальнорайонний страйк, який переріс у політичну демонстрацію за перетворення війни імперіалістичної на громадянську, повалення самодержавства і створення революційного уряду.
Звістка про Лютневу буржуазно-демократичну революцію дійшла до Макіївки 2 березня 1917 року. Кілька днів у районі тривали маніфестації. Вийшов з підпілля Макіївський комітет РСДРП. В адресній книзі ЦК РСДРП(б) зазначалося: «Макіївський комітет легально існує з 3 березня 1917 року як більшовицький». 5 березня 1917 року відбулися вибори до Макіївської районної Ради робітничих і солдатських депутатів. З 90 депутатів її першого складу було лише 7 більшовиків. Це пояснюється тим, що багато жителів ще перебувало під впливом меншовиків і есерів. Незважаючи на це, робітнича міліція складалася з більшовиків та співчуваючих їм. Більшовики Макіївки приділили особливу увагу підготовці та проведенню виборів до рудникових Рад і рудникових комітетів. І в перші ж дні революції вони домоглися серйозної переваги. Перші рудникові комітети виникли на шахтах «Софія», «Іван», «Шмідт», рудниках Бурозівському та Марківському. Рудкоми рішуче втручалися в усі питання виробництва, явочним порядком встановлювали на шахтах свій контроль і нерідко усували від керівництва підприємствами власників. 10 березня 1917 року відбулася перша легальна конференція більшовиків Макіївки з представниками від партійних організацій Катеринослава, Бахмута, Харкова, Горлівки, Єнакієвого, Щербинівки. Конференція обрала новий склад Макіївського комітету РСДРП. На цей час Макіївська організація налічувала 180—200 членів партії.
За рішенням конференції при районній Раді було створено більшовицьку фракцію, до якої ввійшли А. Батов, Ф. Рябцев, В. Бажанов, І. Жур, В, Гареколь, Г. Кожем’якін, К. Лаврушин, С. Кочеров, Г. Силін, І. Пасов. Під впливом фракції районна Рада ще 13 березня ухвалила запровадити 8-годинний робочий день на всіх підприємствах. Більшовики добилися того, що без санкції Рад гірничопромисловці й заводчики не мали права звільняти робітників.
Більшовицькі організації Макіївки провели велику роботу щодо вивчення і пропаганди Квітневих тез В. І. Леніна. За дорученням ЦК партії до Макіївки приїхав Ю. Лутовинов, який 9 квітня виступив на районних зборах з доповіддю про поточний момент і завдання партії. Збори одностайно схвалили ленінський курс на соціалістичну революцію та обрали Ю. Лутовинова делегатом на VII Всеросійську конференцію більшовиків. На багатолюдному мітингу, організованому Макіївським більшовицьким комітетом, робітники прийняли резолюцію про підтримку ленінської програми соціалістичної революції й надіслали вождеві пролетарської партії вітання, в якому писали: «Шлемо свій робітничий привіт дорогому товаришу Леніну і зневажаємо прихвоснів буржуазії». На час VII (Квітневої) конференції Макіївська організація значно зросла, в її рядах налічувалося 1500 більшовиків. Було створено три підрайонні комітети: Берестово-Кальміуський, Берестово-Богодухівський та Ясинівський. Про зростання впливу більшовиків свідчать перевибори районної Ради в травні 1917 року, коли робітники забалотували есера Леконта, а заступником голови Ради обрали більшовика Ф. Г. Рябцева. Було оформлено професійну спілку гірників. Головою її став більшовик С. Тизанов. До літа 1917 року профспілка об’єднала 6 тис. працюючих. На III Всеросійську конференцію профспілок (червень 1917 р.) шахтарі Макіївки делегували більшовика В. С. Гареколя. При районній Раді був спеціальний відділ по роботі серед селян. На VII (Квітневій конференції) К. Є. Ворошилов повідомляв, що в Макіївці «шахтарі скрізь: у комісаріатах і міліції, в Раді робітничих і солдатських депутатів, вони обіймають навіть посади суддів. Всі організації в руках шахтарів…».
У травні—червні Ради й рудкоми вели рішучу боротьбу з саботажниками-під-приємцями і виступали організаторами виробництва. Так, коли стало відомо, що шахтовласник Миколаївського рудника Шишкін навмисно не ремонтував насоси, щоб створити загрозу затоплення шахти, Берестово-Кальміуська Рада та рудком усунули його і обрали робітниче правління, яке склало нові розцінки, після чого, працюючи 8 годин, гірники заробляли вдвоє більше. Про зрослу політичну активність мас Макіївського гірничого району свідчить той факт, що вже у червні 1917 року робітники вимагали передати всю владу Радам. Трудящі, які перебували під впливом більшовиків, не піддавалися ні на які провокації буржуазії. 10 липня 1917 року екстрене засідання Макіївської Ради засудило організаторів розстрілу петроградських робітників і солдатів. З метою роз’яснення справжнього змісту цих подій партійний комітет звернувся до трудящих району з відозвою під назвою «Проти погромників». На 1 обласну конференцію РСДРП(б), яка відбулася 13—16 липня 1917 року в Катеринославі, більшовики Макіївки направили М. І. Острогорського, якого конференція обрала членом обласного комітету. Делегатом VI з’їзду РСДРП(б) був робітник-гірник Т. Кириленко.
В дні корніловщини більшовики організували на рудниках ревкоми. Створена ще в червні Червона гвардія взяла під охорону шахти, заводи, шляхи. Адміністрації підприємств заборонявся виїзд за межі району без дозволу Рад. Після перевиборів районної Ради робітничих і солдатських депутатів, які відбулися 30 серпня 1917 року, серед 90 членів Ради налічувалося 40 більшовиків та співчуваючих їм. Була організована в Раді більшовицька фракція. До виконавчого комітету ввійшли тільки більшовики. Новий виконком надіслав Петроградській Раді телеграму з запевненням, що петроградці можуть розраховувати на цілковиту підтримку Макіївських робітників. Після розгрому корніловщини авторитет районного комітету партії та Ради ще більше зріс. Своє довір’я і підтримку більшовицькій партії шахтарі, металурги та селяни висловили одностайним обранням на II Всеросійський з’їзд Рад більшовиків В. М. Бажанова та Г. Д. Малашенка.
Керовані більшовиками робітники Макіївки вдалися до рішучих заходів, коли у вересні—жовтні підприємці навмисно загострювали економічне становище, використовуючи відверті й потайні локаути. Каледін відрядив до Макіївки особливий козацький полк, нібито для охорони рудників і заводів. Тоді Макіївська Рада висунула вимогу, щоб Тимчасовий уряд вислав козаків. «В противному разі,— зазначалося в постанові Ради,— буде оголошено загальнорайонний страйк як протест проти насильницьких дій буржуазії». Рішення Макіївської Ради підтримали робітники Краматорська, Єнакієвого, Дружківки та інших міст Донбасу. 10 жовтня 1917 року в Макіївці розпочався загальнорайонний страйк. На 18 жовтня страйкувало близько 30 тис. робітників. Страйковий комітет передбачав й заходи, пов’язані з необхідністю збройної боротьби.
Повідомляючи про політичний стан у Донбасі, газета «Правда» 2 листопада 1917 року називала Макіївський район одним з найорганізованіших у країні. В резолюції, прийнятій на урочистому мітингу шахтарів, присвяченому перемозі Великої Жовтневої революції, говорилося: «Підтримуємо прийняті декрети, в яких накреслена програма робітників, селян і солдатів, будемо проводити їх у життя». Вже 26 жовтня 1917 року каледінські козаки під командуванням осавула Чернецова напали на Макіївську Раду під час її засідання. Кілька днів Рада працювала підпільно. 26 жовтня Чернецов здійснив напад на рудникові Ради, почав поголовні обшуки й арешти більшовиків. На захист Радянської влади піднялися всі робітники й селяни району. 17 листопада 1917 року Г. І. Петровський писав у газеті «Пролетарская мысль»: «Спроба козаків поставити під контроль Раду робітничих депутатів Макіївки викликала такий активний протест серед робітників усіх рудників, що всі від старого до малого виступили й озброюються». «Ярма козачого не допустимо!»— казали робітники. Перша атака каледінців була відбита.
В. І. Ленін у багатьох своїх виступах попереджав про серйозну загрозу, яка назрівала на Дону. В листопаді—грудні 1917 року на прийомі у В. І. Леніна була делегація шахти № 4 Макар’ївського рудника. Ось як про цю зустріч розповідав секретар шахтної партійної організації Ф. Г. Мезенцев: «Після отримання зброї в Смольному перед від’їздом ми вирішили добитися прийому у Ілліча й подякувати за подарунок. Вислухавши нас уважно (дав висловитися майже всім), він дав нам кілька порад». Для боротьби з каледінцями партійний комітет сформував перший Макіївський загін Червоної гвардії у складі 1000 чоловік, значну частину якого становили комуністи. Жорстокі бої з козаками на території Макіївського району розпочалися 19 грудня, а 25 грудня червоногвардійці завдали каледінцям відчутного удару і захопили трофеї: 150 коней, 25 підвід, 270 гвинтівок та іншу зброю. Козаки змушені були відступити до Харцизька. Чернецов телеграфував Каледіну: «Червона гвардія Макіївки загрожує нам цілковитим розгромом». Макіївські червоногвардійці стримували просування каледінців у глиб країни, вимотуючи їхні сили. Банди білокозаків були розбиті об’єднаними силами Червоної гвардії Донбасу та радянськими військами під командуванням Р. Ф. Сіверса, які приспіли їй на допомогу. 12 січня 1918 року Макіївський район було повністю визволено. 15 січня районний з’їзд Рад оголосив про відновлення Радянської влади й гаряче вітав щойно скликаний III Всеросійський з’їзд Рад. У постанові районного з’їзду була викладена програма відбудови вугільної та металургійної промисловості.
Економічне становище району на початку 1918 року було надзвичайно важким. 7 лютого Рада ухвалила націоналізувати всю промисловість і створити вугільно-металургійний комбінат. Для керівництва ним обрали робітниче правління в складі 9 чоловік, головою якого було затверджено гірничого інженера В. М. Бажанова. Завдяки трудовому ентузіазму металургів на кінець лютого стали до ладу дві доменні печі та мартенівський цех. Відбудовою заводу керували місцеві майстри І. Г. Коробов, Д. М. Орлов і Ф. М. Носов. У березні 1918 року видобуток вугілля зріс до 92 тис. пудів проти 60 тис. у лютому. Для ліквідації кризи Рада прийняла рішення про стягнення одноразового податку з гірничопромисловців, торговців та інших заможних власників у сумі близько мільйона карбованців.
У зв’язку з наступом військ німецьких імперіалістів 17 березня 1918 року макіївці створили кілька загонів і направили їх на фронт. Так, у першому Макіївському загоні металіст І. Гуляченко був комісаром, його син — бійцем, а дружина та 17-річна дочка — санітарками. На боротьбу з австро-німецькими окупантами пішов загін молоді, очолюваний першим організатором Макіївської Спілки соціалістичної молоді робітником-металістом С. Пулічевим, який загинув у бою під Харковом у квітні 1918 року. 22 квітня 1918 року Макіївку захопили окупанти та білокозаки, які співробітничали з ними. Вони оголосили про відновлення влади наказного отамана Краснова.
Для боротьби з ворогом було створено підпільний ревком. Діяльність підпільників направляли уповноважені ЦК партії більшовики І. І. Шварц і Р. Я. Терехов, які були влітку 1918 року на прийомі у В. І. Леніна3. Велику політичну роботу в масах вели Г. Я. Силін, В. Куликов, Є. Кривошапка, І. Карпухін, Д. Сулімов, К. Родяхін, Г. Бондаренко, М. Обухов, М. Котова, І. Чурилов, П. Коняєв, С. Подколзін. У відповідь на заниження підприємцями заробітної плати та збільшення тривалості робочого дня Макіївське відділення профспілки «Горнотруд» спільно з підпільними партійними осередками організували страйк. 22 липня 1918 року не вийшли на роботу всі шахтарі району, наступного дня до них приєдналися металісти. Гірничопромисловці вдалися по допомогу козаків, переслідували активних робітників і передусім більшовиків, але страйковий рух у районі не вщухав. 23 серпня 1918 року газета «Правда» повідомляла: «На катерининських рудниках 58 проц. запланованого вугілля окупанти не відвантажують. Крім продовольчих утруднень, страйки на рудниках тривають вже кілька днів, козаки «лівіють». Симпатії до Рад зростають».
28 грудня 1918 року радянські війська визволили Макіївку. Ревком вийшов з підпілля. На мітингах робітники одностайно обіцяли активно взятися за відбудову шахт та заводів. У січні 1919 року на Макіївському руднику було видобуто лише 14 154 тонни вугілля. Але вже у лютому окремі рудники зазнали нападів загонів генерала Краснова. А 11 травня 1919 року Макіївський район захопили денікінці. Вони взяли на облік всі сім’ї, члени яких пішли в підпілля або до лав Червоної Армії, позбавляли їх квартир, продовольства, кидали до в’язниць, вимагаючи, щоб вони виказали партизанів. Життя в районі по суті завмерло. Почався голод. Районний інженер доповідав начальству, що Макіївський завод не працює, підтримує лише подачу питної води та освітлення. Робітники поїхали в села, щоб придбати хліба.
Характеризуючи напружену страйкову боротьбу робітників Макіївки, газета «Известия ВЦИК» писала: «…В Макіївському вугільному районі застрайкували робітники Григор’ївського, Пастухівського, Горшківського, Ігнатіївського, Богодухівського та Березовського рудників у кількості 2 тис. чоловік». Сміливі рейди по тилах денікінців здійснювали партизанські загони під командуванням гірників К. Коробкіна та Л. Шкури. Уже в середині грудня ці загони вигнали козаків з Бурозівського, Капітального, №№ 6, 9, 28, Ханженківського та інших рудників і створили там військово-революційні комітети. 28 грудня 1919 року районний військово-революційний комітет закликав робітників сміливіше брати керівництво підприємствами в свої руки. А 31 грудня 1919 року Макіївка остаточно була визволена частинами 42-ої стрілецької дивізії 13-ї армії. В дні визволення близько тисячі шахтарів влилися до лав Червоної Армії. Першими розпочали свою діяльність партійні осередки на металургійному заводі, на шахтах «Софія», «Іван», «Бу-роз», «Берестівка» та ін. Донецький губком партії в своїй інформації до ЦК КП(б)У 9 березня 1920 .року повідомляв, що «в Макіївці майже на всіх рудниках є осередки, що пояснюється свідомістю і бадьорим настроєм робітників». Тоді ж оформилася комсомольська організація, що налічувала 300 чоловік. На початку травня було обрано міський комітет партії, 19 травня 1920 року відбулися вибори до Ради робітничих депутатів. Велику допомогу у відновленні партійних, радянських і комсомольських органів подав уповноважений ЦК КП(б)У І. І. Шварц.
Під керівництвом партійних організацій розгорнулася робота по відродженню зруйнованих і затоплених шахт та заводів. Від імені всіх гірників Щиглівського куща робітнича конференція запевнила В. І. Леніна, що кожний шахтар буде працювати, як личить чесному пролетарю. З ентузіазмом трудилися робітники на недільниках і суботниках. Так, на недільнику, проведеному на честь II конгресу Комінтерну, працювали 6 тис. чоловік, було видобуто 17 810 пудів вугілля. Продуктивність праці на шахтах у порівнянні з березнем зросла на 75 проц. Одночасно поліпшувалося медичне обслуговування робітників та їхніх сімей. Відкрилися дві рудникові лікарні, амбулаторія. Відкривалися школи, клуби, бібліотеки. На кінець 1920 року тут було 8 початкових шкіл, 10 шкіл ліквідації неписьменності. Людно завжди було в популярному серед місцевих жителів цирку «Шапіто». З Макіївки вийшла відома родина артистів цирку Лазаренків, наймолодший з яких В. Лазаренко став улюбленцем радянських глядачів.
Відбудова народного господарства проходила за важких умов громадянської війни. Доводилося відволікати великі сили на польський та врангелівський фронти, а також на боротьбу з бандами Махна. На фронт вирушила третина комуністів Макіївки, і парторганізація на початок осені налічувала близько 1000 чоловік. Для боротьби з бандитизмом у Макіївці створили загін із 800 чоловік. Робітники-комуністи були мобілізовані й перебували на казарменому становищі.
Після переможного закінчення громадянської війни трудящі Макіївки, як і всієї Радянської України, спрямували всі свої зусилля на відбудову народного господарства. Важливі питання налагодження вугільного виробництва розв’язувались на
2-му Всеросійському з’їзді гірників, що відбувся у Москві наприкінці січня 1921 року. Серед делегатів від шахтарів Макіївки був і електромонтер, член районного комітету профспілки вугільників рудника «Софія» С. О. Борисенко. В перервах між засіданнями В. І. Ленін часто вів бесіди з шахтарями. Під час однієї з них Володимир Ілліч сказав С. О. Борисенку, що він багато чув про макіївців, і назвав їх молодецьким народом. Це була друга зустріч С. О. Борисенка з В. І. Леніним. С. Борисенко був серед матросів-балтійців, які охороняли В. І. Леніна у квітні 1917 року на Фінляндському вокзалі, серед тих, хто підняв Ілліча на руках і поніс через площу до броньовика. Слова В. І. Леніна про трудящих Макіївки стали для них дороговказом у їх боротьбі за побудову нового ладу.
На кінець 1924 року Макіївський завод почав працювати повним металургійним циклом. Стали до ладу три доменці печі, мартенівський та два прокатні цехи. Пуск кожної домни для макіївців був великим святом. Особливо запам’ятали вони день 7 листопада 1924 року. На заводі відбувся мітинг. Право запалити піч завоювали комсомольці заводу, які під час її відбудови виявили не менше мужності та відваги, ніж на фронтах громадянської війни. Під звуки урочистої музики піч запалила комсомолка В. Жукова.
Того ж року на труболиварному заводі почалася карусельна відливка муфтових труб у дві зміни. Коксохімічний завод видав близько 1,5 млн. пудів коксу. Шахтарі видобули 3 млн. пудів вугілля. Велику групу гірників і металургів було удостоєно урядових нагород. Так, кращого вибійника шахти «Похила-Софія» Ф. М. Давидова нагородили орденом Трудового Червоного Прапора УРСР. Продуктивність його праці становила протягом п’яти років понад 250 проц. Вручаючи шахтареві нагороду, голова ВУЦВКу Г. І. Петровський сказав: «У майстра мають бути учні». Вже в 1926 році з’явилися десятки наслідувачів вибійника Давидова. На початок 1925 року промисловість міста досягла рівня 1913 року. На цей час значно зросла кількість робітничого класу. У вугільній промисловості працювало 17 658, у металургійній — 9394, у хімічній — 1517, а загалом 28 469 чоловік. Робітничі кадри готувала створена в 1925 році школа фабрично-заводського навчання. Серед її перших випускників були Б. К. Панченко, нині заступник начальника доменного цеху, Герой Радянського Союзу; заступник міністра чорної металургії УРСР Герой Соціалістичної Праці В. О. Куликов; інженер Макіївського заводу М. М. Олійников та інші.
Комуністи Макіївки одностайно схвалили рішення XIV з’їзду партії. Вони запевнили ЦК ВКП(б), що були, є і будуть залізною опорою в його великій та важкій роботі. VI міська партійна конференція, яка відбулася в травні 1927 року, накреслила конкретні заходи щодо розвитку промисловості. В 1927 році було розпочато за проектами відомих радянських інженерів І. П. Бардіна та М. В. Луговцова спорудження найбільшої в СРСР механізованої доменної печі. Через два роки піч була готова. 28 квітня 1929 року в Макіївці відбулася нарада представників металургійних заводів Донбасу, Дніпропетровська, Миколаєва. Її учасники закликали всіх металургів України виконати п’ятирічний план за 4 роки. Протягом першої п’ятирічки видобуток вугілля збільшився удвоє й у 1932 році досяг 4200 тис. тонн. Виробництво чавуну зросло в чотири рази. Стали до ладу Новомакіївський коксохімзавод, доменна піч, повітродувка, три мартенівські печі, прокатний цех № 1. У новому прокатному цеху № 1 було пущено перший радянський блюмінг, виготовлений на Іжорському заводі. Новий труболиварний цех з 8 каруселями збільшив продукцію заводу вдвічі.
За роки п’ятирічки зросла й зміцніла міська партійна організація. На початок 1932 року в 129 партійних осередках перебувало на обліку 6900 комуністів. Центром партійної роботи стали цех, дільниця, лава, де було створено партійні групи. На початок 1932 року їх налічувалося 582. Комуністи організували соціалістичне змагання за дострокове виконання п’ятирічного плану. Тільки в перший рік п’ятирічки було укладено 182 групові, 10 змінних і 508 індивідуально-групових договорів. Зародилися такі форми соціалістичного змагання, як «громадський буксир», «позика соціалістичних годин» тощо. Загальна кількість тих, хто змагався, перевищила 9 тис. чоловік. Завдяки творчим зусиллям робітничого класу в роки 2-ї та 3-ї п’ятирічок значно підвищилася продуктивність праці на багатьох підприємствах. Металурги Макіївки першими в Донбасі почали працювати без дотації. Доменники досягли найефективнішого коефіцієнту використання доменної печі — 0,67. Майстер доменної печі Д. Пушкін першим у Донбасі завоював почесне звання кращого доменника СРСР. Першими в місті почин О. Г. Стаханова підтримали, продемонструвавши зразки трудового героїзму, високий клас освоєння техніки, врубмашиніст шахти «Щиглівка» Л. Долгополов, механізатори шахти «Ново-Бутівка» І. Фокін і М. Неботов, Д. Новиков з шахти «Софія». В 1938 році на шахтах міста було понад 2 тис. майстрів вугілля, з яких майже половина перевиконала свої норми вдвічі й більше. Наступного року 5 тис. робітників заводу стали стахановцями, 4 тис.— ударниками. У 1939 році колектив мартенівського цеху № 2 був удостоєний ордена «Знак Пошани». Працю сталевара Ф. Т. Радіонова відзначили орденом Леніна, а сталевара М. Шалімова і начальника цеху П. Телесова — орденом Трудового Червоного Прапора. На початок 1940 року 9 тис. жителів міста мали урядові нагороди.
З березня 1940 року відбулася VIII міська партійна конференція, яка підбила чергові підсумки господарського й культурного будівництва. Вуглевидобуток збільшився більше як у чотири рази і дорівнював майже 12 проц. загальносоюзного. Два вугільні трести «Макіїввугілля» і «Радянськвугілля» об’єднували 37 шахт, які в 1940 році дали 7 млн. 875,5 тис. тонн вугілля. Виробництво чавуну за роки п’ятирічки збільшилося в 5 разів, сталі — в 7, прокату — в 9 разів. 10 проц. металу в країні давав Макіївський завод. Лише за роки другої п’ятирічки було споруджено Новомакіївський коксохімічний завод та шахти «Ново-Бутівка», «Пролетарська-Крута», № 19—20, ім. Кірова. В 1940 році в Макіївці налічувалося 60 підприємств союзного, республіканського й обласного підпорядкування, в т. ч. завод ім. Кірова, труболиварний завод ім. Куйбишева, Старомакіївський та Новомакіївський коксохімічні заводи, заводи «Металоконструкція» та «Стальконструкція», великі шахти ім. Леніна, «13-біс», «Щиглівка», № 6—14, «Софія», «Капітальна» та інші, діяли 7 вугільних шахт місцевого значення, два заводи шлакоблокових виробів, будівельний трест і 39 артілей промкооперації. На шахтах міста працювало близько 25 тис. чоловік, у металургійній та коксохімічній промисловості — 20 тис., на будівництві — близько 3 тис. чоловік.
На 1941 рік у місті мешкало 259 тис. чоловік. Ще в 1931 році Дмитрієвськ було перейменовано на місто Макіївку. В 1941 році Макіївка стала містом обласного підпорядкування. Велику увагу приділяла міськрада житловому будівництву. Напередодні Великої Вітчизняної війни житловий фонд міста становив 923,5 тис. кв. метрів. Зводилися багатоповерхові будинки, асфальтувалися вулиці, в центрі міста розбили два великі сквери, міський парк, озеленили головну вулицю ім. В. І. Леніна, яка стала окрасою міста. Трудівники шахт і заводів посадили парки ім. О. С. Пушкіна, ім. В. В. Куйбишева. Розширилися міський парк культури та відпочинку, парк заводу ім. Кірова.